Загальні вимоги до оформлення роботи

Роботу, як правило, друкують на комп'ютері з одного боку аркуша білого паперу формату А4 (210 х 297 мм) через 1,5 міжрядкових інтервали, використовуючи шрифти текстового редактора Word розміру 14 кегль. Робоча площа аркуша, на якій друкується текст роботи, обмежується берегами таких розмірів: верхній і нижній береги – по 20 мм; лівий берег – 30 мм; правий берег – 10 мм.

Нумерація аркушів проставляється у верхньому правому куті аркуша арабськими цифрами без додавання до номера аркуша будь-яких інших знаків. На першому аркуші роботи номер не проставляється.

Курсова робота виконується українською мовою. Обсяг курсової роботи становить 25-30 сторінок з урахуванням повного розкриття обраної теми. До визначеного загального обсягу курсової роботи не входять додатки, список використаних джерел та літератури. Але всі сторінки зазначених елементів курсової роботи підлягають нумерації на загальних засадах.

Друкарські помилки, описки і неточності, виявлені в процесі написання курсової роботи, можна виправляти шляхом підчищення або затушовування спеціальним білилом (“коректором”), поверх якого на тому ж місці вписується правильний текст або окремі знаки. На одній сторінці допускається не більше п’яти таких виправлень.

Абзацний відступ має бути однаковим по всьому тексту в межах 10 мм.

Заголовки структурних частин курсової роботи “ЗМІСТ”, “ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ”, “ВСТУП”, “РОЗДІЛ”, “ВИСНОВКИ”, “СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ”, “ДОДАТКИ” і заголовки розділів друкують великими літерами симетрично до тексту, без крапок в кінці, не підкреслюючи. Ці заголовки не мають порядкового номера, тобто не можна друкувати “1. Вступ”, або “6. Висновки”.

Заголовки підрозділів, пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою.

Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) і текстом зверху і знизу має становити два вільних рядки. Відстань між заголовком пункту і заголовком підпункту становить один вільний рядок.

Кожну структурну частину курсової роботи починають з нової сторінки.

У вступі студент розкриває сутність і стан досліджень з певної проблематики, розробленість і популярність її у наукових дослідженнях, обгрунтування необхідності дослідження. Саме у вступі обґрунтовується актуальність теми формулюються мета (яка тісно пов’язана з назвою дослідження) та основні завдання курсової роботи, а також вказується предмет, об’єкт і методи дослідження, його науково-теоретична основа. Поставлені завдання повинні конкретизувати основну мету роботи, а їх визначення пов’язано з назвами основних розділів.

Вступна частина є найбільш теоретичним і методологічним розділом, бо саме тут обґрунтовується спосіб аналізу певних проблем, що розв'язуються у дослідженні, чи проводиться історичний екскурс щодо певної проблематики чи питання. Рекомендований обсяг вступу – до 2 сторінок.

Основна частина дослідження складається з 2-3 розділів та, за потреби, кількох підрозділів; пункти та підпункти повинні бути приблизно однакового обсягу.

Цифру, що вказує на порядковий номер розділу, ставлять після слова “РОЗДІЛ”, після неї крапку не ставлять, потім з нового рядка друкують заголовок розділу.

Підрозділи нумерують у межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, між якими ставлять крапку. В кінці номера підрозділу також має стояти крапка, наприклад: “2.3.” (третій підрозділ другого розділу). Потім у тому ж рядку наводять заголовок підрозділу.

Пункти нумерують у межах кожного підрозділу. Номер пункту складається з порядкових номерів розділу, підрозділу, пункту, між якими, а також після номера, ставлять крапку, наприклад: “1.3.2.”(другий пункт третього підрозділу першого розділу). Потім у тому ж рядку наводять заголовок пункту, хоча такого заголовка пункт може й не мати.

Підпункти нумерують у межах кожного пункту за такими самими правилами, що й пункти (5.2.6.). Новий підрозділ, наприклад 1.2., слід починати з тієї ж сторінки, на якій закінчується текст попереднього підрозділу, починаючи через два міжрядкові інтервали.

Наприклад:

РОЗДІЛ 2

СУБ’ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ,

НА ЯКИХ ПОКЛАДЕНО ОБОВ’ЯЗОК ДОКАЗУВАННЯ

 

Суд як суб’єкт доказування

Визначення процесуального становища суду як суб’єкта доказування в кримінальному судочинстві є, вочевидь, найбільш складним питанням сучасної доктрини доказового права.

У теорії кримінального процесу з цього приводу висловлені різні позиції. Ряд учених вважають, що у сучасних умовах здійснення змагального судочинства на суд не може бути покладений процесуальний обов’язок доказування, достовірного встановлення всіх обставин справи. Так, В.С. Шадрін вважає недопустимим, щоб суд збирав докази для цілеспрямованого викриття винного у вчиненні злочину. Як зазначає автор, покладення на суд, поряд з іншими органами кримінального судочинства, обов’язку встановлювати всі обставини вчиненого злочину, тобто встановлювати істину, що дорівнює обов’язку збирати як обвинувальні, так і виправдувальні докази, не відповідає його сучасній ролі, суперечить принципу змагальності кримінального судочинства [208, с. 15].

У науці радянського періоду існувало дві основні точки зору щодо поняття кримінально-процесуальної функції. За однією – функціями визнавали окремі види, окремі напрями кримінально-процесуальної діяльності, котрі відрізняються за своєю спрямованістю, найближчою метою, на досягнення якої спрямовано цей вид діяльності, і навколо яких складається діяльність усіх учасників кримінального судочинства [49, с. 64-65; 119, с. 73]. За другою – під ними розуміють визначені нормами права відповідні напрями кримінально-процесуальної діяльності, спеціальне призначення і роль її учасників [219, с. 175] або ж основний процесуальний обов’язок, у якому виявляється головне призначення і визначена процесуальна роль кожного з учасників процесу [76, с. 52; 222, с. 54].

Органи досудового розслідування і прокурор як суб’єкти доказування

Досудове розслідування в кримінальному процесі України здійснюють слідчі та органи дізнання.

Статус слідчого у процесі кримінально-процесуального доказування визначається змістом тієї процесуальної функції, яку він покликаний виконувати у кримінальному судочинстві.

Свого часу широкий розвиток одержала концепція трьох процесуальних функцій: 1) кримінального переслідування (обвинувачення); 2) захисту; 3) судового вирішення справи. Разом з тим не існує завершеної теорії, яка давала б чітке і логічне уявлення про функції названого процесу. Зокрема, відсутня загальновизнана точка зору про поняття кримінально-процесуальної функції та її сутність, відмінні риси і особливості. Не має всебічного дослідження щодо змісту зазначеної функції слідчого як суб’єкта доказування.

 

Висновки до розділу 2

1. Суд у процесі доказування є повноцінним суб’єктом доказування, а не пасивним органом констатації певних юридичних фактів. Суд бере участь в межах своєї компетенції на всіх етапах доказування: формуванні, перевірці та оцінці доказів.

2. Правові межі пізнавальної діяльності суду при розгляді кримінальної справи по суті визначаються обвинуваченням, сформульованим в обвинувальному висновку та в скарзі потерпілого у справі приватного обвинувачення, а при розгляді в апеляційній та касаційній інстанціях – межами апеляційного та касаційного оскарження.

3. Процесуальне положення суду в кримінально-процесуальному доказуванні визначається його обов’язком:

1) прийняти кримінальну справу, що надійшла від прокурора з обвинувальним висновком чи іншим підсумковим рішенням досудового слідства, а також скаргу потерпілого у справах приватного обвинувачення, що відповідає вимогам, встановленим ч. 1 ст. 251 КПК України;

2) забезпечити права, свободи та законні інтереси всіх учасників судового розгляду шляхом повного, всебічного та об’єктивного дослідження обставин справи;

3) здійснювати процесуальну діяльність виключно в межах правового спору, обумовленого пред’явленим особі обвинуваченням.

Переліки, за потреби, можуть бути наведені всередині пунктів або підпунктів. Перед переліком ставлять двокрапку.

Перед кожною позицією переліку слід ставити малу літеру української абетки з дужкою, не нумеруючи – дефіс (перший рівень деталізації).

Для подальшої деталізації переліку слід використовувати арабські цифри з дужкою (другий рівень деталізації).

Приклад:

Класифікація доказів

а) За процесом формування даних про факти:

1) первинні;

2) похідні;

б) за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує

1) особисті;

2) речові;

в) За характером зв’язку доказу з предметом доведення:

1) Предметні докази;

2) Додаткові докази;

Переліки першого рівня деталізації друкують малими літерами з абзацного відступу, другого рівня – з відступом відносно місця розташування переліків першого рівня.

Доцільним є висвітлення сучасного стану розробленості питання (проблеми, ідеї тощо) що досліджуються. Автор курсової роботи повинен проаналізувати всі концепції, провести порівняльну роботу, визначити спільні елементи, і показати відмінні моменти. Кожен розділ, пунк та підпункт роботи має закінчуватися висновками.

Висновки, як заключний розділ курсової роботи, можна оформити у вигляді чітких тез, що стосуються розділів роботи. Рекомендований обсяг висновків – до 3 сторінок.

Список використаних джерел та літератури – це обов'язкова складова частина, важливий елемент наукового апарату курсової роботи, котрий містить бібліографічні описи використаних джерел і розміщується після висновків.

Джерела у “Списку використаних джерел та літератури” слід розміщувати в алфавітному порядку початкових літер бібліографічного опису і має становити не менше 20 опрацьованих позицій. В останньому випадку можливе виділення окремих видів джерел за їх походженням або змістовими особливостями та юридичною силою.

Зокрема, можливе подання всіх використаних джерел інформації в такій послідовності:

а) Конституція України;

б) закони України (у хронологічній послідовності);

в) укази Президента, постанови уряду (у хронологічній послідовності);

г) нормативно-інструктивні матеріали міністерств, відомств (у хронологічній послідовності);

д) стандарти;

е) наукова і навчальна література: монографії, підручники тощо (абетковий порядок);

є) публікації з періодичних видань, збірників наукових праць, наукових конференцій (абетковий порядок);

ж) внутрішні неопубліковані документи підприємства: інструктивні, нормативні, звітні матеріали та ін.;

з) іншомовні джерела;

і) електронні джерела.

Відомості про включені до списку джерела слід подавати згідно з вимогами ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 “Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання” (Див. додаток 4).

Усі джерела (з першого на останнє) мають бути пронумеровані за принципом суцільної нумерації арабськими цифрами. Якщо використано дві чи більше праць одного автора, то вони вказуються у хронологічній послідовності їх публікації.