Первіснообщинний лад на території України.

Первіснообщинний лад на території України.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. Трипільську культуру відкрив історик Вікентій Хвилько у 1896р. Але, як пізніше доводив антрополог Ф.Вовк – трипільці із слов’янами нічого спільного ніколи не мали. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Родовід вони вели по лінії батька. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки:

1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;

4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфо-сарматський період.

Скіфи, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Крім того існували ще скіфи-скотарі та скіфи-землероби. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів, що змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Це був доволі жорстокий народ. Родовід ішов по батьківській лінії. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Продавали: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів. Скіфи швидко завойовували нові і нові території. Початком кінця стала поразка у 339 р. до н. е., яку завдали македонці кочовикам. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, але зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Велика роль відігравали в їхньому суспільстві жінки. За легендою, сармати походять від союзу амазонок зі скіфами. Але точно відомо, що сарматські жінки були воїнами. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Сармати займались торгівлею. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння і дуже швидко звикли до розкоші. Не знаючи міри у задоволенні своїх бажань. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Однак намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що йшли через Україну і сарматам було важко втримувати владу над своїми територіями. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.

Східні слов’яни в Ітис. до н.є.

Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах предками нинішнього населення України. На початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

Протягом VII та VIII ст.. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, вони будувалися недалеко одне від одного. У центрі зводилися укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Торгівля у східних слов'ян почала розвиватися у VIII ст. Їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів.

Не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Гетьманщина у ХVІІІ ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

І етап (1708–1728) – форсований наступ на українську автономію. Після переходу Мазепи до шведів російський цар вирішив остаточно «прибрати Україну до рук».

1) Він видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана.

2) У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Це посіяло незгоду між полковниками і гетьманом.

3) У 1708 p. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708–1722).

Риси наступу: обмеження влади гетьмана та контроль за нею економічні експлуатація демографічного потенціалу культурні обмеження

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722–1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій).

II етап (1728–1734) – повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Був обраний новий гетьман Д. Апостол (1727–1734). У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 p.

III етап (1734–1750) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу «Правління гетьманського уряду». До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів.

IV етап (1750–1764) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 p. -останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети – К. Розумовський. 1754р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 p. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 p. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. О. Субтельний вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд.

V етап (1764–1783) – остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Румянцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». У 1775 p. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, у 1783 p. юридичне оформлено кріпацтво.

Рух опришків.

У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився в русі опришків. Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш – 1738 по 1745. Його порівнюють з Робін Гудом, бо грабуючи багатих, все награбоване добро роздавав бідним.

Після смерті О. Довбуша загони опришків очолювали Василь Баюрак, Мирон Штола. Рух опришків був придушений австрійським урядом лише у першій пол. ХІХ ст..

П Р О Г О Л О Ш У Є

державний суверенітет України як верховенство, самостійність,
повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та
незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

I. САМОВИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

II. НАРОДОВЛАДДЯ
III. ДЕРЖАВНА ВЛАДА
IV. ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНСЬКОЇ РСР

V. ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВЕРХОВЕНСТВО

VI. ЕКОНОМІЧНА САМОСТІЙНІСТЬ
VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА
VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК
IX. ЗОВНІШНЯ І ВНУТРІШНЯ БЕЗПЕКАX. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ.

 

 

Первіснообщинний лад на території України.

Найперші сліди людських поселень на Україні сягають за 150 тис. років. Близько 10 тис. років до н. е., коли відступив останній льодовик, лишивши після себе характерний для сучасної України ландшафт, людина стала мінятися дедалі швидше. Вважають, що землеробство вперше виникло на Україні у межиріччі Бугу та Дністра, коли на рубежі V і IV тисячоліть до н. е. розвинулися перші у Східній Європі землеробські общини. Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра. Трипільську культуру відкрив історик Вікентій Хвилько у 1896р. Але, як пізніше доводив антрополог Ф.Вовк – трипільці із слов’янами нічого спільного ніколи не мали. У період свого розквіту між 3500 та 2700 рр. до н. е. трипільці жили великими селами по 600—700 чоловік. Родовід вони вели по лінії батька. Велике значення мало впровадження дерев'яного плуга, завдяки чому землеробство стало більш надійним, ніж мисливство, способом добування поживи. Ще одним нововведенням, ймовірно, запозиченим із Азії, було застосування першого металу — міді. На 2000 р. до н. е. трипільська культура як виразне ціле перестала існувати.

Скотарство, що спиралося на вигодівлю стад одомашнених тварин, остаточно сформувалося в степах близько 3000 р. до н. е. Лише десь між 1500 і 1000 рр. до н. е. людина опанувала просту, на перший погляд, техніку їзди верхи. Кіммерійці — перші кочові вершники, що з'явилися в Україні, є також і першими її жителями. Багато вчених тримаються думки, що кіммерійці вийшли із своїх прабатьківських земель у нижньому Поволжі, перекочували низовинами Північного Кавказу й десь близько 1500 р. до н. е. з'явилися на Україні. Проте інші відкидають гіпотезу про міграцію й стверджують, що кіммерійці були корінним населенням України. Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих «споживачів кобилячого молока», як їх називали греки:

1) кіммерійці були першими на Україні скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

2) вони опанували мистецтво їзди на конях і їхнє військо складалося з вершників;

3) завдяки контактам із майстерними оброблювачами металів на Кавказі вони започаткували на Україні добу заліза;

4) зростання ролі кінних воїнів зумовило занепад великих родів і виникнення військової знаті.

Скіфо-сарматський період.

Скіфи, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Крім того існували ще скіфи-скотарі та скіфи-землероби. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів, що змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Це був доволі жорстокий народ. Родовід ішов по батьківській лінії. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших жінок. Суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. Продавали: збіжжя, віск, мед, хутра, рабів. За це вони отримували вина, ювелірні вироби, інші предмети розкошів. Скіфи швидко завойовували нові і нові території. Початком кінця стала поразка у 339 р. до н. е., яку завдали македонці кочовикам. Десь через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е.

Сармати. Майже протягом 400 років, від 2 ст. до н. е. до 2 ст. н. е.. у степах Північного та Східного Причорномор'я панували сармати, які прийшли з Волги. Спочатку вони мирно змішувалися з такими ж іраномовними скіфами, а також греками, але зрештою вони підкорили скіфів, поглинувши у своїй масі велике число простого люду. Велика роль відігравали в їхньому суспільстві жінки. За легендою, сармати походять від союзу амазонок зі скіфами. Але точно відомо, що сарматські жінки були воїнами. Дані археології свідчать про те, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць. Сармати займались торгівлею. Їхні каравани мандрували у найдальші краї, з яких везли китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння і дуже швидко звикли до розкоші. Не знаючи міри у задоволенні своїх бажань. Як і всі кочові володарі українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем'я, а слабо пов'язаний союз споріднених і часто ворогуючих між собою племен, таких як язиги, роксолани та алани. Кожне з цих сарматських племен прагнуло до панування на Україні. Однак намагання ці співпали з тривалими й всеохоплюючими переміщеннями племен, що йшли через Україну і сарматам було важко втримувати владу над своїми територіями. Нарешті, у II ст. н. е., їх остаточно знищили страшна навала гунів зі сходу, наскоки германських готів і вперта оборона римлян на заході.