ТОП 10:

У якому ніс Паспарту страшенно видовжується



Н аступного ранку виснажений і голодний Паспарту вирішив, що треба будь‑що поїсти, і що скоріше, то краще. Правда, була змога продати свого годинника, але він радше помер би з голоду, ніж погодився на це. Тепер або ніколи славному парубкові випадала нагода використати свій не вельми мелодійний, зате потужний голос, яким наділила його природа.

Він знав кілька французьких і англійських пісеньок і вирішив спробувати заспівати їх. «Японці – напевно аматори музики, адже в них усе відбувається під звуки цимбал, там‑тамів і барабанів, і вони не можуть не оцінити талант європейського віртуоза», – гадав Паспарту.

Та чи не зарано влаштовувати концерт? Певно, розбуджені зрання слухачі не захочуть відплатити співакові монетками із зображенням мікадо.

Паспарту вирішив почекати кілька годин; дорогою він раптом подумав, що занадто добре одягнений для мандрівного співака, і замислив обміняти свій одяг на якийсь мотлох, більш підхожий для його нового образу. До того ж в результаті такого обміну в нього має лишитися певна сума грошей, яку він одразу ж використає на вгамування свого апетиту.

Вирішено. Зостається тільки виконати задумане. Після тривалих пошуків Паспарту натрапив на місцевого лахмітника, з яким і поділився своїми ідеями. Європейський костюм сподобався лахмітникові, і незабаром Паспарту вийшов від нього в поношеному японському вбранні, а на голові в нього красувався збитий набакир вилинялий від часу тюрбан. Зате в його кишені дзвеніло кілька срібних монеток.

«Гаразд, – думав він, – уявімо, що сьогодні карнавал».

Першим клопотом «японізованого» Паспарту було увійти у скромний на вигляд чайний будиночок, де він із жадібністю наліг на шматок якоїсь дичини і рис.

«Тепер, – подумав він, як слід заправившись, – треба бути розважливішим. Я вже не маю змоги перемінити це ганчір’я на щось ще більш японське. Отже слід придумати, як найшвидше поїхати з Країни Світанкового Сонця, про яку в мене назавжди залишиться дуже прикрий спогад!»

Паспарту вирішив розшукати пароплави, що відпливають до Америки. Він розраховував запропонувати свої послуги як кухаря або стюарда, не вимагаючи за це нічого, крім харчування й безплатного проїзду. Діставшись до Сан‑Франциско, він точно знайде спосіб виплутатися з халепи. Зараз найважливіше – подолати чотири тисячі сімсот миль Тихого океану, що відокремлюють Японію від Нового Світу.

Паспарту був не з тих людей, що довго роздумують, і попростував у порт. Однак у міру наближення до доків, його проект, досі такий простий, дедалі більше видавався йому нездійсненним. З якого доброго дива на американському пароплаві знадобиться кухар чи стюард і яку довіру може вселити він, Паспарту, вбраний у цей чудернацький костюм? Які рекомендації він спроможний представити, на кого послатися?

Розмірковуючи про це, Паспарту несподівано побачив величезну афішу, що тягав вулицями Йокогами якийсь клоун. На ній було написано англійською:

 

ЯПОНСЬКА АКРОБАТИЧНА ТРУПА ВИСОКОПОВАЖНОГО ВІЛЬЯМА БАТУЛЬКАРА

Остання вистава перед від’їздом до Сполучених Штатів Америки

ДОВГІ НОСИ – ПІД БЕЗПОСЕРЕДНІМ ЗАСТУПНИЦТВОМ БОГА ТЕНГУ!

ВЕЛИЧЕЗНИЙ УСПІХ!

 

– Сполучені Штати Америки! – вигукнув Паспарту. – Це саме те, що мені потрібно!

Він потюпав за людиною‑афішею і незабаром прийшов у японське місто. За чверть години він стояв перед просторим балаганом, прикрашеним кількома смугами паперових стрічок, на стінах якого яскравими фарбами було намальовано цілу юрбу клоунів.

Тут містився заклад високоповажного Батулькара, свого роду американського Барнума, директора трупи блазнів, жонглерів, акробатів, еквілібристів, гімнастів, які, якщо вірити афіші, давали останню виставу перед від’їздом із Країни Світанкового Сонця до Сполучених Штатів.

Паспарту ввійшов і запитав містера Батулькара. Той одразу ж з’явився.

– Чим можу допомогти? – запитав він Паспарту, якого з першого погляду прийняв за тубільця.

– Чи не потрібен вам слуга? – поцікавився Паспарту.

– Слуга? – перепитав Батулькар, погладжуючи густу сиву бороду, що росла в нього на шиї, під підборіддям. – Я вже маю двох слуг, слухняних і вірних, які ніколи мене не покинуть і служать задарма – тільки за те, що я їх годую… Ось вони, – продемонстрував він свої здоровенні руки з товстими, як струни контрабаса, жилами.

– Виходить, я не можу нічим вам бути корисний?

– Нічим.

– Ет, чорт забирай! А мені так хотілося виїхати разом із вами!

– Он воно що! – сказав високоповажний Батулькар. – Ви, я бачу, такий японець, як я мавпа! З якого дива ви так вирядились?

– Усякий одягається, як може!

– Це правда. Ви француз?

– Так, парижанин із Парижа!

– Якщо так, ви, напевно, вмієте фіглярувати?

– Чорт забирай! – відповів Паспарту. Його зачепило за живе, що його національність стала приводом для такого питання. – Ми, французи, уміємо фіглярувати, але нічим не краще за американців.

– Справді. Я не можу вас узяти за слугу, зате можу взяти клоуном. Розумієте, шановний, у Франції люблять іноземних блазнів, а за кордоном воліють французьких.

– Он воно як!

– Ви, сподіваюся, сильний?

– Так, особливо коли підвожуся з‑за столу.

– А співати вмієте?

– Так, – відповів Паспарту, який свого часу брав участь у кількох вуличних концертах.

– А чи зможете ви співати, стоячи долі головою так, щоб на підошві вашої лівої ноги крутилася дзиґа, а на підошві правої балансувала оголена шабля?

– Ще б пак! – відповів Паспарту, згадуючи свої юнацькі витівки.

– Ну от, у цьому і вся справа, – підсумував високоповажний Батулькар.

Угоду підписали hic et nunc[21].

Нарешті Паспарту знайшов собі діло! Його запросили до знаменитої японської трупи. Щоправда, його це мало втішало, проте за тиждень він рушатиме до Сан‑Франциско!

Вистава, гучно оголошена високоповажним Батулькаром, починалася о третій годині, і незабаром грізні інструменти японського оркестру – барабани й там‑тами – вже гуркотіли біля дверей балагана. Ясна річ, Паспарту не мав часу вивчити якусь роль, але він повинен був підпирати своїми дужими плечима велику людську піраміду, складену «Довгими носами» бога Тенгу. Цим «цвяхом програми» закінчувалася серія номерів вистави.

Задовго до третьої години глядачі заповнили просторий балаган. Європейці й тубільці, китайці і японці, чоловіки, жінки й діти тіснилися на вузьких ослонах і в ложах проти сцени. Музиканти вийшли вглиб балагана, і оркестр у повному складі – гонги, там‑тами, тріскачки, флейти, тамбурини й великі барабани – щосили гримів.

Це був звичайнісінький виступ акробатів. Проте треба визнати, що японці – найкращі еквілібристи у світі.

Один із жонглерів, озброєний віялом і маленькими клаптиками паперу, зображував тендітних метеликів, що пурхають над квітами. Інший запашним димом своєї люльки швидко окреслював у повітрі блакитнуваті слова, з яких складалося вітання глядачам. Третій жонглював запаленими свічками, гасив їх, коли вони пролітали біля його губ, знову запалював одну об другу, не перериваючи ні на мить своїх спритних вправ. Нарешті, ще один утинав усіляких трюків із дзиґами в русі. Здавалося, ці дзизкотливі іграшки оживали в його руках і жили якимось своїм, особливим життям; невпинно обертаючись, вони бігали по цибухах люльок, по вістрях шабель, по тонких, як волосина, дротах, що тягнуться від одного краю сцени до іншого, вилазили на великі скляні посудини, стрибали по бамбукових східцях і розбігалися по всіх кутках, створюючи сполученням різних звуків найдивовижніші гармонійні ефекти. Фокусник жонглював ними, а вони все вертілися, ніби м’ячики; він їх підкидав дерев’яними ракетками, як волани, а вони безугавно вертілися; він ховав дзиґи в кишеню, а коли діставав їх звідти, вони все ще вертілися, аж доки вистачало накруту, і тоді займалися снопом бенґальських вогнів.

Не будемо описувати всі чудеса еквілібристики, демонстровані акробатами й гімнастами трупи. Вправи на сходах із жердиною, кулею, діжками тощо були виконані з дивовижною точністю. Однак «цвяхом програми» все‑таки був виступ «Довгих носів», дивних еквілібристів, яких Європа ще не знає.

Ці «Довгі носи» становили особливу корпорацію, що перебувала під безпосереднім заступництвом бога Тенгу. Одягнені в середньовічні костюми, вони носили за плечима по парі чудових крил. Та головною їхньою відмінністю був довгий ніс, прикріплений на обличчі, і особливо те, як вони ним користувалися. Ці носи були з бамбуку, завдовжки п’ять, шість і навіть десять футів: в одних прямі, в інших вигнуті, у когось гладенькі, у когось укриті бородавками. Вони були міцно прив’язані, і всі свої акробатичні вправи артисти робили за допомогою їх. З дюжину шанувальників бога Тенгу лягли на спину, а їхні товариші почали гру на їхніх носах, що стирчали, наче громовідводи, стрибаючи, перелітаючи з одного на другий і втинаючи неймовірних штук.

На закінчення спеціально оголосили особливий номер – людська піраміда: півсотні «Довгих носів» мали зобразити «колісницю Джаґґернаута». Та замість того, щоб побудувати піраміду, видершись один одному на плечі, артисти високоповажного Батулькара використали для цієї мети свої носи. Один із тих, хто становив підпору колісниці, нещодавно покинув трупу, і Паспарту, як людина сильна і спритна, повинен був зайняти його місце.

Звичайно, бідолашний парубок почувався досить кепсько, коли йому довелося, як у сумні дні юності, вбратися у прикрашений різнобарвними крилами середньовічний костюм, а до його обличчя приладнали шестифутового носа! Але зрештою цей ніс мав його нагодувати, і Паспарту упокорився.

Француз вийшов на сцену і став у ряд разом зі своїми товаришами, які мусили зображувати підпору «колісниці Джаґґернаута». Потім усі вони розтяглися на долівці й підняли носи до неба. Друга група еквілібристів помістилася на вістрях цих носів, потім видерлася третя, ще вище – четверта, і незабаром жива споруда, що трималася лише на вістрі бамбукових носів, здійнялася до самісінької стелі балагана.

Оплески публіки дужчали, звуки оркестру наростали, неначе грім, аж раптом піраміда захиталася й рівновага порушилась: один із нижніх носів, мабуть, схибив, вибув із гри, і вся споруда розсипалася, як картковий будиночок…

То була провина Паспарту, який, покинувши своє місце, перелетів без допомоги крил через рампу і, піднявшись на галерею, упав до ніг одного з глядачів із лементом:

– Пане! Пане!

– Це ви? – запитав той.

– Так, я!

– Ну що ж, у такому разі ходімо на корабель.

Містер Фоґґ, а з ним місіс Ауда й Паспарту поквапилися до виходу з балагана; але там їх зупинив розлючений Батулькар, вимагаючи відшкодування збитків. Філеас Фоґґ стримав гнів високоповажного власника цирку, кинувши йому пачку банківських білетів. І пів на сьому, перед відплиттям американського пакетбота, містер Фоґґ і місіс Ауда ступили на палубу судна в супроводі Паспарту із крильми за спиною і шестифутовим носом, якого він так і не встиг зняти!

 

Розділ двадцять четвертий,

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.26.182.28 (0.008 с.)