ТОП 10:

НАВКОЛО СВІТУ ЗА ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ



Жуль Верн

Навколо світу за вісімдесят днів http://vk.com/with_books

 

 

Жуль ВЕРН

НАВКОЛО СВІТУ ЗА ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ

Роман

 

Розділ перший,

 

 

Розділ другий,

 

 

Розділ третій,

 

 

Розділ четвертий,

 

 

Розділ п’ятий,

 

 

Розділ шостий,

 

 

Розділ сьомий,

 

 

Розділ восьмий,

 

 

Розділ дев’ятий,

 

 

де Червоне море та Індійський океан сприяють планам містера Філеаса Фоґґа

В ідстань між Суецом і Аденом охоплює рівно тисячу триста десять миль; за умовами договору з компанією пароплави повинні проходити цей шлях за сто тридцять вісім годин. «Монголія», котли якої працювали на повну потужність, мала прибути в Аден раніше встановленого терміну.

Більшість пасажирів, що сіли в Бриндизі, пливли в Індію. Хтось прямував до Бомбея, хтось – до Калькутти, але також через Бомбей, бо відтоді як залізниця перетнула півострів Індостан, більше не було потреби огинати Цейлон.

Серед пасажирів «Монголії» було багато цивільних чиновників і офіцерів усіх рангів. Одні з них служили у британській армії, інші командували тубільними військами сипаїв; ті й інші одержувати величезну платню навіть тоді, коли права й обов’язки Ост‑Індійської компанії перейшли до держави. Молодшим лейтенантам платили 7 тисяч франків, бригадирам – 60 тисяч, генералам – 100 тисяч.

Загалом, на «Монголії» було непогано; до товариства чиновників приєдналося кілька власників мільйонних статків – молодих англійців, які задумали вдалині від батьківщини заснувати нові торговельні підприємства. Скарбничий, довірена особа компанії, що за посадою майже прирівнювався до капітана, все влаштував на славу. За сніданком, за ленчем, за обідом і вечерею столи вгиналися від м’ясних страв і закусок, які готували на судновій кухні. Пасажирки – їх було небагато – двічі на день міняли туалети, слухали музику і, коли море сприяло, навіть танцювали.

Та Червоне море, як усі довгі й вузькі затоки, було примхливим і часто неспокійним. Коли вітер дув із боку Азії чи від берегів Африки, «Монголію», що нагадувала довге веретено з ґвинтом, несамовито гойдало. Тоді жінки ховалися в каютах, музика стихала, спів і танці припинялися. Тим часом, попри хитавицю і шквали, пакетбот, не сповільнюючи ходу, мчав до Баб‑ель‑Мандебської протоки.

Що робив у цей час Філеас Фоґґ? Можливо, схвильований, він стежив за зміною вітрів, що заважали рухові судна, чи за бурхливими хвилями, що загрожували розламати пароплав, чи, зрештою, уявляв собі всілякі аварії, що змусили б «Монголію» зайти в якийсь порт і цим дуже зашкодити його подорожі?

Зовсім ні! У всякому разі, якщо в цього джентльмена й виникали думки про подібні несподіванки, він ніяк цього не виявляв. Він незмінно залишався безпристрасною людиною, таким самим незворушним членом Реформ‑клубу, якого не могли захопити зненацька ніякі події чи нещасні випадки. Він виглядав збудженим не більше за судновий хронометр. Рідко бував на палубі, мало цікавився Червоним морем, прославленим подіями перших століть історії людства. Він не виходив помилуватися прибережними містами, мальовничі силуети яких часом окреслювалися на обрії. Він навіть не думав про небезпеки цієї Арабської затоки, про яку прадавні історики – Страбон, Арриан, Артемідор, Едрисі – згадують із жахом і в яку мореплавці навіть не наважувалися заходити, не убезпечивши себе жертвоприношеннями.

Що ж робив цей оригінал під час свого перебування на «Монголії»? По‑перше, він чотири рази на день їв, причому ні бічна, ні кільова хитавиця не могла завадити роботі його організму – цієї чудово налагодженої машини. По‑друге, грав у віст.

Так! Він знайшов азартних, як і сам, партнерів. То були: збирач податків, що повертався до себе в Ґоа, священик, преподобний Децимус Сміт, який прямував до Бомбея, і бригадний генерал британської армії, що поспішав до свого корпусу в Бенаресі. Троє цих пасажирів мали таку саму пристрасть до вісту, як і містер Фоґґ, і так само мовчазні й зосереджені, вони годинами сиділи за картами.

Щодо Паспарту, то він уявлення не мав, що таке морська хвороба. Він займав окрему каюту в носовій частині судна і достоту, як його хазяїн, нівроку наминав. Не скажеш, що йому не подобалося подорожувати в таких умовах. Він відчув смак цього життя: «Чудова їжа, зручне помешкання, нові країни!» До того ж він був цілком упевнений, що вся ця витівка завершиться в Бомбеї.

Наступного дня після відбуття з Суеца, вранці 10 жовтня, він дуже зрадів, забачивши того ввічливого джентльмена, до якого звернувся на набережній в Єгипті.

– Якщо я не помиляюся, – заговорив до нього Паспарту з люб’язною усмішкою, – це ви, містере, так охоче побули мені за гіда в Суеці?

– І справді! – відповів детектив. – Тепер і я вас упізнав! Ви слуга того дивака‑англійця…

– Саме так, містере…

– Фікс.

– Містере Фікс, радий зустріти вас на кораблі. Далеко їдете?

– Як і ви, – у Бомбей.

– Чудово! А чи доводилося вам колись здійснювати цей маршрут?

– Кілька разів, – відповів Фікс. – Я агент компанії «Пенінсюлер».

– У такому разі, ви знаєте Індію?

– М‑так… – процідив детектив, побоюючись бовкнути зайвого.

– То чи цікава ця країна – Індія?

– Надзвичайно цікава! Мечеті, мінарети, храми, факіри, пагоди, тигри, змії, баядерки! Слід сподіватися, ви матимете вдосталь часу, щоб ознайомитися з цією країною…

– Маю надію, містере Фікс. Міркуйте самі: не стане ж людина при здоровому ґлузді все життя перескакувати з пароплава на поїзд і з поїзда на пароплав під тим приводом, що він здійснює навколосвітню подорож за вісімдесят днів! Ні. Можете не сумніватися: ця шалена гонитва закінчиться в Бомбеї.

– А як почувається містер Фоґґ? – запитав Фікс доволі природним тоном.

– Чудово. Втім, як і я. Їм, наче зголоднілий людожер. От що значить морське повітря!

– Я жодного разу не бачив вашого хазяїна на палубі.

– Він ніколи не виходить – йому нецікаво.

– А чи не здається вам, вельмишановний Паспарту, що за цією горезвісною навколосвітньою подорожжю криється щось… ну, скажімо, дипломатичне?

– Слово честі, містере Фікс, я нічого про це не знаю і, відверто кажучи, не дав би й півкрони, аби довідатися.

Після цієї зустрічі Паспарту й Фікс частенько спілкувалися. Поліцейський інспектор усіляко прагнув зблизитися зі слугою містера Фоґґа. Це могло стати йому в пригоді. Тому він нерідко запрошував Паспарту в бар «Монголії» і там частував його склянкою віскі чи кухлем елю; наш приятель приймав це без церемоній і, щоб не залишатися в боргу, навзаєм пригощав містера Фікса, якого вважав досить приємним джентльменом.

Тим часом пакетбот швидко рухався вперед. 13 жовтня на горизонті замаячіли околиці міста Мока, оточеного напівзруйнованими стінами, над якими здіймалися зелені фінікові пальми. А вдалині, на схилах гір, розкинулися великі плантації кавових дерев. Паспарту замиловано розглядав це славетне місто: він вважав, що кільце напівзруйнованих стін і руїни вежі робили його подібним до величезної кавової чашки.

Наступної ночі «Монголія» перетнула Баб‑ель‑Мандебську протоку, що з арабської означає «Брама сліз»; а наступного дня, 14 жовтня, судно підійшло до гавані Стимер‑Пойнт, біля північно‑західної частини Аденського рейду. Тут пароплав мав знову поповнити запаси пального. Забезпечення пальним для пароплавних котлів у місцях, віддалених від його видобутку, – важливе і складне завдання. Тільки компанія «Пенінсюлер» щорічно витрачає на це вісімсот тисяч фунтів стерлінґів (двадцять мільйонів франків). Для цього доводиться будувати спеціальні склади в різних далеких портах, і ціна вугілля зростає до вісімдесяти франків за тонну.

«Монголії» до Бомбея залишалося пройти ще тисячу шістсот п’ятдесят миль, і, щоб натопкати свої бункери, їй треба було затриматись у Стимер‑Пойнті на дві години.

Та ця затримка аж ніяк не могла позначитися на планах Філеаса Фоґґа. Вона була передбаченою. До того ж замість ранку 15 жовтня «Монголія» прибула в Аден 14‑го ввечері. Отже, було виграно п’ятнадцять годин.

Містер Фоґґ і його слуга зійшли на берег. Джентльмен пішов візувати свій паспорт. Фікс назирці крався за ним. По виконанні формальності з візою Філеас Фоґґ повернувся на корабель, аби продовжити партію вісту.

Паспарту, як зазвичай, сновигав у юрбі сомалійців, баніанів, парсів, євреїв, арабів і європейців, з яких складалося двадцятип’ятитисячне населення Адена. Він милувався укріпленнями, що уподібнюють це місто до Ґібралтара Індійського океану; оглядав чудові водойми, які обслуговують англійські інженери через дві тисячі років після інженерів царя Соломона.

«Цікаво, цікаво! – думав Паспарту, повертаючись на пароплав. – Я тепер розумію, що подорож – річ недаремна, коли прагнеш побачити щось новеньке».

О шостій годині вечора «Монголія», розтинаючи гвинтовими лопатями хвилі Аденського рейду, вийшла в Індійський океан. За сто шістдесят вісім годин вона мала подолати відстань між Аденом і Бомбеєм. Утім, їй сприяв Індійський океан. Увесь час дув північно‑західний вітер, а вітрила допомагали паровим двигунам.

Судно гойдало менше. Гарно вбрані жінки знову повиходили на палубу. Наново почувся спів, почалися танці.

Словом, подорож тривала за чудових умов. Паспарту був у захваті від люб’язного попутника, якого в особі Фікса послала йому доля.

До полудня в неділю, 20 жовтня, стало видно індійський берег. За дві години на палубу «Монголії» піднявся лоцман. На обрії, на тлі неба, вимальовувалися м’які обриси далеких пагорбів. Згодом виразніше виринули ряди пальм, у яких потопало місто. Пакетбот увійшов на рейд, утворений островами Солсетт, Колаба, Елефанта, Батчер, і пів на п’яту пристав до набережної Бомбея.

Філеас Фоґґ тієї миті закінчував свій тридцять третій робер, під час якого йому і його партнерові завдяки сміливому маневру вдалося взяти тринадцять хабарів і завершити цю прекрасну подорож «великим шоломом».

«Монголія» мала бути в Бомбеї тільки 22 жовтня, а прийшла 20‑го. Отже, з моменту від’їзду з Лондона, Філеас Фоґґ зекономив два дні, що він методично занотував у свій маршрут, у графу виграшів.

 

Розділ десятий,

 

 

Розділ одинадцятий,

 

 

Розділ дванадцятий,

 

 

Розділ тринадцятий,

 

 

Розділ чотирнадцятий,

 

 

Розділ п’ятнадцятий,

 

 

Розділ шістнадцятий,

 

 

Розділ сімнадцятий,

 

 

де під час переїзду із Сінгапура до Гонконга герої порушують і розв’язують певні питання

В ід цього дня Паспарту і детектив часто зустрічалися, проте поліцейський тримав себе зі співрозмовником досить обережно й більше не намагався його розпитувати. Раз чи двічі йому вдалося побачити містера Фоґґа, який охоче проводив дозвілля у великому салоні «Рангуна» – у товаристві місіс Ауди або граючи у свій незмінний віст.

А Паспарту почав серйозно замислюватися над тим, як сталося, що Фікс знову трапився на шляху містера Фоґґа. І справді, було чого дивуватися. Цей привітний і послужливий джентльмен спочатку зустрівся їм у Суеці, сів на «Монголію», висадився в Бомбеї, де мав намір затриматися, і несподівано він опиняється на «Рангуні», що йде в Гонконг, – словом, точно повторює маршрут містера Фоґґа. Це варто обмізкувати. Збіг, щонайменше, дивний. На кого полює цей Фікс? Паспарту ладен був заставитися на свої індуські туфлі, які він дбайливо зберіг, що Фікс залишить Гонконг одночасно з ними й, імовірно, на тому самому пароплаві.

Паспарту міг міркувати хоч ціле століття, проте він ніколи не допетрав би, яку місію доручено детективові. Йому й на думку не спало б, що Філеаса Фоґґа «вистежують» як злодія по всій земній кулі. Та людській природі властиво всьому знаходити пояснення, і Паспарту, осяяний раптовою думкою, пояснив собі, і досить правдоподібно, невідступну присутність містера Фікса. Він дійшов висновку, що Фікс не хто інший, як агент колег містера Фоґґа по Реформ‑клубу, підісланий ними, щоб спостерігати за правильним виконанням умов навколосвітньої подорожі.

– Точно! Ясно, як удень! – повторював парубок, пишаючись своєю проникливістю. – Він шпигун, якого ці джентльмени пустили по наших слідах. Яка ганьба! Містер Фоґґ – така чесна, така велика людина! І його вистежують за допомогою детектива. Ну, добродії з Реформ‑клубу, це вам так не минеться!

Піднесений своїм відкриттям, Паспарту все‑таки вирішив нічого не говорити містерові Фоґґу, остерігаючись, що той буде справедливо ображений недовірою своїх суперників. Проте він вирішив при нагоді добряче познущатися з Фікса і висміяти його, не викривши себе.

У середу, 30 жовтня, у другій половині дня «Рангун» увійшов у Малаккську протоку, що відокремлює однойменний півострів від острова Суматри. Неподалік від нього пасажири побачили групу мальовничих гористих острівців.

А наступного дня, о четвертій годині ранку, пакетбот, вигравши півдоби проти розкладу, пришвартувався в Сінгапурі, аби поповнити запаси вугілля.

Філеас Фоґґ записав цей виграш часу в графу прибутків; цього разу наш джентльмен зійшов на берег, бо місіс Ауда забажала прогулятися.

Фікс, якому всі Фоґґові дії здавалися підозрілими, крадькома пішов за ними. А Паспарту, подумки глузуючи з Фіксових маневрів, як зазвичай, пішов по закупи.

Сінгапур – острів невеликий і не справляє значного враження. Йому бракує гір, тобто виразного рельєфу. Проте він по‑своєму чарівний. Це величезний парк, перетнутий чудовими дорогами. Гарний екіпаж, запряжений граційними новоголландськими[13]конячками, помчав місіс Ауду й Філеаса Фоґґа однією з цих доріг, серед гущавини пальм із блискучим листям і гвоздикових дерев із напіврозкритими пуп’янками. Звичні для ока європейця тернові сільські огорожі заміняли зарості перцю; сагові пальми й високі деревоподібні папороті створювали тропічний пейзаж; мускатні дерева з ніби полакованими листками наповнювали повітря пряним ароматом; між гіллям стрибало безліч жвавих мавп, а в хащах, напевно, водилися тигри. Тим, хто запитає, чому на такому порівняно маленькому острові досі не винищили цих кровожерних хижаків, треба відповісти, що тигри дістаються сюди плавом – через протоку – з Малаккського півострова.

Після двогодинної прогулянки островом місіс Ауда та її супутник, який далі свого носа нічого не бачив, повернулися до міста, у ці нетрі масивних і приземкуватих будинків, оточених чарівними садами, де ростуть манґостани, ананаси й інші найсмачніші плоди світу.

О десятій годині Фоґґ із супутницею піднялися на пакетбот, і гадки не маючи, що всю дорогу їх супроводжував поліцейський інспектор, якому довелося викласти гроші, щоб найняти екіпаж.

Паспарту очікував їх на палубі «Рангуна». Він купив кілька дюжин плодів манґостана. Це плоди завбільшки з середнє яблуко, темно‑коричневі зовні і яскраво‑червоні всередині; їхній м’якуш із чудовим смаком тане в роті, за що їх дуже поціновують гурмани. Паспарту був щасливий запропонувати ці плоди місіс Ауді, яка ласкаво подякувала йому.

Об одинадцятій ранку «Рангун», наповнивши бункери вугіллям, знявся з якоря, і за кілька годин зникли високі гори Малакки, густі ліси яких дають притулок найпрекраснішим тиграм на земній кулі.

Приблизно тисяча триста миль відокремлюють Сінгапур від острова Гонконг – невеликого клаптика британської території поблизу китайського берега. Філеас Фоґґ був дуже зацікавлений у тому, щоб подолати решту шляху щонайбільше за шість днів і встигнути на пароплав у Гонконгу, що відходив 6 листопада в один із головних портів Японії – Йокогаму.

«Рангун» був дуже навантажений. У Сінгапурі сіло багато пасажирів: індусів, цейлонців, китайців, малайців, португальців; більшість із них розмістилася в другому класі.

З останньою чвертю місяця погода зіпсувалася. Море сильно хвилювалося. Вітер кілька разів переростав у потужний бриз, але, на щастя, дув із південного сходу, що сприяло ходові судна. За першої ж можливості капітан наказав ставити вітрила. Пароплав, перетворившись на бриг, плив під двома марселями й фоком, і його швидкість завдяки об’єднаній силі пари й вітру значно зростала. Так, переборюючи коротку, проте сильну й часом досить виснажливу хвилю, судно пройшло повз береги Аннаму[14]й Кохінхіни[15].

Та в хитавиці було винне радше судно, ніж море, і більшості пасажирів «Рангуна», що потерпали від морської хвороби, треба було скаржитися саме на пакетбот.

І справді, кораблі компанії «Пенінсюлер», що плавають у китайських морях, мають серйозний конструктивний дефект. Занурення навантаженого судна й висота надводного борта погано розраховані, тому ці корита чинять слабкий опір бурхливому морю. Вони мають невеликий запас плавучості, тож легко ідуть на дно; тому достатньо кількох важких валів, аби різко змінити їхню швидкість. Якщо не за потужністю парових машин, то за своїми морехідними якостями ці кораблі значно поступаються таким суднам французької компанії «Мессажері», як «Імператриця» і «Камбоджа», що, згідно з технічними розрахунками, можуть витримати вагу води до повного занурення, рівну їхній власній вазі, тоді як судна компанії «Пенінсюлер» «Голгонда», «Корея» і «Рангун» ризикують піти на дно під тиском води, що дорівнює лише одній шостій частині їхньої ваги.

Тому в погану погоду треба було вживати серйозних заходів безпеки. Іноді судну навіть доводилося лягати в дрейф. Ця втрата часу, скоріш за все, анітрохи не позначалася на гуморі Філеаса Фоґґа, одначе вкрай дратувала Паспарту. Тоді він звинувачував капітана, механіка, компанію і посилав під три чорти всіх, хто має хоч якийсь стосунок до перевезення пасажирів.

Можливо, думка про газовий ріжок, що горить за його рахунок у будинку на Севіль‑роу, значною мірою пояснювала його нетерплячку.

– То ви, напевне, дуже поспішаєте в Гонконг? – якось запитав його детектив.

– Дуже поспішаємо! – відповів Паспарту.

– Ви думаєте, що містер Фоґґ прагне потрапити на пароплав, що прямує до Йокогами?

– О, так!

– То ви повірили в цю навколосвітню подорож?

– Цілком. А ви, містере Фікс?

– Я? Я не вірю!

– Жартівник! – підморгнув Паспарту.

Це зауваження змусило детектива замислитися. Епітет, ужитий Паспарту, чомусь стривожив його. Чи не викрив його француз? Він не знав, що й гадати. Проте як Паспарту міг довідатися, що Фікс – детектив, коли це для всіх залишалося таємницею? А тим часом, розмовляючи з ним у такому тоні, молодий чоловік, безсумнівно, мав якісь приховані думки.

Іншого разу Паспарту пішов ще далі: він зовсім не міг утримати язика за зубами.

– Послухайте, містере Фікс, – звернувся він із хитрою фізіономією до свого співрозмовника, – невже по приїзді до Гонконга доведеться з вами попрощатися?

– Я не знаю напевне, – розгублено відповів детектив. – Можливо, мені…

– Шкода, – мовив Паспарту, – якби ви нас супроводжували й далі, це було б неймовірним щастям для мене! Бігме, агент Східної індійської компанії не може зупинитися на півдорозі! Ви їхали тільки до Бомбея, а от уже незабаром і Китай! Недалеко й Америка, а від Америки як палицею докинути до Європи!

Фікс пильно подивився на свого співрозмовника, що вельми люб’язно йому усміхався, і також вирішив розсміятися. Паспарту був у піднесеному настої, тож запитав його:

– Чи прибуткове ваше ремесло?

– І так і ні, – відповів Фікс, оком не змигнувши. – Бувають справи гарні й погані. Та ж ви самі розумієте, що я подорожую не за свій рахунок.

– О, в цьому я й не сумніваюся! – вигукнув Паспарту, заливаючись сміхом.

На цьому бесіда закінчилася; Фікс повернувся до себе в каюту й задумався. Очевидно, його викрили. Так чи інак, але француз пронюхав, що він детектив. Але чи попередив він свого пана? Яку роль він сам відіграє у всій цій історії? Спільник він чи ні? Невже справу розкрито, а отже програно? Інспектор пережив кілька важких годин: то він думав, що все пропало, то сподівався, що Фоґґ не здогадується про ситуацію, яка склалася. Словом, Фікс не знав, із чого почати.

Та згодом він заспокоївся і вирішив діяти з Паспарту відкрито. Якщо йому не вдасться заарештувати Фоґґа в Гонконгу й той збиратиметься цього разу остаточно залишити британську територію, то він, Фікс, усе розкаже Паспарту. Коли слуга – спільник свого пана й усе йому розповів, тоді справи кепські; коли ж слуга не причетний до крадіжки, тоді в його інтересах буде покинути злодія.

Такі були взаємини цих двох людей, а над ними у своїй величній безпристрасності ширяв Філеас Фоґґ. Він діловито описував орбіту навколо земної кулі, анітрохи не турбуючись про супутників.

А тим часом поряд із ним перебувала, висловлюючись мовою астрономів, збурювальна зірка, що мала спричинити певні пертурбації в серці нашого джентльмена. Аж ні! Принади місіс Ауди, на превеликий подив Паспарту, не призвели до цих змін, а якщо такі й відбувалися, то принаймні їх було значно важче обчислити, ніж ті відхилення Урана, завдяки яким відкрили Нептун[16].

Паспарту дивувався цьому що день дедалі більше, особливо через те, що в очах жінки він читав стільки вдячності до його пана! Та очевидно, Філеас Фоґґ мав серце, здатне лише на героїчні, а не на любовні поривання! Не було в ньому й ознак занепокоєння, неминучого в настільки ризикованій подорожі. Зате Паспарту перебував у постійній тривозі. Якось, обіпершись на перила, що відгороджують спуск у машинне відділення, він дивився на потужний двигун – його всього часом аж трясло, коли од сильної хитавиці над водою з’являвся ґвинт, що обертався з шаленою швидкістю. І тоді з клапанів проривалася пара, що просто лютувало нашого славного парубка.

– Ці клапани погано працюють! – кричав він. – Ми не рухаємося! У цих англійців завжди так! Був би це американський пароплав, він, можливо, й вибухнув би, проте йшов би швидше!

 

Розділ вісімнадцятий,

 

 

Розділ дев’ятнадцятий,

 

 

Розділ двадцятий,

 

 

Розділ двадцять перший,

 

 

Розділ двадцять другий,

 

 

у якому паспарту пересвідчується, що навіть гостюючи в антиподів[18]не завадило б мати трохи грошей у кишені

С ьомого листопада о пів на сьому вечора «Карнатик» вийшов із Гонконга і на всіх парах попрямував до Японії. Він був ущерть наповнений багажем і мав перевезти безліч пасажирів. Лишалися вільними тільки дві каюти першого класу: каюти, які замовив містер Фоґґ.

Наступного ранку спантеличені пасажири другого класу побачили розпатлану людину з туманним поглядом, що непевною ходою вийшла з каюти і важко всілася на палубну лаву.

Це був Паспарту. І ось що з ним сталося.

Щойно Фікс пішов із курильні, двоє слуг підняли обм’яклого Паспарту і поклали його на ліжко, призначене для курців. Француз, якого настирлива ідея переслідувала навіть уві сні, десь за три години здолав дурманний вплив наркотику і прийшов до тями. Думка про невиконаний обов’язок вивела його із заціпеніння. Він полишив ложе п’яниць і, ледь тримаючись за стіни, падаючи й піднімаючись, але вперто рухаючись уперед, немов під владою якогось інстинкту, виплентався з курильні, волаючи як навіжений:

– «Карнатик»! «Карнатик»!

Пароплав уже димів, готовий відпливати. Паспарту залишалося зробити всього кілька кроків. Він кинувся через трап, ступив на борт і впав непритомний на бак, коли «Карнатик» піднімав якір.

Матроси (для них такі сцени були невдивовижу) перетягли бідного парубка в одну з кают другого класу, і Паспарту прокинувся аж наступного дня за півтори сотні миль від китайського берега.

Ось так Паспарту цього ранку опинився на палубі «Карнатика» й на повні груди вдихав свіже морське повітря. Саме воно остаточно привело його до тями. Він ледь зібрав свої думки докупи і зрештою пригадав усе, що сталося напередодні: Фіксове зізнання, курильню, вино.

«Либонь, – подумав він, – я хильнув зайвого! Що скаже містер Фоґґ? У всякім разі, я не спізнився на пароплав, і це головне!»

Потім він подумав про Фікса.

«Сподіваюся, – сказав він собі, – що тепер ми позбулися його: після такої пропозиції він не насмілиться переслідувати нас на „Карнатику“. Поліцейський інспектор, детектив женеться за моїм паном, підозрюючи його в пограбуванні банку! Цього ще бракувало! Містер Фоґґ такий самий злодій, як я – убивця!»

Чи варто Паспарту розповісти про все це своєму панові? Чи треба містерові Фоґґу знати про ту роль, яку відіграє у цій справі Фікс? Можливо, краще почекати повернення в Лондон і лише тоді розказати йому про те, як поліцейський агент зі столиці ганявся за ним навколо світу, і разом із Філеасом Фоґґом поглузувати з цього молодчика? Звичайно, так буде ліпше. Над цим ще варто помізкувати. А зараз він просто попрямує до містера Фоґґа і попросить вибачення за свою непристойну поведінку.

Паспарту підвівся з місця. По морю ходили хвилі, і пакетбот дуже хитало. Парубок, ще не цілком певно тримаючись на ногах, якось дістався до кают першого класу, що містилися на кормі.

На палубі він не зустрів нікого, хто хоча б скидався на його пана або місіс Ауду.

«Еге, – сказав сам собі Паспарту, – то місіс Ауда о цій порі ще спить. А містер Фоґґ, очевидно, знайшов собі партнерів для вісту і, як зазвичай…»

З такими міркуваннями Паспарту спустився в салон. Містера Фоґґа там не було. Слузі залишалося тільки одне: запитати в суднового скарбника, яку каюту займає містер Фоґґ. Той відповів, що не знає пасажира з таким прізвищем.

– Даруйте, – наполягав Паспарту, – але я говорю про високого, спокійного, нетовариського джентльмена й про молоду жінку…

– На пакетботі немає жодної молодої жінки, – відповів скарбник. – Тримайте список пасажирів, переконайтесь у цьому самі.

Паспарту пробіг очима список. Прізвища його пана там і справді не було.

У Паспарту аж в очах потемніло. Проте в нього майнула нова думка.

– Матері його ковінька, я ж перебуваю на «Карнатику»? – не стримався він.

– Так, – відповів скарбник.

– Він прямує до Йокогами?

– Цілком правильно.

Паспарту був злякався: чи не помилився він судном? Але це справді «Карнатик», і його пана тут нема.

Француз упав у крісло. Ця звістка ніби громом його вразила. Та раптом він згадав, що час відплиття «Карнатика» перенесли і він, Паспарту, мав попередити свого пана, але не зробив цього! Отже, через нього містер Фоґґ і місіс Ауда спізнилися на пакетбот!

Це, звичайно, його провина, але більшою мірою – провина того зрадника, що підпоїв Паспарту, аби розлучити його з містером Фоґґом і затримати того в Гонконгу. Нарешті він розгадав маневр поліцейського інспектора! І містер Фоґґ напевно розорений, програв своє парі й, можливо, його арештували і кинули до буцеґарні!.. При цій думці Паспарту став рвати на собі волосся. Нехай лишень цей Фікс потрапить йому до рук, він йому цього не подарує!

Трохи оговтавшись від удару, Паспарту, до якого знову повернулося самовладання, став обмірковувати своє становище. Йому не позаздриш. Наш француз прямував до Японії. Туди він дістанеться, але ж як звідтіля вибиратися? У його кишенях гуляв вітер. Жодного шилінґа, жодного пенні! На щастя, його проїзд і харчування були заздалегідь оплачені.

Отже, у своєму розпорядженні він мав п’ять чи шість днів, аби прийняти якесь рішення. Скільки він з’їв і випив за цей переїзд, навіть важко описати. Він їв і за містера Фоґґа, і за місіс Ауду, і за самого себе. Він їв так, ніби Японія, де він мав висадитися, була пустелею, де не знайдеш елементарних харчів.

13 листопада з ранковим припливом «Карнатик» увійшов у порт Йокогами.

Це важливий тихоокеанський порт. Сюди заходять усі пароплави, як поштові, так і пасажирські, що здійснюють рейси між Північною Америкою, Китаєм, Японією і Малайським архіпелагом. Порт Йокогама міститься у бухті Ієддо, поблизу другої столиці японської імперії – величезного міста Ієддо, колишньої резиденції сьоґунів; Ієддо – суперник Кіото, де живе божественний імператор, нащадок богів – мікадо.

«Карнатик» пришвартувався до набережної Йокогами, неподалік від молу й митних складів, серед численних суден різних держав.

Паспарту без особливого захвату ступив на землю доволі цікавої Країни Світанкового Сонця. Йому залишалося тільки покластися на щасливий випадок, і він побрів навмання вулицями міста.

Спочатку Паспарту потрапив до європейського кварталу, з невисокими, оточеними верандами будиночками, які правильними рядами тяглися вздовж вулиць, площ, доків, складів до самого порту. Тут, як у Гонконгу й Калькутті, населення складалося з представників усіх національностей: американців, англійців, китайців, голландців – купців, готових усе продати й усе купити; серед них наш француз почувався так, ніби потрапив до готтентотів[19].

Щоправда, Паспарту, міг звернутися в Йокогамі до англійського або французького консула, та його стримувала необхідність розповісти свою історію, тісно пов’язану з ім’ям і справами його пана, і тому, перш ніж використати цю можливість, він вирішив спробувати всі інші можливості.

Отже, пройшовши європейську частину міста й не побачивши по дорозі нічого для себе підходящого, він опинився у японській частині, вперто поклавши собі, що за потреби дійде і до Ієддо.

Тубільна частина Йокогами називається Бентен – на честь богині моря, шанованої на сусідніх островах. Тут він побачив чудові піхтові й кедрові алеї, священні ворота вигадливої архітектури, містки, що зависли серед заростей очерету й бамбуку, храми, сховані під високими, сумними віковими кедрами, святилища, у глибині яких мирно існували буддійські жерці й послідовники Конфуція, безкінечні вулиці, а на них – рум’янолицих хлопчаків, що посеред дороги бавляться з рудими безхвостими, страшенно ледачими, зате вельми лагідними котами й куцоногими собачками.

На вулицях – вир перехожих: процесії бонз, що монотонно б’ють у тамбурини, якуніни – митні або поліцейські офіцери в гострих лакованих капелюхах, із двома шаблями за поясом; солдати, одягнені в синій з білими смугами бавовняний однострій і озброєні пістонними рушницями; охоронці мікадо в шовкових камзолах і кольчугах та безліч інших військових різних рангів, бо в Японії професію солдата поважають так само, як нею нехтують у Китаї. Усюди – ченці, що збирають милостиню, прочани в довгому вбранні і просто перехожі – низькорослі, з прямим, чорним, як воронове крило, волоссям, великоголові, вузькогруді й тонконогі; вони мають обличчя всіх відтінків від темно‑мідного до матово‑білого, проте вони ніколи не бувають жовтими, як у китайців, від яких японці істотно відрізняються своєю зовнішністю. Серед візків, паланкінів, рикш коротенькими крочками дріботіли жінки, маленькі ніжки яких були взуті в солом’яні сандалії, полотняні туфлі або вишукані дерев’яні черевики; більшість жінок не вирізнялися красою, очі в них були підведені, груди стягнуті, а зуби за тодішньою модою начорнені, зате всі вони не без елегантності носили національні костюми «кімоно» – щось подібне до халата, перехопленого широким шовковим шарфом, кінці якого були зав’язані позаду чудернацьким бантом; так що костюм сучасних паризьких модниць запозичений, радше за все, в японок.

Паспарту кілька годин походжав серед цієї строкатої юрби, витріщався на цікаві товари крамниць і базарів, де продавалося безліч усіляких брязкалець, золотих і срібних японських виробів, бачив він і їдальні, прикрашені різнобарвними прапорцями й стрічками, куди він не мав можливості зайти; траплялися йому і чайні будиночки, де відвідувачі чашками п’ють теплу запашну воду з «саке» – напоєм, одержаним у результаті бродіння рису; на його шляху були й курильні, де курять тонкий тютюн, а не опіум, якого майже не знають у Японії.

Затим Паспарту опинився в полі, серед великих рисових плантацій. Там цвіли чудові камелії, що росли не на кущах, а на деревах і дарували свої останні осінні пахощі; обгороджені бамбуком стояли яблуні, вишні, сливи; місцеві жителі розводять ці плодові дерева головним чином заради їхніх квітів, а не заради плодів, і за допомогою маняк[20]і тріскачок захищають їх від зграй горобців, ворон, голубів та інших ненажерливих птахів. На величних кедрах жили величезні орли; у листі кожної плакучої верби гніздилися чаплі, що журно стояли на одній нозі; усюди були ворони, качки, яструби, дикі гуси і багато журавлів, яких японці величають «панами» і вважають символом щастя й довголіття.

Тиняючись полем, Паспарту надибав у траві кілька фіалок.

– От і добре, – сказав він, – вони замінять мені вечерю.

Та понюхавши квіти, він переконався, що вони вже не пахнуть.

«Не щастить!» – подумав він.

Правда, парубок, залишаючи «Карнатик», завбачливо наївся під час сніданку, але після дня ходьби його шлунок геть спорожнів. Він устиг зауважити, що у м’ясних крамницях зовсім немає свинини, козлятини й баранини, а позаяк він знав, що забій рогатої худоби, призначеної винятково для польових робіт, вважається в Японії святотатством, то вирішив, що м’ясо там їдять украй рідко. Він не помилився; та за браком яловичини він залюбки погодився б на добрячий шмат кабана чи лося, зголосився б і на куріпку чи перепілку – словом, не відмовився б од будь‑якої живності або риби, якими зазвичай харчуються японці, додаючи до них трохи рису. Однак йому довелося змиритися з необхідністю забути про їжу принаймні до завтрашнього дня.

Настала ніч. Паспарту повернувся в тубільну частину міста; він вештався вулицями, обвішаними різнобарвними ліхтариками, озираючись на фіглярів і мандрівних астрологів, які збирають юрби довкола своїх підзорних труб. Потому він знову побачив рейд, освітлений вогнями рибальських човнів, з яких ловили рибу, приманюючи її світлом палаючих смолоскипів.

Та зрештою вулиці спорожніли. На зміну натовпові з’явилися якуніни – вартові. Одягнені в чудові костюми й оточені юрбою солдатів, вони скидалися на послів, і Паспарту, щоразу бачачи блискучого патруля, жартома повторював:

– Ну от, ще один японський посол вирушає до Європи!

 

Розділ двадцять третій,

 

 

Розділ двадцять четвертий,

 

 

Розділ двадцять п’ятий,

 

 

де побіжно описано місто Сан‑Франциско у день мітингу

О сьомій годині ранку Філеас Фоґґ, місіс Ауда й Паспарту ступили на американський материк, якщо так можна назвати плавучу пристань, до якої пришвартувався пароплав. Ця пристань, що піднімається й опускається залежно від припливу й відпливу, полегшує навантаження й вивантаження суден. До неї пристають кліпери всіх розмірів, пароплави всіх національностей, а також багатоповерхові річкові судна, що курсують по річці Сакраменто і її притоках. Тут лежать гори різноманітних товарів, що відправляються в Мексику, Перу, Чилі, Бразилію, у Європу й Азію, а також на різні острови Тихого океану.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.231.228.109 (0.076 с.)