Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції

Культура і особистість.

 Тріада “культура - суспільство – особистість” являє собою соціально-філософську і культурологічну проблему, яка включає в себе безліч аспектів. Наприклад, питання про те, яку роль відіграє особистість в культурі того або іншого історично конкретного суспільства, як узгоджуються інтереси особистості і суспільства, яке існувало ставлення до людини протягом даної епохи, яка роль особистості в культурному прогресі тощо. Людина формується у конкретному історичному часі. Він, в свою чергу, включає в себе все “тіло культури”, тобто весь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу. До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

 

32.   Концепція "Осьового часу" К Ясперса

Основна ідея Ясперса щодо смислу історії стосується часу доісторичного, осьового і післяосьового. Початок історії тане в невідомому, її кінець неясний. Осьовий час означає, що десь орієнтовно з 800 р. до 200 р. до н.е. в людській культурі було зроблено все основоположне, чим людство живе й досі. Це було зроблено в різних місцях Земної кулі: постали самостійні культури, які висунули і вирішили проблеми людського буття незалежно одна від одної, але приблизно в один і той же час. Це були релігійно-філософські осягнення в Китаї, Індії та "на Заході", тоді виступили такі першопроходці, як Будда, Конфуцій, пророчий рух на Близькому Сході. Віддаленість територій, де виникли ці ідеї, показує, що вони мають іманентне походження, а не запозичене: людство породжує ці ідеї внаслідок певної зрілості. І цієї стародавньої зрілості вистачило, щоб запліднити творчий рух людства до нашого часу. Мова йде насамперед про питання філософської віри стосовно смислу і призначення людського буття в історії.

Міжкультурна комунікація

Міжкультурна комунікація - термін введений у науковий обіг Г. Трейгер та Е. Холл. Міжкультурна комунікація - комунікація між представниками окремих культур, коли один учасник виявляє культурну різницю іншого. Це обмін інформацією, почуттями, думками представників різних культур. Має місце в бізнесі, туризмі, спорті, особистих контактах, науковому та освітньому світі тощо.

Інший варіант визначення: "Міжкультурна комунікація - адекватне взаєморозуміння двох учасників комунікативного акту, що є приналежними до різних національних культур"

Міжкультурна комунікація – наука, яка вивчає особливості вербального та невербального спілкування людей, що належать до різних національних та мовно-культурних спільнот.

 

Культура і суспільство

Слово "культура" використовується настільки ж часто, як слова "суспільство" і "природа". При цьому під культурою найчастіше розуміють які-небудь досягнення людства в духовній сфері: художні твори, наукові відкриття, а також рівень духовних запитів окремої людини, її гідна поведінка. Культурна людина - це людина освічена, вихована, яка має гарний смак, що володіє літературною мовою, цікавиться високомистецькими творами тощо. Це більш відповідає первісному розумінню слова "культура", що походить від латинського cultura — обробіток, виховання, освіта.

Що ж ми віднесемо до створеного, "обробленого" людиною? Це і побудовані будинки, і написані книги, і засіяні поля, і встановлені традиції, і засоби зв'язку та комунікації, і загальноприйняті моральні норми, і особисті переконання, і способи обробки їжі чи будівництва житла, і багато чого іншого. Таким чином, світ культури утворюють плоди, продукти діяльності людини, а також способи, цінності, норми поведінки.

 

35.   психоаналітична теорія культури фрейда       

Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З. Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало праць філософа, серед них "Тотем і табу", "Сон і міф". В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний впливпозасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання та вміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. У цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини.

 

 

36.   Міжкультурні конфлікти  

Існує безліч визначень понять «конфлікт». Найчастіше під конфліктом розуміється будь-який вид протиборства чи розбіжності інтересів. Згідно з К. Делхес, існують три основні причини комунікаційних конфліктів: особисті особливості комунікантів, соціальні відносини (міжособистісні стосунки) та організаційні відносини.
До особистісним причин конфліктів належать яскраво виражені норовливість і честолюбство, фрустрованих індивідуальні потреби, низька здатність або готовність до адаптації, пригнічена злість, незговірливість, кар'єризм, жадоба влади чи сильне недовіру. Люди, наділені такими якостями, часто викликають конфлікти.
До соціальних причин виникнення конфліктів відносять сильно виражене суперництво, недостатнє визнання здібностей, недостатню підтримку або готовність до компромісів, суперечать цілі та засоби для їх досягнення.
До організаційних причин конфліктів відносять перевантаження роботою, неточні інструкції, неясні компетенції або відповідальність, що суперечать один одному цілі, постійні зміни правил і розпоряджень для окремих учасників комунікації, глибокі зміни або переструктуризація укорінених позицій і ролей.

 

Колективне несвідоме

Колективне несвідоме Юнг постулює як психічну спадщину людства, яка, подібно до людського тіла, розвивалася шляхом еволюції й позначена численними людськими досвідами. Усе, що будь-коли було виражене індивідуальною психікою окремої людини, стає складовою психічної структури людини, а на рівні колективного — складовою колективного несвідомого. За Юнгом, колективне несвідоме є надіндивідуальним і незалежним від культури. Колективне несвідоме можна досліджувати через порівняння різних культур (міфи, уявлення про магію, казки, легенди).

Соціодинаміка кулітури.

Під соціодинамікою культури розуміють ті зміни, які відбуваються в культурі і людині під впливом зовнішніх і внутрішніх сил. Зміни - невід'ємна властивість культури. Термін "динаміка" близький за значенням термін "розвиток". Розвиток культури - це поступальний рух культури, переходи від одного стану до іншого, виникнення якісно нових форм культури.

Динаміка включає в себе як висхідну прогресивну лінію (прогрес - спрямованість розвитку від нижчого до вищого, від простого до складного, від менш досконалого до більш досконалого), так і регресивну (регрес - перехід від вищого до нижчого, моменти застою, повернення до віджилим структур і форм).

 

41

 

42.. Ідентичність та маргінальність…

 Ідентичність – це суб’єктивне переживання люди­ною своєї власної індивідуальності. Для того щоб виявити фактори, що свідчать про маргінальність індивіда чи групи, слід визначити параметри оцінки, що ве­ликою мірою знаходяться в проблемному полі ідентичності. Адже маргіналь­ний статус пов’язаний не тільки із визнанням його в такій якості оточуючими (представниками панівної системи цінностей), але залежить і від самосприй-няття маргінального суб’єкта.

 

Сутність культури

Сутність культури - проявляється перш за все в діяльності, а не в сукупності досягнень і цінностей, накопичених людством в процесі історичного розвитку; культура - не самостійна соціальна сфера, а наскрізна характеристика всієї соціальної системи, і в будь-якому громадському явищі існує його специфічний культурний аспект; основна соціальна функція культури - людинотворчість, тобто людська особистість - абсолютний об'єктивний та суб'єктивний предмет культури. Головна мета культури - формування певного типу особистості".

Деякі культурологи вважають, що на сьогодні існує понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена і широким вживанням терміна "культура" в конкретних дисциплінах. У галузі історичних, філософських, етнографічних, соціологічних, філологічних та інших досліджень зустрічаються різноманітні уявлення про культуру. Кожна дисципліна підходить до з'ясування поняття з власними вимогами і завданнями. Проте теоретична складність проблеми не вичерпується розмаїтістю визначень. На мій погляд, Культу́ра — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людствомпротягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації.

Ігрова теорія культури

найяскравішого звучання "ідея гри" отримала у голландського філософа Й. Хейзінги. Саме йому належить класична концепція ігрової ґенези культури, яка викладена в роботі "Homo ludens" ("Людина граюча"). В основу цієї концепції покладено ідею про сутність та значення гри як джерела культури. Й. Хей-зінга спробував проаналізувати поняття культури, виходячи із наявності в ній ігрового елементу. На його думку, саме гра, а не праця була формоутворюючим фактором людської культури.

Соціальні функції мистецтва

Рекреативна функція. Найбільш простий й найменш вимогливий підхід до мистецтваб воно служить для відпочинку й розваги.

Світоглядна функція. Художнім творам властива висока «чутливість» до всього, що відбувається навколо, до тих історичних зрушень, які тільки-но народжуються

Пізнавально-еврнстична функція, (мистецтво як знання й просвіта).

Художньо-концептуальна функція, (мистецтво як аналіз стану світу).

Випереджувально-провісницька функція («кассандрівське начало», або мистецтво як передбачення).

Виховна функція (мистецтво як катарсис; формування цілісної особистості). Мистецтво формує комплекс відчуттів й думок людей.

Карсично-компенсаторна функція. Піфагорійці говорили, що мистецтво очищує людину. Аристотель розробив і ввів в естетику категорію катарсису — очищення під впливом «подібних ефектів»

Сугестивна функція, (мистецтво як сугестія, вплив на спів підсвідомість). Мистецтво — це навіювання відповідного устрою думок і почуттів, майже гіпнотичного впливу на людську психіку

Естетична функція, (мистецтво як формування творчого духу і ціннісних орієнтацій)

 

Духовна культура

Духо́вна культу́ра — складова культури, що охоплює мистецтво та філософію.

Концепцію духовної культури підтримують перш за все діячі мистецтва та значна частина філософів, що наполягають на осібній та особливій ролі мистецтва та філософії та почасти заперечують проти включеннянауки (не кажучи вже про інженерію) до складу культури.

Елементами духовної культури є: звичаї, норми, цінності, знання, інформація, значення.

Поняття духовної культури включає всі галузі духовної сфери; показує соціально-політичні процеси, що відбуваються в суспільстві. Стародавні греки сформулювали класичну тріаду духовної культури людства: істина, добро, краса. Відповідно були виділені три найважливіших ціннісних абсолюти людської духовності: теоретизм, етизм, естетизм.

До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура - це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості.

 

Функції культури

Адаптаційна функція культури, яка дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки.

Пізнавальна функція культури, суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, необхідними для оволодіння силами природи і пізнання соціальних явищ, для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу

Аксіологічна функція дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві

Інформаційна функція культури, яка дає людству й суспільству відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє інформацію

Комунікативна функція виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення і. д., які входять в скарбницю культурних цінностей.

В зміст нормативної функції культури входить відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується образ життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки.
Слід відмітити гуманістичну функцію культури. Саме її мав на увазі М. Хотдеггер, розглядаючи культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності.
Основу людинотворчої функції культури складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення.

Особливе місце належить виховній функції: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових

 

Культура як наукова галузь

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії; історично набутий набір правил всередині соціуму для його збереження та гармонізації.

Культура є складною системою буття. Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд. Культура вивчається комплексом гуманітарних наук, насамперед культурологією, етнографією, культурною антропологією, соціологією, психологією, історією

 

 

Культура і техніка

Техніка - матеріальне тіло культури, найбільш характерний атрибут сучасної цивілізації, яку називають техногенною.

Ще наприкінці XIX століття філософія техніки поставила ряд питань, що і сьогодні є об'єктом гострої філософської рефлексії: які є форми впливу техніки на людське буття і чи існують межі цього впливу? у чому виражається її суспільна обумовленість і як перебороти ті непередбачувані наслідки, що несе людству науково-технічний прогрес?

Щоб відповісти на ці запитання, необхідно проаналізувати сутність техніки, з'ясувати її онтологічний статус, дослідити її генезис, етапи і тенденції розвитку.

Що ж являє собою техніка? В силу багатогранності цього аспекту культури існує величезна кількість визначень техніки. Техніка розглядається:

- як сукупність створених людиною пристроїв, машин, механізмів, пристосувань тощо, а також різних видів діяльності зі створення цих пристроїв: від науково-технічного дослідження і проектування до їхнього виготовлення й експлуатації;

- як сукупність технічних знань - від спеціалізованих рецептурно-технічних до теоретичних, науково-технічних і системотехнічних;

- у більш широкому сенсі говорять про техніку як певне вміння - наприклад, техніку мислення, "психотехніку", техніку керівництва людьми і державою, техніку живопису, малюнка, гри на фортепіано тощо. У цьому сенсі техніка охоплює весь людський універсум, починаючи з неорганічного, через органічне і до психічно-духовних сфер буття і відносин між людьми.

Техніка - це феномен, що забезпечує взаємодію між суспільством і природою, вона є результатом зустрічі людського духу з природою. Техніка являє собою частину природи, перетвореної людиною, і в цьому смислі вона штучна і належить не природі, а людині. Однак використання техніки передбачає вплив на природу і її активне перетворення: людина формує і змінює неорганічну та органічну природу, у тому числі і власну психічну і духовну природу відповідно до пізнаних законів і згідно зі своїми цілями.

Для того щоб зрозуміти сутність феномену техніки в культурологічному аспекті, доцільно зробити історичний екскурс, подивитися, як розвивалася техніка, як змінювалися її смислові характеристики. Техніка виникла разом з появою Homo sapiens і у своєму розвитку пройшла такі етапи:

- інструментальний, що характеризувався насамперед використанням ручних знарядь, які служили продовженням і посиленням руки людини; при цьому технологічний процес цілком залежав від людини, від її творчості і новаторства;

- етап появи машинної праці, коли продукуюча людина доповнює технологічний процес, стає, поряд з машиною, одним з її елементів; при цьому важливим є те, що центр ваги технологічного процесу поступово зміщується у бік машини;

- етап автоматизації праці, коли праця не обмежується фізичними чи фізіологічними можливостями людини;

- поява нового типу інформаційних систем, роботизації виробництва, комплексної автоматизації цілих технологічних процесів, у результаті чого відбувається вже і заміна деяких функцій людського інтелекту.

Поняття культурних форм

Поняття культурної фоіми використовується в культурологічній літературі неоднозначно. Його визначення кінцевого завершення не отримало і смисл його залежить від контексту, у якому воно застосовується. З інформаційно-семіотичної точки зору форми культури — це форми, у яких існує, зберігається і розвивається інформаційно — знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення і розвитку людських потреб і здійснюється «програмне забезпечення» життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й багато-числені. Розглядаючи культурний простір у масштабі всього людства, можна виділити у ньому відносно автономні галузі:
- національні культури
- регіональні культури
- цивілізації.

 

 

Культурно історичні типи

Російський філософ М.Я. Данилевський висунув ідею "культурно-історичних типів" (цивілізацій). Вони перебувають у безперервній боротьбі один з одним і з навколишнім середовищем. Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку періоди змужніння, старіння й загибелі. Данилевський стверджував, що існує безліч цивілізацій, які всі разом виражають нескінченно багатий геній людства. Російський філософ поділяє всі народи на три основні класи: на позитивних творців історії, що створили великі цивілізації, або культурно-історичні типи; негативних творців історії, що, як гуни, монголи і турки, не створювали великих цивілізацій, але як "божий батіг" сприяли загибелі старезних відмираючих цивілізацій. Вони не можуть стати ні творчою, ні руйнівною силою в історії. Вони є етнографічним матеріалом, використовуваним творчими народами для збагачення своїх цивілізацій.На думку Данилевського, лише деякі народи змогли створити великі цивілізації й стати "культурно-історичними типами". Філософ нараховує десять таких цивілізацій: єгипетська, ассирійсько-вавилоно-фінікійсько-халдейська, або давньосемітська; китайська; індійська; іранська; єврейська; грецька; римська; ново-семітська, або аравійська; германо-романська, або європейська.Дві цивілізації - мексиканська й перуанська - загинули внаслідок насильницьких дій на ранній стадії розвитку. Як вважав Данилевський, можна назвати деякі основні закономірності, або закони виникнення, зростання і заходу цивілізацій.1. Будь-яке плем'я або народ, що говорять на одній мові або належать до однієї мовної групи, становлять культурно-історичний тип, якщо вони духовно здатні до історичного розвитку й пройшли стадію "дитинства".2. Для справжнього народження та розвитку культури народ повинен досягти політичної незалежності.3. Основні принципи цивілізації одного культурно-історичного типу не передаються народам культур іншого історичного типу. Кожен тип створює власну цивілізацію. Так, численні спроби поширити грецьку цивілізацію серед неарійських або східних народів зазнали краху. У наш час англійці зазнали аналогічної поразки, намагаючись перенести європейську цивілізацію в Індію. Однак ця закономірність не поширюється на окремі елементи або ознаки цивілізацій, які можуть передаватися від однієї цивілізації до іншої.

Субкультура і контркультура

Наукове осмислення субкультур та контркультур у сучасній культурології почалося в 60-х роках XX ст. До цього проблеми субкультур досліджувалися, як правило, в рамках концепції соціалізації відповідними науковими галузями – соціологією, соціальною психологією та культурантропологією (у колишньому СРСР – етнографією). Зважаючи на те, що культура – це концентрований та упорядкований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем просторі, об´єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, нормами й стереотипами, було введено поняття “субкультура”.Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються та усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою культурою (або всезагальною), яка функціонує на суспільному рівні. Суб´єктом культури на цьому рівні виступає суспільство як виразник певно визначених культурних цінностей. Разом з тим суспільство включає деякі групи людей, які розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами цього суспільства. Ці культурні комплекси відображають груповий рівень функціонування культури, а особа, носій специфічних уявлень, свого “особистого” культурного досвіду, – особистісний рівень.Кожна з груп людей розвиває свої способи поведінки, які відрізняють її від усього іншого суспільства, створює власну культуру. Деякі соціальні інститути прагнуть впровадити поведінкові зразки та цінності, які відрізняються від подібних зразків та цінностей інших інститутів. Такі вирази, як “культура виробництва”, “культура навчання”, “культура управління”, “армійське життя”, “богема”, “життя в комуналці” тощо, відображають картину культурних особливостей та зразків різних типів соціального життя.Як правило, субкультури функціонують саме на груповому рівні. У будь-якому соціумі існують соціальні групи (колективи), що мають орієнтацію на культурні цінності, норми та традиції, які відрізняються від загальноприйнятих норм і традицій переважної більшості населення. Тому культурні зразки, які тісно пов´язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами, називаються субкультурами.Поняття “субкультура” не тотожне поняттю “соціальна група”, а відображує лише частковий вияв останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування – відношенням до власності, влади, місцем у системі суспільного розподілу праці тощо. Члени соціальної групи не завжди обов´язково пов´язані прямими контактами, проте їм притаманні такі аспекти життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя, тобто те, що зараз усе частіше називають “стилем життя”.

Теорії культурних змін

Насамперед слід зазначити, що під поняттям "теорія культурних змін" мається на увазі наукове осмислення сутності культурно-історичного процесу, його основних принципів та властивостей.Загалом зміна - це перетворення чогось у дещо інше, перехід з однієї якісно визначеної форми буття в якісно іншу форму буття, перетворення складу, структури чогось, його положення відносно інших об'єктів тощо. Тобто в найзагальнішому значенні будь-яка зміна є взаємодією, рухом, а звідси випливає, що здатність до змін є однією із загальних властивостей усіх форм буття. Оскільки культура також є однією з форм буття, остільки і культурі неодмінно мають бути притаманними ті чи інші параметри і характеристики змін.Найчастіше зміни мають процесуальний характер, тобто становлять сукупність послідовних дій або послідовність явищ, станів чого-небудь. Як правило, зміна характеризується обсягом, спрямованістю, тривалістю, швидкістю, відносністю.Окремим типом змін є розвиток - необоротне, спрямоване, закономірне змінювання матеріальних або ідеальних об'єктів. Як синонім розвитку нерідко вживається термін "еволюція". Саме одночасна наявність характеристик необоротності, спрямованості й закономірності відрізняє розвиток від інших змін. Так, змінам, що супроводжують різноманітні процеси функціонування, на відміну від розвитку притаманна оборотність (через їхню ритмічну природу). Зміни, що відбуваються внаслідок випадкових процесів катастрофічного типу, не мають параметрів закономірності. За відсутності спрямованості зміни не можуть нагромаджуватися, і такі процеси позбавлені характерної для розвитку єдиної внутрішньої лінії.

 

 

Наука в структурі культури

Серед різноманітної діяльності людини особливе місце посідає наука як елемент культури, одна з її підсис­тем. Без науки культура не може здійснювати свої основні соціальні функції. Поняття "наука" і "культура" не тотожні. Поняття "культура" значно ширше, адже наука не врахо­вує всіх сфер матеріальної і духовної культури, наприклад таких, як мистецтво, моральні теорії і погляди.Наука є феноменом культури. Вона збагачує людину, її духовний світ і тим самим сприяє його розвитку. Саме на­ука виробляє певний механізм передачі знань новим поко­лінням. Разом з тим, наука та її пізнавальна діяльність зна­ходяться в залежності від умов соціально-економічного стану суспільства. В тому числі — його культури. Наука розвиваєть­ся тільки на певному рівні соціально-економічного поступу суспільства, коли виникає потреба в наукових знаннях, і на певному рівні культурного прогресу, який формує сприят­ливу атмосферу для виникнення і розвитку знань. Це озна­чає, що наука народжується в надрах самої культури.Для розвитку власне науки потрібні відповідні умови: певний рівень динаміки виробництва і суспільних відно­син, розподіл фізичної і розумової праці, наявність широ­ких культурних традицій, які забезпечують сприйняття досягнень інших народів і культур.Такі сприятливі умови насамперед склалися ще в Старо­давній Греції, де перші теоретичні системи виникли в VI ст. до н.е. Видатні мислителі Фалес і Демокріт намагалися по­яснити дійсність через природні першовитоки, давньо­грецький вчений Арістотель першим описав закономірності природи, суспільства і мислення. Тоді ж вирізнилися ок­ремі галузі знань: медицина, геометрія, механіка, астроно­мія, історія.Ряд наукових галузей було збагачено в епоху Середньо­віччя вченими Арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, або Авіценна (980-1037), Ібн Рушд (1126—1198), Ахмедаль-Біруні (973—1048); у Західній Європі через гнітюче пануван­ня релігії народилася специфічна філософська наука — схо­ластика, а також одержали розвиток алхімія й астрологія. Ал­хімія сприяла створенню основи для науки в сучасному розумінні слова, оскільки спиралась на дослідження природ­них речовин і передувала розвитку хімії та фармакології. Астрологія була пов'язана зі спостереженнями за небесними світилами і передувала розвиткові астрономії. Проте засил­ля схоластики на цей час гальмувало розвиток природничих наук, зокрема медицини.Важливим етапом для науки стала епоха Нового часу. Визначальну роль у цьому відіграли потреби нового бур­жуазного способу виробництва. На цей період було знач­но підірвано панування релігійного світогляду, і в якості провідного методу дослідження утвердився експеримент (дослід). Глибокі перетворення в науці XVI—XVII ст. на­зивають першою науковою революцією, я^ка дала світові імена Г. Галілея, І. Ньютона, Р. Декарта, Й. Кеплера, а в медичній сфері — А. Галлера, Ж. Ламетрі, Д. Морганьї, Г.Бурпава.У XVIII ст. відкриття в галузі природничих наук були здійснені І. Кантом, А. Л. Лавуазьє, М. Ломоносовим.

Культура і природа

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами.У своїй багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи, її відображення, її розуміння.Серед ранніх форм релігії існував атотемізм (від слова "ототем", що означає "його рід") - фатальна віра в надприродний зв'язок між людськими родами і тваринами. Вони були типовими для первіснообщинного ладу і входили до складу тієї культури, яка відповідала даній стадії розвитку.У Стародавньому Єгипті, як і в усьому стародавньому світі, обожнювали сили природи. Після розливу Нілу зміна засухи розквітом рослинності сприймалася як воскресіння бога рослинного світу Осіріса.У античні часи погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, - перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей - безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.Значною є роль релігії в розвитку мистецтва, науки, моралі слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відбиті дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних формах та культ роду.У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувалися народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що закарбувався у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили - боги - мали людську подобу, але були наділені надлюдськими силою і вмінням, можливостями й розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що обсяг соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Осві́та — цілеспрямована пізнавальна діяльність людей з отримання знань, умінь та навичок або щодо їх вдосконалення. Процес і результат засвоєння особистістю певної системи наукових знань, практичних умінь та навичок і пов'язаного з ними того чи іншого рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальну своєрідність цієї особистості.^[1]

Також дисципліна, яка вивчає переважно методи навчання і вивчення в школах або подібних закладах у протилежність різним неформальним засобам соціалізації (наприклад, між батьками і їх дітьми). Тому освіту можна розуміти як передачу накопичених суспільством знань молодому поколінню для розвитку в нього пізнавальних можливостей, а також набуття умінь і навичок для практичного застосування загальноосвітніх і професійних знань.

Освіта призначена, щоб дати новому поколінню початкові знання культури, формуючи поведінку у дорослому житті і допомагаючи у виборі можливої ролі в суспільстві. У широкому сенсі слова, освіта — процес або продукт "…формування розуму, характеру або фізичних здібностей особистості.

_______________________________________________________________________________________

 

26. Просвітницькі концепції культури.

Просвітницькі концепції культури. В центрі уваги французької просвітницької концепції культури знаходився історичний «дух народу», виражений у результатах діяльності людей, у характері суспільних порядків і інститутів, а також у народних звичаях і традиціях.

На відміну від ренесансного розуміння культури, зміст якого визначали ідеали вільної, універсальнорозвинутої людини, у просвітницькій концепції відображена доля не окремого індивіда, а колективне життя нації, те, що можна назвати національною культурою. Правда, термін «культура» тут ще не вживається, його замінює «цивілізація», однак термін «цивілізація» у трактуванні англійського і французького Просвітництва майже адекватний терміну «культура».

Зважаючи на те. що в більшості цивілізованих країн народи перебувають під владою тиранічних і деспотичних режимів, просвітителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством і людиною, державою і громадянами. Основою такої гармонізації, на їх думку, повинно стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес як власний. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, можуть витворити досконалий суспільний і державний устрій, що відповідає природі людини. Правда, природа людини більшістю представників французького Просвітництва розумілася як величина статична, поза конкретними історичними обставинами.

Слабість цієї концепції культури, що базувалась на однобокому розумінні природи людини, була очевидна вже у ті часи. Жан Жак Руссо піддав її різкій критиці. Протиставляючи зіпсованість і моральну розбещеність «культурних» європейських націй простоті і чистоті звичаїв народів, які знаходяться на патріархальній стадіїрозвитку, він геніально зауважив гостре протиріччя між дійсною природою людини і тим перетворенням, якого вона зазнала а умовах феодально-абсолютистського ладу.