Вогонь як уособлення помсти, як покарання

Образ вогню (пожежі) як засобу вираження помсти використано письменниками і в таких творах, як "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Fata morgana" М. Коцюбинського, "Микола Джеря" І. Нечуя-Левицького.

У поемі Т.Шевченка "Гайдамаки" вогонь - пожежі, у яких палала значна територія України, - це відповідь поневолених за нелюдську експлуатацію і знущання польської шляхти, це символ загальнонародної помсти, у якій відбито лицарську звитягу українців. Поет за допомогою образу вогню як величезної пожежі та метонімії створив всеохоплюючу картину народного гніву, селянського повстання:

Зайнялася Смілянщина,

Хмара червоніє,

А найперше Медведівка

Небо нагріває.

Горить Сміла, Смілянщина

Кров`ю підпливає.

Горить Корсунь, горить Канів,

Чигирин, Черкаси;

Чорним шляхом запалало,

І кров полилася

Аж у Волинь [28, с. 261-262].

 

Можемо зробити висновок, що образ вогню постає як зорова картина всеохоплюючої пожежі та символізує вияв народного гніву, покарання за вчинену кривду, за гноблення, як помсту.

Вияв помсти панству за вчинене лихо відтворено за допомогою вогню в повістях "Fata morgana" М.Коцюбинського, "Микола Джеря" І.Нечуя-Левицького. Персонаж повісті "Fata morgana" М.Коцюбинського Хома Гудзь - втілення народної ненависті до всього, що звалося паном: у нього "не серце, а грудка крові, що скипілась от людської неправди" [32, с. 261]. Доведений до відчаю, він вирішує помститися пану - підпалити панське сіно, хоча те добро - то нелегка праця селян: "Хома тихенько сміється. Смішок добувсь йому з горла та покотився по зморшках обличчя, і наче легше від того зробилось, наче випік вогонь у грудях болюче місце.

Вогонь! Червоний, веселий, чистий.

Ще недавно лежав він у коробці, холодний і непомітний, наче Хома на світі, а тепер мститься за людську кривду.

Гори, гори...

Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, все спопелили - сіно, хліб, панський будинок, саму землю обняли б вогнем" [32, с. 273].

Епітети, що використовує письменник до слова "вогонь", - "червоний, веселий, чистий" - слугують для розкриття внутрішнього стану персонажа - його радості за розплату панові, тому і пожежу він сприймає як червоний, веселий, і, що важливо, - чистий вогонь, оскільки, на думку Хоми, це - справедливе покарання. Водночас у творі вогонь зображено як живу лиху істоту, " сердитого звіра ", що " … роззявляє криваву пащу й жере. Рве зубом і лютує " [32, c. 273], а отже, стверджує автор, пожежа - це лихо, біда, що несе спустошення, як " сердитий звір ", що сліпо все " жере".

У повісті "Микола Джеря" зображується, як селяни-кріпаки, не витримавши нелюдських знущань пана, перед утечею страшно помстилися йому, осавулі, підпаливши панський тік. Картина вогню у цьому творі як пожежі є вражаючою як для читача, так і для тих персонажів, які її сприймають. Письменник відтворює сприйняття страшної картини нічної пожежі Нимидорою, якій здалося, що вона потрапила в пекло: " Коли це одразу в хаті стало видно, як удень. Стіни, піч, лежанка, колиска, образи - все ніби облилося кров’ю. Червоний світ миготів ніби хвильками й брижжами по стінах, трусивсь, переливався з стін на стелю, на жердку з одежею. Нимидора схопилася з місця і глянула на вікна. Три вікна були ніби завішані знадвору червоними кровавими хустками. Нимидорі здалося, що вона збожеволіла. Одначе вона кинулась до колиски, вхопила за бильця колиску з дитиною і рвонула її так, що всі вервечки порвалися, крикнула не своїм голосом і вибігла надвір. Слідком за нею вибігла стара перелякана Джериха.

Надворі було видно, як удень: було видно все дерево в садку, всі верби, кожну гілляку, кожний збляклий жовтий листок, що теліпався на гіллі.

Увесь двір, садок, хата - все було залите червоним світом, ніби кров’ю.

Нимидорі здалося, що горить її хата, що вона вже уся палає полум’ям, що горить садок, горять верби, горить комора. Їй здалося, що горить усе небо, що запалилася уся земля під її ногами.

Рятуйте хто в бога вірує! - крикнула Нимидора" [31, с. 45-46].

Пожежа була такою страшною й великою, що " Все чорне небо вгорі заблищало вогнем, замиготіло рівними хвилями… кидаючи кров'яний світ на село… " [31, с. 47].

Насамперед, маємо зазначити, що опис вогню як пожежі в цьому творі є дуже детальним. Для зображення пожежі М.Коцюбинський широко використав асоціацію " вогонь - кров ", кольорову гаму (" все ніби облилося кров’ю", "все було залите червоним світом, ніби кров’ю", "червоний світ"), порівняння (" все ніби облилося кров’ю", " все було залите, ніби кров’ю"), гіперболу (" горить усе небо", "запалилася уся земля під її ногами "). Окрім цього, це видовище автор передав через відчуття образів-персонажів: Нимидори, матері Миколи Джері, самих утікачів.

Отже, у цьому творі вогонь - це помста, це нищення панського добра, навіть того, що здобуте селянами непосильною працею. Недаремно в час хвороби одного із втікачів, Петра Кавуна, в нього трапилось марення - теж вогняне, пекельне: " Перед його очима усі верби ніби спахнули страшним огнем; небо вкрилось хмарами, день змінився на ніч… верби стали стіжками на панському току, і чорне небо замиготіло страшним полум’ям; весь тік, вся Вербівка вже ніби палала перед його очима. Горіла його хата; йому здалось, що в хаті його жінка з дітьми, що вони от-от згорять в тому страшному вогні… І здалось Кавунові, що горить його двір, палає його клуня, горить земля під ногами, горить і клекотить вода в ставку. Йому гаряче й боляче: його душить у горлі дим … "[31, с.64].

Уже будучи на межі смерті, Кавун не просто горить в лихоманці. Це горить, вогнем палає Кавунова ненависть до панів-кровопивців, що змусили його, бунтаря, колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловіка, кинути родину в пошуках волі, кращої людської долі, цим самим виявивши протест проти кріпаччини. Тому й кричить чоловік панові, який привидівся йому в гарячці: " - Ага! А що! Піймавсь! І ти в пеклі! А добре тому, хто в полум’ї? - простогнав Кавун, і перед його очима камінь з паном пішов під землю… " [31, с. 65].

Таким чином, у цьому творі автор детально описує пожежу, використовуючи різні тропи для творення образу-вогню, передає вплив пожежі як лиха на стан образів-персонажів, проводить паралель: помста - вогонь - кров - пекло.

Вогонь - це і є покарання, це і є пекло - стверджує вслід за народними уявленнями І.П.Котляревський у поемі "Енеїда". Головний персонаж твору Еней потрапляє до пекла, яке і є вічним вогнем у різних виявах: " Смола там в пекл i клекот i ла I гр i лася все в казанах, Живиця, с i рка, нефть кипіла; Палав огонь, великий страх" [28]. Цей вогонь уособлює вічну муку, покарання грішників: " В смол i с i й гр i шники сид i ли I на огн i пеклись, гор i ли, Хто як зав i що заслужив" [28, с. 108].

Отже, у низці творів художньої української літератури художній образ вогню яскраво символізує вияв гніву, помсти, покарання. Цьому слугують засоби образотворення вогню-помсти: зображення страшних картин вогню як величезної пожежі, заграви; використання метонімії, епітетів " страшним огнем", "червоний вогонь", порівнянь (" все ніби облилося кров’ю", " все було залите, ніби кров’ю"), гіпербол (" горить усе небо", "запалилася уся земля під її ногами "), відповідної - багряної - кольорової гами (" все ніби облилося кров’ю", "все було залите червоним світом, ніби кров’ю", "червоний світ") тощо.