Особливості будови, змісту та функції сновидінь у творах Ю.І. Андруховича

 

За змістом текстів, герої Ю.І. Андруховича переживають марень з таких причин:

-   алкогольне сп’яніння;

-   черепно-мозкові травми;

    агонія;

    наркотичне сп’яніння.

Найбільшу частку складають марення під час алкогольного сп’яніння. Тип викладу в таких мареннях - монологічна оповідь від імені автора:

) Стасові теж було погано. Ада танцювала. Мала успіх, її увесь час хтось запрошував. У відповідь на це Стас безжально курив і надто часто знімав та одягав окуляри. Грім і блискавки. Жорстока немузика. Темно-зелена сукня. Всього було забагато.

Спершу йому здалося, ніби Ада надто відверто треться щокою об груди Альборака. Що руки Джон Пола ковзнули її талією вниз і сплелися замком у найлегковажнішому місці. Що Ґастон Дежавю лизнув її в шию. Що якийсь красунчик, вельми схожий на Ероса Рамацотті, обвився змієм довкола її рухливих стегон. Що навіть Лайза Шейла чомусь танцює з нею.

Скільки було цих танців? Нестерпна безліч! І як довго мучився Перфецький, топлячи біду в пляшці з бальзамом? Тисячу років! [3, c. 247]

)І тоді ванна зі старечим тілом здійнялася аж під стелю і закружляла кімнатою, і всі, навіть жінка в зеленому, звели погляди на неї, ніби на образ вищого свого володаря, й на мить опинився в ній не сивезний дідуля, який щойно тарабарщиною заклинав, а лев з крилами, і його можна було би за того самого, священного, лева поважати, якби не малесенькі ріжки, що вибивалися з-під ясної гриви; але все тривало тільки мить, бо вибухнула ванна разом із левом сліпучим вибухом, і жовтого диму було багато, і смороду, та знов лише на мить, бо залишилося після вибуху тільки яйце, що впало з-під стелі на підлогу, але не розбилося, бо таки було тверде, і розбитись йому не дано було, бо таке воно мало призначення.

Яйце собі котилось, а Мавропуле вже підводився з коліна. І піймавши яйце, проковтнув його. Тієї ж миті постав на його місці великий вогняний стовп, і несамовитий регіт, і жар, а Лючія з Кончітою звинно затанцювали навколо нього. Тільки пані в темно-зеленому й далі стояла обличчям до книги, з якої щось таємне вголос вичитувала… [3, c. 255]

У наведених прикладах переважає авторська оповідь. Перший уривок має вкраплення внутрішнього мовлення, що передається називними односкладними реченнями: «Грім і блискавки. Жорстока немузика. Темно-зелена сукня» та підсумовуючим простим двоскладним: «Всього було забагато». Уривчастий характер синтаксису вдало передає внутрішній світ героя, його нетерпимість до всього, що відбувалося довкола. Подібна уривчастість є найтиповішою ознакою модерного тесту, в якому автор використовує метод «потоку свідомості».

Цей приклад має ще одну синтаксичну особливість - другий абзац складається з п’яти речень і становить цілісну КМФ, зв’язок між окремими частинами якої - паралельний. Усі вони поєднанні цікавим стилістичним прийомом - починаються зі сполучника «що», що не властиво синтаксису взагалі. Лише в першому реченні вжито його синонім - «ніби».

Цю КМФ можна було би подати у вигляді одного складного речення з кількома підрядними, оскільки всі вони стосуються одного присудка першого речення «здалося». Однак, автор вирішив розділити прості речення в місці їхнього сполучення розділовим знаком - крапкою, вчинивши всупереч чинному правописові: «У складному реченні кома ставиться для відокремлення підрядних речень, уведених сполучниками або сполучними словами, від головних та інших підрядних». [26, c. 141]

Такий підхід до синтаксису спричинений авторською манерою Юрія Андруховича і його стилістичним маркуванням уривку. Кожне з підрядних речень, будучи органічною частиною КМФ, несе в собі окремий довершений епізод. Кожне наступне речення є повноцінним, має своє самостійне смислове навантаження, є новим різким штрихом, який вимальовує повну картину в поєднанні з іншими такими ж реченнями. У читача такий спосіб подачі інформації викликає ефект штрих-пунктирної лінії чи азбуки Морзе, де чергуються короткі та довгі сигнали, виражаючи зміст цілісного повідомлення. Безумовно, це значно увиразнює стиль письменника.

Цікавим зі стилістичного боку є синтаксис другого прикладу. Перший абзац збігається з КМФ, вираженої одним надскладним реченням. Воно містить у собі 15 простих, поєднаних різними типами зв’язку. Особливістю його синтакичної будови є надмірна кількість повторів сполучника сурядності «і». Він зустрічається в реченні вісім разів. Химерність, містичність подій, їхній причинно-наслідковий зв’язок з урочистим повчальним завершенням: «бо таке воно мало призначення» імітує конфесійний стиль, який вибирає із синонімічних рядів національної мови одиниці піднесеного урочистого звучання. Як відомо, сполучник «і» - слово, що найчастіше зустрічається в Біблії.

Варто розглянути ще один приклад авторської оповіді, що становить окремий інтерес для аналізу викладу:

За якісь півгодини (але хто би той час рахував?) усе знову попливло, закружляло, замерехтіло - голови у шкіряних кашкетах, неголені підборіддя, борлаки, щелепи, стіл, заляпаний темною горіловою горілкою, бряжчання вкотре вдарених одна об одну склянок, непережовані шашликові об’їдки на тарілці впереміш із купками попелу та чотирма розмазаними недокурками, останні три пельмені в загуслому холодному жирі на ще одній тарілці, хлібні шкоринки, крихти, розтягнуті навсібіч австрійські монети, пляшки - порожні й наполовину; пасма гіркого диму вже не встигали розсмоктуватись, огортаючи їхній столик усе щільнішою, майже нерухомою масою, великою стіною, крізь яку навіть отій дебільній музиці було складно пробитися - Карл-Йозеф дочував у ній лише три акорди, можливо, тому, що з обох боків на нього лізли, перемішуючись і жахливо сварячись між собою, якісь недоладні історії його візаві: кожен з двох намагався виглядати цікавішим від іншого, пропхатися цьому австралійцеві в обидва вуха, бо ж одного замало, і виходила з цього якась уже геть несосвітенна мішанка, справжня каша по столу - «я бля в афгані бля сука ротний в рот на зоні в дніпрі кому в рот кому в сраку ротний каже куда на міни синки я сходу передьорнув бля якусь шестьору запєтушили в ленінській комнаті бля по-любому тебе опустять бетеер загорівся кранти настали» - Карл-Йозеф хотів підняти руки вгору і крикнути своє achtung, щоб вони на хвилину замовкли і вислухали його власну історію - про що, він не знав, отже, сповільнено перебирав у пам'яті головні пригоди свого життя, але нічого з того не клеїлося, він так і сидів, опустивши руки, схиливши голову, не в змозі зупинити цей дедалі нерозбірливіший потік - «всіх построїли жрачка в парашу зона гуділа бля духи пазорні всьо горіло шо твій кандагар самий главний командував за ним днєвальний сюда бля за дві пачки чаю на всіх не хватило сам стріляв по мішенях а в нього заточка двісті шоста нормально гониш пургу дай сюда за дві пачки чаю поняв агонь бля так і остався в санчасті грузін зафуричив ожоги третьої степені на очко в залупу підар кончєний за три сігарєти сам собі вену і капєц» - то були звичайні чоловічі історії, кожен хотів докричатися з ними до цього чужинця, розказати йому всю правду, але з того виходили тільки уламки, суцільні вигуки, допоміжні члени речення - «чік-чах-раз-опана-їблись-чікі-пікі-бляха-стрьома-зьо-ма-акеем-бетеер-пехаде-капепе-ескаес-твою мать», обидва замовкли майже одночасно, і Душман чомусь перехрестився, а Шухір узявся руками за голову. [1, c. 267]

У цьому одному реченні подано цілу мікротему. Її можна розбити на п’ять окремих частин. Вдало поєднується авторська монологічна оповідь з діалогічним мовленням. Тобто викладові одиниці Ю. І. Андрухович монтажує.

Цікавою є подача діалогічного мовлення. Власне, воно не є діалогічним мовленням як таким. Автор передає його крізь призму сприйняття іншим персонажем, слухачем. Очевидно, цим і зумовлено специфіку передачі такого мовлення, адже жодних розділових знаків, окрім характерних для зорового виокремлення прямої мови, лапок, у висловленні немає. Справа в тому, що слухач - Карл-Йозеф - австрієць, за змістом твору, погано володіє українською. Крім того, він перебуває в нетверезому стані. Саме тому розповіді його співрозмовників видаються йому суцільним потоком, де він не може вичленити жодної з лексем, а якщо й розуміє окремі слова, то збагнути зміст їхнього поєднання він не може. Це теж ознака методу «потоку свідомості».

Можливо, прибираючи з мовлення співрозмовників головного персонажа розділові знаки, Юрій Андрухович підкреслював, що їхня мова позбавлена сенсу, сповнена безкультур’ям, розумова обмеженість відбивається на хаотичності думок, відсутня логічна послідовність. Автор влучно наголошує, що «з того виходили тільки уламки, суцільні вигуки, допоміжні члени речення: «чік-чах-раз-опана-їблись-чікі-пікі-бляха-стрьома-зьо-ма-акеем-бетеер-пехаде-капепе-ескаес-твою мать». «Допоміжні», адже чогось суттєвого персонаж так і не повідомив.

Також для передачі марень унаслідок алкогольного сп’яніння Ю. І. Андрухович застосовує оповідь від імені героя:

Площа Київського вокзалу, Ваша Королівська Милосте, була затоплена. Цілоденний дощ, який не вщухав ні на хвилину, спричинився до великого виверження вод. Ущент забиті піском, попелом, трояндами, паперами, голубиним пір'ям, масками, мертвими щурами та іншим непотребом каналізаційні стоки не приймали вже нічого. Всесвітній потоп робився дедалі очевиднішим. Москва переставала існувати.

Видершися з метро, я опинився майже по пояс у чорних дощових водах. Тримаючись на поверхні лише завдяки волі і своїй торбезі, я сяк-так догріб до перонів. Бо я пам'ятаю про існування сорок першого поїзда. Він вирушає з Москви близько дванадцятої ночі,

За кілька хвилин дванадцята. Він вирушає з Москви, аби прибути
до Києва. [2, c. 76]

Особливістю цієї КМФ є звертання героя до вигаданого персонажа. Знову простежується конфесійний стиль: спричинився до великого виверження вод; всесвітній потоп робився дедалі очевиднішим. Москва переставала існувати. Тобто оповідь ведеться не для потенційного читача, а для «чиєїсь королівської милості». Речення у цій КМФ правильно зорганізовані, простежується ланцюговий тип зв’язку між ними, хоча засоби зв’язку мін ними майже відсутні. Логічність перебігу подій передається витіканням однієї події з іншої, як наслідку: Всесвітній потоп робився дедалі очевиднішим. Москва переставала існувати. Привертає до себе увагу велика кількість однорідних членів речення, що їх використовує Андрухович. Таким чином він безпосередньо передає все, що бачив герой на власні очі в порядку звернення ним уваги на ці деталі. Тобто він не намагається синтаксично оформити повідомлення про кожну нову деталь окремим реченням, а подає їх у хаотичному порядку, що теж засвідчує застосування методу «потоку свідомості».

Як і при зображенні сновидінь, у мареннях часто письменник монтажує монологічну та діалогічну оповідь від імені героя:

Отож йому залишалося тільки вбити тебе, бо пістолету нього вже давно був готовий для подібної операції. Тож він почав стріляти без попередження - майже впритул, І ти побачив, як невблаганно вкривається великими червоними плямами твій сіро-кавовий, щойно сьогодні випраний, прощавай. Галю, плащ. Ти упав на підлогу і спробував з останніх сил кудись повзти, полишаючи за собою червону доріжку з юхи й вивалених кишок, але він далі стріляв, так, він все ще стріляв, і ти почув несамовитий біль десь там, нижче живота, й тоді подумав, що цей епізод тобі цілком не вдався, тож треба його почати знову - із самого початку.

Отже, ти знову їхав ліфтом, у чистому плащі, й готувався до зустрічі з вартовим. Нарешті двері розчинилися - і знайомий тобі цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе.

Ну, чьо, Владік, - заговорив він, - взялі етово хрєна?

Угу, - невизначено муркнув ти і, намагаючись не питати його, о котрій годині він змінюється, пройшов повз нього у коридор.

А я уже в десять смєняюсь! - крикнув тобі у спину щасливий вартовий. [2, c. 60]

Своєрідністю зображення марень у текстах Андруховича є абсурдність подій, що відбуваються з героєм. При цьому синтаксична побудова лишається правильною. У наведеній КМФ присутні засоби зв’язку між окремими реченнями, події логічно слідують одна одній, однак вражає їхня абсурдність, нереальність. Героєві не сподобався їхній перебіг і він вирішив їх змінити. Схоже, це продукт потьмареної маренням свідомості героя. Вкраплення діалогу робить епізод більш приземленим і схожим на правду.

Опис марень представлений лише авторським монологічним безпосереднім викладом:

Кімнати минали з такою швидкістю, як на екрані, розчахувалися все нові й нові двері, і назустріч летіли все нові дзеркала, свічки, зарості кімнатних рослин, портрети в золочених рамах, крила, плащі, капелюхи, мантії, пташині опудала. І коли вже здавалося, що цьому жахному польотові ніколи не прийде кінець, а музика Генделевої «Пасакалії» напливала все ближче, як фінальний траурний супровід, розкрилися врешті останні двері, і Амальтея втягнула його у темну, голу й холодну кімнату, де були сірі брудні стіни і немита, з червонястими плямами, дощана підлога.

Посеред кімнати стояв стіл, приблизно такий завбільшки, як і той, для гри в карги, але цей був накритий чорною скатертиною. Самотня свічка горіла на самім його краєчку. Пан Попель був зодягнутий у чернечу рясу, а на голові чомусь мав єпископську митру, але повернуту навпаки. Побожно склавши руки, він бубонів якусь молитву обличчям до тьмяного образу, що висів на дальній стіні. Коло нього в німому поштивому захваті завмерло кілька слуг у лівреях, а ще один слуга тримав на руках маленького чорного цапка. [4, c. 104]

Наведений приклад можна поділити на дві частини. У першій подано опис подорожі героя кімнатами будинку. КМФ характеризується великою кількістю однорідних членів речення. У другій частині представлено детальний опис однієї з кімнат. Обидві частини різко контрастують між собою. У першій опис сприймається хаотично, письменник вдається до прийому градації, роздуваючи ефект запаморочення, що характерно для потоку свідомості. У другій частині ритм опису статично спокійний. Можна розглянути положення предметів у просторі.

Іноді герої Ю.І. Андруховича в стані алкогольного сп’яніння вдаються до монологічного безпосереднього розмірковування:

Стежка дедалі крутішає, ноги аж стогнуть, але що буде там, за лісом, крім порожнього лугу і неба над ним? Невже ані комина, ані сволока, ані хреста? Невже я пропаду в цій пустелі, як останній її мешканець - плоть від плоті, кров від крові? Хай усі вони йдуть за мною, агов, не стійте там коло стежки, ходіть, влаштуємо свято Воскресаючого Духу, помолимось, вип'ємо, заспіваємо, ачей, цього разу не над'їдуть від старої дороги страшні машини з червоними фарами. І вони рушають, квапляться слідом за мною, дихають мені в спину, швидше, швидше, цей ліс невеличкий, не встигнемо й подумати, як вийдемо з нього і прийдемо додому. Вони поспішають наввипередки, але я все одно буду перший, я вас розбудив, я живий серед вас, мертвих, дайте мені прийти першим, бо інакше на чорта я їхав
сюди, до вас? [4, c. 83]

Цей приклад ілюструє внутрішнє мовлення персонажа. Він сам собі ставить питання, хаотично переходить від теми до теми, звертається до уявних привидів. Наведене розмірковування містить елементи діалогічного мовлення та неконтрольованої оповіді. Така форма синтаксису найкраще передає особливості стану марення, в якому перебуває персонаж. І за змістом епізоду, і за його синтаксичним вираженням.

Марень, пов’язаних із травмами героїв, агонії та наркотичним сп’янінням у прозі Юрія Андруховича відносно мало. Усіх їх представлено авторською оповіддю, яка поєднує монолог і діалог:

Аж тоді витягнув свою таємну зброю у вигляді останньої в портсигарі «прилуцької», набитої задля різноманітності цілком якісною конопляною сумішшю. Після першої ж його затяжки гра набула сповільненої осмисленості, а Карл-Йозеф, пожвавлено ворухнувши ніздрями, запитав:

Hasch?

Воллен? - підморгнув йому Пепа і передав сигарету.

Nicht schlecht! - оцінив Карл-Йозеф, потягнувши.

А ти думав! - підтвердив Артур.

За недовгий час він дійшов висновку, що розвиток подій на шахівниці відомий йому далеко наперед. На сто партій наперед. Не було сенсу переставляти фігури - усе й без цього рухалося до переможного кінця. Він міг не збиваючись перелічити всі ходи на сто років наперед. І свої, й суперникові. Бо він перетворився у суцільний Мозковий Центр, от у що він перетворився, Артур Пепа. Це був здвоєний Мозковий Центр: один сидів у ньому всередині, а другий був просто Артур Пепа, так його звали. Від цієї думки йому зробилося трохи лячно.

Слухай, ми такого тут натворили, - заклопотано сказав Пепа. - Земля горить під ногами!

Він глянув у небо й побачив, що сонце зникає за параваном далеких вершин. Артур Пепа не надто добре знав, що таке параван, але був упевнений, що зараз сонце зникає саме за параваном. Ще він побачив навколо себе голови - ціле товариство згромадилося над шахівницею, збуджено обговорюючи становище й тицяючи своїми завбільшки з колоди пальцями в недобиті фігури. [1, c. 175-176]

Цей приклад ілюструє ефект розширення свідомості. Персонаж вдається до психотропних речовин, які сприяють пришвидшенню мозкової діяльності. Виклад КМФ комбінований, у ньому поєднано авторську оповідь з діалогічним мовленням. Оповідь динамічна, діалоги пожвавлюють виклад. Автор вдало передає відчуття героя від дією легких наркотиків, зокрема порівняння зі здвоєним мозковим центром і властивістю розраховувати шахові ходи наперед.

У зображенні марень героїв, Ю.І. Андрухович найчастіше вдається до авторської оповіді, рідше до опису та розмірковування.