І. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі оборони.

Кафедра правознавства

 

КУРСОВА РОБОТА

з адміністративного права

 

на тему:

“Управління в галузях оборони, охорони державного кордону, митного контролю”

 

Виконав:                                                             студент ІІ-го курсу

                                                                        групи 2-Ю-2

                                                                           Терех А.А.

 

 

Спеціальність                                                 5060100

                                                                                (правознавство)

                                                                              

        Перевірив:                                                            Рекичина С.С.

 

м. Нова Каховка

2003р.

Зміст:

 

І. Вступ.

ІІ. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі оборони.

1) поняття та зміст оборони;

2) правова основа оборони;

а) Воєнна доктрина України;

3) Територіальна оборона;

4) діяльність державних органів щодо забезпечення оборони України;

5) Генеральний штаб Збройних Сил України;

6) Міноборони України;

7) поняття, організація та структура Збройних Сил України;

8) комплектування Збройних Сил України;

9) відстрочка та звільнення від призову на строкову військову службу;

10) військова служба за контрактом;

11) альтернативна служба;

12) військова служба;

13) адміністративна відповідальність за порушення законодавства про загальний військовий обов'язок і військову службу.

Висновок.

ІІІ. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі охорони державного кордону;

1) поняття державного кордону;

2) Державний комітет у справах охорони державного кордону України;

3) Прикордонні війська України;

Висновок.

І V. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі митного контролю.

1) поняття та риси митних органів;

2) правові, економічні й організаційні основи митної справи;

3) діяльність державних органів щодо забезпечення управління в галузі митного контролю України;

4) система митних органів України;

5) Держмитслужба України;

6) митниці;

Висновок.

V. Перелік використаних джерел

І. Вступ.

Особливе місце в адміністративно-політичній сфері управління займають оборона, охорона державного кордону й органи, що здійснюють управління ними.

Відповідно до Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17). Прагнучи до мирного співіснування з усіма державами, наша держава підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від можливої агресії.

Актуальність даної теми беззаперечно, бо проблема обороноздатності та охорони державного кордону є однією з провідних у державі – неможливість організувати управління в даній сфері або неналежне його здійснення ставить під сумнів захист суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості і, в цілому, принцип непорушності прав і свобод громадян від збройної агресії інших країн. Оборона не обмежується одним видом заходу щодо підготовки до захисту, а включає систему політичних, правових, організаційних, соціальних, воєнних, наукових, економічних, науково-технічних, інформаційних та інших заходів.

Організація управління в області оборони полягає в забезпеченні практичного здійснення військового захисту країни; у цих цілях державні органи при активній участі громадських організацій здійснюють складний комплекс відповідних взаємозалежних заходів політичного, військового, правового, організаційного, матеріально-технічного, морально-психологічного характеру.

У цій курсовій роботі я розгляну: сферу оборони, охорони державного кордону та митного контролю з точки зору адміністративного права, органи управління обороною, охорони державного кордону України та митного контролю, посадові та службові особи, які працюють в цих органах управління, їх повноваження, права й обов'язки, а також адміністративну відповідальність за правопорушення, які скоюють посадові і службові особи підчас реалізації ними своїх службових обов'язків.

 

І. Зміст, особливості та правові основи управління в галузі оборони.

Поняття та зміст оборони.

Оборона України, як об’єкт управління, являє собою систему політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (ст. 1 Закону України "Про оборону України"[1]). Захист Батьківщини – конституційний обов'язок кожного громадянина, оскільки оборона країни відноситься до найважливіших функцій держави і є справою всього народу.

Метою оборони України є створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах.

Правовою основою оборони держави є Конституція України (28 червня 1996р.); основи організації оборони України та повноваження державних органів по її забезпеченню, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб по здійсненню обороноздатності країни передбачені Законом України від 6 грудня 1991 р. "Про оборону" (зі змінами і доповненнями від 20 жовтня 1994 р., 17 жовтня 1995 р., 21 жовтня 1997 р., 5 жовтня 2000 р., 19 червня 2003 р.). Інші питання стосовно оборони країни регулюються законами: "Про Збройні Сили України", "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав", "Про Раду національної безпеки і оборони України", "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України", "Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України", "Про Стройовий статут Збройних Сил України", "Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України", "Про правовий режим воєнного стану", указами Президента "Про затвердження Тимчасового положення про Раду національної безпеки і оборони України", "Про затвердження Положення про Міністерство оборони України", Про затвердження Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, постановами КМУ "Про заходи щодо підвищення кваліфікації посадових осіб і спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань національної безпеки та оборони держави", "Про затвердження Порядку реєстрації військових частин як суб'єктів господарської діяльності у Збройних Силах", відповідними міжнародними договорами та ін.

Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Ці заходи будуються відповідно до Воєнної доктрини держави (19.10.1993р. [2]).

Воєнна доктрина України визнається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і ґрунтується на тому, що держава:

Ø не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем;

Ø не має територіальних претензій до жодної держави і не визнає жодних територіальних претензій до себе;

Ø не бачить у жодному народові образ ворога;

Ø ніколи першою не розпочне бойових дій проти будь-якої країни, якщо не стане сама об’єктом агресії;

Ø прагне до нейтралітету й дотримання трьох неядерних принципів (не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї);

Ø обстоює вирішення всіх міжнародних суперечностей тільки політичними та іншими прийнятними згідно з нормами міжнародного права засобами і шляхом прийняття всіма державами зобов’язань про взаємний ненапад;

Ø забороняє застосування власних Збройних Сил для розв’язання політичних завдань на своїй території.

Безпосередньо Воєнною доктриною принципово визначаються воєнно-політичні цілі України та міжнародні пріоритети в галузі забезпечення національної безпеки; причини воєнної небезпеки; ставлення України до війни; ставлення України до ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення; основні напрями забезпечення воєнної безпеки; завдання Збройних Сил та принципи їх будівництва; підготовка Збройних Сил до захисту від агресії; мета і принципи воєнно-економічної політики; підготовка держави і населення до оборони.

Воєнна доктрина України, як основа воєнного будівництва держави, спирається на аналіз геополітичної ситуації в світі та довгострокові наукові прогнози її розвитку. Доктринальні положення є обов’язковими для державних органів, організацій, органів самоврядування та громадян України і є основою узгодження їх зусиль у зміцненні національної безпеки України. На основі Воєнної доктрини розробляються концепції будівництва видів збройних сил, родів військ, інших військових формувань України і конкретні програми їх реалізації. 

Організація оборони України включає:

1) прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози;

2) здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, спрямованих на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройній агресії;

3) формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики держави;

4) удосконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, забезпечення необхідної чисельності їх особового складу, а також їх розвиток, підготовку і підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави, планування їх застосування;

5) розвиток військово-промислового комплексу, створення сприятливих умов для мобілізаційного розгортання галузей національної економіки з метою виробництва озброєння, військової техніки і майна в необхідних обсягах;

6) забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами;

7) розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні;

8) підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період;

9) створення державного матеріального резерву та резервних фондів грошових коштів;

10) забезпечення охорони державного кордону України;

11) військово-патріотичне виховання громадян України, підготовку молоді до служби в Збройних Силах України, забезпечення престижу військової служби;

12) забезпечення розвитку воєнної науки, формування науково-технічного і технологічного набутку для створення високоефективних засобів збройної боротьби;

13) захист інформаційного простору України та її входження у світовий інформаційний простір, створення розвинутої інфраструктури в інформаційній сфері;

14) забезпечення відкритого та демократичного цивільного контролю у сфері оборони в порядку, визначеному законодавством, та дотримання вимог щодо збереження державної таємниці;

15) інші заходи, що впливають на стан обороноздатності держави.

Готовність держави до оборони забезпечується в мирний час шляхом побудови стійкої системи державного та військового управління, створення виробничих потужностей, мобілізаційних запасів матеріальних ресурсів, а також завчасною підготовкою народного господарства до забезпечення потреб населення, Збройних Сил та інших військових формувань.

Система мобілізаційної підготовки народного господарства узгоджується із системою мобілізаційного розгортання військ, сил цивільної оборони з метою підвищення стійкості економіки й розгортання масового воєнного виробництва.

Підготовка народного господарства до забезпечення військ досягається шляхом створення мобілізаційних запасів озброєння, військової техніки та інших матеріальних засобів, у тому числі в районах зосередження (бойового призначення) військ; створення (удосконалення) інфраструктури держави для успішного виконання завдань військами; завчасної підготовки транспорту для перекидання військ у райони збройної агресії; удосконалення системи забезпечення військ матеріальними засобами.

Належний рівень військової підготовки військовозобов’язаних досягається оволодінням наявними в Збройних Силах засобами збройної боротьби.

Оборона України будується із врахуванням розташованих на її території військ і сил Військово-Морського Флоту Росії, органи управління яких передають Міністерству оборони України інформацію, передбачену міжнародними договорами України.

 

Територіальна оборона.

 

 Територіальна оборона – це система загальнодержавних, воєнних і спеціальних заходів, що застосовуються під час загрози або відбиття агресії з метою охорони та захисту державного кордону від посягань ззовні; забезпечення умов для надійного функціонування державних органів, мобілізаційного та оперативного розгортання військ; охорони важливих об’єктів і комунікацій; боротьби з диверсійно-розвідувальними силами та іншими озброєними формуваннями агресора на території країни; захисту військ і населення від наслідків аварій (зруйнувань) атомних електростанцій, об’єктів, небезпечних у хімічному відношенні, та підтримання режиму воєнного стану.

Для виконання завдань територіальної оборони, крім Збройних Сил України, залучається й інші військові формування, створені відповідно до законодавства України, в межах їх компетенції (Прикордонні війська, Внутрішні війська МВС України, війська Міністерства з питань надзвичайних ситуацій тощо).

Територіальну оборону слід відрізняти від цивільної оборони, яка являє собою державну систему органів управління, сил та засобів, що створюється для організації та забезпечення захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного, екологічного, природного та воєнного характеру (ст. 19 Закону України „Про оборону України”).

Конституція України, Закон „Про оборону України” та інші законодавчі акти передбачають застосування адекватних оборонних заходів Української держави із запровадженням на її території (або окремій місцевості) відповідного стану та встановлення правового режиму його дії, зокрема:

§ Стан війни (згідно п. 9 ст. 85 Конституції України) оголошується Верховною Радою України за поданням Президента України, у разі воєнного нападу (агресії) на Україні. Стан війни також оголошується при необхідності виконання міжнародних договорів по спільній обороні від агресії і відміняється після укладення мирної угоди з протилежною воюючою стороною.

§ Воєнний час настає з оголошення стану війни або початком воєнних дій. Початком воєнного часу є день і час оголошення стану війни або воєнного нападу (агресії) на Україну. Кінцем воєнного часу є оголошений день і час припинення воєнних дій. Однак слід зауважити, що у разі воєнного нападу (агресії) на Україну військове командування та органи влади, не чекаючи оголошення війни, зобов’язані вжити всіх заходів для відсічі нападу і розгрому агресора.

§ Воєнний стан запроваджується як в окремій місцевості, так і на всій території України у випадках оголошення стану війни або загрози воєнного нападу (агресії). Рішення про введення воєнного стану приймає Президент України (п. 20 ст. 106 Конституції України). Із введенням воєнного стану повноваження військового командування розширюються. Йому можуть передаватися функції органів державного управління у сфері оборони. Під час воєнного стану в інтересах оборони вводиться обмеження діяльності підприємств, установ і організацій та прав громадян, розширюються повноваження відповідних правоохоронних органів.

Воєнний стан відміняється при зникненні загрози воєнного нападу (збройної агресії) та з відміною стану війни.

§ З моменту оголошення стану війни або воєнного стану оголошується загальна або часткова мобілізація. Мобілізація в Україні - це комплекс заходів, які здійснюються у державі з метою планомірного переведення органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів і сил Цивільної оборони України, галузей національної економіки, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань - на організацію і штати воєнного часу(ст. 1 п. 2 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію” від 21.10.1993р., зі змінами: 13.05.1999р., 22.05.2003р.).

Мобілізація може проводитись відкрито або приховано. Рішення про проведення відкритої мобілізації підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації.

Рішення про проведення прихованої мобілізації доводиться по закритих каналах до керівників Ради Міністрів Республіки Крим, міністерств та інших центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

З метою створення необхідних умов для своєчасного проведення мобілізації та забезпечення потреб держави в особливий період (який включає в себе час мобілізаційного розгортання народного господарства, Збройних Сил України та інших військ, воєнний час і частково відбудовчий період після закінчення воєнних дій) і на випадок стихійного лиха, аварій та катастроф здійснюється мобілізаційна підготовка.

Мобілізаційна підготовка народного господарства України, Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, є складовою частиною оборонних заходів, що здійснюються в мирний час центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності.

Мобілізаційна підготовка проводиться на плановій основі шляхом завчасного створення стійких систем управління і зв’язку та необхідних виробничих мобілізаційних потужностей, а також спеціальних формувань та мобілізаційних резервів озброєння, військової техніки, матеріальних і продовольчих ресурсів, страхового фонду документації.

Демобілізація є загальним заходом для планомірного переведення народного господарства з воєнного стану на мирний і подальшого скорочення Збройних Сил України та інших військ.

Тут доречно зауважити, що керівники, інші посадові особи державних органів влади і управління, підприємств, установ і організацій та громадяни, винні у порушенні законодавства про оборону України, притягуються до відповідальності у встановленому Законом порядку (ст. 85, 106, 107 Конституції; ст. 14, 15, 16 Закону України „Про оборону України”; ст. 26 Закону України „Про надзвичайний стан” тощо).

 

Альтернативна служба.

Порядок проходження альтернативної (невоєнної) служби урегульований Законом України від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невоєнної) службі"[5] (у редакції від 18 лютого 1999 р.).

Право на альтернативну (невійськову) службу, як вид виконання загального військового обов’язку, мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та службу у Збройних Силах. Постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 затверджено перелік діючих в Україні релігійних організацій (конфесій), віровчення яких не дозволяє користування зброєю та службу у збройних силах.

Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я і навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо. Перелік галузей господарства і підприємства визначається Кабінетом Міністрів України.

Строк альтернативної служби становить 27 місяців, а для осіб, які мають повну вищу освіту з освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста, магістра – 18 місяців. Час перебування громадян на альтернативній службі зараховується до їх загального трудового стажу.

Керівник (власник) підприємства, куди направлено громадянина для проходження альтернативної служби, зобов’язаний забезпечити його зазначеною в направленні роботою. Під час проходження альтернативної служби громадянину надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Альтернативна служба припиняється по закінченні строку трудового договору або достроково за рішенням комісії у справах альтернативної служби. Законодавством передбачені підстави, коли альтернативна служба переривається або достроково припиняється, зокрема, у разі:

а) призову громадянина на строкову військову службу за власним бажанням;

б) признання громадянина непридатним за станом здоров’я для подальшого проходження військової служби;

в) одержання громадянином права на відстрочку від призову на строкову військову службу у випадках передбачених законодавством;

г) засудження громадянина до позбавлення волі.

 

Військова служба.

Військова служба в Збройних Силах України й інших військових формувань є державною службою особливого характеру. Вона полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов’язаної з захистом Батьківщини. Час проходження військової служби зараховується громадянам у загальний стаж роботи, стаж роботи за спеціальністю, а також стаж державної служби.

Порядок проходження громадянами України військової служби визначається Законом України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", положеннями про порядок проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, затверджуваними Президентом України, і іншими нормативно-правовими актами.

Для осіб, що проходять військову службу, установлені відповідні її терміни. Для солдатів і сержантів строкової військової служби - 18 місяців (для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, – 12 місяців); для матросів і старшин, які проходять строкову військову службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил України, в морських частинах інших військових формувань, – до 24 місяців, за контрактом –три роки, у тому числі для жінок; для прапорщиків і мічманів – не менше п'яти років; для офіцерів – від п'яти до десяти років.

Відповідно до ст. 22 Закону „Про загальний військовий обов'язок і військову службу” граничний вік перебування на військовій службі встановлюється:

а) для солдатів і матросів, сержантів і старшин строкової служби – до 27 років;

б) для військовослужбовців рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять службу за контрактом, – до 45 років;

в) для прапорщиків і мічманів – до 45 років;

г) для молодших офіцерів – до 45 років;

д) для старших офіцерів: майорів (капітанів 3 рангу), підполковників (капітанів 2 рангу) - до 50 років; полковників (капітанів 1 рангу) – до 55 років;

е) для вищих офіцерів: у військових званнях від генерал-майора (контр-адмірала) до генерала армії України включно – до 60 років.

Міністром оборони, вищим командуванням інших військових формувань офіцери можуть бути залишені на військовій службі понад граничний вік до п'яти, а доктора наук і професора - до десяти років.

Звільнення з військової служби здійснюється в запас чи відставку. У запас звільняються особи, що не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби в мирний чи воєнний час. У відставку звільняються особи, що досягли граничного віку перебування в запасі чи визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби зі зняттям з військового обліку. Військовослужбовці, що проходять службу за контрактом (контракт припиняється (розривається)), можуть бути звільнені з військової служби в зв'язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі - за віком; за станом здоров'я; у зв'язку зі скороченням штатів; після закінчення терміну контракту; з родинних обставин; по службовій невідповідності; у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що вступив в законну силу; у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи командуванням.

Законом установлений граничний вік перебування в запасі і розряди запасу (ст. 28 ЗУ „Про загальний військовий обов'язок і військову службу”).

До запасу першої категорії належать військовозобов'язані, які проходили військову службу та одержали під час її проходження військово-облікову спеціальність.

До запасу другої категорії належать військовозобов'язані, які не одержали військово-облікової спеціальності під час проходження військової служби або не призивалися на військову службу чи проходили її в   інженерно-технічних частинах, а також військовозобов'язані-жінки.

Військовозобов'язані, зараховані в запас другої категорії, в разі одержання під час перебування в запасі військово-облікової спеціальності на навчальних зборах або за відповідною цивільною професією переводяться до запасу першої категорії.

Військовозобов'язані, переведені в запас за станом здоров'я без проходження військової служби, в разі визнання їх до 25 років придатними до військової служби, знову стають на облік як призовники та підлягають призову на строкову військову службу на загальних підставах.

Запас військовозобов'язаних поділяється на два розряди.

Розряди встановлюються залежно від віку військовозобов'язаних, які перебувають в запасі.

Граничний вік перебування в запасі другого розряду є граничним віком перебування в запасі взагалі.

Солдати і матроси, сержанти і старшини, прапорщики і мічмани, які перебувають у запасі, поділяються на розряди за віком:

а) у запасі першого розряду - до 35 років;

б) у запасі другого розряду:

Ø солдати, матроси, сержанти і старшини - до 40 років;

Ø прапорщики і мічмани - до 50 років.

3. Офіцери, які перебувають у запасі, поділяються на розряди за віком:

а) у запасі першого розряду:

Ø молодші офіцери - до 45 років;

Ø старші офіцери:

Ø майор (капітан 3 рангу), підполковник (капітан 2 рангу) – до 50 років;

Ø полковник (капітан 1 рангу) - до 55 років;

Ø вищі офіцери - до 60 років;

б) у запасі другого розряду:

Ø молодші офіцери - до 50 років;

Ø старші офіцери:

Ø майор (капітан 3 рангу), підполковник (капітан 2 рангу) – до 55 років;

Ø полковник (капітан 1 рангу) - до 60 років;

Ø вищі офіцери - до 65 років.

Військовозобов'язані-жінки незалежно від присвоєних їм військових звань зараховуються до запасу другого розряду. Граничний вік перебування їх у запасі встановлюється: для прапорщиків, мічманів і осіб офіцерського складу - 50 років, для інших військовозобов'язаних-жінок - 45 років.

 Військовозобов'язані під час перебування в запасі призиваються на збори: навчальні (чи перевірочні) і спеціальні. Військовозобов'язані, що досягли граничного віку перебування в запасі, а також особи, визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби, знімаються з військового обліку і переводяться у відставку.

 

Висновок.

Отже, державне управління в галузі оборони включає велику кількість заходів, направлених на створення необхідних умов для запобігання військового нападу й організації збройної відсічі можливої агресії проти України в будь-який час і при будь-яких обставинах, а також реалізації покладених на нього завдань. Відповідно до Військової доктрини, Україна підтримує свою обороноздатність на рівні оборонної достатності для захисту від агресії, прагне до мирного співіснування з усіма державами.

Основою оборони є Збройні Сили України, що покликані захищати суверенітет, територіальну цілісність, інші важливі інтереси нашої держави у випадку здійснення збройної агресії проти неї. Вони можуть бути також використані для виконання задач, що випливають з міжнародних зобов'язань України (наприклад, як  миротворчі сили).

 

Поняття державного кордону.

 

Відповідно до ст. 1 Закону України „Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 року державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору. Цим законом також установлені види, режим і правила охорони державного кордону.

У системі охорони державного кордону можна виділити два види охорони державного кордону - політичний і санітарний.

Політична охорона державного кордону на суші, морі, ріках, озерах та інших водоймах покладається на Прикордонні війська України, а в повітряному просторі - на Війська протиповітряної оборони України. Їхні обов'язки і права у відношенні охорони державного кордону визначаються законами й іншими актами компетентних органів державної влади.

Основна задача охорони державного кордону - забезпечення встановленого режиму державного кордону і прикордонного режиму.

Режим державного кордону - це встановлений законодавством порядок перетинання державного кордону України. Сутність його полягає в тому, що залізничне, автомобільне, морське, річкове, повітряне й інше повідомлення через державний кордон здійснюється в контрольно-пропускних пунктах Прикордонних військ. Всі їхні транспортні засоби, вантажі й інше майно, що перетинають державний кордон, підлягають прикордонному і митному контролю. У визначених випадках здійснюється також санітарно-карантинний, ветеринарний і фітосанітарний контроль, контроль за вивозом з території України культурних цінностей і інший контроль.

Важливим елементом забезпечення режиму державного кордону є правила здійснення господарської діяльності в її межах. Законодавством визначається, що для забезпечення належного порядку на державному кордоні судноплавство, користування водяними об'єктами, землею, лісами, тваринним світом, ведення гірської справи, геологічних розвідувань і інша господарська діяльність проводяться за узгодженням із Прикордонними військами України.

З метою забезпечення режиму державного кордону в прикордонній смузі встановлюється прикордонний режим, що регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування, проведення робіт, обліку і змісту на пристанях судів, їхнє плавання у внутрішніх водах. Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо уздовж берегів прикордонних рік, озер і інших водойм; до неї не відносяться населені пункти і місця масового відпочинку населення.

Безпосередньо функції охорони державного кордону здійснюють Прикордонні війська України. Відповідно до Закону України "Про Прикордонні війська України" їхня головна задача - забезпечення недоторканності державного кордону, а також охорона екологічної зони України.

Важливі функції щодо забезпечення державної безпеки надані Державному комітету у справах охорони державного кордону України. (правонаступник колишнього Управління військ Західного прикордонного округу КДБ СРСР).

Державний комітет у справах охорони державного кордону України (Держкомкордон України, Положення про яке затверджено Указом Президента України від 14 вересня 2000 р.) є центральним органом державної виконавчої влади, який реалізує державну політику з прикордонних питань, бере участь у розробці й реалізації загальних принципів правового оформлення і охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, вдосконалені системи заходів щодо забезпечення їх недоторканності, здійснює функції центрального органу управління Прикордонними військами України.

Основними завданнями Держкомкордону України є:

– забезпечення недоторканності державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах і охорони виключної (морської) економічної зони України;

– розробка разом з відповідними центральними органами державної виконавчої влади пропозицій щодо правового оформлення кордонів України із суміжними державами та реалізації міжнародних договорів з питань режиму державного кордону;

– забезпечення участі України в міжнародному співробітництві з прикордонних питань і виконання відповідних зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України;

– здійснення контролю за виконанням актів законодавства України щодо державного кордону і діяльності Прикордонних військ України;

– забезпечення відповідно до законодавства України безпеки працівників охорони державного кордону та їх близьких родичів.

Держкомкордон відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє правовий, економічний та військово-спеціальний механізм охорони державного кордону України та її виключної (морської) економічної зони, визначає види службово-бойової діяльності Прикордонних військ України;

2) здійснює керівництво всіма видами діяльності Прикордонних військ України, забезпечує їхню бойову і мобілізаційну готовність, визначає склад прикордонно-представницького апарату і керує його діяльністю;

3)  готує проекти нормативних актів з прикордонних питань;

4) розробляє та здійснює заходи щодо правового оформлення кордонів України із суміжними державами і запобігання  будь-яким спробам незаконної зміни проходження міжнародно визнаних державних кордонів України на місцевості;

5) разом із заінтересованими державними органами України розробляє та вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції щодо відкриття нових і реконструкції діючих пунктів пропуску через державний кордон України;

6) забезпечує дотримання прикордонного режиму в прикордонній смузі;

7) організує роботу по оформленню іноземним громадянам у пунктах пропуску через державний кордон України короткотермінових віз для тимчасового перебування в Україні;

8) здійснює інформаційне забезпечення діяльності Прикордонних військ України, подає статистичні відомості Верховній Раді, Президенту, Кабінету Міністрів України, іншим державним органам;

9) проводить військово-лікарську експертизу;

10) розробляє вимоги до техніки й озброєння Прикордонних військ України, планує, організує та бере участь у проведенні науково-дослідних, дослідно-конструкторських, будівельних і виробничих робіт у сфері своєї діяльності, забезпечує контроль за якістю розробок і здійснює проведення державних випробувань нової та модернізованої техніки, необхідної для охорони державного кордону України, її економічної зони;

11) організує поставку