Суспільна небезпечність діяння та суспільно небезпечні наслідки: місце останніх серед ознак злочину.

У першій редакції ч. 1 ст. 7 КК України 1960 р. Злочин визначався як передбаченим кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), що посягає на радянський суспільний чи громадський лад, соціальну власність, політичні, трудові, майнові та інші права громадян, а рівно інше, що посягає на соціальний порядок, суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом[17]. Після змін внесених у цю статтю Указом Президента Верховної Ради УРСР „Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України РСР” від 12 січня 1983 р.[18] Та Закону України „Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України РСР, Кодексу України РСР про адміністративні правопорушення та Митного кодексу України” від 17 червня 1992 р.[19], поняття злочину формувалося як передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дії або бездіяльності), що посягає на особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.

При підготовці проекту чинного нині КК України 2001 р. Спостерігалося стійке прагнення законодавця зберегти у визначенні закону вказівку на те, що ним слід визнавати діяння суспільно небезпечне. Так, у проекті КК, підготовленому до першого читання, його розробки запропонували визнавати злочином „суспільно небезпечне, винне діяння, заборонене кримінальним законом”. При підготовці проекту КК до другого читання деякі із народних депутатів висловили пропозицію визначити злочин як „карне діяння, чинний намір дії або бездіяльності, заборонені кримінальним законом” (автор – народний депутат Є. Л. Смірнов). Проте ця пропозиція була відхилена у зв’язку з тим, що поняття „чинний намір дії або бездіяльності” є „невідомим кримінальному закону, його визначення у запропонованій редакції... нечітке, збігається з виявленням наміру, криміналізація якого є неприпустимою”. У всіх інших зауваженнях та пропозиція до редакції КК, прийнятому в першому читанні, суспільна небезпечність передбачалась як ознака злочину у ч. 1 ст. 11. Врешті-решт в остаточній редакції КК, запропонованій народними депутатами – членами комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності до другого читання, злочином визнавалось „передбачене цим кодексом суспільно небезпечне винне діяння, вчинене суб’єктом злочину”.

Отже, наявність таких неоднозначних підходів щодо врахування чи не врахування в межах законодавчої дефініції поняття злочину суспільної небезпечності обумовлюється невизначеністю позиції окремих авторів, яка б і дозволила з'ясувати соціальну сутність, зміст, структуру та значення суспільної небезпечності в кримінальному праві.

За радянських часів більшістю вчених проголошувалася тотожність зазначених понять („суспільно небезпечне діяння” та „суспільно небезпечні наслідки”), а тому „саме думка про пошук відмінних особливостей іноді розглядалась як гра в слова, термінологічна схоластика”[20].

Злочинний наслідок найбільш повно і наглядно характеризує суспільну небезпечність будь-якого злочину. Визнання дії злочинною залежить від того, чи заподіює істотну шкоду тим чи іншим інтересам соціального суспільства, інтересам будівництва комунікативного ладу дане діяння... Саме в силу своєї злочинної ролі для характеристики суспільної небезпечності діяння злочинні наслідки є головною ознакою, що відмежовує злочин від інших правопорушень – адміністративних, цивільно-правових і моральних... Розкрити суспільну небезпечність злочину – це означає в першу чергу і головним чином показати, яку шкоду для соціального суспільства несе з собою даний злочин, яка сфера соціальних суспільних відносин страждає в результаті його вчинення, наслідки негативно впливає, гальмує, підриває виконання тих чи інших політичних господарських задач... вчинений особою злочин”[21]. Саме цей висновок був сприйнятий багатьма вченими як пануючий в науці і брався за основу при розмежуванні злочинів та інших правопорушень. 

Певний час в теорії кримінального права жваво обговорювалось питання про те, яке саме із понять „ суспільна небезпечність” чи „ шкідливість” найбільш точно і ємко відображає сутність, внутрішню особливість злочину як явища. Суспільна шкідливість” є поняттям більш конкретним, твердим. Яке свідчить про високий ступінь шкідливості злочину. Суспільна ж небезпечність має на увазі майбутню, потенційну шкоду. Важко вести мову про суспільну небезпечність, якщо небезпечність у зв’язку з настанням шкоди вже минула, а заподіяна шкода стала фактом об’єктивної діяльності. Прибічники ж поняття „суспільна небезпечність” зазначали, що поняття „суспільна шкідливість” не зможе охопити злочини із формальними складами, а також ті, що реально не заподіяли шкоду.[22] Поняття „суспільна шкідливість” робить аспект на об'єктивній ознаці злочину – шкоді, - не враховуючи в повній мірі суб'єкта та суб'єктивні ознаки діяння. Крім того, слід аналізувати злочин не лише тоді, коли він заподіяв шкоду, але і в момент його виконання. Проте законодавча практика окремих зарубіжних держав все ж таки підтримала протилежний підхід, згідно з яким злочином визначається не будь-яке діяння, заборонене під загрозою покарання закону, чинним під час його вчинення, а лише таке, суспільна шкідливість не є незначною (§§ 1, 2 ст. 1 Карного Республіки Польща). В цьому разі конкретизація змісту суспільної шкідливості вчиненого діяння здійснюється з урахуванням не лише його зовнішніх, об’єктивних ознак, а й ознак суб’єктивних. Такий підхід, зокрема, і був покладений в теорії кримінального права Польщі в основі домінуючого нині предметно-суб’єктивного розуміння суспільної шкідливості діяння, що дозволило його розробкам ототожнити поняття „суспільна шкідливість” та „суспільна небезпечність”. Враховуючи неприпустимість перебільшення значення і надання переваги якоїсь однієї з цих ознак у формуванні суспільної шкідливості (суспільної небезпечності), зміст останньої конкретизується виходячи із системного поєднання „елементів предметних”, утворювальних характеристик діяння, а також елементів суб’єктивної природи, вказаних на умисність і необережність, їх форм, мотивів вчиненої дії”. При цьому комплекс критеріїв конкретизації змісту суспільної шкідливості діяння з урахуванням (на підставі) її предметно-суб’єктивного розуміння визначається у §2 ст. 115 цього кодексу: вид і характер порушеного блага, розміри заподіяної чи можливої шкоди, спосіб і обставини вчиненого діяння, значимість порушених винним обов’язків, ступінь вини, мотивація винного, вид порушених правил обережності і ступінь їх порушення. Невипадково А. Е. Жалінський звертає увагу на те, що положення §2 ст. 115 Карного кодексу Республіки Польща зобов’язують законодавця при прийнятті кримінального закону: а) розглянути, чи поділяється розроблена поведінка на окремі діяння, що можуть бути описані та ідентифіковані; б) визначити, яким має бути склад діяння, а яким – склад протиправності, адже в сучасних умовах особливо наглядно видно, що протиправність не зводиться до кримінально-правової ознаки, і її встановлення, наприклад, у посадових злочинах, потребує спеціальних зусиль; в) описати склад вини, яка також не зводиться до умислу чи необережності[23].

Чинний КК конкретизує зміст суспільної небезпечності (як „соціальної ознаки загального визначення поняття злочину”) у ч. 2 ст.11, згідно з якою „не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, цим Кодексом, але через малозначність не ставить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі”. В тому випадку законодавець визнає, що малозначні діяння позбавлені суспільної небезпечності у зв’язку з тим, що названа дія або бездіяльність: а) заподіяла охоронюваному КК об’єкту посягання шкоду, як не є істотною, або б) створила загрозу заподіяння вказаному об’єкту шкоди, яка на є істотною. Тому вказівка в законодавчому визначенні на характеристику (її конкретизації) соціальної сутності суспільної небезпечності злочину (злочинного діяння) – властивості заподіювати істотну шкоду об’єктам, взятим під охорону держави, - зумовлює (не виключає) можливість визнання суспільно небезпечними й тих (окремих) діянь, які (не будучи злочинними) заподіяли або створили (здатні заподіювати або створювати) реальну загрозу заподіяння шкоди, що не є істотною (неістотної шкоди). Адже вказівка у ч. 2 ст. 11 КК на істотну шкоду фізичних чи юридичних осіб, суспільству або державі не виключає її використання як „засобу” конкретизації суспільної небезпечності. Не вдалість такого законодавчого формулювання (законодавчої конкретизації) відмічалась Є. В. Фесенком передусім у зв’язку з його (формування, передбаченого ч.2 ст. 11 КК) неузгодженість з іншими кримінально-правовими нормами.

Отже, можна акцентувати увагу на обґрунтованому і логічно послідовному висловлюванні А. Е. Жалінського про виділення у змісті ознаки суспільної небезпечності (цей зміст науковець ще навиває складом суспільної небезпечності) таких елементів, як: охоронюване правове благо та його ознаки: соціальна цінність, можливість урахування та охорони цього блага; посягання, як об’єктивна сторона діяння та його ознаки: насильство, обман, нехтування обов’язками; порушення соціальних благ й інтересів та його ознаки: реальна небезпека благом, загроза, шкода різного змісту та інтенсивності. Лише тобі буде в складі суспільної небезпечності виражена її суспільна природа, яка визначається зразком цієї небезпечності з суспільством, його збалансованими інтересами, потребами, цінностями, та юридична складова небезпечності, тобто ступінь потенціального чи реального порушення правових благ, які захищаються кримінальним законом.[24] На думку А. Е. Жалінського, в юридично-технічному плані даний підхід зобов’язує, з одного боку, дослідити такі різні правові феномени як об’єкт кримінально-правової охорони та об’єкт злочинного посягання, а з іншого - побудувати і дослідити ієрархічну характеристику порушень охоронюваних благ: загроза, небезпечність, шкода – з подальшим поділом і диференціацією кожного із цих понять – елементів складу суспільної небезпечності. З огляду на це, видається правильним при осмисленні взаємозв’язку наслідків та суспільної небезпечності діяння враховувати зміст об’єкта кримінально-правової охорони, поняття та співвідношення його основних різновидів. Оскільки ж поєднання у змісті діяння об'єктивізованого назовні психічного ставлення особи та зазначених вище цінностей, які охороняються кримінальним законом, набуває характеру посягання і позначає певний його результат, то воно має впливати на розуміння змісту таких цінностей, що зазнали певних змін. При цьому визначення конкретних характеристик соціальних цінностей, що зазнали таких змін, необхідно пов’язувати з соціальною сутністю, змістом та структурою останніх. На цій підставі, уникаючи будь-яких розпоряджень між розумінням соціальної цінності, змісту і структури суспільної небезпечності діяння та таких „негативних змін” в охоронюваних кримінальним законом соціальних цінностях, на які спрямовується суспільно небезпечне діяння, на які спрямовується суспільно небезпечне діяння, доцільно перейти до вирішення більш конкретних питань стосовно особливостей врахування об’єкта кримінально-правової охорони, об’єкта посягання та/або об’єкта злочину при визначенні поняття наслідків як результату вчиненого суспільно небезпечного діяння особи (тобто суспільно небезпечних наслідків), їх основних різновидів та значення у кримінальному праві.