Основними положеннями цього напряму були: 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основними положеннями цього напряму були:



· надання соціальній психології значення головного чинника у розвитку суспільства;

· визнання вирішального впливу групи людей, натовпу на окремого індивіда і ролі колективного людського інтелекту як рушійної сили історичного розвитку;

· праг­нення до вміння керувати масою людей за рахунок отриманих знань про її психологію.

Для всіх представників концепції «соціологічного пси­хологізму» притаманно зведення соціального до психологічного, що нібито є основою всіх соціальних явищ.

Крім того, Л. Уорд висловив зовсім новий погляд на еволюцію. Він вважав, що механізм еволюції змінюється з часом : спочатку існує пері­од природної еволюції (генезис), коли розвиток іде без відчутного впливу людини. Згодом настає період свідомої, цілеспрямованої еволюції (телезис), який є унікальним за своєю природою, бо формується сві­домим намаганням людей. Етапи цих періодів складаються з «космогенезиса», що охоплює весь світ, з часом його доповнює «біоге­нез» – новий еволюційний механізм, пов‘я­заний з виникненням життя, розвиток якого складає ще новіший механізм еволюції – «антропогенез» (становлення сучасної людини завдяки втіленню у ній розуму, свідо­мості). І нарешті, люди, організовуючись у суспільство, створили найновіший еволюційний механізм, названий «соціогенезом». Цей останній, шляхом планування, перед­бачення, конструювання майбутнього, від­криває зовсім нові можливості соціальних змін. Еволюція тепер спрямовується людським інтелектом. Необхідно відмітити, що на другому етапі розвитку соціології з‘явилася і критика еволюційного прогресу. Першим, хто висловив сумнів щодо однозначного прогресу еволюційного розвитку, був Ф. Тьонніс.

Г. Лебон першим звернув увагу і детально дослідив особливості натовпу та його вплив на окремих індивідів.

За Лебоном, натовп - група людей, охоплених спільними настроями, пра­гненнями й почуттями, які «заражені» спільною ідеєю, відчувають непоборність власної сили і всемогутності, втрачають почуття відповідальності, одержимі нетерпиміс­тю, догматизмом, схильністю до навіювання і готові до імпульсивних дій та бездумного слідування за лідерами.

Наслідком перебування людини у натовпі є втрата нею інтелекту, індивідуальності, і це може дуже негативно позначитися на різних подіях у суспільстві. Г. Лєбон вважав, що початок XX ст. є початком нової ери – ери маси, натовпу і це знаменує початок занепаду цивілізації. У 1908 р. у своїй кни­зі «Психологія соціалізму» він пророкував перемогу соціалізму з усіма його негативними наслідками. Зараз дивно усвідомлювати наскільки ре­ально відбулося його пророцтво. Він не вгадав тільки місце, де переможе соціа­лізм, вказуючи найбільш вірогідною країною Італію.

Отже, на початку другого етапу розвитку соціології «схрестили свої мечі» два напрями, які відстоювали дві крайні позиції щодо погляду на соціальне. Одні вважали його при­родним, інші – психологічним. Це протиріччя і проти­стояння було пізніше вирішено вченими, які зрозуміли обмеженість позитивістських і психологістичних поглядів. Одним з таких вчених був видатний французький соціолог Е. Дюркгейм (1857 – І917). Центральним пунктом його на­укового соціологічного мето­ду було визнання об'єктивної реальності соціальних фактів. Він був послідовником пози­тивізму, але в його теоріях синтезувалися дві, здавалось би протилежні, тенденції:

позитивістський натуралізм – соціальні факти слід розглядати як речі, суспільство – як організм, частини якого виконують певні функ­ції.

специфічність соціальної реальності – її елементи, соціальні факти, це і є суспільство і предмет соціології. Ко­лективні уявлення у суспільстві переважують індиві­дуальні, вони формують особистість. Отже, суспільство – не що інше, як Бог. На цьому будується соціологізм – принцип специфічності й автономності соціальної реальності, її домінування над індивідами. Фактично це був соціальний детермінізм, бо соціальне пояснювалось соціальним, від­кидаючи біологічне і психо­логічне.

Важливим внеском у науку є розроблена Е. Дюрк­геймом концепція соціальної солідарності.

Е. Дюркгейм одним з перших відмітив той факт, що економічні відносини не тільки породжують соціальні конфлікти, як це стверджував К. Маркс, а й творить інтеграцію. Спеціа­лізація діяльності все більше об’єднує людство, веде його від механічної до органічної солідарнос­ті.

Механічна солідарність, характерна для до індустріального суспільства. Це солідарність по подібним ознакам, коли всі індивіди виконують однакові функції і не мають індивідуальних рис.

Органічна солідарність характерна тим, що люди все більше відрізняються один від одного і починають взаємодоповнювати один одного, по аналогії із взаємозалежністю та взаємо доповненням частин тіла в організмі.

Велике значення має його розробка поняття аномії як дезінтегра­ції суспільства й особи. Аноміяце такий стан суспільства, коли ро­зпадаються системи традиційних цінностей і норм, стає відчутною від­сутність моральної регуляції по­ведінки людини, контролю за нею. Цей стан є ненормальним відхиленням від загальноприйнятих норм і виникає у разі порушення стабільності у суспільстві.

Соціологізму Е.Дюркгейма протистояла гуманістична соціологія. представниками якої були німецькі соціологи М. Вебер, Ф. Тьонніс, Г.Зіммель.

М. Вебер (1864 – 1920) вважав, що природознавство досліджує живу і неживу природу за допомогою методу опису та пояснення, а соціогумані­тарні науки вивчають людину і суспільство за допомогою розуміння дій людей (звідси заснована ним «розуміюча соціологія»).

Соціологія ви­вчає соціальні дії, поведінку людини і спільнот. Він виділив чотири типи соціальних дій: цілераціональна – коли предмети та люди трактуються як засоби для досягнення своїх власних раціональних цілей, ціннісно-раціональна – визначається усвідомленою вірою в цінність якоїсь дії незалежно від його успіху, традиційна – визначається певними шаблонами соціальної поведінки, звичками та афективна -визначається емоціями.

Зрозумілим є тільки перший тип соціальної дії, тому що лише в ньому співпадають сенс діяльності і суть особистості людини. Чим менше раціо­нальності у діях людини, тим важче її зрозу­міти, тому ці види дій недоступні для соціології.

Важливе місце в соціальній науці М. Вебера посідає концепція ідеальних типів. Соціолог вбачає в ідеальних типах насамперед пізнавальний інструмент, який дослідник конструює і використовує для упорядкування хаотичної дійсності та розуміння її. Ідеальний тип, підкреслює Вебер, не є гіпотезою стосовно дійсності, не є він і описом самої дійсності. Ідеальний тип являє собою теоретичний конструкт, "мислений образ", який створюється за допомогою виокремлення, загострення, підсилення тих елементів дійсності, які дослідник вважає істотними.

Принциповим моментом веберівського трактування ідеальних типів стало визнання того, що вони не мають відповідників в емпіричній дійсності. Свою "реальність" ідеальні типи знаходять виключно шляхом зіставлення з конкретно існуючою емпірією. Отже, припускається первісний розрив між ідеальними типами та емпіричною дійсністю. Внаслідок зіставлення з ідеальними типами емпіричні факти отримують лише негативну характеристику, оскільки результатом такого зіставлення є визначення міри відхилення емпіричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів.

В Е. Дюркгейма людина залежить від Бога – суспіль­ства, у М. Вебера – людина в центрі суспільного життя. Від дії індивіда залежать дії су­спільства. Тобто, головними уявленнями є не колективні, а індивідуальні. М. Вебер висунув і розвинув ідею економічного, політичного та духовного раціоналізму. На його думку, суспільство – це соціум, що складається з соці­альних дій індивідів, реальність, відмінна від природи, в ній діє свідома людина, у діях якої весь час зростає момент раціональності – основна тенденція розвитку людства. Завдання соціології – зрозуміти ці дії і об’єктивно, незалежно від пануючих ідеологій, оціни­ти. В реальності ідеальних суспільств немає, але в теорії ідеал існує, тому, на думку М.Вебера, соціологія повинна прагнути до ідеалу, який для кожної епохи різний. На його думку, на той час ідеалом був капіталізм і протестантська етика. Отже, треба прагнути до цього ідеалу.

В історії суспільства М. Вебер виділяв три види володарювання: традиційне, харизматичне і легальне.Тра­диційне базується на вірі у традиції. Відношення тут будуються на володарях і підданих, визначе­них традиційно (батько як патріарх сім‘ї, монарх, голова клану тощо).

Законом тут виступає традиція. Харизматичне воло­дарювання означає сліпе підкорення вождю, що базується на почутті самозбереження, замі­шаному на страху за власне життя. У цьому виді володарювання велике значення мають особливості особи, її природні дані, тому воно, як правило, триває до того часу, поки живе лідер. І, наре­шті, легальне володарювання базується на системі правил, законів, на вірі в закон. У правовій державі підкоряються не особі, а закону як ті, що керують, так і ті, ким керують.

М. Вебера вважають засновником формальної соціо­логії, представниками якої були Г. Зіммель і Ф. Тьонніс. Г. Зіммель (1858 – 1918) вважав, що суспільство – це не сукупність соціальних дій індивідів (як вважав М. Вебер), а соціальних відносин і міжособистісних взаємодій лю­дей. Людина у суспільстві розвиває свою індивідуальність разом зі збільшенням соціальних груп. Одночасно іде процес відчуження, бо розвивається грошове господарство. Гроші – єдине мірило свободи: усе продається. Таким чином гроші знищують природу речей, людини, спусто­шуючи її духовний світ і руйнуючи особистість.

Г. Зіммель, попередник символічного інтеракционіз­му, вважав, що суспільство можливе як сукупність взаємодії форм і змісту, тобто історично зумовлених цілей і мотивів людських взаємин.

Ф. Тьонніс (1855 – 1936) розробив вчення про спільноти, що існу­ють завдяки волі людей, які бажають жити разом. Існують два типи во­лі: природна і розумова (раціональна). Відповідно до них утворюються два типи спільнот. Роз­виток іде від спільнот до суспільства.

Отже, представники цієї школи вважали закони природи і суспіль­ства не тотожними, тому соціологія повинна поєднати методи цих двох напрямів науки. Вони вважали, що людські знання не об‘єктивні, соціологічна теорія і реальність – різні речі, тому ми можемо пізна­ти лише причини подій, але не можемо прогнозувати майбутнє.

Поява згаданих нових напрямів у соціології ускладнила і значно розширила межі дії соціологічної науки, сприяючи зростанню її самостійності. Соціологія наблизилась до кон­кретної людини з її тривогами, бажаннями, проблемами. Крім появи нових теоретичних напрям­ів, на другому етапі розвитку соціології було закладено основи емпі­ричної соціології, її перший етап розвитку припадає на час від 1895 р. до 20-х рр. XX ст. Основоположниками цього напряму вважають двох американських соціологів В. Томаса (1863 – 1947) і Ф. Знанецького (1882 – 1958), які вивчали проб­леми адап­тації польських емігрантів у Америці на основі вивчення їх листів та щоденників. Але справжній бум розвит­ку цього напряму припадає на більш пізній час.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2020-03-02; просмотров: 104; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.213.80.203 (0.125 с.)