В будь-якому суспільстві роль головних органів виконують три системи:

· система, що "виробляє засоби для життя";

· "розподільна", завдяки якій вироблені блага доходять до індивідів – конкретних клітинок соціального організму;

· "регулятивна", що забезпечує координацію діяльності двох перших систем.

Кожна із цих систем складається з соціальних інститутів. Цим поняттям Спенсер називав "стійкі структури соціальних дій". 

В основі розвитку суспільства лежать соціальні конфлікти (протидії одне одному органів соціального організму) та їх вирішення. Конфлікти в силу специфіки соціального організму. Їх виявлення, вивчення та позитивне вирішення – одна з головних практичних задач соціології.

У відмінність від Конта, Спенсер вважав головним критерієм прогресу рівень задоволення потреб членів суспільства.

Ідеї Г. Спенсера стали основою теорії структурного функ­ціо­налізму, яка виникла пізніше.

У межах соціології позитивізму О. Конта та органічної чи натура­лістичної школи Г. Спенсера існували й інші со­ціологи, які зробили свій внесок у розвиток цього напряму.

Австрійський вчений Л. Гумплович (1838 – 1909) був прибічником тео­рії соціального дарвінізму та соціального конфлікту. В його роботах стверджується головний принцип природного відбору – боротьба за існу­вання, виживання найбільш пристосованих, вражаюча агресивність людей, Все це має місце у суспільстві як продовженні розвитку природи. Зго­дом послідовник теорії конфлікту американ­ський вчений А. Смол розви­нув цю думку, вважаючи, що конфлікти необхідні, оскільки їх розв‘яза­ння є благом для суспільства. На конфліктах вчаться, ліквідуючи їх наслідки. Таким чином іде вдосконалення суспільства.

Французький соціолог Ж.А. Гобіно (1816 – 1882), представник расо­во-антропологічної школи, вважав, що соціальне життя – наслідок расо­вих чинників.Раси віді­грають головну роль в історії суспільства, во­ни можуть бути вищими і нижчими. Змішування їх призводить до деградації людини. Соціальна поведінка останніх залежить від біологічного чин­ника.

Англієць Г.Т. Бокль (1821 – 1862) належав до геогра­фічного напрям­у в соціології, для якого характерна абсолю­тизація природних чинни­ків і недооцінка людини як соціальної істоти. Він вважав, що культура і пси­хіка людини залежать лише від природи.

Перелічені вище соціологи були представниками соціо­логічної позитивістської школи, для якої характерним є:

- людина є істотою природною;

- підкорення соціальних явищ законам природи (немає ніяких специфічних соціальних законів);

- побудова соціології подібно природничим наукам і використання їх точних методів;

- об‘єктивність знання, яке описує со­ціальну дійсність незалежно від людини.

Окремим було вчення К. Маркса (1818 – 1883), яке суттєво відрізня­лося від позитивістського підходу:

– суспільство – «продукт взаємодії людей»

Взаємодія буває безпосередньою чи опосередкованою, різною по причинам, довжині, залежності від свідомості та волі людей тощо. Ті взаємодії, які визначають зміст та характер суспільства, функціонують та розвиваються по об’єктивним законам, Маркс назвав суспільними відносинами. Є три типа суспільних відносин: економічні, політичні та духовні. Соціальні відносини розглядаються як симбіоз економічних, політичних, духовних, окреслюючи всю сферу взаємодій у суспільстві та взаємодію між соціальними групами та класами.

– економічні відносини, що включають різноманітні виробничі взаємодії, а насамперед, відносини власності, є базисними у суспільстві, в той час як політичні та духовні є похідними від економічних відносин;

– в кожному суспільстві існують два антагоністичних класи, боротьба між якими визначає сутність соціального життя;

Клас – велика соціальна група людей, що володіють або не володіють засобами виробництва, яка займає визначене місце в системі суспільного розподілу праці та характеризується специфічним способом отримання доходу.

– конфлікт між антагоністичними класами можливо вирішувати лише революційним шляхом. При цьому революція не обов’язково має бути зі зброєю та нести кровопролиття. Можлива зміна завдяки участі у виборах, законодавчій роботі тощо.

Вчення К. Маркса мало багато прихильників, але і дос­татньо критиків як у ХІХ, так і, особливо, у XX ст. Досить змістовно і конструктивно критикували марксизм англієць К. Поппер (1902 – 1994) і француз Р. Арон (1905 – 1983), який звертав особливу увагу на марксове вчення про базис і надбудову. Але, щоб бути об‘єктивни­ми, треба визнати, що у марксовому вченні є як негативне, так і по­зитивне. Це відмічає у своїх працях К. Поппер: воно містить у собі ознаки гуманності, привертає увагу до вивчення проблем суспі­льного життя, прагнення допомогти пригнобленим. Разом з тим, К. Маркс не створив позитивної економічної політики на майбутнє, результат цього – закрите суспільство. Крім того, ним припущені помилки щодо посилення класової боротьби з розвитком капіталізму і продовжен­ня зубожіння мас. Як показала пізніша практика – революція відбува­ється тільки у слаборозвинених країнах, а із зубожінням мас можна бо­ротися, не скасовуючи ладу шляхом революції.

Представники марксизму вважали предметом соціо­логії вивчення суспільства, ос­новних закономірностей його розвитку, а також основи соціальних спі­льностей та інститутів. Вони визнавали закономірність суспільного роз­витку, його причинну зумовленість, прогресивність. У цілому розвиток суспільства у цій концепції висвітлювався як природно-історичний про­цес. Але до цього бачення додавалось інше розуміння будь-якого соці­ологічного дослідження – воно відбивало соціально-класові позиції автора, тобто визначеність свідомості буттям.

Отже, для першого етапу розвитку соціології харак­терне розуміння вченими суспільства як складного природ­ного і природно-історичного ор­ганізму. Більшість пред­ставників цього етапу вийшли з позитивізму, бу­ли еволю­ціоністами та натуралістами і визнавали прогрес розвитку сус­пільства. Вони переважно займалися вивченням глобаль­них питань розвит­ку суспільства.