РОЗДІЛ 3 Державне регулювання зайнятості в Україні

 3.1. Державні гарантії зайнятості населення в Україні

 

Об’єкти державного регулювання ринку праці – це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв’язуються автоматично, в той час як їх розв’язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них належать:

- соціальні відносини між роботодавцями і найманими працівниками за найом;

- трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, включаючи оплату та охорону праці, найом та звільнення працівників;

- зайнятість включаючи регулювання попиту та пропозиції робочої сили;

- допомогу по безробіттю;

- підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;

- розподіл та перерозподіл робочої сили тощо.

- Види державного регулювання ринку праці:

- Захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.

- Заохочувальне, направлене на створення умов, у яких можуть створюватися і розвиватися певні форми діяльності.

- Обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.

- Директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.

- Регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.

гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:

- жінкам, які мають дітей віком до 6 років;

- одиноким матерям з дітьми до 14 років;

- молоді, яка закінчила освіту;

- особам перед пенсійного віку;

- особам звільненим після відбуття покарання.

Для їх працевлаштування місцеві органи адміністрації бронюють на підприємствах всіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.

Основні завдання державної служби зайнятості в Україні:

- аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;

- консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою;

- облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються в питаннях працевлаштування;

- допомога громадянам у підпорі підходящої роботи, а роботодавцям в підборі необхідних працівників;

- організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи;

- надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення;

- реєстрація безробітних і надання їм в межах своєї компетенції допомоги, в тому числі і матеріальної;

- участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.

 Наряду з державною службою зайнятості на ринку робочої сили великого значення набуває Державний фонд зайнятості. Останній формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств, установ, організацій, кооперативів, добровільних внесків громадянських організацій, громадян, іноземних фірм. Державний фонд зайнятості використовується для фінансування заходів щодо профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і виплати допомоги по безробіттю, надання безпроцентних кредитів безробітним, для здійснення підприємницької діяльності, організації додаткових робочих місць, на утримання працівників служби зайнятості і оплати інших витрат пов’язаних з соціальним захистом прав громадян України на працю. Державні гарантії зайнятості населення в Україні:

1. добровільність праці і вибору виду діяльності;

2. захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи;

3. безкоштовне сприяння в підборі підходящої роботи і працевлаштування відповідно до професійної підготовки, особистих і суспільних потреб;

4. виплати вихідної допомоги і збереження середнього заробітку на період працевлаштування працівникам, які втратили постійне місце роботи;

5. безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах;

6. виплати безробітним допомоги по безробіттю у встановленому порядку.

Крім того Законом України „Про зайнятість населення” передбачені додаткові пільги. [2, с 105]

3.2. Види та розміри допомоги.

 

Соціальні пільги: українська система „соціальних пільг для всіх” не була пристосована до виживання в умовах загальної економічної кризи. Фінансування більшості пільг здійснюється за рахунок податку на заробітну плату, а загальна сума коштів, яка виділяється на її виплату, зменшилась навіть більше, ніж реальна середня заробітна плата, оскільки водночас скоротилася зайнятість. Через зменшення надходжень від податку на заробітну плату неминуче скорочується обсяг пільг, що можуть надаватись. Громадяни, які значною мірою залежать від системи соціального забезпечення, відчули значне зниження свого рівня життя. Загалом програми соціального забезпечення можуть націлюватись на тих, хто його найбільше потребує, забезпечуючи в такий спосіб надання саме цим людям переважної частини пільг за цими програмами. Проте органи влади не виявили особливого ентузіазму в тому, що стосується вжиття реформаторських заходів для перерозподілу пільг.

Пільги і компенсації вивільненим працівникам.

1. Працівнику вивільненому з підприємства зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більш як на 3 місяці з урахуванням виплати вихідної допомоги.

2. Виплата місячної вихідної допомоги і середнього заробітку, що зберігається проводиться за попереднім місцем роботи.

3. Зберігається безперервний трудовий стаж, якщо перерва в роботі не перевищувала 3-х місяців.

    Працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку, у разі призову на військову службу – не менше двомісячного середнього заробітку, внаслідок порушення власником законодавства про охорону праці – у розмірі передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Умови виплати допомоги по безробіттю громадянам зареєстрованим на загальних підставах.

- допомога по безробіттю виплачується з восьмого дня після реєстрації громадянина у державній службі зайнятості до працевлаштування, але не більше 360 календарних днів протягом двох років;

- для осіб перед пенсійного віку – до 720 календарних днів;

- громадянам, які вперше шукають роботу – не більше 180 календарних днів.

Розміри допомоги по безробіттю громадянам, зареєстрованим на загальних підставах:

a)  не менше 50% середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної галузі за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, якщо громадянин протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працював не менше 26 календарних тижнів;

b)  не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати – у всіх  інших випадках, включаючи громадян, які шукають роботу вперше, або після тривалої (більше шести місяців) перерви.

Матеріальна допомога по безробіттю:

1. Безробітні після закінчення строку виплати допомоги по безробіттю можуть одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу по безробіттю у розмірі 75% мінімальної заробітної плати, за умови, що середньомісячний сукупний доход на члена сім’ї не перевищує встановленого законодавством неоподаткованого мінімуму доходів громадян.

2. Кожному із членів сім’ї, які перебувають на утриманні безробітного, а також громадян, у яких закінчився строк виплати допомоги по безробіттю, надається одноразова грошова допомога у розмірі 50% встановленої законодавством мінімальної заробітної плати.

В системі регулювання заробітної плати в Україні різниця в оплаті праці на одному й тому самому підприємстві залежно від кваліфікації була дуже незначною. Як правило, тарифна система встановлювала відношення найвищої зарплати до найнижчої на рівні 2: 1, хоча вважається, що на спільних підприємствах ці контрольні механізми практично не застосовуються. Залежність зарплати від рівня освіти, за міжнародними стандартами, в Україні надзвичайно низька. Статистичні дані свідчать, що різниця в оплаті праці працівників з вищою освітою і тими, хто має лише початкову освіту, становить лише 85%. За міжнародними стандартами це дуже низький показник, оскільки в багатьох країнах прийнято рівень у 200% і більше. Різниця в заробітній платі в різних галузях дійсно змінилась, проте невідповідно до критеріїв, що застосовувались для визначення обсягу фонду заробітної плати. Найвищий відносний прибуток був у фінансовій сфері, а найбільші відносні витрати – в сільському господарстві.

У разі відмови у працевлаштуванні на роботу їх у цих межах державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у розмірі 50 неоподатковуваних мінімум доходів громадян. Особливі гарантії надаються працівникам, які втратили роботу у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці:

- надання статусу безробітного, якщо протягом 7 днів, йому не було запропоновано підходящої роботи;

- право на отримання допомоги у розмірі:

- 100% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 60 календарних днів;

- 75% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 90 календарних днів;

- 50% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати в народному господарстві відповідної області за минулий місяць і не нижче мінімальної заробітної плати;

- збереження на новому місці роботи, на весь період професійного перенавчання з відривом від виробництва, середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи;

У період від грудня 1992 р. по квітень 1995 р. фактично повернулися до старої системи контролю заробітної плати. Обмеження фонду заробітної плати стимулювалося введенням податку на надлишкові витрати (300%); було знову введено тарифну систему як основу для визначення різниці в оплаті різних видів праці. Єдиною реальною різницею порівняно зі старою системою контролю було введення в загальнодержавному масштабі мінімальної заробітної плати в розмірі, що визначався як вартість споживчого кошика із 70 найважливіших продуктів, причому з політичних міркувань встановлювався вищий рівень, що слугував нижньою межею заробітної плати найбільш низькооплачуваним працівникам кожного підприємства. Однак відношення найнижчої зарплати до офіційного мінімуму час од часу коригувалося в бік збільшення (наприклад, з 1,2 до 2,0 у червні 1993р.), а зв’язок його найменшого припустимого розміру з мінімальним споживчим кошиком було скасовано в січні 1993 р.

- Зараз не існує жодного контролю цих питань у приватному секторі, за винятком вимоги платити зарплату, не нижчу за офіційний мінімум. У застосування цієї системи за межами приватного сектора також відбулись певні зміни в бік лібералізації. Також було скасовано тарифну систему, за винятком підприємств та організацій бюджетної сфери (охорона здоров’я, освіта та культура), хоча уряд контролює заробітну плату державних службовців, як це відбувається в усіх країнах, право на достроковий вихід на пенсію за 1,5 роки.

ВИСНОВОК

 

Отже, зараз актуальним залишається дотримання таких умов реалізації переходу до ринкових відносин і в такій послідовності:

- завершення процесу роздержавлення та приватизації державних підприємств, організацій та установ;

- реалізація заходів щодо демонополізації народного господарства та активації конкуренції серед товаровиробників; пере структуризація економіки; забезпечення реальної самостійності та економічної відповідальності підприємств різних форм власності за результати їхньої діяльності;

- забезпечення відповідальності структури виробництва платоспроможному попиту;

- закінчення формування фінансово-кредитної системи країни, зокрема створення банківської системи, приведення у відповідність безготівкової та готівкової грошової системи, що перебуває в обігу, з тією кількістю грошей, яка потрібна для обслуговування процесів виробництва, розподілу та споживання створюваного суспільством продукту, збалансування бюджетних доходів і витрат;

- розробка і запровадження ефективної системи соціального захисту населення;

- удосконалення механізму ціноутворення, який чутливо реагує на динаміку попиту та пропозиції;

- завершення законодавчо-правових основ забезпечення ринкових реформ.

Тверезий аналіз стану економіки України свідчить про те, що виконання цих умов неможливе протягом короткого відрізку часу. Процес переходу до ринку в Україні за тих умов, що склалися з самого початку внаслідок неправильних дій владних структур за минулі більш як 5 років, триватиме щонайменше 10 – 15 років. Протягом цього періоду мають виникнути класичні умови створення вільного ринку, зокрема, як і товарного виробництва загалом: суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробників на виробництві тих чи інших конкретних товарів; економічна відокремленість виробників на основі приватної власності на засоби виробництва, що забезпечує еквівалентність товарного обміну; самостійність виробника та свобода підприємництва; наявність попиту на товар, що виробляється, з боку покупців.

Тільки після цього можливо створити умови виникнення повноцінного ринку праці.

Створення та функціонування ринку праці в Україні може принести ряд позитивних моментів. Зокрема, він:

- полегшить і прискорить процес узгодження особистих, колективних та загальнонародних інтересів при розміщенні працівників у системі суспільного поділу праці;

- надасть необхідної гнучкості процесу підготовки та розподілу робітників і спеціалістів;

- сприятиме підвищенню ефективності праці за рахунок раціонального розміщення працівників за соціальними сферами виробництва;

- виконуватиме функцію зв’язуючої ланки між професійної підготовкою працівників та їхнім використанням;

- поліпшить вибір людьми професій відповідно до їхніх здібностей і бажань, з урахуванням суспільних потреб;

- буде сильним важелем регулювання індивідуальних доходів, наближення їх до суспільно необхідного рівня з урахуванням кваліфікації та дефіцитності професій;

- у результаті конкуренції роботодавців за залучення кращих працівників поліпшить умови праці та індивідуального відтворення робочої сили;

- З іншого боку, як свідчить зарубіжний досвід, ринок праці має ряд недоліків:

- розвиток ринку праці, як правило, супроводжується відродженням і поглибленням товарно-грошового фетишизму;

- групові та особисті інтереси відособлених групових та індивідуальних виробників, як правило, переважатимуть над загальнонародними цілями та завданнями. Цей недолік ринку праці пом’якшується, якщо в країні підтримується прагнення державних органів, роботодавців та найманих працівників досягти загального блага в суспільстві. Останнє визначається чотирма показниками: зростанням продуктивності праці, що має перевищувати зростання середньої заробітної плати; збільшенням валового національного продукту; вдосконаленням техніки та технології виробництва (науково-технічний прогрес); зростанням рівня життя населення. Представники держави, підприємців і найманих працівників мають бути зацікавленими учасниками регулювання соціально-трудових відносин, однаковою мірою відповідати за розробку взаємоприйнятних рішень;

- ринку праці притаманна стихійність, яка загострює проблеми працевлаштування населення і ускладнює реалізацію права на працю і доходи. Більш жорсткими стануть вимоги до професіоналізмі, посилиться динамічність структурних змін у виробництві, виникне безробіття, знизиться життєвий рівень частини населення. Як наслідок, може виникнути соціальна напруженість.

Отже, в умовах ринкової трансформації економіки України перед органами державного та регіонального управління постає ряд нових завдань: роздержавлення та приватизація; зміна форм власності господарюючих суб’єктів; створення для всіх форм господарювання надійних умов і гарантій рівності; зміна форм управління господарською діяльністю підприємств та організацій, які залишаються в державній власності; зняття всіх обмежень на переміщення робочої сили та стимулювання її професійної мобільності; розробка ефективних заходів щодо соціального захисту населення і насамперед його найбідніших верств; формування потреби народного господарства в робочій силі та розвиток структури зайнятості; створення інститутів інфраструктури ринку, орієнтованих на забезпечення виконання перелічених завдань.

Список використаних джерел:

 

1. Г.Т. Завіновсська „ Економіка праці” навчальний посібник – Київ 2003 р.

2. Г. В. Косовська, О. В. Крушельницька „ УТР”, Киів 2003 р.

3. В. М. Петюк „Ринок праці”, Київ 1999р.

4. Д. П. Богиня, О. А. Грішнова „ Основи економіки праці”, Київ 2003 р.

5. М. Б. Махсма „Економіка праці та соціально-трудові види”, Київ 2004р.

6.  Адамчук В.В., Ромашов О.В., Сорокина М.Е. Экономика и социология труда: ученик для вузов. – М.; ЮНИТИ, 2001.

7. Адамчук В.В., Кокин Ю.П., Яковлєв Р.А. Экономика труда: Учебник. – М.: ЗАО «Финстатинформ», 1999.

8. Богиня Д.П., Грішнова О.А.Основи економіки праці: Навч. Посідник. – К.: Знання – Прес,2000.

9. Булатов А.С. Экономика. – М.: Из-во «Дело»,1993,1996.

10. Бондаренко М.И., Евтушенко А.Б. Экономика труда: Учебно-методическое пособие. – Х.,1998.

11. Єсінова Н.І. Економіка праці:Навч. Посібник. - Харків:Вид. Група „Академія”, 1999.

12. Зущина Г.М., Костин Л.Л. Трудовые ресурсы и трудовой потенциал общества. – М.,1996

13. Ким М.Н. Трудовой потенциал и зайнятость – Х.,1993.

14. Рональд Дж.Эренберг Р. Современная экономика труда: теорія и государственная політика,- М.: Узд-во МГУ,1996.

15. Рощин С.Ю., Разумова Т.О., Экономика труда: экономическая теорія труда: Учебное пособие.- М.:ИНФРА-М.,2001.

16. Рофе А.И. Экономика и социология труда: Учебное пособие.- М.:МИК,1996.

17. Саакян А.К. Экономика и социология труда. - СПб.: Питер,2002.

18. Тучков А.И. Экономика труда: Учебное пособие. – М.: ИКФ «ЭКМОС»,2001.

19. Ушакова Н.Г. Державне регулювання економіки: Навч. Посібник для вузів. – Х.: Константа,2000.

20. Экономика труда: Учебник/ Под ред.. проф.. П.Э.Шлендера и проф.. Ю.П. Кокина. – М.: Юристь,2002.

21. Экономика труда и социально-трудовые отношения / Под ред.. Г.Г. Меликьяна и Р.П. Колосовой. – М.,1996.

22. Экономист. – Ж-М. – 1999.

23. Эренберг Р. Дж., Смит Р.С. Современная экономика труда. Теорія и государственная політика. – М.: Узд-во Моск. Ун-та,1996.

24. Ястремський О.І., Грищенко О.Б. Основи мікроекономіки. – К.: Товариство „Знання”, КОО,1998.

25. Погорецкий А.И. Экономика зарубежных стран: Учебник. – СПб.: Из-во Михайлова В.А.. – 2000.    

Додаток А.