Загальні показники зайнятості

 

Аналізуючи динаміку зайнятості населення України, треба зауважити, що рівень зайнятості населення в Україні завжди був одним із найвищих серед республік колишнього СРСР і перевищував 95%. Із загальної чисельності населення України 52 млн. чол. Чисельність трудових ресурсів на початку 90-х років становила 29,5 – 29,7 млн. чол., з яких було зайнято 25,4- 26 млн. чол.

Останніми роками рівень зайнятості населення України постійно знижується. Особливістю процесу вивільнення працівників є те, що значну частину вивільнюваних становлять особи з вищою та середньою спеціальною освітою, працевлаштування яких є проблематичним.

За офіційними даними, зайнятість в Україні характеризується показниками, наведеними в таблиці (Додаток Б). Зауважимо при цьому, що офіційні дані не завжди об’єктивно відбивають реальну картину.

 Зауважимо, що в розвинених країнах рівень безробіття 10 % не становить потенційної загрози, тому що амортизується системою державних пільг і страхування. Проте для України, за даними РВВС України НАН України, рівень безробіття 2,0-2,4 млн. чол.. може призвести до суттєвих соціальних потрясінь через відсутність надійних механізмів соціального страхування. Отже, соціально допустимий рівень безробіття в Україні не повинен перевищувати 1,0-1,5 млн. чол..    Макроекономічний колапс в Україні призвів до того, що ті, хто до колапсу не був бідним, став ним, а ті, хто були бідними, збідніли ще більше. Українські родини відчули на собі негативну дію економічного спаду через швидке падіння реальної заробітної плати, а також через стрімку інфляцію, яка звела нанівець їхні заощадження і перетворила соціальні блага на додатковий тягар.

У ринковій економіці робоча сила стає товаром, тобто предметом купівлі-продажу, який називається наймом, а працівник - найманим працівником.

Елементи ринку взаємодіють між собою. Попит пов'язаний зворотним зв'язком із ціною: із зростанням ціни на робочу силу (як товар) попит зменшується і навпаки. Між пропозицією на товар і ціною існує пряма залежність: зростання цін на товар викликає зацікавленість у людей, які є власниками робочої сили, що веде до підвищення пропозиції; зниження цін призводить до зменшення пропозиції.

До 1990 р. Україна мала систему контролю заробітної плати, типову для більшості країн з централізованим плануванням в економіці. В цій системі є два основних інструменти: контроль фонду заробітної плати як захід макроекономічної ситуації, що обмежує зростання споживання, та контроль за рівнем зарплати й різницею в оплаті праці різних категорій працівників. Фонд заробітної плати затверджувався на загальнодержавному рівні, а потім доводився до окремих підприємств, де розподілявся між працівниками залежно від шкали заробітної плати або тарифної системи, що застосовувалась у кожній галузі. Отже, уряд визначав рівні заробітної плати та припустиму різницю в оплаті різних видів праці, а також залишав за собою право змінювати рівень зарплати в різних галузях виходячи з політичних та економічних міркувань.

 Дію цієї системи було призупинено в період з квітня 1991 р., коли підприємства, відповідно до Закону України „Про підприємства в Україні”, отримали право самостійно визначати рівень заробітної плати, але за умов збереження тарифної сітки, що передбачала різницю в оплаті залежно від посади та умов праці. Така система скоро викликала чимало труднощів, оскільки монопольне становище багатьох підприємств дозволило їм задовольняти свої потреби в коштах заробітної плати (нерідко це відбувалось з „благословення” профспілок) через збільшення цін на продукцію. Ці тенденції призвели до збільшення інфляції, і від такої системи довилось відмовитись.

 Нарахування на фонд заробітної плати (податки на робочу силу) і далі створюють велику прірву між вартістю праці з точки зору підприємств і компенсацією, що її отримують працівники. Податки на заробітну плату в Україні (їх іще називають „обов’язковими платежами”) платять як працівники, так і роботодавці. До податків, які платять роботодавці, включають:

    а) внески до фонду соціального страхування;

    б) внески до пенсійного фонду;

    в) внески до Чорнобильського фонду;

    г) внески до фонду зайнятості населення.

    Працівники також роблять внески до пенсійного фонду (1% суми заробітної плати) і фонду сприяння зайнятості (0,5%). Частка заробітної плати в ВВП становила 47,6% в 1997 р. Для економіки країни, де зарплата є основним джерелом прибутку трудящих, це небагато. Податки на робочу силу, особливо для програм, де відсутній зв’язок між внеском і прибутком, сприяють поширенню бідності, оскільки вони провокують скорочення зайнятості та зниження заробітної плати.

 Отже, приведений аналіз показує, що економічна криза охопила майже всі сфери життя в країні, вона пронизала всі механізми структури та інфраструктури ринку праці. Шляхи виходу з кризи можуть бути знайдені в результаті аналізу причин, які її породили. Більшість дослідників сходяться на тому, що основними з них є:

- майже повне одержавлення економіки та власності, яке призвело до панування монополізму, відсутності різних форм власності та конкуренції;

- розрив господарських зв’язків між підприємствами колишнього СРСР;

- глибокі диспропорції в економіці, які проявляються в тому, що виробництво засобів виробництва (група „А”) становить 70 %, а виробництво предметів споживання (група „Б”) – 30%;

- нераціональна структура промислового виробництва, в якій значна частка належить галузям оборонного комплексу. Виробництво характеризується високою матеріало- та трудомісткістю, понаднормативним зносом основних виробничих фондів, низькими темпами оновлення засобів виробництва, техніко-технологічною відсталістю, низькою інтенсивністю праці тощо,

- нераціональне використання природних ресурсів,

- проведення непродуманої бюджетної та податкової політики, політики ціноутворення,

- відсутність відповідальності уряду за недостатнє обґрунтування економічних програм виходу з кризи і за невикористання запропонованих раніше програм,

- зволікання з прийняттям Конституції України,

- відсутність законодавчо-правової основи функціонування демократичного суспільства,

- пріоритет політичних заходів над економічними в діях Уряду та Верховної Ради,

- посилення негативних явищ, пов’язаних із зростанням корупції, крадіжок, спекуляції та інших економічних злочинів.

Парадокс полягає в тому, що і вчені, і практики добре розуміли з самого початку і розуміють зараз, якими шляхами треба йти Україні до ринку. Так, академік Ю. М. Пахомов на науковій конференції в колишньому Інституті народного господарства ще в 1991 р. наголошував, що процес переходу має починатися з приватизації та роздержавлення власності підприємств, організацій та установ, переструкстуризації української економіки під протекцію держави, а вже потім переходити до забезпечення реальної самостійності та економічної відповідальності державних підприємств за кінцеві результати виробничої діяльності, а також лібералізації цін і роздрібної торгівлі. Натомість процес переходу пішов за іншим сценарієм і почався з лібералізації цін та торгівлі, чого ніяк не можна було робити в умовах превалювання державної власності. [3, с 233-245]