Методологічні аспекти дослідження сутності та призначення соціальної держави

 

Методологічною основою даного дослідження є загальнотеоретичне уявлення про державу. Згідно з цим уявленням є підстави визначити це поняття так: «Держава — це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально-неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загально соціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини»[9, 268].

Виходячи з такого розуміння загального поняття держави, соціальна сутність її інтерпретується як здатність забезпечувати у процесі свого функціонування і розвитку задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їхніх спільнот. Відтак, соціальна сутність держави як визначальна властивість останньої характеризується двома складовими: загально-соціальною (здатність держави задовольняти потреби всього суспільства, передусім забезпечувати його збереження, виживання як цілісного соціального «організму») та спеціально-соціальною (можливість задовольняти інтереси насамперед домінуючої, зокрема панівної, частини населення) [14, 541].

На основі аналізу праць низки вітчизняних та російських учених (зокрема, С.С. Алексєєва, В.Д. Бабкіна, А.Б. Венгерова, А.І. Коваленка, В.М. Корельського, В.В. Лазарєва, Л.С. Мамута, В.М. Сирих та ін.) можна виділити декілька основних сучасних підходів до розкриття у загальному визначенні поняття соціальної сутності держави:

а) відображення у ньому лише загально соціальної сторони її соціальної сутності (наприклад, С.С. Алексєєв);

б) лише спеціально-соціальної, класової сторони її соціальної сутності (наприклад, В.М. Сирих);

в) можливості альтернативи, коли соціальна сутність держави здатна мати за одних історичних умов лише спеціально-соціальну складову, а за інших — лише загально соціальну (тобто держава розглядається як організація політичної влади чи то класу, чи то всього суспільства) (А.І. Коваленко);

г) одночасної наявності двох сторін — спеціально-соціальної та загально соціальної [15, 87].

Формування та розвиток соціальної держави у передових країнах світу є вагомим доказом об'єктивного існування описаного у вітчизняній юридичній літературі процесу, тенденції поступового «розчинення» класової (або точніше, спеціально-соціальної) складової у загально соціальній складовій, зростання «питомої ваги» останньої у соціальній сутності сучасних держав. І навпаки, із певними застереженнями можна стверджувати, що подібні зрушення, зміни у співвідношенні складових соціальної сутності тієї чи іншої конкретної держави свідчать про поступ, еволюцію цієї держави у напрямку здобуття нею такої якісної характеристики, як «соціальність» [25, 326].

В основу дослідження сутності та призначення соціальної держави покладено так званий потребовий підхід, згідно з яким сутність соціальних, у тому числі державно-юридичних, явищ розкривається шляхом їх інтерпретації як інструментів (важелів, засобів) задоволення певних потреб людини (або потреб соціальних спільнот, або ж потреб суспільства в цілому). Потребовий підхід як методологічна установка є найбільш прийнятним і перспективним для дослідження сутності соціальної держави.

Корені вказаного теоретико-методологічного підходу сягають періоду Стародавньої Греції. Так, Платон у своєму найвідомішому творі «Держава», написаному приблизно у 60-40-х роках IV століття до нашої ери, відзначив: «... Постійно що-небудь потребуючи, багато людей збираються разом, щоб спільно жити й допомагати одне одному; таке об'єднане поселення ми називаємо державою... Розпочнімо в думках побудову держави від самого початку. Адже, очевидно, її створять наші потреби».

Арістотель у праці «Політика», розмірковуючи над цілями держави, підкреслив: «... довершена держава, так би мовити, досягла повною мірою самодостатнього стану й виникла для задоволення життєвих потреб, але існує заради досягнення впорядкованого життя».

Як приклад сучасного розуміння та інтерпретації ідей, висловлених у працях античних мислителів, видається можливим навести принаймні два положення, запропоновані Ю.П. Лободою: «По-перше, держава, як і будь-яка інша форма соціальної організації, виникає та розвивається внаслідок необхідності задоволення певних соціальних потреб (які не можуть бути задоволені іншими наявними засобами) на відповідній стадії суспільного розвитку, тобто генетично вона пов'язана із суспільством, в котрому існує, із його потребами. По-друге, всяка держава у своїй діяльності тією чи іншою мірою задовольняє певні соціальні потреби, тобто вона пов'язана із суспільством функціонально» [10, 389].

Соціальна держава, як і будь-яка інша держава, задовольняє як загально соціальні потреби усього суспільства, так і спеціальні, особливі потреби домінуючої частини населення. Проте як уже зазначалося, саме для соціальної держави характерним є процес «розчинення» спеціально-соціальної складової соціальної сутності держави у загально соціальній, коли інтереси і потреби домінуючої частини населення, якщо не збігаються, то, принаймні, не вступають у суперечність із загальносуспільними інтересами.

Ймовірним, можливим варіантом, моделлю такої держави може стати у майбутньому так звана держава соціальної демократії, тобто організація політичної влади трудівників-власників (що складають більшість суспільства), яка реально забезпечує максимальне здійснення і захист основних прав людини, прав нації та народу на загальнолюдських засадах свободи, справедливості й солідарності [29, 15].

Отже, виходячи з того, що потреби людини визначаються конкретно – історичними умовами розвитку людства, поступово і постійно змінюються, еволюціонують як у кількісному, так і в якісному вимірах, є базою для формування прав людини. Соціальна держава повинна забезпечувати увесь комплекс основних прав людини, які сьогодні є універсальними і нероздільними, взаємозалежними і взаємопов’язаними.