ТОП 10:

Сучасні підходи до розвитку, навчання і виховання дітей



З комплексними порушеннями

 

Спеціальна педагогіка як складова педагогіки, в колі проблематики якої — педагогічне дослідження й різноманітна педагогічна допомога особам, у тому числі дітям, котрі мають певні фізичні та ментальні вади або специфічні проблеми в сенсорній, інтелектуальній, моторній, емоційній сферах, сфері соціальної та соціально-психологічної взаємодії тощо. Але ця галузь педагогіки до цього часу обмежувалася, по-перше, вихованням і навчанням дітей дошкільного та шкільного віку; по-друге, питаннями навчання інвалідів із вузькими нозологіями: тифлопедагогіка — інвалідів за зором, сурдопедагогіка — інвалідів за слухом, олігофренопедагогіка — розумово відсталих учнів. Вона не охоплювала людей з іншими вадами здоров'я; з комплексними порушеннями; інвалідів дитинства (після шкільного віку). У зв’язку з цим, в сучасній ситуації суспільного буття особливої значущості набуває нове гуманістичне осмислення, формування особистості, її індивідуальної своєрідності з раннього дитинства, що зумовлює запровадження соціальної моделі та розробки її науково-теоретичних засад.

Комплексні порушення дітей виражені такою мірою, що навчання, відповідно до Державних стандартів освіти, для них недоступне і можливості освіти обмежуються здобуттям елементарних знань про навколишній світ, опануванням навичок самообслуговування, елементарних трудових навичок або отриманням елементарної допрофесійної підготовки. Ці діти чи особи віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладами функцій організму, зумовлених захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та потребують соціальної допомоги. Дана проблема розглядається багатьма науками: філософією, соціологією, спеціальною педагогікою і психологією й зумовлью застосування міждисциплінарного підходу, що зробило можливим рух убік педагогічної теорії. Лише відмовившись від об'єктивної медичної основи, що розглядає аномалію або порушення вихідними і висунувши на перший план унікальність кожної людини, стали говорити про педагогічний підхід [33, c. 245].

Отже, за умов запровадження соціальної моделі, що передбачає особистісне становлення дитини й забезпечується в процесі спільної діяльності, спілкування, включення у різні відносини, педагогічний підхід стає провідним.

Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що рівний доступ до якісної освіти є національним пріоритетом і передумовою виконання міжнародного та національного законодавства щодо реалізації прав дітей, то діти з психофізичними порушеннями, як і діти з нормальним розвитком, повинні навчатися та виховуватися у відповідності зі своїми можливостями й здобувати перспективу участі в житті суспільства [54, c. 67].

З прийняттям у грудні 2006 року Конвенції про захист і поширення прав і гідності осіб з інвалідністю,права людей з інвалідністю, включаючи й розумово відсталих, виходять на новий рівень їх правового забезпечення. У цьому документі до основоположних принципів організації системи допомоги особам із особливими потребами віднесені зокрема:

― повага до невіддільної людської гідності, особистої самостійності включно з правом кожної людини на власний вибір і правом незалежності;

― недискримінація;

― повна і ефективна співучасть і включення в суспільство;

― повага до відмінностей та прийняття осіб з неповносправністю як частини людської різноманітності та людяності;

― рівність можливостей;

― доступність послуг

― рівність чоловіків і жінок;

― повага до здатності розвиватись дітей з особливими потребами і їхнього права зберігати їхню ідентичність [40, c. 58].

Стандартні правила щодо зрівняння можливостей інвалідів ООНєнайбільш загальним документом, що регламентує міжнародні підходи дозабезпечення прав особам із особливий потребами. Документ ухвалено Генеральною Асамблеєю ООНв грудні 1993 року (резолюція 48/96). Стандартні правила детально описують норми забезпечення освітніми послугами, працевлаштуванням, грошовою допомогою та соціальним захистом, також забезпечення можливості реалізувати свій творчий потенціал, заняття спортом та відпочинок, заходів для рівної співучасті інвалідів у потенційному житті їх спільнот. Реабілітація містить положення: «Держави повинні розробити національні реабілітаційні програми для всіх груп інвалідів. Такі програми повинні ґрунтуватись на особистих потребах інвалідів і на принципах повної участі і рівності, охоплювати широке коло діяльності. Інваліди та їх родини повинні мати змогу брати участь у розробці й організації реабілітаційних служб, які їх стосуються. Усі реабілітаційні служби повинні бути доступні у тій місцевій громаді, де проживає інвалід» [39, c. 67-69]. Огляд міжнародних нормативно-правових актів засвідчує, що загальні практики соціальної інтеграції на Заході розвинені набагато краще, аніж в Україні.

Основні принципи державної політики України у цій галузі викладені в Національній програмі професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями на 2001-2005 роки. Оскільки, система освіти як соціальний інститут в усі часи була зумовлена потребами громади у робітниках різної кваліфікації, то дотичним до освіти економіко-соціокультурним фактором розвитку реабілітаційної парадигми можна вважати також вимоги суспільства до працездатності своїх громадян, що мають обмеження життєдіяльності. У зв’язку з цим, провідним узагальнюючим фактором впливу зовнішніх чинників на еволюцію реабілітаційної парадигми став освітній фактор. Саме він є сполучною ланкою, адже система освіти у суспільстві зумовлена потребами його соціально-економічного розвитку й формує та репродукує культурний і соціально-політичний клімат у державі, рівень демократії, забезпечує зміст, форми і безперервність процесів соціалізації дітей з комплексними порушеннями та осіб з інвалідністю в цілому [34, c. 45].

Отже, провідним фактором у розвитку, навчанні й вихованні дітей з комплексними порушеннями, що потребують комплексних програм реабілітації та поєднують медичну, психолого-педагогічну і соціальну допомогу, причому індивідуалізовану, є освітній фактор.

На жаль, до цих пір величезним числом керівників, фахівців і навіть батьків не повністю усвідомлюється роль і місце в комплексі реабілітації освітнього фактору, засобів освіти. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати, як фахівці — дефектологи уявляють місію реабілітації засобами освіти. Коли ми говоримо «реабілітація засобами освіти», ми маємо на увазі відновлення дитини в правах на соціальне успадкування, тобто на успадкування культурно-історичного досвіду людства. Соціальне успадкування, яке є специфічно людським типом, у дитини завжди здійснюється тільки засобами освіти і у сфері освіти [50, c. 354]. В кожному суспільстві існує спеціально створений освітній простір, який включає традиції і науково обгрунтовані підходи до навчання і виховання дітей різних віків в умовах сім'ї і спеціально організованих освітніх установ. Відхилення в розвитку приводять до «випадання» дитини з цього соціально і культурно зумовленого освітнього простору. Порушення в розвитку приводять до того, що грубо порушується зв'язок з соціумом, культурою як джерелом розвитку. По відношенню до дитини з порушеннями в розвитку перестають діяти традиційні способи вирішення традиційних освітніх завдань на кожному віковому етапі. Самою кращою характеристикою цієї ситуації є думка Л. С. Виготського про «соціальний вивих» дитини з порушеннями розвитку як основної причини дитячої дефективності: «якщо психофізичний недолік означає соціальний вивих, то педагогічно виховати таку дитину — це означає «вправити» його в життя, як вправляють вивихнутий і хворий орган.». Подолання соціального вивиху можна здійснити виключно засобами освіти, але не масових і традиційних, а спеціально організованих, особливим чином застосованих для досягнення тих освітніх завдань, які в умовах норми досягаються традиційними способами. Реабілітація засобами освіти означає:

― на рівні віку — збіг початку цілеспрямованого навчання з моментом виявлення і визначення порушення в розвитку дитини (починати з перших місяців життя);

― на рівні змісту освіти –– висунення тих завдань, які не включаються в зміст освіти дитини, що нормально розвивається;

― на рівні методів навчання — побудова «обхідних шляхів» навчання, використання специфічних засобів навчання, більш диференційоване, розгорнене по етапах, «покрокове» навчання, не потрібне в освіті дитини, що нормально розвивається;

― на рівні організації — це особливі форми організації освітнього середовища, що не потрібне дитині, що нормально розвивається;

― на рівні меж освітнього простору — максимальне розширення освітнього простору, необхідність постійного цілеспрямованого навчання| дитини за межами освітньої установи;

― на рівні тривалості освіти — це пролонгованість процесу навчанняі вихід за рамки шкільного віку;

― на рівні підготовки кадрів фахівців для системи спеціальної освіти — це принципова зміна (порівнянно з підготовкою фахівців для навчання дітей з нормальним розвитком) профілю професійної підготовки вчителя, тобто забезпечення підготовки фахівця з виявлення і подолання «соціального вивиху», корекції розвитку дитини у процесі навчання, відновлення порушених зв'язків в різних сферах розвитку;

―  на рівні визначення кола осіб, що беруть участь в реабілітації засобами освіти — це обов'язкове включення батьків в процес реабілітації засобами освіти та їх особлива підготовка силами фахівців [40, c. 442].

Таким чином, реабілітація засобами освіти означає відновлення дитини з комплексними порушенням в розвитку, в правах на успадкування культурно-історичного і соціального досвіду; досягнення максимально можливої інтеграції в суспільство в доступних для нього сферах й глибокою помилкою є уявлення про те, що реабілітація засобами освіти має на увазі тільки або перш за все включеність в існуючу освітню систему і доступність загальної освіти в повному об'ємі для дитини з порушеннями розвитку.

Реабілітація засобами освіти грає особливу роль в системі комплексної реабілітації саме тому, що тільки спеціальна освіта дозволяє здійснити відновлення дитини в праві на набуття соціального і культурно-історичного досвіду [23, c. 239]. Проте, існує термінологічна неузгодженість між термінами «корекційна» та «реабілітаційна» педагогіка й варто зауважити, що першу спробу визначення терміну «реабілітація», як зазначається у дослідженнях В.П.Шпак, було зроблено у галузі правознавства, пізніше застосовувалося травматологами-ортопедами у середині ХХ століття, а у подальшому його стали використовувати в інших сферах медицини, пізніше психології, педагогіці [51, c. 175].

Німецький дефектолог К.П. Беккер пропонуючи ще на початку 70-х років XX століття введення поняття «реабілітаційна педагогіка», зауважив що для людей, з якими працює ця педагогіка, спільною суттєвою ознакою є порушення діяльності центральної нервової системи, а також хронічні захворювання і аномалії різних органів й бажання компенсувати втрачені можливості. З аналізу позицій німецького колеги видно, що він ототожнює терміни «реабілітаційна» і «спеціальна» педагогіка. На думку В.М. Синьова, це не є цілком коректним, перш за все тому, що термін «реабілітація» (від лат. re — префікс, що позначає зворотну дію, та habilitas — придатність до чого-небудь) у медико-соціальному розумінні означає повернення хворої людини або людини, яка втратила ту чи іншу функцію, що була вже певним чином сформована, до нормального життя та праці у межах її психофізіологічних можливостей [25, c. 39-44.].

Якщо бути послідовно логічним, стосовно дітей з комплексними порушеннями, то терміни «реабілітація», «реабілітаційна робота», «реабілітаційна педагогіка» можна вживати у тих випадках, коли початку такої роботи передував період становлення функцій та їх систем тобто формування певної здатності дитини до чогось, а потім внаслідок травми чи хвороби функція була порушена і потребує повернення. Як би не ототожнювалися поняття «реабілітаційна педагогіка», «корекційна педагогіка», «спеціальна педагогіка», але термін «реабілітаційна педагогіка» показує лише один з часткових варіантів корекційної педагогіки, якщо йдеться про порушення психофізичного розвитку на більш пізніх етапах онтогенезу, внаслідок чого виникає потреба у корекційному супроводжені процесу соціалізації дитини. В будь-якому випадку «реабілітаційна» і «корекційна» педагогіка не тотожні терміни: можна говорити лише про реабілітаційні функції корекційної педагогіки — коли йдеться про поновлення педагогічними засобами здатності людини виконувати ту або іншу соціальну роль внаслідок суттєвого порушення психофізичного розвитку [56, c. 38-54]. Однозначної думки щодо визначення поняття «реабілітація» не існує, проте дослідники (М.С. Кабанов, І.М.Тімофеєва та ін.) відмічають значущість профілактичної сторони реабілітації й вважають, що вона виконує інтегральну функцію, а відтак може розглядатися як система і як процес. Реабілітація, як цілісна система, повинна розглядатися у тісному взаємозв’язку з підсистемами тобто комплексом медичних, психологічних, соціальних і педагогічних заходів відповідно потреб дитини та як процес спеціального навчання і виховання.

Основним завданням реабілітації є — відновлення соціального статусу дитини і включення її у систему суспільних відносин у процесі спеціального навчання, виховання і створення для цього оптимальних умов, спрямованих на цілісний розвиток особистості з врахуванням психофізичних можливостей. У кінцевому результаті повинна бути досягнута повна або часткова компенсація наявного порушення [56, c. 45-74].

Отже, гуманізація нашого суспільства потребує нових підходів до організації розвитку, навчання і виховання дітей з комплексними порушеннями, що здатні забезпечити найбільш комфортні умови життєдіяльності дитини без відриву від сім’ї, дозволяють в певній мірі реалізувати здібності дитини в межах її психофізичних можливостей. Це можуть бути центри: розвитку, соціальної адаптації, медико-педагогічної допомоги, центрів раннього втручання, медико-соціального консультування тощо.


ВИСНОВКИ ДО 1 РОЗДІЛУ

 

Дослідження історико-педагогічного аспекту сприяв формуванню уявлення про процес становлення відношення суспільства до дітей з комплексними порушеннями розвитку. Історико-теоретичний аналіз розвитку реабілітаційної допомоги свідчить про її динамічний характер з глибокої давнини до сьогодення в залежності від етапів соціокультурного розвитку суспільства, свідомості громадян, еволюції відношення суспільства і держави до дітей з комплексними порушеннями розвитку, що зумовили виникнення його медичної та соціальної моделі. Роботи вчених сучасного періоду свідчать про впровадження соціальної моделі, що зумовлює використання засобів освіти та розширення змісту педагогічної роботи.

Нові вимоги до освіти дітей активізують застосування комплексного підходу до навчання і виховання дітей з комплексними порушеннями й зумовлюють необхідність організації комплексної реабілітації в умовах соціально-реабілітаційного центру.







Последнее изменение этой страницы: 2020-03-02; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.226.245.48 (0.006 с.)