Культурні і духовні права і свободи людини

 

Прийнято вважати, що культурні права і свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності особи щодо задоволення своїх законних потреб у сфері освіти, літературної, художньої, наукової та технічної діяльності. Одним з основних культурних прав є право на освіту (ст. 53 Конституції). Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам. Держава також дбає про забезпечення права на освіту громадянам, які належать до національних меншин, і гарантує їм право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.

Іншим істотним культурним правом, що гарантується державою, є право громадян на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції). Тобто держава надає громадянам можливість займатися будь-яким видом творчості з метою самовираження особистості, вдосконалення індивідуальних духовних якостей та задоволення власних моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з різними видами інтелектуальної діяльності.

Конституція також декларує охорону культурної спадщини; збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність.

У вітчизняній конституційно-правовій науці залишається суперечливою оцінка права на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54 Конституції). Це право передбачає, що ніхто не може використовувати або поширювати без згоди автора результати інтелектуальної та творчої діяльності (літературні твори, наукові відкриття, технічні винаходи, художні вироби, твори мистецтва тощо), за винятками, встановленими законами. Тобто йдеться про авторське право, що захищається державою і є одним із видів приватної власності. За сутністю це право слід відносити до економічних прав і свобод, оскільки Конституція гарантує право на результат (матеріальний і моральний). Водночас це право здійснюється в культурній сфері суспільних відносин, що дає підстави відносити його до змішаних, культурно-економічних прав і свобод людини і громадянина.

До культурних прав і свобод людини і громадянина також традиційно відносять право на інформацію. Ст. 34 Конституції України закріплює право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Правовий режим збирання, зберігання, використання і поширення інформації визначається Законом України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. та іншими законами України. Здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Провідний український конституціоналіст В.Ф. Погорілко додає до цього переліку право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на інформацію, свободу світогляду і віросповідання.

Російські конституціоналісти, зокрема М.В. Баглай, Ю.І. Ентін, Ю.І. Лейбо та ін., включають до культурних прав і свобод лише право на вільний доступ до культурних цінностей (яке, до речі, Конституцією України не закріплено) і право на свободу творчості та наукових досліджень. А, наприклад, право на освіту вони відносять до суто соціальних прав.

Нечіткість системи культурних прав і свобод людини обумовлена тим, що конституційні права людини реалізуються у певних сферах суспільного життя, котрі часто взаємно перетинаються. Конкретне суб'єктивне право людини дуже важко визначити як суто культурне, чи суто соціальне, чи суто політичне. Тому подібна класифікація конституційних прав і свобод є умовною. Вона не впливає на їх обсяг, зміст чи рівень гарантованості, однак сприяє глибшому розумінню їх сутності та соціального призначення, поліпшуючи їх практичне застосування.

Духовні права і свободи людини у сучасній юридичній літературі є малодослідженою групою конституційних прав і свобод, які часто ототожнюють з культурними правами і свободами особи, хоча вони мають суміжні, але не тотожні сфери реалізації. Значущість духовних прав і свобод для життя людини посилюється стрімким розвитком людської цивілізації на зламі тисячоліть, видатними досягненнями науки і техніки. Життя не стоїть на місці - ми живемо у швидкоплинному світі. Питанням найближчого часу є закріплення духовних прав і свобод людини, котрі стосуються сфери ідеального - царини психіки та свідомості людини, неконтрольоване втручання до яких може призвести до не передбачуваних наслідків.

До групи духовних прав і свобод людини, закріплених Конституцією України, насамперед, належать: право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України); право на свободу думки (ст. 34); право на недоторканність духовного світу особи (ст. 29); право на інтелектуальну діяльність (ст. 54); право на психічне здоров'я (ст. 49).

Умовно дані конституційні права і свободи можна поділити на: 1) власне духовні права і свободи, тобто ті, які прямо передбачено в Конституції України свобода думки; свобода світогляду та віросповідання; право на результати власної інтелектуальної діяльності); 2) непрямі (опосередковані) духовні права і свободи, які випливають зі змісту окремих конституційних прав і свобод (наприклад, права на особисту недоторканність, права на повагу гідності, права на невтручання до приватного життя, права на охорону здоров'я тощо).

Хоча елементи духовності можна простежити майже в кожному конституційному праві чи свободі людини і громадянина, традиційним власне духовним правом особи є право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35 Конституції України), яке найбільш докладно регламентовано сере; духовних прав і свобод людини. Хоча жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15 Конституції України), держава має сприяти формуванню такого світогляду людини який базується на ідеалах добра і гуманізму. Проте особі надається право самостійно формувати власний світогляд, додержуватися певних світоглядних цінностей, принципів, ідеалів чи переконань. Людина може вірити в Бога, сповідувати певну релігію чи бути атеїстом; може відправляти релігійні культи і ритуальні обряди одноособова чи колективно; може провадити релігійну діяльність або взагалі не займатися такою тощо. Щодо даного духовного права людини вважаємо за необхідне внести зміни до Закону України: «Про свободу совісті та релігійні організації». Прийнятий у квітні 1991 р. ще за часів СРСР, він залишає поза увагою багато проблемних питані щодо правового статусу релігійних організацій гарантування права дитини на свободу світогляду тощо. Одним з основних власне духовних прав людини можна вважати право на свободу думки, яке разом із правом на свободу слова проголошується ст. 34 Конституції України. Важливість свободи думки для життя людини була помічена ще Сократом, котрий у крилатій фразі «Я мислю - значить я існую» відобразив взаємозв'язок думи. і життя людини. Так, згідно зі ст. 15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» моментом смерті людини визнано смерть мозку - остаточне притінення роботи серця, у зв'язку з яким стався незворотній процес розпаду клітин центральної нервової системи.

Думка і слово є взаємопов'язаними категоріями, які перебувають в органічній єдності. До недавнього часу вважалося, що думка, яка не виражена певним письмовим, словесним чи вербальним способами, не являє собою соціальної цінності. Однак новітні досягнення сучасної науки і техніки (психотропні генератори, нейролінгвістичне програмування, кодування тощо) продемонстрували здатність маніпулювати процесом мислення людини. Це спонукає до перегляду традиційного підходу щодо права на свободу думки та слова і виокремлення права на свободу думки у сфері конституційно-правового регулювання як самостійного права людини.

Непрямим духовним правом особи є право на недоторканність духовного світу, котре випливає зі змісту права на повагу гідності (ст. 28 Конституції України), права на особисту недоторканність (ст. 29) та права на невтручання в приватне життя (ст. 32). Безпосередньо на сторожі безпеки духовного світу людини стоїте право на особисту недоторканність, яке гарантує не лише фізичну, але й психічну недоторканність особи, хоча ст. 29 Конституції України докладно регламентує лише захист від порушення особистої недоторканності під час затримання та арешту, не згадуючи взагалі про духовну недоторканність особи.

Що стосується недоторканності духовного світу людини, то ця тема поки що не дістала належного висвітлення у національній юридичній літературі, але його значення важко переоцінити. Духовна (психічна) безпека людини - це такий реальний стан індивіда, коли він має можливість розпоряджатися самим собою, власними думками і вчинками. У світі накопичено великий арсенал способів, у тому числі технічних, з допомогою яких можуть здійснюватись маніпулювання психікою людини. З індивіда можна зробити не лише слухняного, до всього здатного «зомбі». Людину також можна примусити вчиняти певні запрограмовані дії, не змінюючи при цьому її психічного складу та особистості. Хоча ст. 31 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» прямо забороняє використовувати засоби і технології, що діють безпосередньо на підсвідомість людини, не існує юридичної відповідальності за застосування прихованої реклами у політичних цілях, наприклад, під час виборчої кампанії тощо. Загрозу для духовного світу людини становить також використання слідчого гіпнозу. Під цим терміном розуміють гіпнотичний метод відтворення минулого досвіду людини. У 1987-1988 роках слідчо-оперативними бригадам Міністерства внутрішніх справ Української РСР та працівниками республіканської прокуратури слідчий гіпноз використовувався при розслідуванні великої кількості кримінальних справ. При розслідуванні тяжких злочинів у Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській та Херсонській областях як фахівець залучався гіпнолог. Варто зазначити, що, розпитуючи людину, яка перебуває у гіпнотичному стані, гіпнолог має необмежені можливості для пошуку інформації. Він неминуче торкається прихованих у глибинах підсвідомості відомостей про такі обставини, які людина хотіла б зберегти у таємниці. Даючи згоду на слідчий гіпноз, людина не може передбачити, що може бути витягнуто з її підсвідомості. Для запобігання подібному необхідне окремо закріпити в Конституції України право на недоторканність духовного світу людини. До групи духовних прав і свобод людини в Україні належить і право на психічне здоров'я, котре випливає з права на охорону здоров'я, проголошеного ст. 49 Конституції України. Дуже важливою в цьому плані є стаття 3 Закону України «Про психіатричну допомогу», що закріплює презумпцію (принцип) психічного здоров'я людини: кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених виключно законами України. Право на психічне здоров'я людини потребує не стільки конституційно-правового регулювання, скільки вжиття відповідних організаційних заходів. Психічне здоров'я населення України є серйозною проблемою сьогодення. Часто на побутовому рівні психічні розлади сприймаються як риси характеру і з ними або змирилися, або їх просто не помічають. Наявність нездорової психіки у значної частини населення України зумовлена низкою взаємопов'язаних чинників: соціально-економічною та політичною обстановкою, забрудненням довкілля, недостатнім життєвим рівнем більшості населення, неповноцінним харчуванням, життям в умовах епідемії туберкульозу, поліомієліту тощо. Оскільки Україна прямує до єдиної Європи, то ці проблеми необхідно розв'язувати якнайшвидше. Тим більше, що ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права гарантує людині право на найвищий, який можна досягнути, рівень не лише фізичного, але й психічного здоров'я. Уже сьогодні серйозну загрозу праву особи на психічне здоров'я становить використання психотропних генераторів, застосування методу нейролінгвістичного програмування тощо. На превеликий жаль, в Україні вже є перші жертви психотропних апаратів. Держава, в особі її відповідних органів та посадових осіб, своєю бездіяльністю фактично дозволила секті так званих «білих братів» здійснювати свої злочинні плани, що призвело до тисяч скалічених доль. Багато колишніх «білих братів» уже ніколи не зможуть жити повноцінним життям, оскільки їх психіка непоправно травмована. Іншою проблемою щодо психічного здоров'я людини є ті форми нетрадиційної медицини, які використовують гіпноз чи так зване «кодування» для діагностики та лікування хворого. На жаль, ліцензування такої діяльності Міністерством охорони здоров'я України недостатньо захищає людину від негативного впливу на її психічний та соматичний стан. Ці наведені окремі проблемні питання переконують у нагальній необхідності конституційного закріплення в Україні духовних прав і свобод людини, створення відповідних нормативно-правових та організаційних гарантій їх реалізації. Важливість цього після історії з «білими братами» усвідомили і в парламенті, де готувався законопроект з робочою назвою «Про захист від небезпечних впливів на психіку людини та надання допомоги особам, які зазнали таких впливів», який ще у Верховній Раді України другого скликання було доручено розробити Комісії з питань молоді, спорту та туризму. Безсумнівно, поняття, ознаки та систему духовних прав і свобод людини в Україні окреслено умовно і схематично. Багато питань видаються дискусійними, тому потребують більш глибокого теоретичного і практичного дослідження. Проте духовні права і свободи мають посісти належне місце в системі конституційно-правового статусу особи в Україні.