Утвердження успіху у втіленні мистецьких мрій буття

 

Третій період - це період втілення мрії, досягнення мети. Після довгих поневірянь Стрікленд опинився на Таїті. Саме там він створив картини, на яких тримається його слава. В цьому новому світі він знайшов багато елементів, необхідних для того, щоб його натхнення стало плідним. Зміст останніх картин дає уявлення про те, що він шукав. Здається, ніби в цьому далекому краї його дух, до тих пір безтілесно блукаючий по світу в пошуках спокою, нарешті знайшов плоть і кров. Там він знайшов себе [див. 21, 149].

Еволюція його характеру досягла нового рівня - з черствого, лайливого, грубого і аморального він став спокійним і мирним. Не можна сказати, що він став зразковим, турботливим, великодушним, але очевидним було те, що його душа знайшла спокій.

Можна виокремити три стадії становлення характеру Стрікленда: в Англії всім здавався люблячим чоловіком, чудовим батьком, але примітивною нудною особистістю. В період пошуків, боротьби за мрію він здавався жорстоким звіром, який ладен був віддати все і всіх у жертву задля поставленої мети, і в той же час був яскравою особистістю, справжньою знахідкою для допитливого. На Таїті його жорстокість зникає, так як він не має в ній ніякої потреби. Спокій і мир оселяються в його серці. Він має можливість постійно писати, не відволікаючись на такі тривіальні речі, як пошук грошей на ночівлю чи кусень хліба. Природа і тамтешні люди надихали його. Всі умови сприяли вивільненню його геніальності.

Стрікленд дібрався до Таїті через півроку після того, як покинув Марсель. Проїзд він свій заробив матроською службою на судні, яке здійснювало рейси між Оклендом і Сан-Франциско, і висадився на берег з етюдником, мольбертом і дюжиною полотен. У нього було декілька фунтів стерлінгів, які він заробив у Сіднеї. Висадившись на Таїті, він відразу відчув себе вдома. Коли він вперше побачив острів, він зрозумів, що це те саме місце, яке він шукав все життя. Було таке відчуття, ніби він був там раніше [див. 21, 168].

Так трапляється, що є люди, які народилися не там, де їм потрібно було. Випадковість закинула їх в той чи інший край, але вони все життя мучаться, сумують за невідомою вітчизною. Вони чужі в рідних краях. Чужинцями живуть вони серед родичів, чужинцями залишаються в рідних краях. Можливо саме це веде їх вдаль, на пошуки чогось постійного, чогось, що може прив’язати їх до себе. Можливо, якийсь глибокий атавізм гонить їх, вічних мандрівників, в краї, залишені їхніми предками давним-давно, в доісторичні часи. Трапляється, що людина ступає на ту землю, з якою вона пов’язана і розуміє, що це її дім, її вітчизна [див. 21, 169]. Можливо саме так і трапилося зі Стріклендом. В себе вдома в Англії він був посередністю, звичайним, нудним, нічим непримітним чоловіком. А на Таїті він став тим, ким був насправді - генієм.

Стрікленд поселився в маленькому будиночку в туземців за містом. Життя на острові не було насичене подіями. Спочатку він працював наглядачем у одного старого єврея. Та, попрацювавши два чи три місяці, він заробив грошей на фарби і полотно і зник. Він рідко з’являвся в Папееті [див. 21, 164], столиці Таїті. Декілька днів жив там, потім знову, якщо вдавалося заробити грошей, зникав [див. 21, 166].

Згодом Стрікленд оженився. Власниця готелю на ім’я Тіаре Джонсон, яка часто пригощала Стрікленда обідами, якось запропонувала йому оженитися на її родичці Аті. На перший погляд дивно, що він погодився, бо, знаючи характер Стрілкенда, йому не потрібен був ніхто. Проте аргументи Тіаре були досить розумними і переконливими, адже Ата мала гроші, землю, яка давала прибуток, і будинок в горах. Таким чином він би міг малювати скільки заманеться, ні про що не турбуючись.

Ата була чистокровною туземкою. Досить хороша дівчина років сімнадцяти. Мала гарну зовнішність. Їй дуже сподобався Стрікленд, хоч йому на той час було десь сорок сім років.

Будинок Ати, де Стрікленд прожив решту свого життя, розміщувався в восьми кілометрах від великої дороги, і добиратися до нього потрібно було по закрученій стежці, вкритій кронами пишних тропічних дерев. В цьому бунгало із непофарбованого дерева було лише дві кімнати, поруч під накриттям була влаштована кухня. Циновки, які слугували постіллю, і качалки на веранді були всіма меблями в будинку. Навколо росли банани, алігаторові груші і багато кокосових пальм. Кокосові горіхи - основний дохід тутешніх країв. Батько Ати насадив навколо своєї ділянки кротонові кущі, і тепер вони рясно росли, ніби огорожа із веселих святкових вогнів. Перед будинком височіло мангове дерево, а по краях багряні квіти двох зрощених тамариндів сперечалися із золотом кокосових горіхів [див. 21, 177].

Біля дому протікала річка. Траплялося, що в неї запливали косяки морської риби. Тоді туземці збігалися на берег, озброєні острогами, і з шумом і криком кидали їх в риб. Інколи Стрікленд ходив на мис, повертався звідти з омаром чи з повною корзиною рибок, яких Ата смажила в кокосовій олії. Вона готувала ще і страви із крупних земляних крабів, які попадалися під ноги всюди в тих краях. В горах росли дикі апельсини, Ата час від часу вирушала туди з жінками і приносила плоди. Коли спіли кокосові горіхи, родичі Ати вибирались на дерева і збивали вниз величезні зрілі плоди. Вони відкривали їх і розкладали на сонці сушитися. Потім вирізали копру і обмінювали на рис, мило, м’ясні консерви і трохи грошей.

Стрікленд писав картини, читав. Ата займалася господарством і дітьми. Часто, коли ставало темно, вони сиділи на веранді, курили і вдивлялися в ніч [див. 21, 178].

Ось саме таким спокійним і було життя Стрікленда на острові. Ніяких турбот, проблем, зобов’язань, норм, правил. Повна свобода. А як гарно було навкруги. Природа там вражала. То були справді райські кущі. То було якесь свято фарб. Повітря пахуче і прохолодне. Важко передати словами враження від того місця. Стрікленд там жив, не думаючи про світ і світом забутий. На європейській погляд все це виглядало убого. Будинок наполовину розвалений і не дуже чистий. Стрікленд носив саме лише парео. Він мав скуйовджене волосся, рижу бороду, широкі волосаті груди. Ноги були збиті, всі в мозолях і подряпинах. Це свідчило про те, що він ходив босоніж. Одним словом він став справжнім туземцем [див. 21, 180]. Саме там, злившись з природою, він знайшов свободу. Там не потрібно було прикидатися, імітувати почуття, вдавати когось іншого. Там було все набагато простіше. Жорсткі правила матеріального суспільства тут не діяли. Люди жили за принципом обміну благами. Вони не мали великих матеріальних статків, а отже були вільними від почуття наживи, заздрості, влади. Вони лише працювали лише для того, щоб купити собі харчів і в більшій мірі насолоджувалися райською природою навколо. Стрікленд жив, споживаючи те, що давала йому земля.

Це кардинально інший світ у порівнянні з Лондоном. Сучасне розвинене місто зі всіма благами суспільства Стрікленд проміняв на місце, де відсутні будь-які прояви цивілізації. Та саме там він почувався абсолютно щасливим, анітрохи не сумуючи за попереднім життям.

Особа Стрікленда особливо нікого не вразила на Таїті. Для тих людей він був просто жебраком без копійки за душею, який відрізнявся від інших лише тим, що малював якісь чудернацькі картини. І тільки через декілька років, коли на острів із Парижа і Берліна з’їхались агенти великих торговців картинами, вони почали здогадуватися, що серед них жив незвичайний чоловік. Вони зрозуміли, що за безцінь могли купити полотно, яке коштувало згодом величезних грошей.

Там до нього відносилися не зі злобою, як в Англії, але зі співчуттям, мирилися зі всіма його витівками. Ці люди вважали його диваком, але вони звикли до таких людей. Вони вважали природнім те, що світ повний дивних людей, які здійснюють дивні вчинки. Вони розуміли, що людина - це не те, чим вона хоче бути, а те, чим вона не може не бути. В Англії і у Франції Стрікленд був недоречним, а там знаходилось місце для найрізноманітніших людей. Варто зазначити, що він не став більш добрим, менш егоїстичнішим чи грубим, але потрапив в сприятливіші умови. Якщо б він прожив там все своє життя, то, можливо, був би зовсім іншим, і доля його склалася б по-іншому [див. 21, 182].

Творчість Стрікленда по-різному оцінювали тамтешні люди. Мало кому вона подобались. Важко було зрозуміти, що на його картинах зображено, предмети були спотворені. Проте, з іншого боку, ці полотна викликали якісь дивні відчуття, які змушували тремтіти, в них можна було все-таки розгледіти якусь дивну красу [див. 21, 180].

Останні роки свого життя Стрікленд провів у муках. Він захворів на проказу. Хвороба відома з давніх-давен, але не перестає жахати і донині. Людина просто згниває заживо, бачачи як відпадають кінцівки, як спотворюється обличчя. Ззовні чоловік втрачає подобу людини і стає схожим на звіра, зсередини - всі його органи перетворюються на гнилу масу. В давнину, якщо дізнавалися, що чоловік хворий на проказу, його просто убивали. Не дивно, що місцеві туземці жахалися дому Стрікленда і Ати і близько не підходили до їх плантації. Можна лише захоплюватися мужністю Ати, яка не побажала кинути свого чоловіка і залишилася з ним до кінця.

Ставалося так, що Ата вночі спускалася в село і будила крамаря, щоб купити в нього саме необхідне. Вона знала, що на неї дивляться з не меншою відразою чим на Стрікленда, і як могла намагалася уникати зустрічі з людьми. [див. 21, 191].

Стрікленд прожив з хворобою десь чотири, п’ять років. За цей час навколо їхньої плантації все поросло кущами, ніхто на приходив збирати кокоси, і вони гнили на землі. Стежка заросла, і було дуже важко пробиратися до будинку, який захирів і став брудним. Це місце було домівкою страждання. Незважаючи ні на що, Стрікленд ніколи не жалівся на долю, ніколи не втрачав мужності. До самого кінця його дух залишався ясним і добрим, хоч і тіло згнивало. Страшний, спотворений шматок плоті, який залишився від Стрікленда, Аті допоміг поховати місцевий лікар. Так закінчилося життя геніального художника.

Проте перед смертю він встиг створити головну роботу свого життя. Це була картина на стінах кімнати. Розписи на стіні виглядали як казковий світ. Навколо був ліс, в якому гуляли оголені люди під деревами [див. 21, 194]. Це були райські кущі, Адам і Єва. Це був гімн красі людського тіла, чоловічого і жіночого, прославлення природи, величної, байдужої, спокусливої і жорстокої. Це був композиційно складний живопис, чудесний і таємничий. Дух захоплювало від відчуття безкінечності простору і нескінченності часу. Стрікленд написав дерева: кокосові пальми, баньяни, тамаринди, алігаторові груші - ніби в них є живий дух і таємниця. Фарби були добре знайомі, але в той же час дещо інші. В цих оголених людях відчувалася глина, з якої вони були створені, але була і в них іскра божества. То була людина у всій наготі первісних інстинктів [див. 21, 196].

Просто захоплювало дух. Відчуття, які виникали в серці, не піддавались ні розумінню, ні аналізу. Благоговійне захоплення наповнювало душу, захоплення людини, яка побачила створення світу. Це було щось величне, чуттєве, пристрасне, і в той же час жахаюче. Здавалось, це зроблено руками людини, яка проникла в приховані глибини природи і там відкрила таємниці - прекрасні і страшні. Руками людини, яка пізнала те, що людині пізнати не дозволено. Це було дещо первісне і жахливе. Щось нелюдське, прекрасне і безсоромне. Це було геніально [див. 21, 194].

Стрікленд нарешті повністю виразив те, що було в ньому. Працюючи в тишині, знаючи, що це остання можливість, він сказав все, що думав про життя, все, що розгадав в ньому. І, можливо, в цьому він знайшов умиротворення. Демон, який володів ним, був вигнаний, і разом із завершенням роботи, виснажливою підготовкою до якої було все його життя, спокій зійшов на його стражденну бунтівну душу. Він був готовий до смерті. Він виконав своє призначення.

Проте, на жаль, його magnum opus не став всезагальним надбанням. Будинок був спалений після його смерті, і побачити той шедевр вдалося лише лікарю і Аті. Важко зрозуміти, чому Стрікленд знищив свою геніальну картину. Скороденко вважав, що гордість, переконання в тому, що його творчість суспільство не зрозуміє, стали причиною такого вчинку. Але ж Стрікленду було байдуже на думку інших, його анітрохи не хвилювало, зрозуміють його творчість чи ні. Тому причина тут в іншому. Можливо, він, як завжди, втратив інтерес до вже намальованої картини, ймовірно, його цікавив лише процес написання, а не результат, і тому попросив її знищити, адже сенс її існування вичерпався.

Оглядаючи даний період життя Стрікленда, можна сказати, що він знайшов свій рай - райську природу, яку він безперестанку писав, мінімум людей навколо, жінку, яка прислуговувала і заробляла гроші, і добувала все необхідне. Комфорту він ніколи не прагнув і чудово обходився без нього. Йому залишалося лише насолоджуватися життям і ні про що не турбуватися.

Отже, підсумовуючи третій етап його життя, варто зазначити, що це був етап втілення мрій. Стрікленд нарешті знайшов своє місце на землі, де люди йому співчували, а не зневажали, допомагали, а не проклинали, та найголовніше - розуміли і сприймали таким, яким він був. Хоч і це йому було, здається, байдужим. Головне те, що він знайшов спокій, можливість писати, натхнення і зумів висловити все, що знаходилося в його свідомості. Життя за принципом модусу буття дало змогу йому звільнитися від тієї первісної сили, що не давала йому спокою упродовж життя. Він нарешті став повністю вільним від всього зайвого, він став тим, ким був по своїй суті. В цьому і полягав головний успіх його життя.

ВИСНОВКИ

 

Світ навколо має подвійну природу: з одного боку - матеріальність: уособлені одиничні матеріальні утворення, які можуть бути предметом відчуттів живих організмів, з іншого - імматеріальність, яка організовує і створює єдине ціле з сукупності цих утворень, баланс і гармонію в їх співіснуванні. В основі матеріальності лежить поняття матерії. Матеріальний світ - це світ чуттєвих речей. В той час як ідеальний світ - це світ ідей, які існують об'єктивно, незалежно від людини. Імматеріальний світ - це умоглядна, безтілесна суть, яку можна осягнути тільки розумом.

Способи існування за матеріальними й ідеальними принципами дослідив і описав німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм. У книзі «Мати чи бути» він аналізує суспільство через суперечність двох способів існування - володіння та буття. Модус буття орієнтується на світ ідей, на імматеріальність. Він має в якості своїх передумов незалежність, свободу і критичний розум. Його основна характерна риса - активність людини. Основними принципами модусу буття є продуктивне використання своїх потенцій, реалізація своїх здібностей, таланту, всього багатства людських можливостей. В основі ж модусу володіння лежить матеріальність, світ чуттєвих речей. Набувати, володіти і отримувати прибуток - ось його священні і невід'ємні закони. В житті за принципом володіння людина змушена відмовлятися від більшості своїх справжніх сокровенних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю, бажання, почуття, які їй не властиві, а нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок і почуттів.

Який принцип обрати - це досить важливе питання, яке постає перед кожним. Взагалі людина завжди знаходилася в пошуку відповідей на різноманітні запитання: звідки вона, хто вона, який цей світ, що оточує її, як він впливає на її буття. Завжди намагалася зрозуміти суть свого «я», двоїсту природу (з одного боку тіло, з іншого - дух) особистості. Навіть при сучасному розвитку наукового прогресу і новітніх технологій людство не має відповіді на такі питання: що таке душа? У чому сутність духовності? Як формується людська психіка? Що нею керує? Як можна пояснити природу свідомості? Чи можна вважати духовність частиною ідеального світу?

Духовність - це внутрішній світ людини. Це явище, яке не можливо побачити чи відчути на дотик. А отже, воно є прямим проявом імматеріального світу. Духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворчих дій, які сприяють проявам духу. Дух в даному сенсі є тим особливим характером імматеріальності, який властивий кожному окремому організмові або їх системі. Дух є сплавом душі, свідомості, волі, інтелекту. Дух - це неосяжна раціонально трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток.

Поняття духу і духовності як категорій імматеріальності є дуже важливими для розуміння сутності характеру головного героя одного з найбільш популярних романів Сомерсета Моема «Місяць і гріш». Природа творчості, її таємниці, зв’язок між мораллю творця і плодами його діяльності, між генієм і демоном - проблеми, які складають ідейний стержень роману. Це твір про долю геніального художника, про загадкову таємницю його особистості.

В центрі - постать митця, яка кинула виклик буржуазному суспільству з його матеріальними законами. Він рішуча, яскрава, геніальна особистість, яка в силу обставин змушена була виборювати право на самовираження, одягнувши маску грубої, егоїстичної і зверхньої людини.

Моем розглядає образ митця на основі ідеї розвитку його духу. Кожний крок до життя за принципом буття наближає героя до мети, увінчується успіхом і перемогою у боротьбі за свободу, мрію. Його метою було самовираження, реалізація всіх потенційних здібностей, вираження власного унікального світосприйняття. Внутрішня активність, сила волі, байдужість до матеріального комфорту, ігнорування суспільних моральних норм стають ключовими поняттями, які є запорукою успіху головного героя. У боротьбі матеріального й імматеріального перемагає світ нематеріальних благ. Саме в такому світі людина цінується за те, ким вона є, а не за те, що вона має. Вона не змушена підкорятися обставинам, моральним нормам, насадженим ззовні, які пригнічують її внутрішнє єство. Вона отримує свободу творити, реалізовуватися, чинити так, як вважає за потрібне. Вона здобуває внутрішню гармонію і щастя. А це і є запорукою успіху життя.

На шляху від модусу володіння до модусу буття характер Стрікленда зазнає ряд змін. Умовно його життя можна поділити на три етапи, під час яких його особистість еволюціонує.

Перший етап життя - це період осмислення і формування мети. На даному етапі життя Стрікленда - це життя пересічного громадянина Англії, нічим не примітного і посереднього.

На початку твору головний герой - біржовий маклер, досить успішний і перспективний чоловік, який має щасливу сім’ю, чудовий будинок, стабільність, визнання суспільства і достаток.

Другий етап - етап пошуку себе, створення конкретного образу мрії, формування мети і пошуку засобів, методів, шляхів реалізації всього запланованого. Саме на другому етапі життя Стрікленд проявляє справжнього себе, без будь-яких масок.

Завдяки відмові від життя за принципом володіння, ігноруючи матеріальні блага, комфорт, йому вдається реалізувати себе, свій талант, дати волю внутрішній силі, яку так довго був змушений пригнічувати в собі. На другому етапі він постає перед глядачем зовсім іншою, якісно новою і неймовірно цікавою особистістю, на відміну від того, ким він був спочатку.

Третій етап - це етап втілення мрій. Стрікленд нарешті знайшов своє місце на землі, де люди йому співчували, а не зневажали, допомагали, а не проклинали, та найголовніше розуміли і сприймали таким, яким він був. Митець знайшов спокій, можливість писати, натхнення і зумів висловити все, що знаходилося в його свідомості.

Життя за принципом модусу буття дало змогу йому звільнитися від тієї первісної сили, що не давала йому спокою упродовж життя.

Він нарешті став повністю вільним від всього зайвого, він став тим, ким був по своїй суті. В цьому і полягав головний успіх життя справді сильної, мужньої і непересічної особистості.