Виклик матеріальному суспільству на шляху до успіху

 

Початковим етапом нового життя стало те, що Стрікленд пішов із сім’ї. З цього моменту починається його інше життя. Процес еволюції його духу вже давно розпочався, і він перейшов до конкретних дій для реалізації свого власного «я», звільнення від гніту суспільства. Він все-таки наважився повстати проти всіх. Другий етап життя - це етап пошуку шляхів, методів, можливостей здійснення мети. Метою чоловіка було виразити все те, що рветься на волю з його нутра, засобом втілення якої він обрав живопис.

Стрікленда гостро критикують і звинувачують в тому, що він покинув сім’ю без засобів до існування, адже він один заробляв гроші, так як жінці було непристойно працювати в той час. Проте варто спочатку зауважити, що для його дружини, яка жила повність літературою, господарством, дітьми, чоловік був лише засобом матеріального існування. Вона соромилася показати його на людях, їхні діти також жили кожен своїм життям. Очевидно, що ніхто не цікавився тим, чим він жив. Ніхто не хотів побачити його істинний внутрішній світ. Нікому не було діла до його бажань і мрій. В сім’ї він був чужою людиною, яка просто заробляла і приносила гроші. Ніхто і не помітив, як десь там у його свідомості зародився план, який він довгий час виношував і обдумував. План про те, як стати художником, як реалізувати мрію дитинства, яку він все життя зберігав десь там, глибоко в душі.

До певного часу Стрікленд успішно грав свою соціальну роль, ховаючись за маскою звичайного комерсанта, і його сім’я, як і інші, не розгледіли його природного потенціалу і потягу до мистецтва. Це не лише було проблемою даної сім’ї, це є взагалі проблемою суспільства. Люди все життя грають свої соціальні ролі, часто змінюючи їх відповідно до віку, статусу, вимог часу. Такими є закони життя у соціумі. Стрікленд був чоловіком, який кинув виклик цим усталеним порядкам і почав діяти згідно із власними прагненнями.

Зміни у зовнішності, поведінці, навколишньому середовищі були помітні зразу ж, при першій зустрічі зі Стріклендом в Парижі. Попри всі звинувачення у зраді, плітки про розкішні апартаменти, в яких він проживає з коханкою, автор зображує його самого в обідраному дешевому готелі. «Готель де бельж» знаходився не в досить респектабельному районі. На вулиці було повно дрібних крамарів, які торгували на потребу покупців-бідняків. Вивіска «Готель де бельж» прикрашала високу будівлю, яка не ремонтувалася роками і до того обшарпалася, що будинки по обидві її сторони виглядали чистими і ошатними. Брудні вікна, здавалося, ніколи не відчинялися [див. 21, 38]. Важко було уявити Стрікленда в даному середовищі, знаючи ті умови, до яких він звик.

Його кімната була тісна, битком набита меблями в стилі, який французи називають стилем Луї-Філіпа. Широке дерев’яне ліжко, прикрите червоним покривалом, великий гардероб, круглий стіл, крихітна раковина і два стільці, оббиті червоним репсом [див. 21, 39]. Все брудне і обшарпане. Сам же Стрікленд здавався ще більшим, ніж в перший раз. Він не голився вже декілька днів, і на ньому була поношена куртка і мішкуваті брюки. Руки нечисті, обличчя з рижою щетиною на підборідді, з маленькими очима і великим задертим носом, грубе і неотесане [див. 21, 46]. Колись удома в елегантному костюмі Стрікленд був не в своїй тарілці, а тепер, неохайний і нечесаний, він явно почувався просто чудово.

Особливо вражає поведінка головного героя. З люблячого і доброго чоловіка він перетворився на цинічного, байдужого і жорстокого мужлана. На всі репліки автора про страждання місіс Стрікленд, про невтішну долю дітей, які можуть опинитися на вулиці, про низький і нечоловічий вчинок - кидати сім’ю, Стрікленд відповідав спокійно, виважено і байдуже. Йому було все байдуже. Його не хвилювала доля жінки і дітей, яких він не любив, як він і сам признавався. Його не хвилювала думка громадськості, яка вважала його «свинею» і «кляла на всіх перехрестях».

Щоб звільнитися, потрібно було в першу чергу викинути з серця і життя все те, що тримало його в суспільстві. Йому було все байдуже, так само, як і всім було байдуже до нього. Суспільству, сім’ї, як уже зазначалося, було байдуже, чим жив Стрікленд. З тих пір він почав робити те, що вважав за потрібне, не зважаючи ні на що. Стрікленд почав займатися живописом, про що мріяв з дитинства. (Реалізувати цю мрію не вдалося в юності через те, що батько змусив його стати комерсантом, так-як мистецтво не являється прибутковою справою.) Стрікленд почав писати ще рік до того, як кинув сім’ю. І навіть відвідував вечірню художню школу [див. 21, 44]. До Парижа він приїхав, щоб навчитися писати, адже елементарно не мав ніяких навичок малювання. Його не хвилювало те, що йому вже сорок, що змінювати що-небудь в житті вже досить ризиковано. Йому було байдуже має він талант, чи ні, стане він великим художником, чи ні. Його це анітрохи не хвилювало. Він лише зазначив, що повинен писати, так як нічого не може з собою вдіяти. Коли людина падає в ріку, неважливо, добре вона плаває чи погано. Вона повинна вибратися із води, інакше - потоне [див. 21, 46].

В цих словах Стрікленда відчувалася справжня пристрасть. Вона захоплювала. Всередині у нього кипіла могутня сила, і, здавалося, що щось жорстоке і непобориме попри його волю володіло ним. Диявол вселився в цього чоловіка, диявол, який кожну хвилину міг розтерзати, згубити його [див. 21, 46].

Тепер постать Стрікленда захоплювала і важко було зупинити себе в бажанні спілкуватися з ним. Він був загадковим і непередбачуваним. Це повна протилежність того Стрікленда, який з’являється на початку твору.

Важко було розмовляти із Стріклендом. Він не був комунікабельною особою, насилу видавлював із себе слова, що здавалося, ніби вони не були для нього засобом спілкування зі світом. Про те, що в нього було на думці, можна було зрозуміти лише завдяки битим фразам, вульгарним вигукам і уривчастим жестам. Проте, хоч і нічого значущого він і не говорив, ніхто не посмів би назвати цього чоловіка нудним [див. 21, 47].

Кардинально змінюється зовнішність, поведінка, настрій, враження від даної особи і ставлення до неї. Зрозумілим є те, що Стрікленд, давши волю своїй пристрасті, наважившись стати тим, ким повинен бути, розкрився як особистість, звільнив свій характер, своє «я», яке був змушений приховувати всі попередні роки через натиск суспільства.

В цьому і проявляється успіх Стрікленда. Він зумів звільнитися від всього матеріального, людського і утвердити себе. Він став вільним. Це мало кому вдається, та і мало хто бажає. Адже людина залежна від оточення, в якому живе. Вона невільна. Мало кому вдається вижити поза суспільством. Тут людина реалізовується, отримує все необхідне для щасливого, за стандартними нормами, життя: сім’ю, освіту, дім, повагу, визнання, славу, роботу, турботу, захист, гарантії на майбутнє, гроші тощо.

Ще одним досить важливим моментом життя суспільства є влада, яку так необхідно відчувати людині, і яка в той же час сковує залізними ланцюгами і не дає вирватися до тієї примарної свободи. Людина, скоріш усього несвідомо, свою владу над іншими виміряє тим, як вони відносяться до її думки про них, і починає ненавидіти тих, які не піддаються її впливу [див. 21, 136]. Але у випадку зі Стріклендом все інакше. Його справді анітрохи не хвилювало, що про нього думають: умовності не мали над ним влади. Його егоїзм здатен був довести до божевілля. Проте це був здоровий егоїзм, який необхідний для самозбереження і самоідентифікації. Не можна його засуджувати за це. Він чинив правильно, адже будував своє щастя і йшов до своєї мети. Він був схожий на борця, який намазав тіло жиром, і це давало йому свободу, яка межувала зі святотатством [див. 10, 18].

Тут чітко проявляється зміна орієнтирів Стрікленда з принципу володіння на принцип буття, що все яскравіше проявляться з розвитком подій роману. Через п’ять років після першої зустрічі Стрікленд став кардинально іншою людиною. Еволюція його особистості чітко проявлялася у байдужому ставленні до матеріальних речей, до думки оточуючих, і все більш помітним ставала його внутрішня сила.

На даному етапі він вже досяг того, заради чого приїхав до Парижу - він писав. Проте це було лише проміжним пунктом на шляху до мети. Зовні він так само змінився: кошлата і нечесана рижа борода закривала більшу частину обличчя, і волосся на голові також було довге, але більше всього несхожим на попереднього Стрікленда його робила страшна худоба. Великий ніс ще різкіше випинався вперед, щоки запали, очі стали величезними. Запалі скроні здавалися ямами. Тіло нагадувало скелет. Сюртук той самий, що і п’ять років тому, рваний, в плямах, жахливо зношений, теліпався на ньому, як з чужого плеча [див. 21, 69]. Руки в нього були з відрощеними брудними нігтями, тільки шкіра та кості, проте великі і сильні. В цьому чоловікові відчувалася справжня непоясненна сила [див. 21, 70].

Коли закінчилась скромна сума, яку Стрікленд привіз з Лондона, він не впав у відчай. Картини його не продавалися, він і не старався їх продати. Стрікленд став гідом і знайомив лондонців з нічним життям Парижа. Довго він ходив по бульвару Мадлена, шукаючи клієнтів, і той чи інший раз вдавалося заробити кругленьку суму. Проте під кінець він дуже зносився, і його лахміття відлякувало туристів. Потім перекладав реклами патентованих ліків, які посилалися в Англію. Працював малярем. Проте, незважаючи ні на що, він не закинув своє мистецтво, просто перестав відвідувати студії і працював сам. Гроші на полотно і фарби в нього завжди знаходились. Працював він дуже важко.

У цьому ворожому світі Стрікленд став черствим, байдужим, інколи жорстоким. Його можна зрозуміти, адже по-іншому протистояти всьому світу було неможливо. Він не мав друзів, вони не були йому потрібні. Проте, незважаючи на це, знайшовся чоловік, якому Стрікленд був не байдужий, і який пізніше врятував його життя. Це був Дірк Струвер. Будучи жахливим художником, Дірк незвичайно тонко відчував мистецтво, і ходити з ним на виставки було справжньою насолодою. Він вмів тонко оцінити старих майстрів, але з живою симпатією ставився до сучасних художників. Швидко відкривав нові таланти і великодушно судив про них. Важко було зустріти людину з настільки вірним оком [див. 21, 62-63]. Саме Дірк перший розгледів в Стріклендові генія і постійно всім про це говорив. Коли Стрікленд важко захворів, він забрав його до себе додому і поставив на ноги.

Згодом Стрікленд з Парижу переїжджає до Марселя. Яким чином він там опинився, чому він туди подався - невідомо. Проте там йому жилось ще гірше в матеріальному плані, ніж в Парижі. В той час там був страйк, і заробити гроші для того, щоб хоч якось підтримувати життєдіяльність, було практично неможливо. Він спав в нічліжних будинках, різноманітних бараках. Харчувався в їдальнях для бідняків, де видавали безкоштовну їжу. Перебивався випадковими заробітками, щоб хоч якось заробити на нічліг і цигарки.

В Марселі Стрікленд опустився на саме соціальне дно, ставши простим волоцюгою. Хоч саме в тому «нижчому» світі він знайшов багато друзів. Ті бродяги, не задумуючись, ділилися останньою копійкою з такими ж самими. В марсельський порт стікалися люди зі всього світу, але різноманітність національностей не слугувала перепоною добрій дружбі, всі вони відчували себе вільними громадянами єдиної країни - великої країни Кокейн (казкова країна розкоші, рівності, безтурботності) [див. 21, 159].

Це був окремий світ, де гроші й інші матеріальні речі не мали сенсу і влади. В цих людей не було нічого крім власної душі. Саме через це Стрікленд прижився серед них і вільно себе там почував, набагато краще, ніж у красивому будинку, постійно прикрашеному свіжими квітами, з гарно вбраними покоївками.

Проте Марсель був лише проміжним пунктом, де Стрікленд мав сісти на пароплав, щоб дібратися південних берегів. Адже він часто мріяв про загублений в безкрайньому морському просторі острів, де міг би мирно жити в затишній долині, серед невідомих дерев. Там би він знайшов те, що шукав [див. 21, 162].

Життя Стрікленда упродовж всіх цих років було безперервною боротьбою з різноманітними труднощами. Але багато того, чого боїться більшість людей, його не лякало. Він різко відрізнявся тим, що повністю нехтував комфортом, що якраз характерне саме для модусу «буття». З повною байдужістю жив в злиденній кімнатці, у нього не було потреби оточувати себе красивими речами. Він, напевно, і не помічав, які брудні в нього шпалери. Йому не потрібні були крісла, він надавав перевагу кухонній табуретці. Він їв з жадністю, але що їсти йому було байдуже; їжа для нього була лише засобом вгамування голоду, а коли її не було, він голодував. Злидні його не обтяжували, і він, як це не дивно, повністю жив життям духу [див. 21, 70].

Він відкинув ту матеріальну опору, про яку говорив Фромм, яка тримала його у клітці, і став активним у прояві своїх потенцій. Незалежність від суспільства, свобода від обов’язків дали змогу йому рости і розвиватися, здобувати перемоги і добиватися свого. Ось в чому проявляється успішність.

Запорукою успіху Стрікленда можна вважати і те, що бажання займало в його житті дуже мало місця. Для нього воно було чимось другорядним і докучливим. Душа його рвалася в інші виміри. Він не відволікався на кохання, вважаючи це дармовою тратою часу. Звичайно, він знав дику пристрасть, і бажання час від часу рвало його плоть, вимагаючи шалених оргій чуттєвості, але він ненавидів цей інстинкт, який відбирав у нього владу над самим собою. Він ненавидів і ту, яка повинна була ділити з ним вакханалію пристрасті.

Він не був дотепний. Гумор його мав сардонічний характер. Жарти були в нього досить грубими. Він інколи змушував співрозмовника сміятися над тим, що говорив правду, але такий вид гумору діє тільки через те, на думку автора, що люди рідко говорять правду. І якщо б люди чули її частіше, то ніхто б не сміявся [див. 21, 147].

Він протистояв спокусі і не йшов на компроміси із суспільством, на які всі так охоче йдуть. Він не знав спокуси. Йому навіть ні разу не спала на думку можливість компромісу. В Парижі він жив більш одиноко, ніж відлюдник у Фівейській пустині. Він нічого не вимагав від людей, хіба лише щоб вони залишили його в спокої. Прагнучи досягнути цілі, він був готовий пожертвувати не тільки собою - на це здатна більшість, - а й іншими. Він був візіонером і одержимим. Стрікленд, на думку автора, був поганою людиною, але і великою також [див. 21, 146].

Стрікленд був іншим. Не розуміючи його особистості, суспільство вважало його жахливою, аморальною людиною. Він не знав співчуття. Почуття звичні для нормальної людини йому були нехарактерні, але звинувачувати його в цьому було так само безглуздо, як і звинувачувати тигра за дику жорстокість [див. 21, 106]. Стрікленд мав свою власну мораль. Це так звана «мораль» з маленької букви, яку Ніцше описує в своїй філософії. Вона є кодом персональних цінностей, якими людина керується в своєму житті. Інша «Мораль», з великої букви, є кодом насаджених людині цінностей різними зовнішніми інститутами. Тому Мораль Ніцше відкидає як таку, яка йде проти людської суті, шкодить її творчому началу [див. 24]. Стрікленда суворо судять за принципами «Моралі» зовнішньої, яка є ворожою його сутності. А отже він має повне право нехтувати законами такої моралі і жити за принципами власної внутрішньої.

В Стріклендові відчувалася якась монументальна велич. В його очах була одухотворена чуттєвість. Від нього віяло первісністю, і в ньому була закладена частка тих темних сил, які греки втілювали а образах напівлюдей-напівтварин - сатира, фавна. Він був одержимий дияволом, але цей диявол не дух зла, бо він - первісна сила, яка існувала до добра і зла [див. 21, 93].

Немало значення для розуміння особистості героя мали його погляди як художника на мистецтво. Стрікленд від природи був не дуже розумний, і його погляди на мистецтво не відрізнялися самобутністю. Він ніколи не говорив про відомих художників-імпресіоністів, напевно через те, що він їх і не знав і картини їхні не бачив. Проте він мав жвавий інтерес до Брейгеля-старшого. Судячи з картин цього художника, йому, як і Стрікленду, ввижався якийсь особливий світ, який дивував його самого. Люди уявлялись йому потворними і комічними, життя - поєднанням комічних і підлих вчинків, вартих лише сміху. Проте гірко йому було над цим сміятися. Здавалося, що Брейгель засобами одного мистецтва намагається виразити те, що краще піддалося би вираженню засобами іншого. Він і Стрікленд хотіли вкласти в живопис ідеї, які більш пасували літературі [див. 21, 148].

Здавалося, що картини стануть розгадкою непростого характеру Стрікленда, розкриють його душу. Попри всю геніальність, про яку говорив Струве, першим відчуттям, яке викликали картини у автора, було гірке розчарування. Це було щось зовсім нове, і на перший погляд здавалося, що Стрікленд малює дуже погано. Форма предметів була спотворена, обличчя більші натуральної величини, що викликало відштовхувальне враження. Картини сприймались як карикатури. Все в цілому було схоже на якийсь незрозумілий, безглуздий фарс [див. 21, 140].

З іншого боку, картини змушували хвилюватися. Вони говорили про щось дуже важливе. В них була якась велич і нерозгадана таємниця, щось таке, що дратувало і хвилювало. Здавалося, що Стрікленд в матеріальних речах смутно розгледів якусь духовну сутність, сутність до того незвичну, що він міг лише в неясних символах натякати на неї. Точно серед хаосу всесвіту він віднайшов нову форму і в безсмертній душевній тузі невміло намагався її відтворити. В його картинах було видно мученицький дух, який прагне виразити себе і таким чином віднайти звільнення [див. 21, 140]. Здавалось, що він пізнав душу всесвіту і намагався її відтворити.

Він не мав інтересу до своїх картин, рідко кому їх показував. Причина полягала, ймовірно, в тому, що його цікавив лише процес писання картини, написання того, що він бачив. Йому життєво необхідно було писати, і зовсім байдужим був результат. Стрікленд ніколи не був ним задоволений, так як це було лише блідим і незначним образом, порівняно з тим, який являвся його духовному зору.

Ніякої матеріальної вигоди він не мав з живопису. Навпаки всі гроші, які вдавалося якимось чином роздобути, вкладав у картини. Йому ні до чого була слава, критика, влада, яку отримує митець, змушуючи людей хвилюватися і тремтіти від власних шедеврів. Він був злидарем, але успішним. Його полум’яний мученицький дух прагнув цілі більш високої, ніж все те, що було сковане плоттю [див. 21, 73]. Не бачив перепон, проблеми всі долав, не покладаючи рук. Це був дійсно вольовий і вільний чоловік. І він неодмінно добивався того, чого прагнув. Він реалізував себе всупереч всьому. Це і є успіх.

Отже, другий етап, етап пошуку себе, створення конкретного образу мрії, формування мети і пошуку засобів, методів, шляхів реалізації всього запланованого був успішним для героя. Саме на другому етапі життя Стрікленд проявляє справжнього себе, без будь-яких масок. Завдяки відмові від життя за принципом володіння, ігноруючи матеріальні блага, комфорт, йому вдається реалізувати себе, проявити свій талант, дати волю внутрішній силі, яку так довго був змушений пригнічувати в собі. На другому етапі життя він постає зовсім іншою, якісно новою і неймовірно цікавою особистістю, на відміну від того, ким він був спочатку. Він був особливим, стояв осторонь суспільства. Одержимість диявольською силою, силою мистецтва, змушувала постійно писати, незважаючи ні на що. Своє власне, відмінне бачення цього світу він зображував на картинах, які дивували, захоплювали дух, відкривали звичайній людині таємницю всесвіту. Не варто його засуджувати за аморальність, адже жив він за принципами власної моралі, яка не суперечила його творчому началу, на відміну від моралі загальноприйнятої у суспільстві, і давала можливість творити і бути щасливим.