Перший етап життя Стрікленда як модус володіння

моем матеріальне духовне роман

Як відомо, головний герой Чарлз Стрікленд за життя не мав слави, його картини вважалися непотребом, який ніхто купувати не хотів, більш того -брати задарма. Він жив у злиднях, часто недоїдав. Помер в страшних муках, всіма забутий. Ніякого успіху, здавалося, така людина не добилася в житті.

Розуміння успіху сучасним матеріальним суспільством дещо спотворилося. Стереотипом стало ствердження того, що успішна людина повинна бути реалізована в житті як особистість, отримати визнання оточуючих і нажити певні матеріальні блага. Останні і являються найвагомішим критерієм для визначення успішності. Проте успіх Стрікленда полягає зовсім в іншому: це не є слава, мільйонні статки, будинки по всьому світу, парки дорогих авто, це блага на духовному, ідеальному рівні.

Взагалі успіх - це позитивний результат діяльності, факт найвищого досягнення поставленої мети [див. 29]. Очевидним є те, що розуміння даного поняття є досить неоднозначним, і кожний сам визначає, що для нього є позитивним результатом, яким він чином відповідає поставленій меті.

У ході досягнення власної мети характер Стрікленда зазнав ряд змін. Умовно його життя можна поділити на три етапи, під час яких його особистість еволюціонувала. В результаті цього кардинально змінилися його як внутрішній так і зовнішній світ.

Перший етап життя - це період осмислення і формування мети. На даному етапі життя Стрікленда - це життя пересічного громадянина Англії, нічим не примітного і посереднього.

На початку твору головний герой - біржовий маклер, досить успішний і перспективний чоловік, який має щасливу сім’ю, чудовий будинок, стабільність, визнання суспільства і достаток.

З дитинства він був звичайним хлопцем. Закінчивши школу, Стрікленд вступив до контори біржового маклера. До одруження він жив, як всі молоді люди його оточення: потрохи грав на біржі, під час Дербі чи веслувальних перегонів, траплялося, втрачав два-три соверени (золота британська монета). У вільний час займався боксом, а на каміні в нього стояло фото місіс Лангтрі, відомої британської співачки і актриси кінця ХІХ початку ХХ століття, і Мері Андерсон, американської актриси театру. Він читав «Панч» і «Спортінг таймс». Ходив на танці в Хамспед *[див. 21, 143].

Сім’я Стрікленда відносилася до середньостатистичних сімей середнього класу того часу. Місіс Стрікленд - його жінка - була досить приємною особою. Висока, повна, але не товста, років тридцяти семи, вона не виділялась красою, але смугляве її обличчя було приємним, загалом через добрі очі [див. c.15]. Темне волосся вона акуратно зачісувала, не зловживала косметикою і порівняно з іншими дамами виглядала простою і нештучною.

Пристрастю місіс Стрікленд були письменники. Вона вважала їх незвичайними людьми. Юність вона провела в провінції, і книги, які їй присилали зі столичної бібліотеки, полонили її не тільки своєю власною романтикою, але і романтикою Лондона. В неї була справжня пристрасть до читання, вона жила у вигаданому світі, користуючись свободою, якої не вистачало в повсякденному житті. Ввійшовши у середовище письменників, їй здалося, що вона потрапила на сцену, яку дотепер бачила лише із зали. Їй подобалося годувати їх сніданками. Місіс Стрікленд так їх ідеалізувала, що їй і справді здавалося, що, приймаючи їх у себе або провідуючи, вона живе іншим, піднесеним життям [див. 21, 16].

В домі Стріклендів завжди було дуже чисто і затишно. Всюди стояли квіти. Їжа була чудово зготована, стіл маленької артистичної їдальні - витончено сервірований. Обидві покоївки добре одягнені і милі [див. 21, 18]. Їдальня була прикрашена досить стримано, відповідно до хорошого смаку того часу. В кімнаті поєднувались білі та зелені кольори зі строгими лініями. В той час в Лондоні знайшлось би не менше п’ятисот їдалень, прикрашених в такому ж стилі - скромно, артистично і затишно [див. 21, 16].

Домашнім господарством займалася місіс Стрікленд і відразу кидалося в очі те, що вона була неперевершеною господинею. І, звичайно, неперевершеною матір’ю. Вітальню прикрашали фотографії її дітей. Син Роберт, хлопець років шістнадцяти, вчився в Регбі. У нього, як і в матері, був чистий лоб і гарні задумливі очі. Він справляв враження чистоплотного, здорового, звичайного юнака.

Доньці було чотирнадцять років. Її волосся, темне і густе, як у матері, хвилями спадало на плечі. І у неї обличчя було добре, а очі безтурботні. Загалом сама місіс Стрікленд казала, що вони більш схожі на неї ніж на Стрікленда [див. 21, 18].

Це звичайне життя звичайного громадянина, який дотримується принципів володіння, про які говорив Фромм. Стрікленд володіє хорошими статками, а отже хорошим становищем в суспільстві, володіє сім’єю, будинком. Він пасивний, підкоряється визначеним нормам і не прагне до розвитку, через що виглядає нудним, мовчазним і нецікавим. Це звичайно вигідно його сім’ї, яка живе за його рахунок, нічого не роблячи. Це вигідно суспільству, на яке так вдало працює Стрікленд, платячи податки, активно споживаючи товари і послуги. Вигідно всім окрім нього самого.

Вперше про чоловіка в тексті автор згадує після одного з відомих сніданків місіс Стрікленд. Місіс Уотерфорд, одна з відомих на той час письменниць, зауважує те, що він спокійний чоловік, який анітрохи не цікавиться літературою і мистецтвом [див. 21, 16 -17].

Сама місіс Стрікленд дотримується такої ж думки. Навіть власна дружина, найближча здавалося б людина, не помічала в Стріклендові нічого, що могло його пов’язувати з мистецтвом. Для всіх він був звичайним громадянином, далеким від літератури, типовим біржовим маклером, з яким можна вмерти від нудьги. Проте, з іншого боку, він був хорошим і добрим чоловіком [див. 21, 18].

Місіс Стрікленд соромилася чоловіка і ніколи не знайомила його зі своїми друзями. В свою чергу і самому Стріклендові не подобалися усі ці світські заходи, він не підтримував дружину у її захопленні літературою і завжди намагався уникати подібних прийомів.

Він був чоловіком сорока років, далеко не красенем, але і не потворним. Риси його обличчя досить-таки правильні, але на диво великі, справляли невигідне враження. Поголене велике обличчя здавалося неприємно голим. Волосся в нього було руде, коротко підстрижене, очі не то сірі, не то голубі. Загалом він мав звичайнісіньку зовнішність. Він нічим не виділявся. Це був просто добродушний, нудний, чесний, звичайний чоловік. Можливо і деякі якості заслуговували похвали, але бажати спілкуватися з ним було неможливо. Він був нулем. Хай він добропорядний член суспільства, хороший чоловік і батько, чесний маклер, але витрачати на нього час не варто було [див. 21, 21]. Тут автор досить категоричний у своїх висновках. Проте не варто судити про людину так негативно, якщо вона нічим не виділяється з натовпу, її погляди і судження не є оригінальними. Це не дає право нікому принижувати її. Кожна людина унікальна, справа лише в тому, наскільки сильно ця унікальність проявляється: в одних вона чітко виражена в зовнішності, в діяльності, в поведінці, в інших - прихована і непомітна. Не варто ділити за даним критерієм людей на кращих і гірших. Всі люди рівні і мають право на гідність і повагу.

Підсумовуючи даний етап життя головного героя, варто зазначити, що Стрікленди були звичайною буржуазною сім’єю. Мила привітна жінка з невинною пристрастю до другосортних письменників, досить нудний чоловік, який чесно виконує свої обов’язки на тому самому місці, на яке його посадив Господь Бог, милі здорові діти. Важко зустріти більш пересічне поєднання. Досить цікаво описує їх автор. Він порівнює їх з блідими фігурами на шпалерах, які злилися з фоном, на відстані зовсім втратили свій вигляд, і сприймаються як приємні для очей мазки. В них була розмитість, характерна людям, які являються частиною соціального організму, існують лише в ньому і завдяки йому. Ці люди нагадують клітини в тканинах людського організму, необхідні, але поки вони здорові, непомітні. В них не було нічого такого, що могло привернути увагу допитливого [див. 21, 26].

Здавалося, що їхнє життя плине тихо, мирно, нічим не забруднене і наповнене змістом завдяки дітям. Автор робить навіть власні прогнози щодо майбутнього Стріклендів: вони доживуть до глибокої старості, побачать своїх дітей зрілими людьми, син їх одружиться, як і належить, на хорошій дівчині, майбутній матері здорових дітей, дочка вийде заміж за красивого молодого хлопця, більш всього військового, і ось в похилих літах, оплакані внуками вони відійдуть у вічність, проживши щасливе і небезкорисне життя [див. 21, 27].

Таким Стрікленд виглядав на першому етапі життя - передбачуваним і нудним, одним із мільйонів. Він мислив згідно із принципом «володіти»: його метою було здобуття і накопичення об’єктів володіння, утримання їх у власності, що робило його залежним від тих же об’єктів. Поняття свободи було для нього чужим. Необхідність дотримання суспільних норм і правил, потрібних для накопичення суспільних благ, позбавляла його можливості на самовираження, утвердження власної особистості, робила сірим, пасивним, нездатним відстояти власне «я».