Співвідношення матеріального й імматеріального в романі

 

Категорії матеріального й імматеріального (ідеального, духовного) є одними з важливих питань життя кожного. Перед мислячою людиною постає вибір: визначити для себе ключовими матеріальні чи ідеальні цінності, жити за матеріальними чи духовними законами, чинити з розрахунку чи по совісті?

Дослідженням понять матеріальності й імматеріальності займається філософія. Співвідношення цих двох філософських категорій являє собою складне питання, навколо якого не вщухають суперечки, питання про те, що первинне: дух чи матерія, ідеальне чи матеріальне? Від його вирішення залежить загальне розуміння буття, адже матеріальне й ідеальне є його межовими характеристиками. Іншими словами, крім матеріального й ідеального в бутті просто нічого немає.

В основі матеріальності лежить поняття матерії. Матерією називається все те, що розділене, що відособлене, що дає опір і завдяки цьому стає доступним для чуттєвого сприйняття. Відповідно, матеріальність світу означає те, що все в ньому поділено й існує тільки у вигляді безлічі окремих утворень [див. 28].

Разом з тим все те, що в цьому світі розділене і уособлене, знаходиться в ньому в своїй взаємозв'язаній єдності. Всі одиничні предмети опосередковують своє існування один з одним. Навколишній світ являє собою системну єдностей всіх своїх окремих утворень, чи то система небесних тіл, чи система живих організмів біосфери або система суспільства. Все в світі знаходиться в злагодженому стані, незважаючи на те, що все, здавалося б, розділене й уособлене [див. 28].

Імматеріальність світу і є феноменом системної єдності всього того, що роз'єднане і уособлене, є зворотною стороною матеріальності світу. Вся множинність складових світу окремих, відокремлених предметів існує тільки в своїй єдності один з одним. Така організованість і гармонія співіснування оточуючого світу одиничних предметів дає, з одного боку, визначення матеріальності, а з іншого - протилежне йому визначення імматеріальності [див. 28].

Людина завжди знаходилася в пошуку відповіді на питання: звідки вона, хто вона, який цей світ, що оточує її, як він впливає на її буття. Намагається зрозуміти суть свого «я», двоїсту природу (з одного боку тіло, з іншого - дух) особистості.

В ході розвитку різних філософських думок з’являються такі поняття, як «дух», «духовність», «духовне життя», «свідомість», «душа», «інтелект», «воля», «талант», «знання», що відносяться до імматеріального світу. Саме ці поняття наразі залишаються незрозумілими загадками людської природи. Навіть при сучасному розвитку наукового прогресу і новітніх технологій людство не має відповіді на такі питання: що таке душа? У чому сутність духовності? Як формується людська психіка? Що нею керує? Як можна пояснити природу свідомості? Чи можна вважати духовність частиною ідеального світу?

Ідеальне у філософії - це не матеріальне. Ідеальний світ - це світ ідей, відповідно до поглядів Платона. В той час як матеріальний світ - це світ чуттєвих речей. Ідеї існують об'єктивно, незалежно від людини. Місце перебування ідей - це далекі, наднебесні місця. Це умоглядна, безтілесна суть, яку можна осягнути тільки розумом. Світ ідей існує ізольовано від світу речей і існує вічно.

Духовність - це внутрішній світ людини. Це явище, яке не можливо побачити чи відчути на дотик. А отже, воно є прямим проявом імматеріального світу. Духовність є здатністю до позитивних перетворень фундаментального рівня, тобто до духотворчих дій, які сприяють проявам духу. Історично саме релігія поширювала духовні практики, але духовність не обов’язково релігійна. Духовність може бути не пов’язана з традиційною моральністю. Духовність - не всяка творчість, а лише творчість на рівні фундаментальних перетворень [див. 4].

Поняття духовності нерозривно пов’язане з поняттям духу. Лише людському духу властива духовність. Він є імматеріальною сутністю людини, яка керує її життям. Проте не варто ототожнювати поняття духу лише з людиною.

Дух - це неосяжна раціонально трансцендентна сутність, яка проникає крізь простір та час, рухає живим світом і спричинює його розвиток.

Прояв духу не залежить від місця, часу, цивілізаційної чи культурної приналежності. І є лиш одне застереження - це місце чи час мають бути готові до проявів духу. Дух живе, де хоче, і здійснює одухотворення [див. 4].

Одним з найвідоміших мислителів, що намагалися пояснити подвійну природу людини був Гегель. У своїй праці «Феноменологія духу» він писав, що у вченні про поняття біосфери людина розглядається як біологічна істота. Однак тіло людини - це лише матеріальна основа, яка служить вмістилищем його духу. Справжня сутність людини полягає в його духовному змісті.

Формування духу людей відбувається в процесі їх взаємодії з навколишнім світом. Загальна властивість тваринного світу - здатність до активного чуттєвого сприйняття предметів навколишньої природи - служить тим каналом, через який в кожну людину надходять різноманітні відчуття. З таких первинних відчуттів утворюється вся подальша сутність людського духу [див. 3].

Сама взаємодія людини з навколишнім світом містить у своєму інтенсивному розвитку три щаблі. Згідно з цим в кожному існують такі формоутворення духу:

. Неусвідомлена чуттєва єдність із зовнішнім світом дає наявність душі.

. Усвідомлене людиною протиставлення свого «я» зовнішньому світу дає наявність свідомості.

. Людська усвідомлена змістовна єдність з навколишнім світом проявляється, власне, як дух, який виступає в двох формах:

а) теоретичної діяльності - як інтелект,

б) практичної діяльності - як воля.

Всі зазначені формоутворення складають єдиний дух людський як такий.

Кожний з цих елементів є надзвичайно складними і глибокими поняттями, розуміння яких викликало завжди контраверсійні думки.

Свідомість - це вища форма відображення дійсності, властива людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачення результатів останньої. Свідомість людини - складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття.

Свідомість є своєрідним поєднанням усіх простіших форм відображення дійсності (сприйняття, відчуттів, уявлень, понять, почуттів, дій), узагальнюючою формою відображення дійсності, у якій з найбільшою повнотою відображено те, що є специфічним для людини порівняно з тваринами. Свідомість тісно пов'язана з мовою [див. 25].

Щоб подолати утворену протилежність із зовнішнім світом, свідоме Я повинно створити свій власний зв'язок з ним, відмінний від того, який властивий душі. Самі по собі відчуття предметів зовнішнього світу як надходили, так і продовжують надходити в арсенал душі, але для того щоб тепер вони стали також і надбанням свідомого Я, йому потрібно ввести їх в свої власні форми: а) звернути на чуттєвий предмет свою увагу, б) зберегти його образ, в) присвоїти йому ім'я і т.д. Тільки діючи таким активним, творчим чином, власне Я здатне наповнити себе своїм власним змістом - знаннями, і через це стати справжньою свідомістю.

Така творча діяльність власного Я називається пізнанням. В ході пізнання набуваються знання про навколишній світ, якими наповнюємо самих себе, свою свідомість. Знання стають власним змістом власного Я, завдяки яким воно робиться свідомим. Пізнання, отже, - це спосіб існування свідомості. Поза, крім діяльності пізнання, свідомості не існує. Свідомість виробляє знання і складається з них: con-sciences [див. 28].

Ще одною формою духу, яка проявляється в теоретичній, практичній діяльності є інтелект. Це сукупність розумових здібностей. Також здатність пізнавати і вирішувати проблеми. Людина застосовує інтелект для обробки наявної інформації, наприклад, з метою побудови або вдосконалення розуміння, позиції, стратегії, методу, правила, комбінації, відношення, пояснення, рішення, плану чи цілі.

Інтелект пов'язаний з іншими внутрішніми властивостями людини, такими як сприйняття, пам'ять, мова, уява, самосвідомість, самоконтроль, характер, володіння тілом, творчість, інтуїція.

Інтелект найчастіше спрямовується на вирішення питань облаштування побуту і відпочинку, професійну діяльність, міжособистісні стосунки та самовдосконалення.

В повсякденному житті в сучасної розвинутої людини інтелект також проявляє себе у вигляді внутрішніх відчуттів і образів мислення, таких як відчуття реальності, часу, простору, себе, ритму, відповідальності, гумору, ситуації, прекрасного, небезпеки, захищеності, такту, комфорту, міри, справедливості, довіри, свободи, поваги, власної гідності та інших, і у вигляді аналітичного, образного, практичного, абстрактного, тактичного або стратегічного образу мислення [див. 11].

Іншою формою духу, яка проявляється в практичній діяльності, є воля. Вона так само є досить неоднозначним поняттям. Загалом воля - феномен регуляції суб'єктом своєї діяльності та поведінки, що забезпечує формування цілей і концентрацію внутрішніх зусиль на їх досягнення.

В ході теоретичної діяльності людина пізнає поняття оточуючих її предметів. Завдяки внесеним в поняття змінам мислення людини створює різні проекти й плани щодо перетворення даних предметів. Ось ця різниця між тим, яким предмет був пізнаний у своїй реальності, і тими змінами, які мислення вносить в це поняття, стає підставою для прояву волі людини, її практичної діяльності.

В ході практичної діяльності людина перетворює продукти своєї інтелектуальної творчості в життя. Воля - це практична діяльність людини, опосередкована її думкою. Бездумної і бездієвої волі не буває.

Оскільки мислення вільне, при прояві волі людина також внутрішньо вільна у виборі того, що їй належить робити. У словах «Я сам!» виражений основний принцип прояву волі людини. Але одна справа - потенційна наявність свободи волі і зовсім інша - сам процес її реалізації на ділі.

Людина має свободу у виборі, проте, на жаль, не завжди реалізовує дану можливість. Вона підкоряється суспільним обставинам, обмежуючи таким чином свою волю. Відмовляється від планів, підпорядковуючись нав’язаним установкам.

У романі Моем розповідає про той випадок, коли людина все таки наважилася реалізувати свою свободу, і врешті-решт добивається успіху. Яскравим прикладом прояву волі є протест Стрікленда проти правил, за якими він жив досить довгий час, пригнічуючи в собі мрію писати. Цей протест проявляється у повному ігнорування суспільної думки, відмовою від елементарного комфорту, сім’ї, помірного і забезпеченого майбутнього. Ризик втратити все зупиняє людину, і страх сковує її волю. Проте на прикладі щасливої долі Стрікленда, можна побачити, що досягнення гармонії в собі варте того, щоб ризикнути.

Ще одним важливим фактором є поняття душі, яке властиве філософії, релігії та психології. Згідно з багатьма ідеалістичними, дуалістичними філософськими напрямками і релігійними течіями, душа - безсмертна субстанція, нематеріальна сутність, в якій виражена божественна природа людини, що дає початок і обумовлює життя, здатність відчуття, мислення, свідомості, почуттів і волі, яка протиставляється тілу.

У релігійних та ідеалістичних уявленнях душа - нематеріальний початок життя, іноді протиставляється тілу; безтілесна сутність, яка залишається після смерті людини.

У традиційній психології - сукупність психічних явищ, переживань, основа психічного життя людини. Внутрішній, психічний світ [див. 5].

Душа - це екзистуюча істина матерії, яка є особливим її характером. Вона полягає у чуттєвому сприйняті дійсності. Це бездонна шахта, в яку спрямовуються несвідомо сприйняті відчуття. Людина ніколи не може знати, скільки відчуттів вона дійсно має в глибині самої себе, скільки всього бачила, чула, відчувала, пробувала, сприймала дотиком. Але все це надходить в глибину її душі і зберігається в ній. Нейроспеціалісти стверджують, що у людини в процесі мислення задіяно тільки 5% обсягу мозку. Виходячи з цих цифр, можна припустити, що решта 95% задіяні на сприйняття і переробку тієї безодні відчуттів, яка накопичується в кожному за все життя [див. 28].

Душа кожної людини містить в собі певну міру індивідуальних природних якостей: природних задатків, темпераменту, характеру.

Під природними задатками слід розуміти сукупність тих якостей людини, які дані їй від народження, на відміну від усіх тих знань і вмінь, які вона набуває в процесі свого життя. До природних задатків належать талант і геніальність. Обидва слова висловлюють певну схильність, яку душа людина отримує від природи.

Душа неповторна. Відчуття миттєві і конкретні. Вони завжди належать конкретно тій або іншій людині, на відміну, наприклад, від слів, які володіють однаковим значенням для всіх людей. В силу такої скороминущості та адресної конкретності сприйнятих відчуттів в кожному міститься своя унікальна безодня відчуттів, накопичених за все життя.

Крім того, душа також, в силу своїх природних якостей, проявляє своє власне ставлення до відчуттів, визначаючи їх значення для самої себе. Тому один і той же зміст відчуттів може сприйматися різними людьми по-різному.

Окремо від інших можна розглядати душу митця. Вона відрізняється унікальним сприйняттям і баченням об’єктивної дійсності. Творчі люди мають неординарне творче враження від оточуючого середовища, яке завдяки задаткам, таланту виражають в живописі, музиці, літературі, скульптурі. Посередництвом матеріальних речей митець має змогу продемонструвати все багатство своєї імматеріальної душі.

Важливо зрозуміти те, що в першу чергу в мистецтві головним є внутрішнє наповнення митця. Другорядним вже є форма вираження. Хоча досить часто зміст нівелюється і форма займає пріоритетне місце. Що і відбулося у випадку з головним героєм твору. Люди з оточення Стрікленда не здатні були відчути за незрозумілим, інколи потворним живописом ту глибину змісту, дивне і зовсім нове, вражаюче сприйняття звичайних речей, певну таємницю всесвіту, яку вдалося пізнати герою.

Ніхто остаточно довести чи спростувати факт існування імматеріальної душі не може. Наразі залишається вибір за кожним - вірити чи ні. Але часто складно пояснити багато речей в цьому світі, якщо відкинути існування душі.

До таких речей відноситься і мистецтво. Його неможливо пояснити матеріальними розрахунками, законами фізики чи хімії, біологічними закономірностями і зв’язками. Дух як поєднання свідомості, волі, душі та інтелекту, - єдине джерело осягнення і творення мистецтва. Бути митцем - це унікальний дар, з яким людина народжується, проте часто не завжди здатна виявити його в собі, або просто ігнорує з різних причин.

В романі «Місяць і гріш» розповідається про людину, яка хоч і не відразу, та все-таки зуміла повстати проти всіх обставин, які сковували її волю, і, врешті-решт, реалізувати свій талант. Це відбувається завдяки еволюції духу героя, що веде до змін в його свідомості, і він починає розуміти, що жити, пригнічуючи власне єство, силу і талан, більше не можна. Стрікленд поступово відходить від матеріального світу до світу ідеального. Він живе імматеріальним духом, максимально зменшуючи залежність від чуттєвих речей.

Способи існування за матеріальними й ідеальними принципами дослідив і описав німецько-американський філософ і психолог Еріх Фромм.

Взагалі Фромм переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини - психічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. І людина, яка живе за принципом буття, досягає гармонії з собою і навколишнім світом [див. 30].

У книзі «Мати чи бути» Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство через суперечність цих двох способів існування - володіння та буття.

Модус буття має в якості своїх передумов незалежність, свободу і критичний розум. Його основна характерна риса - активність людини, але не в сенсі зовнішньої зайнятості, а в сенсі внутрішнього подвижництва, продуктивного використання ним своїх людських потенцій. Бути активним - значить дати проявитися своїм здібностям, таланту, всьому багатству людських можливостей, якими, хоч і різною мірою, наділена, на думку Е. Фромма, людина.

Бути - це значить оновлюватися, рости, виливатися, вириватися зі стін свого ізольованого «я», відчувати глибокий інтерес, пристрасно прагнути до чогось, віддавати. Е. Фромм підкреслював, що володіння і буття не є якісь окремі якості людини. Вони - два основних способи існування, два різних види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різних структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває і робить.

Спочатку в житті Стрікленда переважав модус володіння. Він був простим, посереднім і пересічним громадянином. Та коли відбулася зміна орієнтирів на модус буття, життя почало змінюватися, в результаті чого головний герой зміг реалізувати себе як геніальна особистість.

Набувати, володіти і отримувати прибуток - ось священні і невід'ємні права індивіда в індустріальному суспільстві. Норми, відповідно до яких воно функціонує, формують також і характер його членів («соціальний характер»). В індустріальному суспільстві такими нормами є прагнення здобувати власність, зберігати її і примножувати, тобто отримувати прибуток. Володіння власністю стає предметом захоплення і заздрості.

При орієнтації на володіння немає живого зв'язку між особою і тим, чим вона володіє. І об'єкт володіння, і індивід перетворилися на речі. І індивід володіє об'єктом, і об'єкт має владу над ним. Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого, продуктивного процесу між суб'єктом і об'єктом, він перетворює на речі і суб'єкт, і об'єкт. Зв'язок між ними смертоносний, а не життєдайний [див. 30].

В житті за принципом володіння людина змушена відмовлятися від більшості своїх справжніх сокровенних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю і бажання, і навіть почуття, які їй не властиві, а нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок і почуттів. Суспільству і сім'ї як його психосоціальному посереднику доводиться вирішувати важке завдання: як зламати волю людини, приховавши це від неї? В результаті складного процесу навіювання певних ідей і доктрин, за допомогою різного роду винагород і покарань і відповідної ідеології суспільство вирішує це завдання в цілому настільки успішно, що більшість людей вірять в те, що вони діють з власної волі, не усвідомлюючи того, що ця воля їм нав'язана і що суспільство вміло нею маніпулює [див. 30].

Життя Стрікленда проходило саме по такій схемі. В нього були чітко визначені обов’язки, які він мав беззаперечно виконувати. Щоб утримувати сім’ю на достойному рівні, він працював біржовим маклером - робота досить прибуткова. Про свої бажання та інтереси він ні з ким не ділився, бажаючи придушити, викорінити їх, адже вони суперечили інтересам його сім’ї. Власна дружина і діти навіть не підозрювали про талант їх батька і чоловіка.

Проте в житті героя наступає переломний момент, коли він не може більш опиратися тій внутрішній силі. Це докорінно змінює його життя. Він заявляє про своє власне «я», ідучи проти суспільства. Герой зумів зупинити всі маніпуляції і будувати життя відповідно власній волі і бажанням.

Негативним у модусі володіння є те, що він породжує прагнення до влади - фактично потребу в ній. Щоб керувати людьми, потрібна влада для подолання їх опору. Щоб встановити контроль над приватною власністю, необхідна влада, адже потрібно захищати цю власність від тих, хто прагне відняти її, бо ніхто ніколи не може задовольнятися тим, що має; прагнення володіти приватною власністю породжує прагнення застосовувати насильство для того, щоб таємно або явно грабувати інших. При установці на володіння щастя полягає в перевазі над іншими, у владі над ними і в кінцевому рахунку в здатності захоплювати, грабувати, вбивати. При установці на буття щастя полягає в любові, турботі про інших, самопожертві [див. 30].

Проте з іншого боку, саме людське існування вимагає, щоб людина зберігала певні речі, доглядала і користувалася ними. Це відноситься до тіла, їжі, житла, одягу, а також до знарядь виробництва, необхідних для задоволення потреб. Таку форму володіння можна назвати екзистенціальним володінням, тому що воно корениться в самих умовах людського існування. Воно являє собою раціонально зумовлене прагнення до самозбереження - на відміну від характерологічного володіння, пристрасного бажання утримати і зберегти, про яке йшла мова до цих пір, і яке не є вродженим, а виникло в результаті впливу соціальних умов на людський вид [див. 30].

Отже, в житті за принципом володіння людина розчиняється як особистість в суспільстві, яке дає можливість набувати, примножувати і володіти матеріальними речами. Вона стає агресивною і ворожою, живучи в страху втратити те, чим володіє, в інших бачить лише ворогів, які хочуть відібрати в неї її власність. Проте, не можна повністю вважати даний спосіб негативним, з іншого боку, принципи екзистенціального володіння повинні бути властиві людині для самозбереження.

На противагу модусу володіння Фромм ставить модус буття, який зустрічається набагато рідше.

Модус буття має в якості своїх передумов незалежність, свободу та наявність критичного розуму. Його основна характерна риса - це активність не в сенсі зовнішньої активності, зайнятості, а в сенсі внутрішньої активності, продуктивного використання своїх людських потенцій. Бути активним - значить дати проявитися своїм здібностям, таланту, всьому багатству людських можливостей, якими - хоч і різною мірою - наділена кожна людина. Це означає оновлюватися, рости, виливатися, любити, вирватися зі стін свого ізольованого «я», відчувати глибокий інтерес, пристрасно прагнути до чого-небудь, віддавати.

Лише в міру того, як людина починає відмовлятися від володіння, тобто небуття, а значить, перестає пов'язувати свою безпеку і почуття ідентичності з тим, що має, і триматися за свою власність, може виникнути новий спосіб існування - буття. «Бути» - означає стати незаповненим і вільним.

Проте більшість людей вважають, що відмовитися від своєї орієнтації на володіння занадто важко, будь-яка спроба зробити це викличе у них сильне занепокоєння, начебто вони втратили все, що давало їм відчуття безпеки, ніби їх, які не вміють плавати, кинули в бурхливе море. Вони не розуміють, що, позбавившись опори, якою являється для них їхня власність, вони почнуть покладатися на свої власні сили і ходити на власних ногах. Те, що їх утримує, - це ілюзія, ніби вони не можуть ходити самостійно, ніби вони впадуть, якщо не будуть спиратися на речі, якими вони володіють.

Буття означає здатність бути активним; пасивність виключає буття.

Продуктивна активність - це процес народження, створення чого-небудь і збереження зв'язку з тим, що створюєш. При цьому мається на увазі, що активність є проявом потенцій, що індивід і його діяльність єдині.

Продуктивна активність означає стан внутрішньої активності, вона не обов'язково пов'язана зі створенням твору мистецтва, чи наукової праці, або просто чогось корисного. Продуктивність - це орієнтація характеру, яка може бути властивою всім людським істотам, якщо тільки вони не емоційно збиткові. Продуктивні особистості оживляють все, чого б вони не торкнулися. Вони реалізують свої власні здібності і вселяють життя в інших.

Важливе значення принципу буття проявляється при зіставленні з видимістю. Якщо людина здається доброю, хоч її доброта - лише маска, що прикриває її прагнення експлуатувати інших людей; якщо вона представляється мужньою, в той час як є надзвичайно пихатою або, можливо, схильною до самогубства; якщо прикидається людиною, яка любить свою батьківщину, а насправді переслідує свої егоїстичні інтереси, то видимість, тобто відкрита поведінка, знаходиться в різкому протиріччі з реальними мотивами. Поведінка відрізняється від характеру. Структура характеру, справжня мотивація поведінки, складає реальне буття. Поведінка може частково відображати буття, але зазвичай вона служить своєрідною маскою, якою людина володіє і яку носить, переслідуючи якісь свої цілі. Біхевіоризм розглядає цю маску як достовірний науковий факт; справжнє ж проникнення в сутність людини зосереджено на її внутрішній реальності, яка, як правило, неусвідомлена і не може бути безпосередньо видима. Подібне розуміння буття як «зривання масок», за висловом Екхарта, знаходиться в центрі вчення Спінози і становить суть фундаментального відкриття Фрейда [див. 30].

Явище «зривання масок» є важливим у розгляді характеру головного героя. Таку маску, як і інші, носив Стрікленд. Вона була сірою і нудною, саме таким він здавався оточуючим. Грати цю роль для нього самого було нудно, ніякого задоволення він не отримував, просто існував без будь-яких емоцій і глибоких почуттів. Проте, на відміну від інших, Стрікленду вдалося припинити цей театр. Він просто став тим, ким був по своїй суті.

Отже, повертаючись до основної тези: буття відноситься до реальної, а не до спотвореної, ілюзорної картини життя. У цьому сенсі будь-яка спроба розширити сферу буття означає більш глибоке проникнення в реальну сутність самого себе, інших і оточуючого світу.

Звичайно, дуже просто не йти вперед, залишатися на одному і тому ж місці, не прогресувати, іншими словами, у всьому покладатися на вже наявне, що дає відчуття повної безпеки. Люди бояться зробити крок у невідоме і, відповідно, уникають цього. Тільки старе, випробуване безпечне. Кожен новий крок таїть в собі небезпеку невдачі, і це є однією з причин того, чому люди так бояться свободи.

Коли людина воліє бути, а не мати, вона не відчуває тривоги і невпевненості, що породжуються страхом втратити те, що маєш. Якщо я - це те, що я є, а не те, що я маю, ніхто не в силах загрожувати моїй безпеці і позбавити мене почуття ідентичності. Центр єства знаходиться в самому собі; здібності бути і реалізувати свої сутнісні сили - це складові частини структури характеру, і вони залежать від самого себе. Все це вірно за умови природного плину життя і, зрозуміло, не відноситься до таких непередбачених обставин, як раптова хвороба, лихо або інші суворі випробування. На відміну від володіння, яке поступово зменшується з використанням тих речей, на які воно опирається, буття має тенденцію до збільшення в процесі його реалізації (в Біблії символом цього парадоксу є «неопалима купина», яка горить, але не згорає.) Всі найважливіші потенції, такі, як здатність мислити і любити, здатність до художньої чи інтелектуальної творчості, зростають впродовж життя. Все, що витрачається, не пропадає, і, навпаки, зникає те, що люди намагаються зберегти. Єдина загроза безпеці при установці на буття таїться в самому собі: це недостатньо сильна віра в життя і свої творчі можливості, тенденція до регресу; це притаманна лінь і готовність надати іншим право розпоряджатися своєю долею [див. 30].

Отже, підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що світ навколо має подвійну природу: з одного боку - матеріальність: уособлені одиничні матеріальні утворення, які можуть бути предметом відчуттів живих організмів, з іншого - імматеріальність, яка організовує і створює єдине ціле з сукупності цих утворень, баланс і гармонію в їх співіснуванні. Саме імматеріальність є підставою існування духу. Дух в даному сенсі є тим особливим характером імматеріальності, який властивий кожному окремому організмові або їх системі. Дух є сплавом душі, свідомості, волі, інтелекту. Окремо від інших можна виділити дух митця, адже він є творцем, він має дар, талант, яким наділений далеко не кожний.

Душа митця завжди була і залишається чимось незрозумілим, нерозгаданим, таємничим. Митець по-своєму сприймає цей світ, бачить його дещо з особливої суб’єктивної позиції. Мистецтво - засіб матеріального вираження світу ідей і вражень митця. І осягнути його можна лише духом, бо раціональному поясненню воно не підлягає.

Тема мистецтва часто розкривається письменниками в їх творах. Не винятком став і Моем. В центрі його роману - митець, який бореться за самореалізацію і втілення свого таланту. І врешті-решт всі його намагання увінчуються успіхом.