Поліномінальні мажоритарні системи

Перейдемо до розгляду поліномінальних мажоритарних систем. У літературі окремими авторами ці системи розглядаються як напівпропорційні. Такі автори виходять не з способів проведення голосування і визначення переможців, а з того, що за відповідністю поданих за ту чи іншу партію голосів, одержаних цією партією мандатів, ці системи займають проміжне місце між уніномінальними і суто пропорційними системами.

Запровадження поліномінальних систем мажоритарних систем було спрямовано на пом’якшення такої вади мажоритаризму, як непропорційне представництво. Вибори за цими системами проводяться в один тур у невеликих багатомандатних округах (3-5 мандатів) виборчих округах. Голосування здійснюється за певних кандидатів. Виділяють 3 різновиди поліномінальних мажоритарних системи: 1) система єдиного голосу, що не передається;

2) система відносної більшості з кумулятивним голосуванням;

3) система єдиного голосу, що передається.

На виборах за системою єдиного голосу, що не передається, виборець має, як правило, тільки один голос, а переможцями визнаються кандидати, які набрали відносну більшість голосів. Система застосовувалася в 1885-1945 роках у Великобританії (двомандатні округи), при виборах Народної Ради у Швейцарії (до 1919 р.). За цією системою проводяться вибори нижньої палати парламенту Японії (впродовж XX століття), а також органів місцевого управління у Великобританії.

Систему, яка застосовувалася у період з 1867 р. по 1885 р. на парламентських виборах у деяких округах Великобританії інколи називають системою обмеженого голосу: за цією системою кожен виборець в умовах багатомандатного округу має голосів на одиницю менше від кількості мандатів, що приходяться на даний округ. Тоді виборці мали по два та по три голоси відповідно у три - та чотиримандатних округах. Мета впровадження цієї системи полягала у забезпеченні представництва меншості, але при цьому передбачалося, що відповідні партії не виставлятимуть кандидатів більше, ніж число голосів у кожного виборця. В цьому разі голоси прихильників кожної такої партії не розпорошувались, і підтримка 40 % виборців забезпечувала її представництво у тримандатному округу.

Особливим варіантом системи єдиного голосу, що не передається є система фіксованого голосу, яка застосовується у Японії при виборах нижньої палати парламенту. Їх притаманні багатомандатний округ і право виборця лише на один голос (а обирається до п’яти депутатів від округу). За умови комбінації “японського” варіанту та двомандатного виборчого округу партії меншості для забезпечення свого представництва достатньо дістати підтримку третини виборців; в разі застосування тримандатного округу представництво партії гарантується навіть 25-відсотковою підтримкою. Загалом, мінімально необхідна для представництва партії частка голосів на її підтримку визначається формулою L/N + L, де L – кількість голосів, яку має кожен виборець, а N – кількість депутатів, що мають бути обрані від даного округу.

Наявність у виборця лише одного голосу в умовах багатомандатного округу тягне за собою два основні наслідки. По-перше, кандидати від однієї партії фактично змушені боротися один з одним. По-друге, ця система призводить до менш диспропорційного представництва, ніж система відносної більшості з її одномандатними округами. Тому навіть найсильніша партія змушена виставляти на округ кандидатів менше, ніж має бути обрано від нього, поступаючись тим самим певною кількістю мандатів своїм опонентам.

Серед позитивних рис системи єдиного голосу, що не передається, розглянутої нами в двох модифікаціях, – створення політичним меншинам більших, ніж за уніномінальних систем, можливостей для політичної реалізації: прихильники середньовпливової партії в кожному багатомандатному виборчому окрузі мають змогу, зосередивши підтримку на обмеженій кількості кандидатів, провести їх (або принаймні одного з них) до парламенту. До того ж система найбільш проста і зрозуміла для виборців порівняно з іншими поліномінальними мажоритарними і пропорційними системами.

Водночас при розподілі мандатів може викривлятися волевиявлення виборців внаслідок неадекватної тактичної лінії політичних партій. Зокрема, провідна політична сила в окрузі теоретично може одержати кількість мандатів, неадекватну її впливу, тому що “її” виборці підтримали висунутих кандидатів нерівномірно (один кандидат одержав величезну, порівняно з необхідною для обрання, більшість голосів і пройшов до парламенту, тоді як розпорошення голосів між рештою призвело до їх поразки). За цих обставин не досить впливові за кількістю отриманих голосів політичні сили можуть одержати ті місця, які втратила провідна партія.