Форми (види) надання взаємної правової допомоги органам досудового розслідування

Загальні положення міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах за участі іноземців. Усі слідчі дії, що не вимагають участі іноземця, проводяться на території України за звичною загальноприйнятою процесуальною процедурою.

Особливості виконання на території України слідчих дій за участі іноземних громадян нами вже розглянуто.

У таких справах дуже часто виникає потреба у виконанні відповідних процесуальних і позапроцесуальних дій за межами України. Це може мати місце, якщо іноземець - потерпілий, свідок, підозрюваний чи обвинувачений - за тих чи інших си­туацій перебуває за її межами, тобто за кордоном.

Зрозуміло, що вітчизняні слідчі, за загальним правилом, не в змозі за межами України безпосередньо здійснювати слідство.

У таких випадках вони діють у рамках міжнародно-правової допомоги у кримінальних справах.

Міжнародно-правова допомога у кримінальному судочин­стві як юридичний інститут сформувалася, в основному, після Другої світової війни у межах двох галузей права - між­народного і кримінально-процесуального та регулює відносини у сфері взаємної правової допомоги у кримінальних справах компетентних органів (національних і закордонних) між со­бою, а також із громадянами.

Ці норми закріплено як у текстах міжнародних договорів, так і в спеціальних статтях (главах) Кримінально-процесуаль­ного кодексу України (ст. 31, ч. З ст. 69, ст. 182 КПК України 1960 р.; глави 53-55 проекту КПК) або ж в окремих законах України («Про прокуратуру», «Про міліцію», «Про Службу безпеки України» тощо).

Міжнародно-правова допомога у кримінальному судочин­стві - це регламентована внутрішнім законодавством України та інших держав діяльність органів, які здійснюють проваджен­ня у кримінальних справах за участі іноземців, щодо односто­роннього виконання чи взаємовиконання, відповідно до умов дво- та багатосторонніх міжнародних угод, слідчих і судових доручень про провадження на територіях відповідних дер­жав процесуальних дій, оперативно-розшукових заходів для одержання доказів чи досягнення інших завдань у цих справах.

Основним інструментом реалізації того чи іншого виду правової допомоги (а такими видами є конкретні слідчі (інші процесуальні) дії та оперативно-розшукові заходи) виступає міжнародно-правове слідче (судове) доручення. Розглянемо деякі його аспекти.

Форма і зміст доручення про проведення процесуальних дій, порядок їх підготування й передання органам іншої держави.

Однією з головних умов ефективного і своєчасного надання правової допомоги у вигляді виконання окремих процесуаль­них і непроцесуальних дій виступає міжнародне слідче клопо­тання (доручення) про надання правової допомоги у кримі­нальній справі, яке буде вичерпне за змістом, логічно сформу­льоване і фактично обумовлене необхідними матеріальними підставами.

З огляду на відмінності кримінально-процесуальних вимог у кожній державі, обумовлені критерії оцінювання форми і змісту скеровуваного доручення полегшують як для запитую­чої, так і для запитуваної сторін роботу згідно із суттю клопо­тання.

Більшістю договорів та угод за участі України ці питання зазначено й вирішено. Звичайно йдеться про такий перелік вимог.

1. Клопотання про провадження окремих слідчих (зокрема й судових) дій повинно бути у письмовій формі, підписане службовою особою, яка скеровує доручення, засвідчене гербовою печаткою установи, й містити

• найменування органу, від якого скеровується доручення;

найменування та адреса органу, якому скеровується дору­чення;

найменування справи та інформація про фактичні обста­вини вчиненого злочину та його кваліфікацію, у разі потреби -дані про розмір шкоди, ним заподіяної.

Сутність доручення і мети, щодо яких необхідним є одер­жання запитуваних речових доказів, інформації або проведення процесуальних дій.

Виклад обставин, які підлягають з'ясуванню, а також перелік запитуваних документів, речових та інших доказів.

У разі потреби, вказівка на процесуальну специфіку окре­мих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, дотри­мання котрих є бажаним, із зазначенням для цього причин.

Дані про осіб, щодо яких дається доручення, їхні грома­дянство, рід занять, місця проживання або перебування, для юридичних осіб - їхні найменування та місцеперебування.

Інформацію про виплати й відшкодування витрат, на які матиме право особа, що викликається.

Найменування і функції органу, що здійснює це розслі­дування, кримінальне переслідування або судовий розгляд.

У разі необхідності застосування заходів процесуального примусу (обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, по­штово-телеграфну кореспонденцію тощо), застосовуваних за ордерами чи дозволами закордонних компетентних органів юстиції (прокуратури, суду та ін.),- документи, які підтверд­жують обгрунтованість припущення того, що необхідні докази у справі перебувають у межах юрисдикції запитуваної держави у названої особи чи у відповідному місці.

Якщо потрібно, - вказівка на причини необхідності до­тримання конфіден ці й пості.

За умови звернення з питань тимчасового передання особи, що утримується під вартою, а також предметів і оригіна­лів документів - вказівка на те, для яких власне процесуальних дій і на який період часу є необхідним таке передання, із зо­бов'язанням повернення вказаних осіб, предметів і документів по закінченні зазначеного терміну.

Вказівка строків, протягом яких очікується виконання прохання, із обґрунтуванням ліміту часу.

До клопотання долучаються належно засвідчені, за необхід­ності законно санкціоновані постанови про виконання слідчих дій та оперативно-розшукових заходів (огляду, обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, поштово-телеграфну кореспон­денцію тощо).

Як уже наголошувалося, запит складається в письмовій формі.

За виняткових ситуацій та обставин, що не терплять зволі­кань, допустимих із позиції запитуваної сторони, запит може бути скерований факсом або по інших узгоджених каналах і засобах електронного зв'язку, але негайно після цього повинен бути підтверджений письмовим оригіналом.

У встановлених договором випадках клопотання і долучу-вані до нього документи супроводжуються перекладом на мову запитуваної сторони або іншу обумовлену в договорі мову.

Слідчі працівники скеровують ці доручення спочатку до відповідного управління (відділу) обласної прокуратури. Про­курорські працівники, після перевірки цих доручень на їх формально-змістовну відповідність вимогам закону та міжна­родним домовленостям, скеровують їх до Генеральної проку­ратури України (ГПУ). Управління ГПУ з питань міжнародно-правової допомоги, після аналогічної перевірки і за позитивно­го результату, скеровує міжнародне слідче доручення відповід­ного рівня закордонному правоохоронному органові, а вже той для безпосереднього виконання - працівникам відповідних органів юстиції низової ланки.

Розгляд клопотань про виконання відповідних доручень компетентними органами. Підстави відмови у задоволенні клопотання.

Відповідна правоохоронна установа чи інша установа юсти­ції, до якої звернено слідче доручення, застосовуватиме у ході його виконання законодавство своєї держави. Однак на про­хання органу, від якого надійшло доручення, ця установа може застосовувати процесуальні норми запитуючої сторони, за умо­ви, що вони не суперечать його внутрішньому законодавству.

Після виконання доручення установа юстиції, до якої воно скеровано, направляє документи адресатові (установі, що про­сила допомоги). У разі, якщо правової допомоги не могло бути надано, доручення повертається з поясненнями обставин, які перешкоджали його виконанню.

Інколи, коли це передбачено двосторонніми угодами, мож­лива присутність представників української сторони під час виконання за їхнім дорученням відповідних видів правової допомоги (зокрема, інколи є можливість ведення ними прото­колу, а також використання для запису технічних засобів у ході допитів, виконання оглядів місцевості й приміщень, коли не вимагаються санкції на такі дії).

Крім того, договорами із рядом держав також передбачено повідомлення ініціатора запиту про час і місце виконання доручення, що передбачає можливість присутності заявників запитуючої сторони (тобто представників слідства України) під час виконання клопотання.

Доцільним було би поширити на практику виконання кло­потання про взаємну правову допомогу положення ст. 118 КПК України - щодо максимального 10-денного строку виконання слідчих доручень, і встановити 10-денний строк прийняття центральним органом рішення щодо доручення, яке надійшло (за винятком додаткових строків за клопотанням на проведен­ня обшуку і виїмки). У разі ж неможливості вкластись у цей термін, запитувана сторона негайно інформує про причини за­тримки, після чого вживаються додаткові заходи для належно­го виконання запиту. Нагляд за своєчасністю і повнотою вико­нання слідчого доручення - на прокурора, а судового - судом. Підстави для відмови у виконанні слідчого доручення:

запитувана держава вважає, що прохання, якщо воно буде задоволено, посягне на її суверенітет, безпеку, громадський по­рядок або інші важливі державні інтереси;

правопорушення розглядається запитуваною державою як таке, що має політичний характер;

існують вагомі підстави вважати, що клопотання про на­дання правової допомоги скеровано з метою судового переслі­дування особи за ознаками раси, статі, віросповідання, грома­дянства, етнічної належності або політичних переконань і що становищу цієї особи може бути спричинено шкоду внаслідок будь-якої з названих причин;

прохання стосується правопорушення, яке виступає пред­метом розслідування або судового розгляду в запитуваній державі або судовий розгляд якого буде несумісним із законо­давством запитуваної держави, оскільки може призвести до подвійного притягнення до відповідальності за одне й те саме правопорушення (non bis in idem);

запитувана допомога вимагає від запитуваної держави застосування обов'язкових заходів, які можуть не відповідати її законодавству і практиці, якщо б це правопорушення стало предметом розслідування або судового розгляду в межах влас­ної юрисдикції;

діяння становить собою правопорушення за військовим правом, але одночасно не виступає таким за загальнокримі-нальним правом1.

Ряд держав не вводять або змінюють деякі з цих положень або передбачають ще й інші підстави для відмови у наданні правової допомоги, пов'язані, зокрема, з:

а) характером правопорушення (наприклад, податкове правопорушення);

б) характером застосовуваного покарання (приміром, смертна кара);

в) вимогами про те, щоби збігалися концепції (скажімо,подвійна юрисдикція, відсутність строків давності) або конкретні види допомоги (наприклад, перехоплення повідомлень, що передаються засобами електрозв'язку, проведення тестів на дезоксирибонуклеїнову кислоту (ДНК)).

Так, деякі держави вводять у договори положення про відмо­ву в наданні допомоги, якщо діяння, щодо якого скеровувалося клопотання, не розглядалось би як злочинне, якби воно було вчинено на території запитуваної держави (це випливає з ви­моги подвійної кримінальної відповідальності).

Сприяння в одержанні показань і заяв.

Однією з основних форм правової допомоги є сприяння в одержанні показань і заяв від осіб, що перебувають на тери­торії запитуваної держави.

Відповідно до Типового договору про взаємну правову до­помогу, різновидами цієї форми розглядаються:

а) сприяння в одержанні та безпосереднє одержання пока-

зань і заяв свідків;

б) сприяння в наданні (видачі) затриманих та інших осіб

для дання показань свідків або надання допомоги у проведенні

розслідування (ст. 1 ч. 2 пункти «а», «Ь»).

Залежно від конкретних обставин показання від особи, що проживає на території іншої держави, можуть бути отримані різ­ним. Найбільш поширений - допит цієї особи компетентними ор­ганами іншої держави згідно з клопотанням запитуючої держави.

Відповідно до ст. 11 Типового договору про взаємну допо­могу, запитуюча держава, згідно зі своїм законодавством і за наявності клопотання, може одержати показання під присягою чи підтверджені показання, або ж одержує бажані заяви від осіб іншим способом, чи жадає від них надати речовинні докази для иередання запитуючій державі.

На прохання запитуючої держави сторони, що беруть участь у відповідному судовому розгляді в запитуючій державі, їхні юридичні представники і представники запитуючої держави можуть, з урахуванням законодавства і процедур запитуваної держави, бути присутнім на судовому розгляді.

Національне законодавство щодо питання про присутність інших сторін під час одержання заяви свідка чи його показань може різнитися. У деяких правових системах присутність за­хисника може допускатися чи навіть вимагатися. В інших пра­вових системах присутність таких осіб може не дозволятися та буде допускатися тільки присутність представників запитую­чого органу та осіб, уповноважених таким органом.

Аналізуючи національні можливості щодо забезпечення присутності адвоката обвинувачуваного на допитах у рамках надання взаємної правової допомоги на прикладі країн СДБМ (Співдружність держав Балтійського моря), можна перекона­тися, що подібна присутність дозволяється в більшості країн Співдружності (щоправда, у Данії та Фінляндії - лише на стадії судового слідства). При цьому захисник може ставити питання свідкові з дозволу особи, що робить допит, і за його допомоги. Однак в Естонії подібного права захисник не має.

Можливість бути присутнім на допиті на території запиту­ваної сторони не тільки відповідних посадових, а й інших за­інтересованих осіб передбачено деякими чинними угодами за участі України.

Особливості надання іноземної допомоги в одержанні показань через вручення судових повісток і постанов.

Найбільш ефективним для завдань досудового слідства зазвичай є особиста участь особи у проведенні слідчих дій на території запитуючої держави (тобто на території України).

У цьому випадку правова допомога з боку запитуваної (іно­земної) держави полягає в сприянні особистій явці відповідних осіб на територію України. Зазначене сприяння виражається в переданні повістки українського слідчого, що звернувся з клопотанням про надання правової допомоги, роз'ясненні нас­лідків прийняття запрошення з'явитися на територію України чи відмови від такого запрошення, допомоги в організації поїздки відповідної особи. А стосовно осіб, що перебувають під вартою за кордоном,- в одержанні згоди на подібне пе-редаппя (якщо це потрібно за законодавством запитуваної держави^, узгодженні умов тимчасового передання (мети, терміну тимчасового передання, маршруту перевезення тощо) і організації власне перевезення зазначеної особи.

Статтею 14 Типового договору про взаємну допомогу пе­редбачено правила передання осіб (які не перебувають під вартою) для дання показань чи надання допомоги у проведенні розслідування.

У цій статті викладається зобов'язання сторін сприяти прибуттю таких осіб у спосіб повідомлення їх про прохання, що надійшло, і надання їм інформації про виплачувані допо­моги і відшкодовувані витрати. У цій статті також обумовлю­ється право запитуючої держави упевнитися в тім, що вжито належних заходів для убезпечення свідка.

Сутність відповідних зобов'язань полягає в балансі інтере­сів: посадові особи запитуваної держави сприяють поїздці свід­ка в запитуючу країну, однак рішення приймається свідком добровільно, тому є неприпустимим який-небудь примус чи погрози щодо нього.

В обопільних умовах за участі України аналогічні поло­ження найбільше повно і чітко відображено у статті Договору України з Канадою про взаємну допомогу у кримінальних справах, відповідно до якої «Запитуюча Сторона може напра­вити запит про забезпечення явки особи для дачі показань чи надання сприяння в проведенні розслідування. Запитувана Сторона буде рекомендувати такій особі добровільно посприя­ти в проведенні розслідування чи з'явитися для дачі показань свідків у межах юрисдикції Запитуваної Сторони. Дана особа повинна бути поінформована про усі витрати, що будуть йому оплачені, і грошових допомогах, що будуть йому видані. Запи­тувана Сторона негайно проінформує Запитуючу Сторону про реакцію цієї особи».

Згідно ж зі статтею «Гарантії безпеки» того самого договору, до особи, яка не прибула в межі юрисдикції Запитуючої Сторо­ни, не можуть бути за це застосовані Запитуваною Стороною санкції чи інші примусові заходи.

Очевидно, що, надання правової допомоги у формі сприяння явці особи для участі в слідчих діях на території запитуючої держави безпосередньо стосується прав та інтересів громадян запитуваної держави, тому з метою забезпечення належного за­хисту цих прав та інтересів наведені положення про специфіку розглянутої форми правової допомоги дуже істотні. Враху­вання їх у національному законодавстві є важливим.

Невід'ємною частиною розглянутого виду взаємної правової допомоги є вручення повісток особам, присутність яких на території запитуючої держави потрібна для цілей розслідуван­ня у кримінальній справі. Однак вручення повісток є водночас і частиною іншої форми правової допомоги - вручення документів за дорученням запитуючої сторони і має специфічні риси, властиві зазначеній формі.

Відповідно до ст. 7 Європейської конвенції 1959 р., Запи­тувана Сторона здійснює вручення письмових документів і письмових доручень судові, які їй для цього надсилаються Запитуючою Стороною.

Вручення може здійснюватися простим переданням відпо­відній особі письмових документів або наказів суду, а також у порядку, передбаченому законодавством Запитуючої Сторони, якщо про це надійде прохання і якщо це не суперечить зако­нодавству Запитуваної Сторони.

Факт вручення підтверджується розпискою адресата чи за­явою Запитуваної Сторони, що спрямовуються ініціаторові запиту. У разі неможливості такого вручення причини негайно повідомляються заінтересованій стороні.

Бажано, щоби запит про надання такої форми правової до­помоги містив не тільки посилання на те, чи варто вручати повістку особисто, а й указувати бажану форму вручення, ос­кільки є можливими різні способи вручення. Якщо Запитуюча Сторона не вказує способи вручення, то повістка може бути просто передана особі без яких-небудь формальностей або вру­чена відповідно до процедури, передбаченої законодавством Запитуваної Сторони.

Мінською конвенцією 1993 р. і Кишинівською конвенцією 2001 р. допускається спрощений - за допомоги консульських установ - порядок вручення документів, зокрема повісток гро­мадянам запитуючої держави, перебувають на території запи­туваної держави.

Особливої уваги заслуговує додаткова умова про те, що повістка з викликом до суду обвинувачуваного повинна пере­даватися за визначений час до встановленої дати явки в суд. Мета цієї умови - надання можливості Запитуваній Стороні вчасно передати судову повістку обвинувачуваному для того, щоб він міг підготувати свій захист і приїхати за викликом вчасно. Недотримання зазначеного положення є підставою для відмови в наданні такої форми правової допомоги.

Застереженнями і заявами країн під час підписання Євро­пейської конвенції 1959 р. мінімальний попередній термін вручення повісток варіюється від ЗО (Австрія, Данія, Іспанія, Норвегія, Польща, Словаччина, Франція, Швейцарія, Швеція) до 40 (Ізраїль, Туреччина, Україна, Естонія) і 50 днів (Болгарія, Ісландія, Мальта, Португалія, Росія).

До порядку направлення повісток безпосередньо відносять і правила статей 8-10 Європейської конвенції 1959 р. Так, відповідно до ст. 10, якщо особиста явка свідка чи експерта в суд є особливо необхідною, про це вказується у клопотанні про вручення повістки. У такому випадку Запитувана Сторона пропонує свідкові чи експертові з'явитися до суду, про отри­ману відповідь інформує ініціатора запиту. Але ні сама повістка, ні доводи компетентного органу запитуваної держави про необхідність явки свідка чи експерта, що проживає на території запитуваної держави, не можуть містити погрози застосування засобів примусу у випадку неявки, оскільки, як уже зазначалося, які-иебудь покарання та обмеження щодо свідка забороняються загальними принципами гарантій та імунітетів свідків.

Важливою умовою явки є й роз'яснення у відповідному клопотанні чи повістці наближених розмірів грошових виплат, а також транспортних витрат, що відшкодовуються, і добових. Відповідно до Європейської конвенції 1959 р., на прохання Запитуючої Сторони, Запитувана Сторона може видати свід­кові чи експертові аванс. Сума авансу вказується в судовій повістці та відшкодовується Запитуючою Стороною.

Аналогічні положення частково відображено і в Мінській (Кишинівській) конвенціях, відповідно до яких, окрім витрат на проїзд і проживання на території іншої держави, підлягає відшкодуванню свідкові та експертові, а також потерпілому і його законному представникові Запитуючою Стороною не-одержана заробітна плата за дні відволікання від роботи; екс­перт має також право на винагороду за проведення експертизи, про що необхідно давати роз'яснення в повістці.

Питання правового забезпечення тимчасового передання осіб, що містяться під вартою, для дання показань чи на­дання допомоги в проведенні розслідувань.

Найбільш ефективним для виконання завдань слідства є особиста участь особи у проведенні слідчих дій на території запитуючої держави.

У цьому випадку правова допомога з боку запитуваної дер­жави полягає в сприянні особистій явці осіб, що перебувають під вартою, на територію запитуючої держави; в одержанні зго­ди на подібне передання (якщо це потрібно за законодавством запитуваної держави); узгодженні умов тимчасового передання (мети, терміну тимчасового передання, маршруту перевезення та ін.) і організації власне перевезення зазначеної особи.

Положення про тимчасове передання осіб, які перебувають під вартою, для дання показань і надання допомоги слідству містяться як у Європейській конвенції 1959 р., так і в деяких двосторонніх міждержавних угодах. Передбачено подібний вид правової допомоги і Договором між Україною та Сполученими

Штатами Америки про взаємну правову допомогу у кримі­нальних справах від 22.07.1998 р.

Утім, необхідно констатувати, що чинним українським за­конодавством названі питання не врегульовано, а також не вирішено основну проблему: чим регламентується тимчасове псредання громадян України, які перебувають під вартою, іншій державі.

Оскільки інститут екстрадиції поки що не має внутрішнього правового регулювання, є незрозумілою і природа тимчасового передання особи для дания показань і надання допомоги в розслідуванні кримінальної справи. Це породжує правову колі­зію: як міжнародні зобов'язання про тимчасове передання осіб, які перебувають під вартою, співвідносяться з положеннями ст. 25 Конституції, згідно з якими громадянина України не може бути видано іншій державі.

Не менш істотні проблеми пов'язані власне, із законністю існування правового інституту передання Україні осіб, які перебувають під вартою. Як відомо, ст. 29 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути заарештований або трима­тися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Порядок утримання під вартою осіб регулюється Кримі­нал ьно-процесуальним кодексом і Законом України «Про по­переднє ув'язнення», але правочинність тимчасового передання осіб, що тримаються під вартою, названими законодавчими актами не встановлено.

У державі ж, яка застосовує відповідний правовий інститут, повинні існувати юридичні підстави для тримання таких осіб під вартою на власній території, а також для передання їх іншій державі. Необхідно особливо відзначити, що передані особи не є обвинувачуваними чи підозрюваними у кримінальній справі, щодо якої здійснюється розслідування запитуваною державою, а мають правовий статус свідка, і для тримання їх під вартою потрібні інші правові підстави, ніж ті, що передбачені в КПК України. „

Крім того, важливо законодавчо вирішити питання заліку терміну перебування під вартою у запитуючій державі, умов і порядку перепровадження (транспортування, етапування) тим­часово переданих осіб в іншу державу, а також повернення їх у запитувану державу, з огляду на те, що коли термін утримання відповідної особи в запитуючій державі минає, то ця особа підлягає негайному звільненню. Надалі вона розглядається в запитуючій державі як свідок, викликаний відповідно до про­хання про надання допомоги.

Як уже зазначалося, клопотання про надання цього виду правової допомоги виконуються тільки за згодою переданої особи. Хоч окремі договори містять винятки з цього правила, коли подібної згоди не треба. Однак видається, що ухвалення рішення в останньому випадку істотно порушує право громадя­нина на особисту недоторканність і волю. Воно більше співвід­носиться з положеннями тимчасової видачі, ніж із забезпечен­ням явки особи як свідка.

Оскільки подібне передання здійснюється, в основному, на добровільній основі, необхідно законодавчо закріпити обов'язок компетентних посадових осіб проінформувати особу, про тим­часове передання якої отримано запит, щодо її права відмови­тися від тимчасового передання, і забезпечити, щоб ніякий тиск, ніякі погрози і ніяка сила не застосовувалися для приму­сової поїздки в запитуючу державу.

Оскільки загальною підставою утримання під вартою зви­чайно є відповідна постанова, санкціонована судом, важливо передбачити в українському законодавстві необхідні повнова­ження суду, а також підстави і порядок утримання під вартою тимчасово переданих українському правосуддю осіб.

Якщо такому иереданню підлягає особа, що перебуває під вартою, то потрібно ретельно вивчити маршрут перевезення особи, бо якщо між відповідними країнами немає прямих шляхів, то виникає питання про транзит через третю державу. У такому випадку необхідно вжити заходів для одержання дозволу на транзит територією інших держав, з огляду на те, що законодавством багатьох держав подібний транзит не до­пускається.

Тимчасово передані особи, а також таку, що з'явилася за повісткою, не може бути без згоди договірної сторони, що її видала, притягнуто до кримінальної відповідальності чи підда­но покаранню в запитуючій державі за раніше, тобто до видачі (що не фігурував на момент видачі) вчинений злочин.

Свідок чи експерт, які, незалежно від їхнього громадянства, добровільно з'явилися за викликом у відповідний орган іншої договірної сторони, а також тимчасово передана особа, звіль­нена з-під варти зі спливом строку тримання під вартою, не можуть на території цієї держави бути притягнуті до кримі­нальної чи адміністративної відповідальності, взяті під варту чи піддані покаранню у зв'язку з яким-небудь діянням, учиненим до перетинання її державного кордону. Таку особу не може бути також притягнуто до кримінальної чи адміністративної відповідальності, взято під варту чи піддано покаранню з огляду на діяння, що є предметом розгляду.

Однак, якщо переданій особі та свідкові, що з'явилися за повісткою, було надано можливість залишити територію запи­туючої держави, і вони нею не скористалися протягом обгово­реного терміну (після закінчення провадження у справі або кримінального переслідування), вони можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності чи піддані покаранню за злочин, зокрема й такий, що виступає предметом розгляду.

У цей термін не зараховується час, коли особа не зі своєї вини не могла залишити територію сторони, що запитувала допомога.