Каспій як зброя проти російського енергетичного домінування

Поняття регіону

Регіон – певна історико-географічна область, що об’єднує території не менше двох країн, має конкретно визначені межі ї подібні природні, історичні, соціально-культурні та господарські особливості.

Регіони істотно різняться за своїми масштабами. На глобальному рівні виділяють фізико-географічні регіони – континенти. Економічний підхід покладено в основу виділення економічних регіонів світу. Диференціацію країн світу здійснюють також на основі історичних, цивілізаційних, соціальних, культурних, етнічних, конфесійних, лінгвістичних та інших критеріїв.

Вихідною одиницею регіональної диференціації світу є історико-географічний регіон – більш-менш цілісна територія в історичному, географічному, політичному, культурному та господарському аспектах. Здебільшого вони мають різний ступінь внутрішньої єдності, часто є штучно роз’єднаними. Це залежить від їх історичної долі й типу цивілізацій, що склалися, перебігу етнічних процесів, напряму господарських зв’язків, розвитку транспортних шляхів тощо.

Характеристика кожного регіону базується на визначенні його географічної специфіки, тобто територіальних відмінностей. Головне у географічній специфіці регіонів – особливості розміщення населення, природно-ресурсного потенціалу та господарства на різних етапах історичного розвитку.

Економічний простір – територіальна сукупність господарських зв’язків. У Європі він єдиний через відносно невеликі масштаби регіонів, відсутність істотних внутрішніх перешкод та особливостей історичного розвитку. В Латинській Америці, Африці, Азії регіони слабко економічно пов’язані між собою.

Відповідно до сучасного стану економічного, історичного, культурного та географічного розвитку країн світу виділяють 18 регіонів світу. Так, Європу поділяють на Західну, Північну, Східну та Південну. Але після розпаду держав колишнього соціалістичного табору Східну Європу доцільно розглядати як два регіони: Східну Європу (в якій залишилися Європейська частина Росії, Україна, країни Балтії, Білорусь, Польща та інші) та Південно-Східну Європу (Болгарія, країни колишньої Югославії, Румунія, Молдова та інші).

Азію традиційно поділяють на Південно-Західну (або Близький та Середній Схід), Південну, Східну та Південно-Східну. Доцільно також виділення п’ятого регіону – Північної та Центральної Азії, до якого ввійшли азіатські країни та території колишнього СРСР (Азіатська частина Росії, Казахстан, країни Середньої Азії).

В Америці виділяють два великих регіони – Північну Америку (або Англо-Америку – США і Канада) та Латинську Америку, яка поділяється на два субрегіони: Середню Америку (Мексика, країни Центральної Америки та Вест-Індії) та Південну Америку (Андські країни, країни Амазонії та Ла-Плати).

У Африці виділяють п’ять регіонів: Північний, Західний, Центральний, Східний і Південний.

До історико-географічного регіону Австралія та Океанія належить материк Австралія та всі острівні держави і території Тихого океану.

Відмінність у природних умовах, економічна і культурна специфіка сформували всередині регіонів окремі, відносно єдині території нижчого рангу – субрегіони. Найчіткіше вони виражені в Азії (Близький Схід, Середній Схід, Закавказзя, Далекий Схід, Середня Азія та інші) і меншою мірою в Європі (Прибалтика, Скандинавія, Британські острови, Балканські країни тощо).

На карті світу виділяють такі історико-географічні субрегіони, що об’єднують країни за ознаками сусідства, спільності історичного та господарсько-культурного розвитку:

- Близький Схід: розташований на межі Азії та Північної Африки. Охоплює Єгипет, Судан, Ізраїль, Сирію, Ліван, Туреччину, Ірак, Кіпр, країни Аравійського півострова і невеликі держави Перської затоки;

- Середній Схід: Іран, Афганістан;

- Скандинавія: Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія;

- Сахель: Мавританія, Сенегал, Малі, Буркіна-Фасо, Ніґер, Чад, Судан, частково Ефіопія, Сомалі;

- Закавказзя: Грузія, Вірменія, Азербайджан;

- Середня Азія: Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан;

- Далекий Схід: країни Східної Азії – схід Росії, Китай, КНДР (Північна Корея), Японія, Монголія, Тайвань;

- Магриб: Туніс, Алжир, Марокко (власне Магриб), а також Лівія, Мавританія, Західна Сахара, які разом утворюють „Великий Магриб”;

- Левант: країни східного узбережжя Середземного моря – Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Кіпр;

- Прибалтика: Литва, Латвія, Естонія.

Диференціація світу на історико-географічні регіони є найбільш природною.

Клімат

В Європі представлені наступні типи клімату: арктичний, субарктичний, помірний і субтропічний. В арктичному поясі, що охоплює острови європейського сектора Арктики, клімат суворий, із тривалою морозною зимою, частими штормами, буранами, коротким холодним літом (середня температура липня, як правило, не вище 5°С); опади випадають переважно у вигляді снігу, випаровуваність мала. У субарктичному поясі (Ісландія, Пн. Феноскандія і Східноєвропейської рівнини) літо триваліше і тепліше (до 10, 12 °С в липні), зима в західних районах м'яка, у східних - морозна; опадів близько 1000 мм на заході, 400 мм на сході: випаровуваність менша опадів. У помірному поясі (інші райони Європи, крім Середземномор'я і Південного берега Криму) виділяється холодніший, бореальний клімат північної частини поясу і більш теплий, субореальний - у південній частині.

Крім того, на заході поясу клімат морський, з малою річною амплітудою температури, теплим на півдні і прохолодним на півночі літом, м'якою зимою без стійкого снігового покриву на рівнинах, великими опадами в усі сезони, особливо взимку, достатнім і надлишковим зволоженням. На сході клімат помірно континентальний, з морозною сніжною зимою (крім південних районів), прохолодним на півночі, теплим у центрі і спекотним на півдні літом, великою річною амплітудою температур; річна сума опадів більше випаровуваності на півночі, майже дорівнює їй у центрі і менше випаровуваності на півдні. У субтропічному поясі представлений середземноморський тип клімату з м'якою, теплою, але дощовою зимою (температура січня від 4 до 12 °С) з перемінною погодою і теплим літом.

На заході Піренейського, на Апеннінському, на заході і північному заході Балканського півостровів представлений морський різновид цього клімату (укорочений період літньої сухості, велика сума опадів), в інших районах цих півостровів і на Південному березі Криму - континентальний різновид.

 

Внутрішні води

За величиною стоку води (близько 295 мм) Європа посідає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але через менші розміри суші за обсягом стоку (близько 2850 км3 на рік) вона випереджає тільки Австралію та Антарктиду. Розподіл стоку на території Європи нерівномірний. У відповідності зі ступенем зволоження стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Більша частина Європи належить до басейну Атлантичного океану і його морів, менша - до басейну Північного Льодовитого океану і басейну внутрішнього стоку - Каспійського моря.

Ріки

Великі ріки зосереджені на рівнинах Східної Європи. Перше місце за довжиною (3530 км), площею басейну і середньою річною витратою посідає Волга. Наступні за довжиною у Східній Європі: Урал, Дніпро, Дон, Печора, Дністер, Північна Двіна. У Західній Європі найбільшими є Дунай (довжина 2850 км,), Рейн, Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра. На рівнинах Східної Європи переважають ріки зі спокійною течією; основний стік припадає на весну і початок літа, а на ріках північної частини рівнин у зв'язку з пізнім таненням снігу максимум стоку зміщується до літа; взимку встановлюється крижаний покрив тривалістю від 1,5-3 місяців на півдні до 7-7,5 місяців на півночі.

У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки зі слабко розробленими долинами, які мають багато озероподібних розширень.

У рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощове; ріки не замерзають або мають короткий хитливий льодостав. На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, ФРН стік рівномірний, з незначним збільшенням взимку і зниженням влітку. У більш східних рівнинах Середньої Європи до основного дощового живлення навесні приєднується снігове; максимум стоку зміщається на весну, а літня межень стає більш тривалою і низькою. У середньовисотних горах (Карпати й інші), вкритих взимку снігом, ріки мають бурхливі весняні повені.

На ріках високогірних районів Альп до снігового і дощового живлення приєднується льодовикове; у літні місяці характерні високі повені, взимку стік дуже малий або зовсім відсутній. Середземноморським рікам властиві значні підйоми рівня води восени і взимку і низька межень влітку, коли невеликі ріки дуже міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати у кілька десятків разів перевищують літні. У карстових районах Середземномор'я велику роль у живленні рік відіграють ґрунтові води, тому стік у них більш врегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.

Озера

Розподіл озер по території Європи дуже нерівномірний. Найбільш численні скупчення озер на рівнинах і в горах, що зазнавали плейстоценового заледеніння.

Велика частина озер цих районів відноситься до тектонічних знижень; вони характеризуються сильно порізаною береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по поздовжній осі тектонічних знижень або у напрямку руху льодовиків формою. До цього типу належать рівнинні озера, а також озера передгір'їв. На морених рівнинах поширені відносно невеликі озера міжморених знижень або розташовані у стародавніх балках стоку льодовикових вод. В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, у найвищих районах Карпат, на півночі Уралу є невеликі "альпійські" озера в карових поглибленнях.

За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці у заплавах рівнинних рік; дельтові - у низов'ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові - по узбережжю Чорного й Азовського морів; тектонічні - Шкодер (Скадарське), Охридське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині й ін.; вулканічні - на Апеннінському півострові та в Ісландії; карстові - на сході Східно-Європейської рівнини, на Балканському й Апеннінському півостровах. Більшість озер Європи відноситься до прісних проточних водойм. В аридних південно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералізовані озера (Ельтон, Баскунчак); тут на кордоні з Азією знаходиться найбільше озеро світу - Каспійське море. Європа володіє значними гідроенергетичними ресурсами. Досить багаті на них гірські райони Скандинавії, Альпи, середньогір'я Середньої Європи. Потужні ГЕС споруджені на великих ріках Східної Європи на Волзі, Камі, Дніпрі.

Льодовики

Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км2. Найбільші скупчення льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (58 тис. км2), Новій Землі, Землі Франца-Йосипа, в Ісландії і в Скандинавських горах, У материковій частині Європи льодовики є також в Альпах, на півночі Уралу, у Піренеях, у горах Сьєрра-Невада

 

Ґрунти

Розподіл різних типів ґрунтів у Європі в цілому має зональний характер. Виділяються 4 пояси ґрунтоутворення: арктичний (полярний), бореальний, суббореальний, субтропічний. Найбільші площі займають ґрунти бореального і суббореального поясів. За структурою ґрунтової зональності і типами ґрунтів райони з вологим океанічним кліматом Західної Європи відрізняються від районів з континентальним кліматом Східної Європи. В арктичному поясі формуються арктичні і тундрові ґрунти. Перші представлені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосипа, на півночі Нової Землі, є дуже малопотужними ґрунтами зі слабкою диференціацією генетичних ґрунтових горизонтів. Тундрові ґрунти поширені на півночі Феноскандії, на півдні Нової Землі, на Східноєвропейській рівнині на північ від Північного полярного кола.

У знижених слабко дренованих місцях (особливо у басейні нижньої течії р. Печора) тундрові ґрунти сполучаються з тундровими болотними ґрунтами. Бореальний пояс охоплює Ісландію, велику частину Феноскандії, Британських островів, Середньоєвропейської рівнини і Східної Європи на північ від лінії Львів - Київ - Курськ - Перм - Свердловськ.

У районах з континентальним кліматом у цьому поясі послідовно змінюють одне одного: глейово-підзолисті ґрунти північної тайги; типові підзолисті ґрунти середньої частини тайги з добре вираженим промивним режимом; дерново-підзолисті ґрунти південної частини тайги і крислато-хвойних лісів; на самому півдні бореального поясу в Східній Європі поширені сірі лісові.

У районах бореального поясу з океанічним кліматом представлені: дерново-торф'янисті ґрунти під субарктичними лугами і рідколіссями Ісландії, північно-західної Скандинавії, Фарерських і Гебридських островів; сильно вилуджені дерново-палево-підзолисті ґрунти на півдні Скандинавії і Фінляндії, на півночі Великобританії, на Середньоєвропейській рівнині. З інтразональних ґрунтів для бореального поясу характерні: алювіальні; дерново-карбонатні; дерново-глейові; торф'яно-болотні ґрунти верещатників.

У гірських районах поясу розвинуті гірсько-тундрові ґрунти, на Уралі також гірські дерново-підзолисті і гірські сірі лісові, у Шотландії і середньогір'ях Скандинавії - гірські підзолисті. У суббореальному поясі розходження у зональній структурі ґрунтового покриву між океанічними і помірно континентальними районами ще більше збільшуються. У помірно континентальних районах під степами на лісових материнських породах сформувалися чорноземи і каштанові ґрунти.

У лісостепі і на півночі степи представлені опідзоленими, вилудженими і типовими чорноземами; у більш сухих степових районах - мало- і середньогумусні звичайні і південні чорноземи; у Молдові і суміжних районах Румунії, на сході Приазовської низовини і на рівнинах Криму на мергелях і вапняках - звичайні і південні міцелярно-карбонатні мало- і середньогумусні ґрунти з високим вмістом карбонатів по всьому профілю; у найбільш сухих степах південної України, Нижнього Поволжя, Прикаспію. У результаті значної розчленованості поверхні і літологічної строкатості бурі лісові ґрунти мають різний ступінь лужності й опідзоленості, нерідко чергуються з підзолистими, дерново-карбонатними ґрунтами і бурими рендзинами.

У міжгірних рівнинах з їх більш континентальним кліматом бурі лісові ґрунти заміщаються переважно малопотужними типовими і звичайними чорноземами і лужно-чорноземними ґрунтами, основні ареали яких припадають на Придунайські рівнини; тут же, у зниженнях, зустрічаються солончаки і солонці. На більшій частині середньовисотних гір розвинуті гірські бурі лісові ґрунти; у Карпатах, Піренеях і Альпах, крім того, виражені гірські підзолисті, що змінюються вище гірcько-луговими ґрунтами. У поясі субтропічного ґрунтоутворення південної Європи і Південного берега Криму типові коричневі ґрунти вічнозелених ксерофітних лісів і чагарників зі значним змістом гумусу, великою карбонатністю по всьому профілю. У вологих районах ці ґрунти вилуджені, карбонати в них вимиті на велику глибину.

На заході Балканського півострова, на південному сході Апеннінського півострова та в інших районах поширення "терра росса" утворюються сильно карбонатні червоні рендзини. У найбільш сухих районах Середземномор'я у чагарникових формаціях представлені сіро-коричневі ґрунти. На міжгірних рівнинах Балканського півострова на продуктах вивітрювання основних кристалічних порід розвинуті дуже щільні, малогумусні ґрунти смольники, пофарбовані у чорний колір нерозчинними формами органічних речовин. У горах Середземномор'я - гірські коричневі ґрунти, що змінюються з висотою гірськими бурими лісовими. Ґрунти Європи використовуються у землеробстві. Найбільшою розораністю відрізняються райони чорноземних, бурих і сірих лісових, а також коричневих ґрунтів. Дуже слабо в землеробстві використовуються тундрові, бурі напівпустельні, зовсім не використовуються арктичні ґрунти.

 

 

Каспій як зброя проти російського енергетичного домінування

За експертними оцінками, інформація щодо реальних обсягів нафти і газу у басейні Каспійського моря продовжує бути суперечливою. На сьогоднішній день можна говорити про те, що у басейні Каспійського моря зосереджено близько 15% світових покладів нафти.

Оцінки, зроблені Міністерством енергетики США, говорять про існування покладів нафти у розмірі від 80 до 100 мільярдів барелів, інші вказують на наявність у басейні Каспійського моря покладів нафти в обсягах до 250 мільярдів барелів. Є також інформація про те, що обсяги покладів нафти у казахській частині Каспійського моря - близько 40 мільярдів барелів нафти, та російській - близько 80 мільярдів галонів нафти.

На сьогоднішній день існує лише один реальний проект з транспортування каспійської нафти до європейського ринку в обхід території Росії – це проект «Баку – Тбілісі - Джейхан», завдяки якому щоденно перекачується близько одного мільйону барелів нафти. Компанія «Брітіш-Петролеум» проводить активну діяльність щодо розширення пропускної спроможності нафтопроводу «Баку-Джейхан» до 1.6 мільйона берелів нафти на день. Інші проекти щодо транспортування каспійської нафти в обхід території Росії носять більше теоретичний, ніж практичний характер.

Дві американські компанії – «Ексон-Мобіл» та «Шеврон» - видобувають з Тенгізького нафтового родовища (одне з найбільших у світі нафтородовищ, загальна площа – 565 км.), що належить Казахстану, та експортують через російські нафтопроводи, а також танкерами до морського порту в Баку, близько 300 тисяч барелів нафти щоденно (загальна кількість нафти, що видобувається американськими компаніями у басейні Каспійського моря, та експортується на зарубіжні ринки, становить близько 600 тисяч барелів нафти на день). Росія продовжує свідоме блокування перспективних розробок американськими компаніями Тенгізького нафтового родовища.

Участь Сполучених Штатів у реалізації проектів з видобутку і транспортування газу та нафти з басейну Каспійського моря є важливою, оскільки цей регіон становить особливий інтерес для національної безпеки США. Військова база збройних сил США в Киргизстані покликана, серед іншого, забезпечувати належні умови безпеки для роботи американських компаній у басейні Каспійського моря. Сполучені Штати, реалізуючи енергетичні проекти у басейні Каспійського моря, зосереджуються також на важливих питаннях щодо делімітації морських кордонів, реалізації гуманітарних проектів, покликаних утверджувати демократичні процеси у даному регіоні, а також прагнуть до створення передумов, необхідних для реалізації альтернативних енергетичних проектів.

Ключовим аспектом для американської зовнішньої політики у даному регіоні є будівництво ефективних та надійних шляхів транспортування каспійської нафти до зарубіжних споживачів.

Сполучені Штати зацікавлені у реалізації проектів з транспортування енергоносіїв з регіону Каспійського моря до європейського ринку в обхід території Росії.

Китай починає відігравати все більш активну роль у переговорах щодо придбання енергоносіїв з басейну Каспійського моря. На сьогоднішні спостерігається висока активність китайських компаній у співпраці з Урядом Казахстану щодо шляхів придбання та транспортування прикаспійського газу та придбання нафти. Така активність вказує на наявність чіткої стратегії Китаю щодо широкого залучення у міжнародні енергетичні проекти, покликані задовольняти потреби Китаю у нафті та газі. Китай вже отримав принципову згоду Туркменістану на продаж великих обсягів газу, і єдиною проблемою залишається будівництво надійної системи його транзиту з Туркменістану до Китаю.

Сьогодні тривають переговори щодо формалізації відносин Китаю з прикаспійськими державами, і результатом цього процесу повинні стати підписані міждержавні угоди на придбання та транзит енергоносіїв з Каспійського регіону до китайського ринку. Активізація Китаю у басейні Каспійського моря може становити опосередковану небезпеку для європейських споживачів нафти і газу, оскільки у перспективі прикаспійські країни-експортери енергоносіїв можуть повністю переключитися на перспективний китайський ринок, здатний споживати надзвичайно великі обсяги газу та нафти. У разі опрацювання проектів з будівництва транспортних мереж з регіону Каспію до Китаю європейські споживачі можуть бути відсунуті на другий план. Саме тому Сполучені Штати зацікавлені у якнайшвидшому пошуку нових ідей щодо транспортування енергоресурсів з Каспійського регіону до європейського ринку.

Проте існує декілька позитивних для європейського газового ринку новин, зокрема:

- Норвегія нарощує можливості з видобутку та експорту власного газу, плануючи протягом найближчих десяти років вдвічі збільшити обсяги видобутку та продажу газу на європейському ринку;

- газ з регіону Каспійського моря, хоча і не в значних обсягах, надходить до європейського ринку;

- Катар, Нігерія та Лівія мають тверді наміри розширити експорт газу на європейський ринок.

Проблема для Європи продовжує полягати не в існуванні залежності європейських країн від імпортованого газу, а у відсутності альтернативних шляхів придбання газу.

Фактично, монополія на газовому ринку є наслідком постійного зростання ціни на газ.

Єдиним ефективним шляхом, що дозволить уникати повторення газових криз, експерт вважає вироблення усіма членами Європейського союзу та Східноєвропейських країн єдиної енергетичної стратегії, спрямованої на розробку та реалізацію якомога більшої кількості проектів з придбання та транспортування газу на європейський енергетичний ринок. Створення єдиного європейського енергетичного ринку є надзвичайно важливим завданням не лише для європейських країн, але й для Сполучених Штатів.

 

Сучасні політичні доктрини в державах Центральної Азії та їх особливості.

 

Геополітичне середовище і зовнішня політика держав Балтії.

Зовнішня політика країн Балтії тісно пов’язана з особливостями розвитку їхньої політичної ідентичності. Формування основних цілей зовнішньої політики та політики безпеки балтійських держав – зміцнення державного суверенітету та приєднання до європейського інтеграційного процесу – проходило в умовах „інтеграційної дилеми”. „Інтеграційна дилема” у сучасній інтерпретації в сучасних визначається як протиріччя між процесами будування держави-нації та процесом європейської інтеграції, що призводить до напруження між зовнішньою та внутрішньою політикою. Проте з точки зору конструктивізму, ця дилема набула іншого характеру: Європа та держава-нація є взаємодоповнюючими категоріями.
Теоретичною базою дослідження стала теорія малих держав в аспекті здійснення малими державами зовнішньої політики. Автор використовував цю теорію, тому що вона найкраще описує парадигму поведінки малих держав в міжнародних відносинах. Країни Балтії є малими державами з точки зору географічних розмірів, кількості населення та ступеня впливу на міжнародні справи. Концепція складної взаємозалежності використовується як доповнення до теорії малих держав в трактуванні міждержавного співробітництва, уразливості при взаємозалежності і вибору варіанту політики безпеки балтійських країн. В даному дослідженні автор підкреслює, що країни Балтії бажали приєднатися до НАТО для отримання гарантій своєї „жорсткої” безпеки, а до ЄС – для отримання гарантій „м’якої” безпеки.
2. Після відновлення незалежності країни Балтії зіткнулися з проблемою вибору подальшого напряму розвитку. Автор в дослідженні приділив увагу трьом основним, на його думку, варіантам, що могли вплинути на формування зовнішньої політики країн Балтії.
Першим розглядався варіант нейтралітету. Ідея нейтралітету не пішла далі дискусій серед політичної еліти через такі причини: По-перше, нейтралітет був альтернативою членству в Союзі під час біполярної системи міжнародних відносин. Він ґрунтувався на концепціях суверенітету і незалежності політики та на ідеї об’єктивно існуючих загроз. У результаті зміни міжнародної ситуації ідея нейтралітету втратила свою життєздатність як засіб забезпечення безпеки. Багато дослідників в країнах Балтії стверджували, що нейтралітет існує лише під час війни або якщо війна є цілком ймовірною. Ситуація ж в Європі не передбачала виникнення війни, тому необхідність дотримуватися нейтралітету, на їхню думку, втратила свою актуальність. Друга причина, чому ця політика зазнала невдачі, була пов’язана з історичним досвідом балтійських країн дотримання політики нейтралітету країни в 1930-х роках, коли це не допомогло країні і вона була приєднана до СРСР. По-третє, нейтралітет розглядався як перешкода майбутній інтеграції країн Балтії у західні структури безпеки. І, нарешті, останній аргумент, який зміцнив позицію політичної еліти країн Балтії відмовитися від політики нейтралітету, стосувався Росії: Росія продовжувала розглядати країни Балтії в контексті своїх геополітичних інтересів.
Другий варіант стосувався ідеї створення військового альянсу трьох країн Балтії. Проте балтійські держави не підтримали цю ідею через його слабкість і неможливість самостійно протистояти зовнішнім загрозам. У той же час в усіх трьох країнах Балтії сама ідея співробітництва не відкидалася, але йшлося про створення спільних інституцій, а не наднаціональних органів, які мали б дорадчий характер і координували дії цих країн у питанні європейської та євроатлантичної інтеграції.