МЗС. Повноваження та структура

Практичне здійснення зовнішньої політичної діяльності

Положення про Міністерство закордонних справ України 2011

розробляє проекти нормативно-правових актів з питань зовнішньої політики і дипломатичної служби України;

2) бере участь у приведенні законодавства України у відповідність із її міжнародними зобов'язаннями та міжнародно-правовими нормами, погоджує проекти законів, інших нормативно-правових актів з питань зовнішньополітичної діяльності, міжнародних відносин, які надходять на погодження від інших органів;

3) аналізує стан дотримання нормативно-правових актів, що регулюють діяльність органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин;

4) забезпечує підтримання дипломатичних зносин України з іноземними державами, представництво України у міжнародних організаціях, органах та спеціальних місіях;

5) вносить пропозиції щодо визнання Україною іноземних держав, встановлення з ними дипломатичних зносин;

6) виступає із заявами і роз'ясненнями щодо питань зовнішньої політики України, опубліковує повідомлення та розповсюджує прес-релізи з міжнародних питань;

7) вносить пропозиції щодо ініціатив міжнародного характеру, здійснення заходів, спрямованих на підвищення ефективності співпраці України з іноземними державами і міжнародними організаціями;

8) здійснює функції Національного органу України з виконання Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї та про її знищення;

9) готує пропозиції щодо покращення інвестиційного клімату, створення позитивного інвестиційного іміджу держави, сприяє залученню іноземних інвестицій в Україну;

10) здійснює аналіз тенденцій політичного та соціально-економічного розвитку іноземних держав, їх можливого впливу на інтереси України;

11) здійснює аналіз економічних процесів, які відбуваються в державах - основних партнерах України, та їхнього впливу на розвиток двостороннього торговельного та інвестиційного співробітництва, забезпечує моніторинг світових економічних процесів, основних тенденцій на світовому ринку, а також міжнародної практики регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

12) забезпечує, організовує та координує діяльність економічних відділів закордонних дипломатичних установ України;

13) надає допомогу центральним органам виконавчої влади у проведенні за кордоном торговельно-промислових, науково-технічних виставок, ярмарків тощо;

14) надає допомогу українським суб'єктам підприємницької діяльності у просуванні вітчизняної продукції на зовнішні ринки збуту, пошуку потенційних партнерів, проведенні за кордоном презентаційних заходів;

15) сприяє в організації одержання міжнародної технічної допомоги;

16) здійснює координацію діяльності українських частин двосторонніх комісій, комітетів, координаційних рад та інших міжурядових органів з питань економічного співробітництва;

17) поширює інформацію про Україну за кордоном та розробляє офіційну позицію щодо резонансних внутрішньополітичних подій в Україні для інформування світової громадськості;

18) забезпечує закордонні дипломатичні установи України інформаційною продукцією для популяризації місця і ролі України у світі, зміцнення позитивного міжнародного іміджу держави;

19) забезпечує реалізацію в межах своїх повноважень державної політики у сфері європейської інтеграції та євроатлантичного співробітництва;

20) забезпечує діяльність Комісії з питань партнерства України з Організацією Північноатлантичного договору та здійснює координацію роботи з щорічної розробки проекту Річної національної програми співробітництва Україна - НАТО (РНП);

21) виконує функції Головного центру реєстрації документів НАТО та Центральної реєстратури документів з обмеженим доступом Європейського Союзу;

22) реалізує у межах своїх повноважень державну політику з питань забезпечення організації розвитку зв'язків із закордонними українцями, координує заходи, здійснювані органами виконавчої влади у цій сфері;

23) приймає заяви на отримання статусу закордонного українця та видає посвідчення закордонногоукраїнця;

24) затверджує порядок зберігання і знищення бланків посвідчення закордонного українця;

25) вносить Президентові України або Кабінету Міністрів України, зокрема, разом з іншими центральними органами виконавчої влади, пропозиції щодо укладення, припинення чи зупинення дії міжнародних договорів України, а також погоджує подання зазначеними органами таких пропозицій;

26) веде реєстр міжнародних договорів України, зберігає оригінали текстів міжнародних договорів України, документів міжнародних організацій, їх завірені копії та офіційні переклади, а також інші матеріали з питань зовнішньої політики;

27) здійснює загальний нагляд за виконанням міжнародних договорів України, у тому числі іншими сторонами, забезпеченням реалізації прав, що випливають із таких договорів для України, вносить пропозиції відповідно Президентові України або Кабінету Міністрів України щодо вжиття необхідних заходів з метою забезпечення виконання міжнародних договорів України;

28) здійснює контроль автентичності текстів українською та іноземними мовами;

29) здійснює обмін ратифікаційними грамотами і передачу грамот про ратифікацію міжнародних договорів України на зберігання депозитаріям;

30) оформляє повноваження на укладення міжнародних договорів і на участь у роботі міжнародних організацій;

 12. Міністр має першого заступника та заступника Міністра - керівника апарату.

У разі необхідності для забезпечення здійснення міністерством окремих завдань за рішенням Президента України у міністерстві вводиться посада заступника Міністра.

Перший заступник, заступник Міністра, заступник Міністра - керівник апарату призначаються на посади за поданням Прем'єр-міністра України, внесеним на підставі пропозицій Міністра, та звільняються з посад Президентом України.

Обов'язки першого заступника Міністра, заступника Міністра, заступника Міністра - керівника апарату та розподіл повноважень між ними визначаються Міністром.

Заступник Міністра - керівник апарату здійснює керівництво діяльністю апарату МЗС України, призначає на посади та звільняє з посад працівників дипломатичної служби (крім тих, які призначаються на посади та звільняються з посад Президентом України та Міністром).

 

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у МЗС України можуть утворюватись інші постійні або тимчасові консультативні, дорадчі органи.

Рішення про утворення чи ліквідацію колегії, інших постійних або тимчасових консультативних, дорадчих органів, їх кількісний та персональний склад, положення про них затверджує Міністр.

14. Гранична чисельність державних службовців та працівників МЗС України затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структура апарату МЗС України затверджується Міністром.

 

8. Історія виникнення і розвитку дип служби

дипломатична служба України (далі - дипломатична служба) - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;

Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у від­носинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ.

Серед відомих пам'яток стародавньої дипломатії особли­вий інтерес, як за об'єктом, так і за змістом, становлять ельамаринське листування і договір єгипетського фараона Рамзеса II з царем хетів Хаттушилем ПІ, укладений 1296 р. до Р. X

Цікавим джерелом історії дипломатії цього періоду є закони Ману.

Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була "проксенія", тобто гос­тинність. Конфлікти, що виникали між общинами і по­лісами, вирішували за допомогою спеціально уповноваже­них, або послів.

У стародавні часи не існувало якихось певних юридич­них правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов'язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були по­стійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переваж­но, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов'язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово.

У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і відряджати посольства зав­жди було прерогативою найвищих органів держави: спочат­ку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів.

Форми церковної дипломатії були запозичені нею з ан­тичності. Так, посланники Папи називаються легатами, вікаріями, ораторами, нунціями. Вперше присутність пап­ського легата спостерігається на Нікійському соборі 325 р.

В епоху Середньовіччя в жорстокій боротьбі формують­ся національні держави. Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візан­тійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпо­рядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов.

Феодальна роздробленість, яка переважала в Європі в ті часи, не сприяла ні зростанню дипломатії, ні встановленню і визначенню розвитку дипломатичного права. Цей процес розпочався дещо пізніше, коли на карті Європи з'являють­ся могутні феодальні монархії: Франція, Іспанія, Англія і пізніше Росія. Однак при цьому треба зауважити, що існу­ючий на той час церемоніал та дипломатичний етикет цих великих держав, по суті, не дуже відрізнявся від їх попе­редників, тобто країн раннього Середньовіччя. Вірчі грамо­ти того часу вже мали чітку встановлену форму, до 1740 р. їх писали лише латиною.

Переломним моментом в історії дипломатії і диплома­тичного права стала поява постійних дипломатичних пред­ставників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), роз­ташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники дея­ких держав з'являються також у Парижі та Лондоні.

У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дип­ломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення криміналь­ної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави пе­ребування щодо дипломатичних представників чужоземних держав

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипло­матичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цьо­го інституту. У прийнятому Регламенті був підтверджений принцип суверенної рівності держав, якого до цього часу не дотримувались дипломати різних держав.

Відлік нової дипломатії XX ст. потрібно вести від Вер-сальського договору 1919 р. і створення Ліги Націй. Важ­ливим етапом її розвитку був Паризький мирний договір 1928 р., який заборонив війну як знаряддя національної політики, але, на жаль, не став надійною перепоною для розв'язання Другої світової війни.

 

 

9. Становлення і розвиток Зовн служби У в 20 ст

Початок XX ст. ознаменував особливе загострення супе­речностей між багатьма "цивілізованими державами" світу. При цьому Україна виявилася в центрі головних подій, що були пов'язані з Першою світовою війною, оскільки вона займала вигідне геополітичне становище й мала значний воєнно-економічний потенціал та людські ресурси. У дип­ломатичних відносинах принаймні трьох держав — Німеч­чини, Австро-Угорщини та Росії — їй відводилося одне з чільних місць.

Лютий 1917 р. приніс Україні великі надії на третю істо­ричну спробу встановлення власної державності, суверен­ності та незалежності. Але, на жаль, у перші місяці існу­вання Української Народної Республіки її керівництво не вважало Україну самостійним суб'єктом міжнародних від­носин, а розглядало її як автономію Росії.

Після проголошення IV Універсалу УНР отримує статус суверенної держави. А вже з 1 січня 1918 р. делегація Цен­тральної Ради бере участь у мирних переговорах у Брест-Литовську. За Брест-Литовською угодою від 9 лютого 1918 р. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія та Туреччина визна­ли незалежність УНР. Проте повноцінним суб'єктом міжна­родного права Україні так і не вдалося стати, оскільки вона опинилася в стані окупації Німеччиною та її союзниками.

У період Гетьманату українська дипломатія посилює свою діяльність. Зокрема, Україна намагалася налагодити добрі відносини з нейтральними державами, проводячи переговори з Голландією, Данією, Італією, Іраном, Іспанією, Швейцарією, Швецією.

Надалі через погіршення міжнародної ситуації стосовно України її дипломатична діяльність послаблюється і нерідко приносить негативні результати.

ЗО грудня 1922 р. РСФРР, УРСР, БРСР, ЗСФРР прий­няли декларацію і підписали договір про створення Союзу PCP. Тоді ж був підписаний договір про передання всіма суб'єктами нового Союзу у відання союзного уряду повно­важень представництва в міжнародних відносинах оголо­шення війни та укладення миру, ратифікації міжнародних угод. У серпні 1923 р. консульства і дипломатичні представ­ництва України були злиті з апаратом союзного Наркомату закордонних справ. Не маючи змоги здійснювати власну за­кордонну політику, керівники радянської України вдалися до активізації дозволеної їм міжнародної діяльності на етніч­них землях за межами СРСР, хоча й тут можливості У PCP були обмежені.

Друга світова війна стала серйозним випробуванням для всього українського народу, але разом з тим і значним по­штовхом до створення простору для виявлення демократич­них тенденцій, розширення повноважень України у сфері зовнішньополітичної діяльності. 1 лютого 1944 p. X сесія Верховної Ради СРСР прийняла закон "Про надання союз­ним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного на союзно-респуб­ліканський комісаріат". Розширення суверенітету союзних республік насправді було "паперовим". Починаючи з 6 травня 1945 p., після розв'язання основ­них суперечливих питань, українська делегація прибула до Сан-Франциско і долучилася до роботи конференції ООН як держава-засновниця. У післявоєнний період Україна, як і всі країни, що підписали Статут ООН, стала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, що закріплені в ньому. Основні зусилля української дипломатії були спрямовані на визнання возз'єднаних західноукраїн­ських земель і західних кордонів. 10 лютого 1947 р. Украї­на взяла участь у підписанні Паризьких мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де було підтверджено включення західноукраїнських земель до УРСР.

У 50-х роках XX ст. дипломати України працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод та конвенцій. У 1957 р. відкривається по­стійне представництво України при ООН. Трибуна цієї міжнародної організації стала основним полем зовнішньо­політичної діяльності України у післявоєнні роки.

Участь УРСР у створенні ООН мала важливе морально-політичне значення і далекосяжні наслідки. Зокрема, при­четність до створення першої універсальної міжнародної організації підвищувала її авторитет. Це також був своєрід­ний прорив української дипломатії на якісний рівень. Укра­їнська дипломатія пройшла певне "хрещення" в діяльності міжнародної організації, виробила певні методи ведення переговорів із захисту державних інтересів. І найважливі­ший урок, який випливає з цього, полягає в тому, що саме через участь в ООН Україна заклала міцний фундамент майбутній будові — незалежній і самостійній державі.

На першій сесії ООН 1946 р., а також 1984—1985 рр. Україна брала участь у роботі Ради Безпеки ООН. Крім цього, вона обиралася членом Економічної і Соціальної Ради ООН (1946, 1977—1979 рр.), Комісії ООН з прав людини (1946—1971 рр., 1983—1985 рр.), Соціальної Комісії ООН зі становища жінок (1981—1984 рр.), Адміністративної ради Міжнародної організації праці (1963—1966, 1972—1975 та 1981 — 1984 рр.), Виконавчої Ради ЮНЕСКО (1980— 1985 рр.) та інших органів міжнародних організацій.

Зовнішньоекономічні зв'язки України активізувалися із прийняттям Декларації про державний суверенітет Украї­ни. Однак лише з прийняттям Акта проголошення незалеж­ності України українська дипломатія продовжила справж­ню роботу над утвердженням міжнародної правосуб'єктності нашої держави.

Особливо важливе значення мав документ, схвалений Верховною Радою України 2 липня 1993 р., — "Про основні напрями зовнішньої політики України".

 

10. Поняття, система і джерела дипл права

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин.

Термін "дипломатичне право" правильніший, ніж термін "посольське право", який застосовувався в історичному плані раніше. Хоч і незначна, але, все-таки, відмінність між ними виявляється в тому, що "дипломатичне право"- це сукупність норм, які регулюють всю офіційну діяльність держави та її органів у сфері зовнішніх відносин, тоді як "посольське право" охоплювало своїм визначенням лише ту частину норм, що регулювали питання закордонного дипломатичного представництва.

Предмет дипломатичного права охоплює цілу низку пи­тань, що стосуються офіційної діяльності держав та інших суб'єктів міжнародного права у сфері зовнішніх відносин. Сюди належать питання регулювання зовнішніх відносин держав та інших суб'єктів міжнародного права, форми їх представництва за кордоном, форми ведення переговорів, організація дипломатичної служби (як центральної, так і за­кордонної), питання дипломатичного етикету, підготовка дипломатичних кадрів тощо.

Крім цього, дипломатичне право можна розглядати у двох аспектах: як активне і як пасивне дипломатичне право. Такий поділ є дещо умовним, але в теоретичному плані він дає змогу проаналізувати різні аспекти цього правового явища.

Активне дипломатичне право це право держави та інших суб'єктів міжнародного права призначати своїх пред­ставників при іноземних державах та міжнародних органі­заціях з наданням їм відповідних прав і переваг, які визна­ні за такими особами у нормах сучасного міжнародного права, та відповідно приймати їх у себе. Безумовно, основ­ним суб'єктом, який реалізує на практиці активне диплома­тичне право, виступає, передусім, суверенна, незалежна дер­жава. Міжнародне представництво при цьому здійснюєть­ся в різних державах неоднаково.

снує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутрішньодержавного права. Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як, наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін.

 

11. ВК 1961 про дип зносини, структура, основні положення

Конвенція регулює широке коло питань, що стосуються дип. зносин між д-вами. Складається з преамбули та 53 статей. Охоплює такі осн. групи питань: а) дип. зносини взагалі (ст. 2—21), зокрема — функції дип. представництв; порядок акредитування глави дип. представництва і припинення його діяльності; вимоги щодо призначення членів дип. персоналу представництва і підстави припинення їх функцій; кількість членів персоналу представництва; дип. старшинство тощо; б) дипломатичні привілеї та імунітети (ст. 22—41); в) взаємні обов'язки дип. представництва та д-ви перебування (ст. 42—46); г) неприпустимість дискримінації (ст. 47); д) заключні положення (ст. 48-53). Конвенція набула чинності 24. IV 1964, в Україні - 12.VII 1964

 

 

12. поняття дип служби, правове регулювання в У

дипломатична служба України (далі - дипломатична служба) - це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;