Основні ознаки правової держави

 

Для правової держави характерне верховенство закону у всіх сферах суспільного життя. У правовій державі жоден державний орган, посадова особа, колектив або громадська організація, жодна людина не можуть посягати на закон. За його порушення вони несуть сувору юридичну відповідальність.

Коли ми ведемо мову про верховенство закону як нормативно-правового акта, що наділений вищою юридичною чинністю, то маємо на увазі, що всі підзаконні акти повинні строго відповідати йому, а посадові особи не можуть ухилятися від його виконання і тим більше порушувати його. Також неприпустимо „збагачувати” закон підзаконними актами, вкладати в його зміст те, що не було передбачено законодавцем. Крім того, усі рядові громадяни повинні керуватися законами, а отже, мають бути поінформовані про його зміст.

Правова держава передбачає також правову стійкість Конституції. Неприпустимі її постійна зміна, доповнення і відновлення, бо в такому разі вона перестає бути Основним Законом держави, що має довгостроковий характер. Якщо конституція виражає державну волю суспільства, то її зміна, відновлення повинні здійснюватися відповідно до неї, а не силою.

Зміцнення законності залишається найактуальнішим завданням, тому що це – головна категорія правової держави.

Конституція України 1996 р. – юридична база всього законодавства, у якій закріплені основи економічної, соціальної і політичної організації суспільства, установлюється механізм державної влади й управління, основні права й обов’язки громадян. Звідси і значення Конституції як Основного Закону держави. Необхідно максимально намагатися, щоб Конституція посідала реальне місце в правовій системі, мала практичну цінність. Конституція закріплює основні положення всіх сторін державного і громадського життя, тому для практичної реалізації її норм, як правило, необхідні додаткові законодавчі акти, що деталізують конституційні положення такою мірою, якою це необхідно для їхнього втілення в життя. Однак у найважливіших питаннях і сама Конституція повинна бути в достатній мірі конкретною, щоб виступати джерелом норм прямої дії, обов’язкових для державних органів, посадових осіб. До таких норм, належать ті, котрі закріплюють основні права, свободи й обов’язки громадян, реальність яких не повинна пов’язуватися з наявністю або відсутністю спеціального акта, що стосується механізму реалізації зазначеної групи конституційних норм. Ретельний підхід до розробки законодавчих актів, з одного боку, і готовність внести в них необхідні виправлення і поправки, викликані реальною життєвою практикою, з іншого, являють собою ті правила, якими повинен керуватися законодавець. Законодавчі акти, навіть, що стосуються найважливіших сторін державного і громадського життя, часто не відповідають вимогам нормативності й гарантованості. За таких умов ці акти не стають реальними регуляторами суспільних відносин, не дають значного соціального ефекту, незважаючи на всі заклики і навіть боротьбу за дотримання й застосування таких актів. Необхідно досягти високої якості законодавства, а також установити механізм самореалізації правових норм, що будуть сприяти становленню правової держави.

Конкретно-історичний досвід становлення і розвитку правової державності визначається соціально-економічними і політичними умовами, рівнем суспільної правосвідомості, суб’єктивними факторами, національними й історичними традиціями. Однією із таких умов є існування єдиного правового простору в межах держави. Учені - юристи, що займаються розробкою проблем правової держави і пов’язують формування її основ, насамперед із реалізацією принципу верховенства закону як основної загальнодемократичної цінності, приділити увагу поняттю правового закону, необхідності надання законам у тому числі й Конституції, прямої дії, упорядкування відомчої і локальної нормотворчості, створення правових механізмів, що забезпечують повну відповідність їх закону. Але реалізація цих ідей можлива лише за наявності єдиного правового простору як визначальної умови становлення правової державності.

У сучасній демократичній державі ефективність правового простору, у якому пріоритетне значення має принцип верховенства законів, що прийнятні від імені народу і виражають його суверенну волю, над усіма чинними в країні нормативними актами. Підзаконні акти, включно з відомчими розпорядженнями, наказами, інструкціями, підлягають конституційному контролю. Це означає, що їх можна опротестувати, оскаржити й анулювати у зв’язку з порушенням законності або, навпаки, після відповідної процедури вони можуть бути підтверджені як такі, що відповідають Конституції й іншим законам.

Ідея єдиного правового простору стає національною. У країнах Західної Європи концепція правового простору поряд із концепцією європейського економічного простору набуває все більшого визнання і виражається в боротьбі з тероризмом, у захисті прав людини, у праві захисту, у відносинах між правоохоронними органами.

У правовій державі існують визначені гарантії законності, що забезпечують дотримання і виконання закону. Це соціально-економічні, політичні, юридичні і міжнародні гарантії. Політичні гарантії законності – це насамперед демократизм суспільного і державного ладу України, політичний та ідеологічний плюралізм, активна участь громадян в управлінні справами держави. Соціально-економічні гарантії законності – розмаїття форм власності, створення необхідних умов для їхнього розвитку, забезпечення їм рівного захисту, вільне підприємництво, право громадян розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці, справедливі умови найму, звільнення, оплати й охорони праці і т. ін.

До юридичних гарантій належать такі: нормативна урегульованість законами або підзаконними актами всіх суспільних відносин, що потребують правового закріплення, ефективна діяльність спеціальних органів, що контролюють дотримання законів, а також правоохоронних органів, притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що зазіхають на права і свободи громадян. До міжнародних гарантій належать: діяльність міжнародних організацій, спеціалізованих органів ООН із контролю за дотриманням прав людини в різноманітних країнах, інспекційні поїздки їхніх представників у регіоні, де порушується законодавство, що закріплює права і свободи громадян, право громадян звертатися в міжнародні органи за захистом своїх порушених прав.

Законність і правова держава – категорії багато в чому тотожні, але в них дещо ріні акценти. Законність вимагає безумовного дотримання законодавства всіма суб’єктами правової сфери, тоді як правова держава пред’являє подібну вимогу до державних структур, що виконують функції публічної влади. Тому реалізація режиму правової держави означає торжество закону, насамперед у діяльності владних структур – державних органів влади, управління, суду і прокуратури, а також їхніх посадових осіб. У результаті законність і правова держава ведуть до перетворення закону в самостійну, об’єктивну силу, життєдіяльність якої не залежить від ставлення до неї.

Реальність прав особистості, забезпечення її вільного розвитку. Верховенство закону передбачає не лише пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта щодо підзаконних актів, а й широкий спектр прав і свобод, закріплений за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більше того, вона зобов’язана послідовно і неухильно забезпечувати реалізацію цих прав і захищати їх. У зв’язку з цим принципового значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її вирішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.

Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, подано в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийняти на XXI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1996 р.[3, С.75]

Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах, закріплений і гарантований конституціями правових держав.

Особливого значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція невинності означає: справді демократична держава визнає, що всі питання, пов’язані з винністю або невинністю громадян у скоєні того чи іншого злочину, слід вирішувати тільки в судовому порядку. Більше того, європейська і світова практика припускають, що при розгляді кримінальних справ, за якими може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі вимагати, щоб його судив суд присяжних.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 р., складається з 30 статей. Уній проголошується, що „всі люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю і правами. Вони наділені розумом і совістю й повинні надходити у відношенні один до одного в дусі братерства”. Далі в ній зазначається про неприпустимість жорстокої поведінки і покарання, що принижують людську гідність. У статі 6 Декларації визнається право кожної людини на визнання її правосуб’єктності, тобто надання людині можливості мати права і виконувати обов’язки, передбачені законодавством.[2, С.125]

Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий свавільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і неупереджений суд.

У декларації також зазначається про неприпустимість свавільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т. ін.

Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані й шануватися всіма державами (свобода думки, совісті й релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захисту в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т. ін.)

Політичний та ідеологічний плюралізм - характерна ознака правової держави. Без такого плюралізму вона просто немислима. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму суспільства, дозволяє кожному його членові самому вирішувати питання про свою прихильність до тієї або іншої політичної організації чи ідеологічну упередженість. З огляду на це держава не повинна нав’язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї чи іншої політичної організації.

Усі права і свободи, перелічені в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям і втіленням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також слід назвати Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Конвенцію про права дитини.

У низці раніше названих особливостей права сучасного цивілізованого суспільства слід виділити те, що права і свободи людини не лише все більше стають предметом судового захисту. Можливе й оскарження державних актів

У міжнародних органах правосуддя у випадках, якщо, на думку заявника, обмежуються права людини.[9, С. 53]

У реальному житті скрізь порушуються права і свободи громадян (і не тільки в нашій країні, а й у всьому світі), що виражається в порушенні міжнародних актів, які стосуються прав народів, порушення правової рівності громадян, використанні прав і свобод з антиконституційною метою екстремістськими силами, елементарному невиконанні законів.

Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини: це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, злочини екоциду, військові злочини, а також злочини проти людства.

Взаємна відповідальність держави й особистості. Взаємна відповідальність особистості й держави – невід’ємна ознака правової держави. У недемократичній державі визнається тільки відповідальність громадянина перед державою. Вона ніби дарує йому права та свободи і визначає його статус. У правовій же державі, навпаки, робиться акцент на відповідальності державних органів і посадових осіб перед громадянами в разі зазіхання на їхні права і свободи. Ця відповідальність стає реальною тільки за наявності відповідних нормативно-правових актів, що закріплюють процедуру залучення до неї посадових осіб, винних у порушенні прав і свобод громадян, і передбачають жорсткі санкції за це.

Важливим гарантом непорушності прав і свобод громадян є конституційне положення, відповідно до якого владні структури держави зобов’язані забезпечувати кожному можливість ознайомлення з документами і матеріалами, що стосуються безпосередньо його прав і свобод. У правовій державі визнається і право кожного громадянина захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом.

Усе це разом узяте робить державу відповідальною перед громадянином. У свою чергу, громадянин несе відповідальність за свої незаконні дії перед державою в особі її органів.

Реалізація на практиці принципу поділу гілок влади. Державна влада в правовій державі не є абсолютною. Це зумовлено не лише пануванням права, обмеженістю державної влади правом, а й тим, як організована державна влада, у яких формах і якими органами вона здійснюється. Тут необхідно звернутися до теорії поділу влади. Відповідно до цієї теорії змішування, поєднання влади (законодавчої, виконавчої, судової) в одному органі, у руках однієї особи призведе до небезпеки встановлення деспотичного режиму, за якого неможлива свобода особистості. Щоб запобігти виникненню авторитарної абсолютної влади, не обмеженої правом, ці галузі влади повинні бути розмежовані, розділені, відособлені.

За допомогою поділу влади правова держава організується і функціонує правовими засобами: державні органи діють у рамках своєї компетенції, не підмінюючи один одного; установлюється взаємний контроль, збалансованість, рівновага у взаємовідносинах державних органів, що здійснюють законодавчу, виконавчу і судову владу.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову означає, що кожна з влад діє самостійно і не втручається в повноваження іншої. За його послідовного втілення в життя усувається будь-яка можливість присвоєння тією або іншою владою повноважень іншої. Принцип поділу влади в наш час може здійснюватися в рамках однієї з моделей. Еволюція доктрини поділу влади в Європі привела до появи механізму делегованих повноважень. Це дає можливість урядові видавати нормативні акти в рамках так званої регламентарної влади й оперативно регулювати ситуацію. Держава стає життєздатною навіть в умовах частих парламентських криз.

Правова держава будується за такими принципами:

· проголошення непорушності прав людини з боку держави;

· пріоритетність прав людини над правами людських співтовариств (груп, класів, націй) і держави;

· установлення чіткого механізму гарантій прав і свобод;

· право громадян робити все те, що незаборонено законом;

· обов’язок держави, її органів, посадових осіб і службовців діяти в рамках Конституції і законів;

· конституційне правління, побудоване на принципі поділу гілок влади; принцип верховенства конституції стосовно інших законів;

· розвинута, чітка і несуперечлива правова система;

· урегульованість важливих суспільних відносин законами;

· відсутність ретельної всеохоплюючої регламентації суспільного і приватного життя;

· незалежність суду; соціальний контроль за політикою і владою;

· пріоритет норм права над нормами національного права;

· незалежність засобів масової інформації.

Конституція України проголосила нашу державу правовою. Але ця теза залишається поки що лише декларацією про наміри. Щоб Україна справді стала правовою державою, необхідно здійснити комплекс заходів, пройти тривалий і складний шлях. Сьогодні ми – лише на його початку.

Головними напрямами будівництва правової держави в Україні є:

1.Необхідність ефективної та незалежної судової системи. Якщо суди будуть незалежними, то з їхньою допомогою вдасться притягнути до відповідальності всіх, хто намагається порушити закон, - від Президента до рядового громадянина. Незаконний тиск податкової адміністрації на бізнесмена і політика, корупція серед державних службовців, порушення антимонопольного законодавства, тиск на мас-медіа, незаконні звільнення чиновників, протизаконна приватизація – все це можна зупинити шляхом засудження винних у зазначених зловживаннях.

І навпаки, незалежні суди неможливо буде використати для політичних та економічних розправ. Щоб суди були незалежними, необхідно призначати суддів лише один раз і по життєво. Як можна, наприклад, вважати незалежним суддю, якого не призначила Верховна Рада, коли йому доводиться виступати проти лобістів, що перебувають у парламенті? Потрібно ввести додаткові механізми, які б усували можливості для корупції суддів. Необхідно, наприклад, законом заборонити суддям будь-яким чином спілкуватися з представниками сторін за межами судового процесу. Призначення членів Вищої ради юстиції потребує спрощення. Членів Ради повинні призначати лише парламент і з’їзд суддів. Треба позбутися ілюзій, що з’їзди адвокатів, науковців тощо, які беруть участь у формуванні Вищої ради юстиції, мають якийсь позитивний вплив на її діяльність. До Ради можуть також входити голова Верховного Суду, голови спеціалізованих судів і міністр юстиції. Необхідне якнайшвидше запровадження адміністративного судочинства. В Україні прийнято відповідне законодавство, але функції адміністративних судів відрізняються від європейських традицій. Там адміністративні суди здійснюють контроль за діяльністю публічних адміністрацій, визначають відповідність законам постанов органів місцевого самоврядування та місцевих органів урядових адміністрацій.

Усунення суперечностей між базовими документами правової системи – перш за все кодексами – необхідне для ефективної роботи судів. Судова система повинна бути ефективною стосовно вищих посадових осіб держави та чиновників високого рангу. Для цього необхідно запровадити Державний трибунал, як це практикується в більшості європейських країн.

2.Громадський контроль за силовими відомствами. Якщо жоден із державних службовців, депутатів усіх рівнів та, врешті-решт, підприємців не зможе використовувати МВС, СБУ, податкову адміністрацію, армію для узурпації влади, тиску на опозиціонерів, журналістів, підприємців, то це створить конкурентне середовище як у політичному, так і в економічному житті каїни. До речі, колишній президент США Р.Ніксон намагався використати податкову службу для своїх політичних потреб. Після відомого „уотергейтського” скандалу законодавчо були введені ефективні механізми недопущення такої ситуації.

3. Створення громадських електронних мас-медіа і культурна політика. У разі забезпечення двох попередніх пунктів стан зі свободою слова в державі значно поліпшиться. Разом із тим у суспільстві необхідно створити передумови для забезпечення культурних потреб усіх груп, що населяють Україну. Тільки громадське радіо й телебачення зможуть забезпечити ці потреби і стати стрижнем для культурного об’єднання української політичної нації. Культурна політика повинна стати пріоритетною і стимулювати швидкий та динамічний розвиток усіх галузей культури з урахуванням культурної розмаїтості України. Престиж української національної культури повинні культивувати перш за все вищі посадові особи держави, відвідання якими концертів не найвидатніших іноземних „зірочок” фактично згідно з протоколом та звичаями політичної етики, свідчать про підтримку лише цих неукраїнських напрямів масової культури. Не менш важливою є необхідність забезпечення постійного діалогу між різними суспільними групами через громадські мас-медіа.

4. Забезпечення ефективного і незалежного місцевого самоврядування. Адміністративна реформа повинна стати основою для податкової реформи і забезпечити місцеві громади необхідними коштами для реалізації своїх потреб. Розпорядники бюджетів усіх рівнів мають бути виборними, а не призначеними.

Такі основні характеристики правової держави. У них концентруються загальнолюдські цінності, сформовані в процесі тривалого розвитку державно – влаштованого суспільства. Природний прогрес людського життя вносить і буде вносити нові елементи в теорію і практику будівництва правової держави. Необхідно звернути увагу на те, що в сучасних демократичних державах (таких як США, Німеччина) поряд із класичним поділом державної влади на „три влади” федеративний устрій є також засобом децентралізації і „поділу” влади, що попереджує її концентрацію в однієї посадової особи чи органу.

Поняття правової держави тісно пов’язане і, як правило, вживається в поєднанні з такими категоріями, як демократична, соціальна і світська держава.

Власне, не маючи перелічених властивостей, держава не може бути визнана правовою.

Поняття „соціальне” передбачає, що держава служить суспільству і прагне мінімізувати невиправдані соціальні витрати. Соціальна держава означає: право людини вимагати від держави забезпечення прожиткового мінімуму; обов’язок держави забезпечувати людині нормальні умови існування (у тому числі на компенсаційних засадах); обмеження свободи договорів, включно з правом держави регулювати ціни на визначені товари; чітка соціальна податкова політика; примусове соціальне страхування окремих груп населення.

Демократичність держави зумовлена можливістю надання громадянам і їхнім об’єднанням впливу на прийняття державних управлінських рішень. Реалізація цієї можливості базується на демократичному режимі і правовій культурі громадян.

Характеристика держави як світської перш за все означає відокремлення церкви від держави, чітке правове розмежування їхніх сфер діяльності. Крім того, необхідне відокремлення школи від церкви.

Висновки

Розглянувши основні питання теми можна прийти висновку, що кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюється за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце.

Від самого початку виникнення право стало основним засобом розв’язання численних суспільних суперечностей і конфліктів. Воно стало продуктом розвитку суспільства, показником його переходу від стадії варварства до епохи цивілізації. Поступово право вдосконалювалося. У процесі свого розвитку воно перетворилось у передових країнах світу із засобів обслуговування інтересів окремих індивідів чи соціальних груп на засоби задоволення загальнолюдських потреб.

В цивілізованому суспільстві, - право почало сприйматись як позитивне явище, тобто стало соціальною цінністю.

Соціальне призначення права розкривається в його функціях. Тобто в основних напрямках його впливу на суспільні відносини, а також в визначенні його активної й багатогранної ролі в громадянському суспільстві.

Як зазначалося вище, у реальному житті право виконує завдання двоїстого характеру: з одного боку, воно виступає інструментом політичного панування, а з іншого – інструментом загальносоціального регулювання, засобом установлення порядку в суспільстві.

Отже, головне призначення права – забезпечення порядку в суспільстві з урахуванням інтересів різних прошарків і груп суспільства шляхом досягнення згоди і компромісу.

Кожна людина прагне, щоби суспільство, в якому вона живе, керувалося принципом справедливості – рівної для всіх. Цей принцип утілюється насамперед у праві.

Найвища мета справедливості – суспільство, де поважаються й захищаються свобода і рівність людей.

Права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Засобом гарантування прав і охорони особистості в державі є право. Саме тому воно є великою суспільною цінністю. А втіленням ідеалів свободи і справедливості, є правова держава, основними ознаками якої є: верховенство права в усіх сферах суспільного життя, пріоритет міжнародних законів над національними, поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, високий рівень забезпечення прав і свобод людини, взаємна відповідальність держави та особи, підконтрольність держави суспільству, рівність держави та людини перед законом, пріоритет прав і свобод особистості.

Отже, соціальна цінність і призначення права можуть бути охарактеризовані як здатність служити засобом і метою для задоволення потреб соціальної справедливості, прогресивних інтересів громадян і суспільства в цілому.

Соціальна цінність і призначення права характеризуються такими його проявами:

· право визначається як міра свободи й недоторканності людини, окреслює межі свободи, скеровується на виключення із соціального життя свавілля, безконтрольності та беззаконня;

· воно об’єднує в собі загальну волю учасників суспільних відносин, впливає на поведінку й діяльність людей через узгодження їхніх специфічних інтересів;

· цінність і призначення права полягає в тому, що воно є виразником соціальної справедливості, виступає критерієм правильного розподілу матеріальних благ, утвердженням рівності та правового статусу людини в суспільстві;

· право являє собою джерело оновлення суспільства як чинник прогресивного соціального розвитку;

· як явище культури та цивілізації воно має планетарний характер і забезпечує вирішення проблем міжнаціонального та міжнародного значення.

Відповідно, право як соціальний регулятор суспільних відносин забезпечує регулювання найбільш важливих потреб та інтересів між людьми як у межах певної країни, так і на землі у взаємовідносинах усього світового співтовариства. Саме в цьому і полягає його соціальна цінність.

Список використаних джерел

 

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. – 1996. – 13 липня.

2. Теорія держави і права: Навч. посіб. / В.М. Субботін, О.В. Філонов, Л.М. Князькова, І.Я. Тодоров. – К.: Знання, 2005. – 327 с. – (Вища освіта XXI століття)

3. Правознавство: Підручник / Авт. кол.: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. (керівник авт. кол.) та інші; За ред. В.В.Копєйчикова. – 6-е  вид., стер. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 736 с.

4. Основи правознавства: Підручник / За загальною ред. В.С. Журавського/ Наук. ред. Мельник М.І., Хавронюк М.І. – К.: Юридична думка, 2004. – 424с.

5. Берман Г.Дж. Западная традиция права: Эпоха формирования. – М., 1998.

6. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб./ За ред. В.В. Копєйчикова.- К., 1999.

7. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій, - К., 1997.

8. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие. – М., 1993.

9. Лазарев Б.М. Что такое правовое государство? – М.: Знание, 1990.

10. Венгеров А.Б. Теория государства и права. – М., 2000.

11. Сюкияйнен Л.Р. Доктрина как источник мусульманского права // Источники права. – М., 1985.