Надання права пост.користув. зем.ділянок юридичним особам.

Право постійного землекористування юридичних осіб ви­никає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею. У зв'язку з цим земельні ділянки надаються на під­ставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористу­вання може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть ма­ти у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її у порядку, передбаченому статтями 149 і 151 ЗК України.

Надання земельних ділянок юридичним особам здійсню­ється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ді­лянок. Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних діля­нок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, се­лищні та міські ради із земель комунальної власності відпо­відних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних гро­мад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежова­ні з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних діля­нок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З ана­лізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення да­ного права землекористування є сукупність юридичних фак­тів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місце­вості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право пос­тійного землекористування та його державна реєстрація)¹.

Земельне законодавство забороняє приступати до вико­ристання земельної ділянк и до встано влення^ меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплю­ється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня форм державного акта на право власності на земельну ді­лянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.¹ затверджено нову форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено, що раніше вида­ні державні акти на право постійного користування землею, залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровіль­ного звернення землекористувачів.

Державний акт, одержаний постійним землекористува­чем, повинен реєструватися в установленому порядку. Така реєстрація надає документу легітимності. Відповідно до Ука­зу Президента України «Про заходи щодо створення єдиної системи державної реєстрації земельних ділянок, нерухомо­го майна та прав на них у складі державного земельного ка­дастру» від 17 лютого 2003 р.² реєстрацію здійснює Держав­ний комітет України по земельних ресурсах.

Відмову органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади у наданні земельної ділянки або залишен­ня клопотання без розгляду може бути оскаржено у судовому порядку. Це одна з гарантій прав суб'єктів, яка має конститу­ційну основу (статті 55 і 124 Конституції).

 

190. Поняття та загальна характеристика правового забезпечення якості та безпеки сільськогосподарської продукції

Збереження і зміцнення здоров'я людини та визнання її права на якісні й безпечні харчові продукти й продовольчу сировину є одним з основних завдань нашої держави. Більше того, належна якість і безпека харчової продукції є головною запорукою існуван­ня населення на відповідній території.

Основна маса харчової продукції та продовольчої сировини ви­робляється сільськогосподарськими товаровиробниками і являє со­бою сільськогосподарську продукцію. Додержання відповідної якості та безпеки цієї продукції є головним обов'язком її виробни­ків, постачальників та продавців.

Чинне законодавство дає визначення понять "якість" та "безпе­ка" харчового продукту. Згідно зі ст. 1 Закону України від 23 груд­ня 1977 р. "Про якість та безпеку харчових продуктів і продоволь­чої сировини"¹, якість харчового продукту — це така сукупність йо­го властивостей, що визначає здатність харчового продукту забез­печувати потреби організму людини в енергії, поживних та смако-ароматичних речовинах, стабільність їх складу і споживних власти­востей протягом терміну придатності. Безпека харчових продуктів визначається відсутністю загрози шкідливого впливу на організм людини самих харчових продуктів, продовольчої сировини та су­путніх матеріалів.

Держава забезпечує додержання виробниками сільськогоспо­дарської продукції, закріплених у законодавстві вимог щодо якості та безпечності цієї продукції.

Зважаючи на це, забороняється виготовляти, ввозити, реалізо­вувати, використовувати в оптовій чи роздрібній торгівлі, громад­ському харчуванні неякісні, небезпечні для здоров'я та життя лю­дини або фальсифіковані харчові продукти, продовольчу сировину й супутні матеріали.Ввезення, виготовлення (крім виготовлення для особистого споживання), надання на реалізацію, реалізація або використання іншим чином харчових продуктів, продовольчої сировини і супут­ніх матеріалів без документального підтвердження їх якості та без­пеки також заборонено. Статтею 5 Закону України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини", встановле­ний перелік документів, що підтверджують якість та безпеку хар­чових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів.

Неякісні та небезпечні харчові продукти, продовольча сировина й супутні матеріали підлягають вилученню з обігу в порядку, вста­новленому законодавством

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про якість та безпеку хар­чових продуктів і продовольчої сировини" до неякісних належать харчові продукти, продовольча сировина й супутні матеріали, якіс­ні показники та споживчі властивості яких не відповідають зазна­ченим у декларації про відповідність (нормативному документі чи нормативно-правовому акті) а також такі, якість яких знизилася внаслідок: порушення маркування; пошкодження чи деформуван­ня тари й окремих одиниць упаковки (крім бомбажних консервів); наявності сторонніх запахів, однак замокання, що не становлять загрози для споживачів; наявності сторонніх домішок або предме­тів, що можуть бути видалені.

Вилучені з обігу неякісні харчові продукти, продовольча сиро­вина та супутні матеріали (крім харчових продуктів і продовольчої сировини, що швидко псуються, і термін придатності яких не пе­ревищує 30 діб) можуть бути повернуті в обіг у разі приведення їх у відповідність із встановленими вимогами шляхом сортування, очищення, повторного маркування, зміни їх цільового призначен­ня, промислової переробки та ін.

Небезпечними харчовими продуктами визнаються продовольча сировина та супутні матеріали, показники безпеки яких не відпо­відають встановленим в Україні для даного виду продукції або заз­наченим у декларації про відповідність, а також продовольча про­дукція, споживання (використання) якої пов'язане з ризиком для здоров'я і життя людини.

Небезпечна та неякісна продовольча продукція, яку неможливо повернути в обіг, підлягає утилізації або знищенню за кошти її ви­робника (власника). Порядок та умови використання неякісної продовольчої продукції, методи утилізації чи знищення небезпеч­ної продовольчої продукції погоджуються із відповідними органа­ми, які здійснюють державний контроль і нагляд за якістю та без­пекою харчових продуктів і продовольчої сировини відповідно до їхньої компетенції

 

192.Особливості прав. охорони ґрунтів

Стаття 168

1. Ґрунти земельних ділянок є об’єктом особливої охорони.

2. Власники земельних ділянок та землекористувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель.

3. При здійсненні діяльності, пов’язаної з порушенням поверхневого шару ґрунту, власники земельних ділянок та землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування, зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей.

 

Правова охорона земель являє собою систему врегу­льованих нормами права організаційних, економічних та інших суспільних відносин щодо забезпечення раціональ­ного використання земельного фонду країни, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподар­ського обороту, захисту земельних ресурсів від шкідливих антропогенних впливів, а також щодо відтворення та під­вищення родючості грунтів, продуктивності земель лісово­го фонду, забезпечення особливого правового режиму зе­мель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. її основне завдання полягає в забезпеченні збереження та відтворення земель­них ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель. Охорона земель є надзвичайно важливим чинником забезпечення продовольчої та екологічної безпе­ки країни. Тому важливу роль у здійсненні завдань право­вої охорони земель відіграє держава шляхом виконання ря­ду своїх функцій.,

 

193.Порядок передачі зем.ділянок у приватну власність громадянам України.

 

Підстави та порядок виникнення права приватної влас­ності на землю. Підставою виникнення права власності на землю є юридичний факт, з яким закон пов'язує виникнення та­кого права. Згідно з Земельним кодексом України до юридичних фактів, на підставі яких виникає право приватної власності на землю, належать: 1) рішення органу влади про передачу земель­ної ділянки громадянинові у приватну власність; 2) цивільно- правова угода; 3) успадкування земельної ділянки. Особливістю зазначених юридичних фактів є те, що за змістом вони являють собою активні дії органів влади та осіб, які набувають право власності на землю. Ці дії є складними за змістом. їх вчинення регулюється правовими нормами, які в сукупності становлять порядок набуття права приватної власності на землю.

Однак порядок набуття права приватної власності на землю не є однаковим для всіх його суб'єктів і залежить від під­став набуття землі у власність. Так, земельне законодавство визначає порядок набуття права власності на землю громадя­нами піляхом: а) приватизації земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації; б) приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю); в) приватизації земельної ді­лянки за плату; г) придбання земельної ділянки за давністю ко­ристування (набувальна давність); ґ) придбання земельної ді­лянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивіль­но-правового договору; д) успадкування земельної ділянки.

Порядок приватизації земельної ділянки в межах норм безоплатної приватизації. Відповідно до ст. 121 ЗК України право на безоплатну приватизацію землі мають ли­ше громадяни України. Вони можуть претендувати на без­оплатну передачу їм земельних ділянок із земель держав­ної або комунальної власності в таких розмірах: а) для ве­дення фермерського господарства — в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищ­ної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розта­шовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району; б) для ве­дення особистого селянського господарства — не більше як 2,0 га; в) для ведення садівництва — не більше 0,12 га; г) для будівництва і обслуговування жилого будинку, госпо­дарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, в селищах — не більше 0,15 га, в містах — не більше 0,10 га; ґ) для індивідуального дачного будівниц­тва — не більше 0,10 га; д) для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 га.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної влас­ності із зазначеною метою, мають подати заяву до відповідного органу влади за місцем розташування земельної ділянки, у якій зазначаються бажані розміри ділянки та мета її використання.

Процедура набуття права власності шляхом приватизації земельної ділянки встановлена земельним законодавством¹.

У разі відмови уповноваженого органу у передачі земель­ної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду громадянин має право звернутися до суду з заявою про при­мушення відповідного органу влади до вчинення дій, необ­хідних для безоплатної приватизації земельної ділянки.

Порядок приватизації земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю). Громадяни — працівники держав­них і комунальних сільськогосподарських підприємств, уста­нов та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які пе­ребувають у постійному користуванні цих підприємств, уста­нов та організацій, звертаються з клопотанням про привати­зацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської дер­жавної адміністрації. Таке клопотання може бути прийнято на зборах трудового колективу працівників, рішення яких оформляється протоколом зборів. Якщо не всі члени трудово­го колективу виявляють бажання отримати земельну ділянку у приватну власність, то клопотання можуть подаватися інди­відуально кожним, хто бажає отримати землю у приватну власність. Рішення про приватизацію земель цих підпри­ємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням зазначених працівників (ст. 118 ЗК). Приватизація земельних ділянок цими працівниками, а також пенсіонерами з їх числа здійснюється безоплатно.

Що стосується громадян, які отримали земельні частки (паї) із земель колективної власності і мають сертифікати на право на земельну частку (пай) чи інші документи, які посвідчують наяв­ність у них такого права, то такі громадяни набувають у влас­ність земельні ділянки в порядку, встановленому Законом Укра­їни від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на міс цевосгі) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)". Згідно з Законом, громадяни-власники земельних часток (паїв) повинні подати до відповідної сільскої, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення зе­мельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання державного акта на право власності на землю.

Наступним кроком є укладення з землевпорядною органі­зацію договору на виконання землевпорядних та інших ро­біт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у нату­рі та видачі державних актів на право власності на землю. Такий договір із землевпорядною організацією може бути ук­ладений кожним з власників земельної частки (паю) або із суб'єктом, який фінансує виконання зазначених робіт.

У процесі виконання робіт землевпорядна організація виго­товляє необхідну проектну документацію щодо виділення зе­мельних ділянок власникам земельних часток (паїв). На під­ставі проекту проводиться розподіл запроектованих земель­них ділянок між власниками земельних часток (паїв) шляхом жеребкування або іншим обраним громадянами способом. Ре­зультати розподілу фіксуються у договорі (протоколі) розподілу земельних ділянок, який підписують усі громадяни—учасники розподілу. Відповідно до зазначеного договору (протоколу) зем­левпорядна організація переносить спроектовані земельні ді­лянки на натуру (місцевість), визначає їхні межі та закріплює їх межовими знаками установленого зразка, а також заповнює бланки державних актів на право власності на земельні ділян­ки та передає їх відповідній раді або райдержадміністрації для вручення громадянам—власникам земельних ділянок.

Порядок приватизації земельної ділянки за плату. Гро­мадянин, який має у користуванні земельну ділянку, розмір якої перевищує розмір безоплатної приватизації, а також громадянин, який раніше безоплатно приватизував земель­ну ділянку відповідного цільового призначення, має право на приватизацію земельної ділянки за плату. Для цього він пови­нен подати до відповідного органу виконавчої влади чи орга­ну місцевого самоврядування за місцем розташування зе­мельної ділянки заяву про передачу йому у власність певної земельної ділянки чи її частини за плату. Відповідний орган влади протягом місяця повинен розглянути заяву та прийня­ти рішення. У разі прийняття позитивного рішення орган влади замовляє виготовлення проекту відведення земельної ділянки та підготовку експертної грошової оцінки. На підста­ві експертної грошової оцінки відповідний орган влади визначає вартість (ціну) земельної ділянки та укладає з гро­мадянином договір купівлі-продажу землі, який має відпові­дати вимогам ст. 132 ЗК України, і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Договір є підставою для видачі громадянинові державного акта на право влас­ності на земельну ділянку.

Порядок придбання земельної ділянки за давністю ко­ ристування (надувальна давність). Громадянин України, який добросовісно, відкрито і безперервно користується земельною ділянкою протягом 15 років, але не має документів, які б свідчи­ли про наявність у нього права на цю земельну ділянку, може звернутися до органу державної влади або органу місцевого са­моврядування з клопотанням про передачу її у власність¹ або надання в оренду (ст. 119 ЗК). У заяві має бути зазначено, якими документами чи показаннями свідків може бути підтверджений факт добросовісного, відкритого та безперервного використан­ня громадянином земельної ділянки протягом 15 років. Відпо­відна районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація (якщо земельна ділянка знаходиться за межами населених пунктів чи у містах Києві і Севастополі) або сільська, селищна, міська рада повинні протягом місяця розглянути зая­ву громадянина та прийняти відповідне рішення.

У разі прийняття органом влади позитивного рішення громадянин замовляє землевпорядній організації виготов­лення проекту відведення земельної ділянки. Погоджений у встановленому порядку проект відведення земельної ділянки подається на затвердження відповідному органові влади — районній, Київській чи Севастопольській міській державній адміністрації або сільській, селищній, міській раді, які у мі­сячний строк повинні розглянути проект та прийняти рішен­ня про передачу земельної ділянки громадянинові у влас­ність. У разі відмови у безоплатній передачі громадянинові земельної ділянки у власність на підставі давності користу­вання він має право оскаржити відмову у суді.

Слід також зазначити, що приватизація земельних ділянок за давністю користування здійснюється безоплатно. Тому така ділянка може бути приватизована громадянином лише в роз­мірах безоплатної приватизації земельних ділянок (ст. 121 ЗК).

Порядок придбання земельної ділянки, що перебуває у приватній власності, на підставі цивільно-правової уго­ди. Громадянин України має право придбати земельну ділян­ку у власність у іншого громадянина чи юридичної особи на підставі цивільно-правової угоди — купівлі-продажу, міни, дарування, успадкування, довічного утримання та ін. Що стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, то вони можуть набувати у власність лише земельні ділянки не-сільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності (ст. 81 ЗК).

Цивільно-правова угода про перехід права власності на земельну ділянку має бути укладена у письмовій формі та но­таріально посвідчена. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки повинен відповідати вимогам, закріпле­ним ст. 132 Земельного кодексу¹.

Цивільно-правові угоди про перехід права власності на зе­мельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріаль­ного посвідчення. Однак право власності на земельну ділян­ку виникає у особи, яка набуває земельну ділянку у власність на підставі цивільно-правової угоди, лише після одержання нею державного акта на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації (ст. 125 ЗК).

Порядок успадкування земельної ділянки. Відповідно до Цивільного кодексу України успадкування земельних ділянок може здійснюватися за законом та заповітом. Цивільний кодекс визначає також порядок успадкування будь-якого майна, у тому числі і земельних ділянок. Громадянин, який визнаний спадкоємцем іншого громадянина—власника зе­мельної ділянки, повинен отримати у нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину. Після цього він має подати до відповідного органу влади за місцем розташування зе­мельної ділянки заяву про видачу йому державного акта на право власності на земельну ділянку. Отримавши та зареєс­трувавши державний акт, громадянин набуває право влас­ності на землю. Слід мати на увазі, що права іноземних гро­мадян та осіб без громадянства щодо набуття земельних ді­лянок у власність на території України обмежені законом

 

 

194. Загальна характеристика законодавства про охорону довкілля в сільському господарстві

 

Об'єктивно сільське господарство є найбільш природомісткою цариною суспільного виробництва, адже його ведення неможливе без використання фунтів та інших природних ресурсів. В Основ­них напрямах державної політики України у галузі охорони довкіл­ля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. зазначено, що природно-ресурсний потенціал на­шого сільського господарства становить 41,84 млн га сільськогос­подарських угідь (69,3% території України), в тому числі 33,19 млн га ріллі (55%), 7,63 млн га природних кормових угідь — сіножатей і пасовищ (12,6%). У сільськогосподарському виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд куб. м води, або 36,4% її загаль­ного споживання.

Екстенсивний спосіб ведення сільського господарства зумовив збільшення сільськогосподарського навантаження на довкілля, яке перевищує допустимі межі. У розрахунку на одного мешканця при­падає 0,82 га сільськогосподарських угідь, у тому числі 0,65 га ріл­лі, тоді як в середньому по Європі ці показники становлять відпо­відно 0,44 і 0,25 га. Розораність сільськогосподарських угідь досяг­ла 72%, а в ряді регіонів перевищує 88%. До обробки залучені ма­лопродуктивні угіддя, зокрема прируслові луки й пасовища та схи­лові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7% території, то її сіль­ськогосподарські угіддя — 18,9%, а рілля — 26,9%.

Чинниками деградації природноресурсного потенціалу сільсько­го господарства нації є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність реального власника, помилкова стратегія максимально­го залучення земель до обробки, недосконалі техніка й технологія обробки землі та виробництва сільськогосподарської продукції, не-виважена цінова політика, недотримання науково обґрунтованих систем ведення землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення недостатньої кількості органічних добрив, низь­кий науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлу­атації меліоративних систем, недосконала система використання і внесення мінеральних добрив та невиконання природоохоронних, комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.

Із веденням сільського господарства пов'язана ціла низка еко­логічних проблем, правові аспекти розв'язання яких і розглядати­муться в цьому розділі. Глобальний харктер має продовольча проб­лема, позаяк за підрахунками фахівців, використання людством бі­осфери вже перетнуло критичну межу її спроможності прогодувати людство. Надзвичайно гострими є проблеми виснаження ґрунтів та інших природних ресурсів, їх забруднення, ущільнення засобами сільськогосподарської техніки; проблема використання сільско-господарських відходів, застосування новітніх біотехнологій у сіль­ському господарстві: йдеться, зокрема, про технології генетичної модифікації і клонування, генної інженерії та ін.

Слід, однак, мати на увазі, що аграрне право розглядає сіль­ськогосподарську діяльність не тільки як джерело екологічних заг­роз, але й як об'єкт охорони від них. Адже незважаючи на те, що ведення сільського господарства може заподіювати істотної шкоди природі, ця діяльність залежить від екологічних чинників. І це тіль­ки підсилюється ринковою економікою: покупець вибирає продукт з екологічно чистих районів. Екологічну загрозу для сільського гос­подарства становлять не лише стихійні сили природи, а й госпо­дарська діяльність людини, зокрема сільскогосподарська. Тому право захищає природу від негативного впливу цієї діяльності й ос­танню від негативних екологічних чинників.

За своєю правовою природою правовий інститут охорони дов­кілля в сільському господарстві є складним інститутом одночасно аграрного й екологічного права як комплексних галузей права. Це, так би мовити, точка їх перетину. Окремо слід говорити про таке явище, як екологізація аграрного права. Процес екологізації, тобто наповнення екологічним змістом правових приписів охопив прак­тично всі галузі вітчизняного права. Еколого-правові норми і при­писи ми можемо відшукати у цивільному, кримінальному, адмініс­тративному та інших галузях права. Цей процес послідовно охопив і аграрне право. Якщо на початку 90-х рр. минулого століття еко­логічні приписи в аграрному законодавстві розвивалися окремо від екологічного законодавства, то вже з другої половини 90-х наміти­лася тенденція до уніфікації норм екологічного права в єдину сис­тему, у зв'язку з чим було внесено зміни до аграрного законодавс­тва. Наразі аграрні законодавчі акти з питань охорони довкілля або містять відсильні норми до екологічного законодавства, або прий­маються законодавчі акти, які стоять на межі аграрного й екологіч­ного законодавств і можуть бути віднесені як до першого, так і до.другого. Наприклад, такими є закони від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати", від 14 жовтня 1998 р. "Про захист рос­лин", від 14 січня 2000 р. "Про меліорацію земель".

Говорячи про інститут охорони довкілля в сільському госпо­дарстві як про складний правовий інститут, варто звернути увагу на його будову. Аналіз законодавства показує, що правова охорона довкілля здійснюється у двох напрямах: через встановлення право­вих приписів щодо охорони окремих видів природних ресурсів, які використовуються в сільському господарстві та через правове регу­лювання самої сільськогосподарської діяльності. Таким чином еко­логізація в праві позначається на екологізації самої сільськогоспо­дарської діяльності.

Перший напрям правового регулювання виявляється в таких правових інститутах: охорони земель сільськогосподарського приз­начення, охорони водних об'єктів, що використовуються в сіль­ському господарстві, охорони сільськогосподарських лісів, охорони надр під час здійснення сільськогосподарської діяльності, охорони диких тварин і рослин тощо. Другий напрям правового регулюван­ня знаходить свій вияв у таких правових інститутах, як застосуван­ня пестицидів і афохімікатів у сільскому господарстві, меліорації земель, поводження з відходами сільського господарства, застосу­вання біотехнологій в сільському господарстві тощо. Надалі ми роз­глянемо найважливіші правові інститути аграрного права, діяльність яких спрямована на охорону довкілля в сільському господарстві.