Стаття 144. Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства

1. У разі виявлення порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель складає протокол про порушення та видає особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконала протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, державний інспектор по використанню та охороні земель відповідно до закону накладає на таку особу адміністративне стягнення та повторно видає вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків у 30-денний строк.

2. У разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою.

3. Рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування про припинення права користування земельною ділянкою може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.

 

176.Викуп земельних ділянок для суспільних потреб

З метою забезпечення реалізації балансу суспільних, гро­мадських і приватних інтересів у процесі реформування зе­мельних відносин у чинному законодавстві України визнача­ються основні засади та загальний порядок припинення пра­ва власності на земельні ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. За своїм змістом правовід­носини з викупу земельних ділянок для суспільних потреб відрізняються від врегульованих нормами права суспільних відносин, що виникають при відчуженні земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

Стаття 146 ЗК України визначає органи державної влади та місцевого самоврядування, які мають право приймати рішен­ня про викуп земельних ділянок права приватної власності, містить перелік суспільних потреб, а також закріплює загальні правові засади щодо порядку викупу земельних ділянок.

Викуп земельних ділянок — закріплений у нормах чинного законодавства України комплекс організаційно-правових, фінансових та інших дій органів державної вла­ди і місцевого самоврядування, спрямованих на примусо­ве припинення права приватної власності на земельні ді­лянки з метою наступного використання таких ділянок виключно для задоволення суспільних потреб, передбаче­них законом.

Викупу може підлягати вся земельна ділянка або її части­на, що належать на праві приватної власності громадянину чи юридичній особі. Якщо в суспільних інтересах чи з моти­вів суспільної необхідності має бути викуплена лише частина земельної ділянки, а решта площі цієї ділянки не відповідає потребам раціонального використання землі згідно з її цільо­вим призначенням, власник земельної ділянки може вимага­ти викупу всієї земельної ділянки.

Викуп земельних ділянок права приватної власності має здійснюватися за згодою власника, якщо останній не заперечує проти запропонованої йому викупної вартості земельної ділянки. У разі незгоди власника земельної ділянки це пи­тання вирішується в судовому порядку.

У разі здійснення викупу земельних ділянок уповнова­жені органи зобов'язані: а) у встановленому цим законом порядку повідомити власника земельної ділянки про необ­хідність викупу земельної ділянки для суспільних потреб; б) визначити у встановленому законом порядку викупну вартість земельної ділянки; в) повідомити власника земель­ної ділянки про її викупну вартість; г) прийняти рішення про викуп земельної ділянки; ґ) укласти з власником дого­вір купівлі-продажу земельної ділянки; д) відшкодувати ви­купну вартість земельної ділянки у порядку, передбаченому законом, рішенням суду чи договором; є) у випадках, перед­бачених законом, прийняти рішення про реституцію зе­мельної ділянки власнику земельної ділянки; є) використо­вувати земельну ділянку для суспільних потреб, вказаних у рішенні про викуп.

Передбачений у ст. 146 ЗК УКраїни перелік суспільних потреб, для яких може бути проведено викуп земельних ді­лянок, не є вичерпним і тому у кожному конкретному випад­ку органи державної влади чи місцевого самоврядування зо­бов'язані доводити суспільний характер тих потреб, для яких пропонується викупити земельну ділянку права при­ватної власності.

Власника земельної ділянки не пізніше ніж за один рік до майбутнього викупу має письмово попередити орган, який приймає рішення про викуп ділянки. Не пізніше одного мі­сяця після одержання повідомлення власник земельної ді­лянки має надіслати до відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування відповідь про згоду на прове­дення переговорів щодо умов відшкодування вартості зе­мельної ділянки.

У разі примусового викупу земельної ділянки вартість та­кої ділянки чи її частини встановлюється відповідно до гро­шової та експертної оцінки земель, яка проводиться у вста­новленому законом порядку.

Якщо власник не згоден із запропонованою йому викуп­ною вартістю земельної ділянки, уповноважені органи прий­мають рішення про примусовий викуп земельної ділянки для суспільних потреб і звертаються із заявою до суду про припи нення права власності на земельну ділянку чи її частину у зв'язку з викупом земельної ділянки.

Рішення суду про примусовий викуп земельної ділянки є підставою для припинення права власності у зв'язку з вику­пом її для суспільних потреб. У рішенні суду обов'язково ма­ють бути визначені сума викупної вартості та передбачені чинним законодавством України інші форми компенсації вартості земельної ділянки, з якими погоджується власник такої ділянки. Рішення суду щодо суми викупної вартості під­лягає виплаті власникові земельної ділянки у строки, перед­бачені для виконання судового рішення.

 

 

177.Розірванння договору оренди землі, наслідки його розірвання або припинення Припинення договору оренди земельної ділянки здійсню­ється за наявності передбачених законом підстав: закінчен­ня терміну, на який було укладено договір; розірвання дого­вору оренди згідно зі ст. 28 Закону; одержання орендарем зе­мельної ділянки у власність у порядку, передбаченому Зе­мельним кодексом України; примусовий викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності у поряд­ку, встановленому законами України; смерть громадянина-орендаря, засудження його до позбавлення волі та відмова осіб, зазначених у ст. 8 Закону, від виконання укладеного до­говору оренди земельної ділянки; ліквідація юридичної осо­би—орендаря.

Наслідком припинення договору оренди земельної ді­лянки є обов'язок орендаря повернути орендодавцеві зе­мельну ділянку на умовах, визначених договором оренди. Законом закріплено важливу гарантію прав орендодавця, яка зумовлена особливостями об'єкта цих відносин, зокре­ма: орендар не має права утримувати земельну ділянку для забезпечення своїх вимог до орендодавця. Таке утримуван­ня земельної ділянки унеможливлює її використання за ці­льовим призначенням.

У разі припинення договору у зв'язку із невиконанням чи неналежним виконанням орендарем обов'язків за договором, пов'язаних із недбалим ставленням його до земельної ділян­ки, або іншими його діями чи бездіяльністю, що призвели до її деградації, виснаження, зниження родючості, забруднен­ня, орендар зобов'язаний відшкодувати орендодавцеві запо­діяну шкоду.

 

178. Правові аспекти вирощування наркотичних рослин

Відповідно до своїх міжнародних зобов'язань Україна активно вживає заходів щодо боротьби з наркоманією та обігом наркотич­них речовин. У зв'язку з цим у суб'єктів аграрного права часто ви­никають питання про можливість вирощування в господарствах наркотичних рослин для промислових потреб, зокрема, снотворно­го маку чи конопель. Останнім часом протинаркотичне законо­давство набрало істотного розвитку, зокрема стосовно правового регулювання вирощування наркотичних рослин. Це дає підстави говорити про формування правового інституту наркотичних рослин як специфічного інституту аграрного права. Важливим законодав­чим актом, який регулює порядок вирощування наркотичних рос­лин в Україні, є Закон України від 15 лютого 1995 р. "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" (в редакції Закону від 8 липня 1999 р.).

Цей Закон визнає вирощування наркотичних рослин діяльніс­тю в сфері обігу наркотичних засобів. Згідно із ним постанова Ка­бінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 770 затвердила Пе­релік наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, який поділяє наркотичні засоби і рослини на 4 таблиці, з яких пер­ша містить 3 списки наркотичних засобів, а решта — по 2 списки. Включення наркотичного засобу чи рослини до тієї або іншої таб­лиці чи списку означає поширення на них відповідного правового режиму згідно із Законом.

Стаття 7 Закону забороняє вирощувати в Україні наркотичні рос­лини, включені до першої таблиці, зокрема — кокаїнового кущу. Але ця заборона не поширюється на рослини, що включені до третього списку першої таблиці: рослини виду мак снотворний і рослини ви­ду коноплі. Закон встановлює особливі правила вирощування таких наркотичних рослин. Діяльність, пов'язана з культивуванням та (чи) використанням або реалізацією снотворного маку чи конопель з ме­тою виробництва та (або) виготовлення наркотичних засобів і пси­хотропних речовин, дозволяється підприємствам державної та кому­нальної форми власності за наявності у них відповідної ліцензії.

Діяльність, пов'язана з культивуванням та (або) використанням чи реалізацією снотворного маку та конопель з низьким вмістом наркотичних засобів для промислових цілей, за винятком вироб­ництва та (або) виготовлення наркотичних засобів і психотропних речовин, дозволяється підприємствам усіх форм власності за наяв­ності у них відповідної ліцензії. Вирощування рослин виду мак снотворний для виробництва насіння допускається лише за умови використання насіння, зібраного із сортів рослин, у висущеній со­ломі яких вміст морфіну не перевищував 0,15%. Культивувати снотворний мак можна насінням першої репродукції, придбаним в установленому порядку. Вирощування рослин роду коноплі для промислових цілей, за винятком виробництва та виготовлення нар­котичних засобів, допускається за умови використання насіння, зібраного із сортів росли, у висушеній соломі яких вміст морфіну не перевищував 0,15%.

Згідно з п. 24 ст. 9 Закону України від 1 червня 2000 р. "Про лі­цензування певних видів господарської діяльності", вирощування і використання рослин, що містять наркотичні засоби, для промис­лових цілей підлягає ліцензуванню. Ліцензії на культивування та (чи) використання або реалізацію снотворного маку чи конопель видає Мінафополітики. Положення про ліцензійну комісію з лі­цензування провадження господарської діяльності з культивування та використання рослин, що містять наркотичні засоби, для про­мислових цілей затверджене наказом Мінагрополітики України від 13 лютого 2002 р. № 44.

Юридичні особи, діяльність яких пов'язана з культивуванням та (або) використанням чи реалізацією снотворного маку чи коно­пель, зобов'язані вжити заходів щодо забезпечення встановленого законодавством режиму охорони посівів, місць зберігання і пере­роблення цих рослин. Юридичні особи, які не мають ліцензії на культивування снотворного маку чи конопель, та фізичні особи, які є власниками або землекористувачами земельних ділянок, на яких ростуть ці рослини, зобов'язані знищити останні. Порядок знищення рослин, що містять наркотичні засоби та психотропні речовини, а також відходів таких рослин затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 2002 р. № 743.

Юридичні особи, діяльність яких пов'язана з вирощуванням наркотичних рослин, в порядку, встановленому Положенням про порядок здійснення діяльності у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 січня 1996 р. № 6, зобов'язані по­давати відомості про кількість вирощених та (або) використаних снотворного маку й конопель, щорічно, із зазначенням залишків наркотичних рослин на кінець року.Для виконання державного замовлення на одержання макової та конопляної соломи Мінагрополітики щорічно видає спеціальні свідоцтва на право культивування снотворного маку та коноплі. У цих свідоцтвах зазначаються точні розміри земельних ділянок, призначених для культивування снотворного маку або коноплі, мі­німальний термін поставки врожаю встановлений відповідно до географічних і кліматичних умов. Макову солому треба здавати державним підприємствам лікарського рослинництва, зазначеним у свідоцтвах; конопляну солому — заготівельним пунктам (або без­посередньо прядильним заводам), зазначеним у свідоцтвах. Збері­гати макову та конопляну солому після терміну, встановленого у свідоцтві, підприємствам-виготівникам забороняється.

Боротьба з незаконним вирощуванням наркотичних рослин про­вадиться згідно із Законом України від 15 лютого 1995 р. "Про захо­ди протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними". Згідно зі ст. 106-2 Ко­дексу України про адміністративні правопорушення за незаконні по­сів або вирощування снотворного маку чи конопель накладається штраф від 80 до 88 неоподаткованих мінімумів доходів громадян. За­лежно від характеру скоєння правопорушення та з урахуванням ви­ни порушника, винним може загрожувати кримінальна відповідаль­ність згідно зі ст. 310 Кримінального кодексу України: штраф до 850 грн., арешт на строк до 6 місяців, або обмеження волі на строк до З років. Якщо кількість незаконно вирощуваних снотворного маку чи конопель перевищувала 500 рослин, винному загрожує кримінальна відповідальність позбавленням волі на строк від 3 до 7 років 179. Умови і порядок створення фермерського господарства та припинення його діяльності

Право на створення фермерського господарства має кожний ді­єздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив відповідне бажання, має документи, що підтверджують його здат­ність займатися сільським господарством, і витримав професійний відбір. Першочергове право на створення такого господарства нада­ється громадянам, які проживають в сільській місцевості, мають від­повідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.

Фермерське господарство створюється виключно на добровіль­них засадах. Конкурсний відбір осіб, які виявили бажання створи­ти таке господарство, здійснює районна (міська) професійна комі­сія з питань створення фермерських господарств, склад якої фор­мує і затверджує районна (міська). До складу професійної комісії входять представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування території, на якій передбачається відведення зе­мельної ділянки для створення фермерських господарств, пред­ставники Асоціації фермерів та приватних землевласників і громад­ських організацій.

Висновок професійної комісії з- питань створення фермерських господарств про наявність у громадянина достатнього досвіду ро­боти у сільському господарстві або потрібної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації фермерського гос­подарства і надання (передачі) громадянину у власність або оренду земельних ділянок для ведення фермерського господарства із зе­мель державної і комунальної власності відповідно до чинного ЗК.

Земельні ділянки для ведення фермерських господарств переда­ються в приватну власність і надаються в користування на умовах оренди із земель державної або комунальної власності, а також зе­мель, вилучених (викуплених) в установленому порядку. Щоб одержати таку ділянку, громадяни подають заяву до відповідної ра­йонної державної адміністрації або місцевої ради. У заяві зазнача­ються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на бе­зоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додається рішення професій­ної комісії з питань створення фермерських господарств про наяв­ність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському гос­подарстві або відповідної сільськогосподарської кваліфікації. Ра­йонна або міська державні адміністрації або орган місцевого самов­рядування розглядають заяву у місячний строк і в разі її задоволен­ня дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проек­ту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ді­лянки розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

У разі відмови органів державної влади та органів місцевого са­моврядування надати земельну ділянку для ведення фермерського господарства, а також у інших спірних випадках, відповідно до ст. 118 ЗК і ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", справа розв'язується в судовому порядку. Оскільки рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в на­турі (на місцевості), видачі документа, що засвідчує право власнос­ті на землю, а також для укладення договору оренди земельної ді­лянки, в резолютивній частині рішення повинне бути вказано міс­це розташування ділянки, її розмір і межі¹. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) провадиться після збирання вро­жаю на цій ділянці попереднім землекористувачем.

Відповідно до ст. 121 ЗК, безоплатно у приватну власність фер­мерського господарства передаються земельні ділянки в розмірі зе­мельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, місь­кої ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на тери­торії сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сіль­ськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній у цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району. Така передача здійснюється один раз, про що рада, котра передає земельну ділянку, робить відмітку в паспорті або документі, який його заміняє.

Земельні ділянки, розмір яких перевищує розмір, встановлений у ч. 1 ст. 121 ЗК, передаються громадянам у приватну власність для ведення фермерського господарства на підставі цивільно-правових угод.

Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, якомога можливості наближеними до існуючих шляхів, електрич­них і радіотелефонних мереж, газових і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури. Відповідно до ст. ст. 56, 59 ЗК та ст. 7 Закону України "Про фермерське господарство", землі лісового і водного фондів, що належать до угідь фермерського гос­подарства, не можуть передаватися в приватну власність, за винят­ком невеликих — до 5 га ділянок лісів і невеликих — до 3 га діля­нок під замкненими природними водоймами. Фермерське госпо­дарство має право здійснювати залісення частини земель та буду­вати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить цьому господарству чи його членові на праві приватної власності.

Фермерське господарство піддягає державній реєстрації у вико­навчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, ра­йонних міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за міс­цем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки. Спеціальний порядок державної реєстрації фермерських господарств визначається ст. 8 Закону України "Про фермерське господарство".

Для реєстрації фермерського господарства до органу державної реєстрації подаються: установчі документи (засновницький договір про створення господарства та його Статут. Підписи громадян на установчих документах про створення фермерського господарства посвідчуються нотаріусом); реєстраційна картка встановленого зразка, яка є заявою про державну реєстрацію фермерського госпо­дарства; копія документа, що засвідчує наявність у громадянина на праві власності чи оренди земельної ділянки сільськогосподарсько­го призначення; документ, що посвідчує внесення плати за держав­ну реєстрацію фермерського господарства.

Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється за наявності всіх потрібних документів протягом не більше 5 робо­чих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані в межах цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати Свідоцтво про державну ре­єстрацію фермерського господарства. Це свідоцтво та копія доку­мента, що підтверджує взяття господарства на облік у державному податковому органі, є підставою для відкриття рахунків у будь-я­ких банках України та інших держав за вибором суб'єкта підпри­ємницької діяльності і за згодою цих банків у порядку, що встанов­люється Національним банком України.

Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), от­римання Державного акту на право власності на землю або укла­дення договору оренди земельної ділянки й державної реєстрації фермерське господарство одержує печатку зі своїм найменуванням і адресою, відкриває поточні та вкладні (депозитні) рахунки в уста­новах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається органами державної влади та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник, пла­нуючи економічний і соціальний розвиток регіону.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про фермерське госпо­дарство" діяльність фермерського господарства припиняється в ра­зі: реорганізації; ліквідації; визнання фермерського господарства неплатоспроможним (банкрутом); якщо не залишається жодного члена фермерського господарства або спадкоємця, який бажає про­довжити діяльність господарства.

Рішення про припинення діяльності фермерського господарства приймається:

— власником — у разі реорганізації або ліквідації фермерського господарства;

— якщо не лишається жодного члена фермерського господарс­тва або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарс­тва, — виконавчим комітетом міської, районної у місті ради або ра­йонною, районними міст Києва і Севастополя державними адмі­ністраціями за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки;

— у разі банкрутства фермерського господарства — господар­ським судом.

Спори про припинення діяльності фермерського господарства та розподілу його майна вирішуються судом.

Процедура банкрутства фермерського господарства має певні особливості. Відповідно до ст. 50 Закону України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або виз­нання його банкрутом"¹ (в редакції Закону від ЗО червня 1999 р.) підставою для визнання фермерського господарства банкрутом є його неспроможність задовольнити протягом шести місяців після закінчення відповідного періоду сільськогосподарських робіт вимо­ги кредиторів за грошовими зобов'язаннями та (або) виконати зо­бов'язання щодо сплати податків і зборів.

Голова фермерського господарства, за наявності письмової зго­ди всіх його членів, подає до господарського суду заяву про пору­шення справи про банкрутство. Заява має містити: найменування господарського суду, до якого подається заява; найменування (прізвище, ім'я та по батькові голови господарства) господарства, його поштову адресу; найменування кредитора, його поштову ад­ресу, якщо кредитором є юридична особа, якщо кредитор — фізич­на особа, в заяві зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, а та­кож місце його проживання; номер (код), що ідентифікує кредито­ра як платника податків і зборів; виклад обставин, які підтверджу­ють неплатоспроможність господарства, з зазначенням суми борго­вих вимог кредиторів, а також строку їх виконання, розміру неус­тойки (штрафів, пені), реквізитів розрахункового документа про списання коштів з банківського або кореспондентського рахунку господарства та дату його прийняття банківською установою бор­жника до виконання; перелік документів, що додаються до заяви.

До заяви додаються документи, які містять відомості: про склад і вартість майна фермерського господарства; про склад і вартість май­на, яке належить членам господарства на праві власності; про розмір доходів, які можуть бути одержані господарством по завершенню від­повідного періоду сільськогосподарських робіт. Зазначені документи додаються також головою фермерського господарства до відзиву на заяву про порушення справи про банкрутство, подану кредитором.

Голова фермерського господарства у 2-місячний строк з дня прийняття господарським судом заяви про порушення справи про банкрутство господарства може подати до господарського суду план відновлення платоспроможності фермерського господарства. У разі, якщо здійснення заходів, передбачених цим планом, дасть змогу фермерському господарству, зокрема за рахунок доходів, які можуть бути ним одержані після закінчення відповідного періоду сільсько­господарських робіт, погасити вимоги за грошовими зобов'язання­ми та зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів, господарський суд затверджує процедуру розпорядження майном господарства.

Процедура розпорядження майном фермерського господарства запроваджується на строк закінчення відповідного періоду сіль­ськогосподарських робіт із врахуванням часу, потрібного для реа­лізації вирощеної (виробленої, виробленої та переробленої) сіль­ськогосподарської продукції. Зазначений строк не може перевищу­вати 15 місяців. У разі, якщо після застосування процедури розпо­рядження майном погіршилося фінансове становище фермерсько­го господарства у зв'язку зі стихійним лихом, епізоотіями та інши­ми несприятливими умовами, строк процедури розпорядження майном може бути продовжено на 1 рік.

Процедура розпорядження майном фермерського господарства може бути достроково припинена господарським судом за заявою розпорядника майна чи будь-кого з кредиторів у разі: невиконан­ня заходів, передбачених планом відновлення платоспроможності господарства; наявності інших обставин, які засвідчують неможли­вість відновлення платоспроможності господарства. Після достро­кового припинення процедури розпорядження його майном фер­мерське господарство визнається господарським судом банкрутом і відкривається ліквідаційна процедура.

Для здійснення процедури розпорядження майном фермерсько­го господарства господарським судом призначається розпорядник майна. Його повноваження можуть здійснюватися і головою фер­мерського господарства за погодженням з призначеним розпоряд­ником майна.

У разі визнання господарським судом фермерського господарс­тва банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури до складу лікві­даційної маси господарства включаються: нерухоме майно, яке зна­ходиться у спільній власності членів господарства, в тому числі — насадження, господарські та інші будівлі, меліоративні та інші спо­руди, продуктивна й робоча худоба, птиця, сільськогосподарська та інша техніка і обладнання, транспортні засоби, інвентар та інше майно, придбані для фермерського господарства на спільні кошти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші май­нові права, які належать господарству і мають грошову оцінку.

Звернення стягнення за вимогами кредиторів на земельні ділян­ки, надані у власність фермерському господарству, допускається тоді, коли у господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення.

Майно, що належить голові та членам фермерського господарс­тва на праві приватної власності, а також інше майно, стосовно якого доведено, що воно було придбане на доходи, які не є в спіль­ній власності членів фермерського господарства, не включаються до складу ліквідаційної маси. Нерухоме майно, а також майнові права щодо нерухомого майна, які належать до складу ліквідацій­ної маси фермерського господарства, можуть бути продані тільки за конкурсом, обов'язковими умовами якого є збереження цільово­го призначення сільськогосподарських об'єктів, що продаються.

З дня прийняття постанови про визнання фермерського госпо­дарства банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури його діяль­ність припиняється. Господарський суд направляє копію постанови про визнання фермерського господарства банкрутом до органу, який здійснив державну реєстрацію господарства, та органу місцевого са­моврядування за місцезнаходженням фермерського господарства.

Кошти, одержані від продажу майна фермерського господарс­тва, спрямовуються на задоволення вимог кредиторів у порядку, встановленому Законом України "Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом".

Майно, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, розподіляється між членами фермерського господарства відповідно до його Статуту.

У разі припинення діяльності фермерського господарства до за­кінчення терміну надання господарству податкових пільг госпо­дарство сплачує до бюджету за весь період своєї діяльності суму по­датку, обчислену в розмірі, встановленому для фермерського гос­подарства, крім випадків, коли не лишається жодного члена фер­мерського господарства або спадкоємця, який бажає продовжити діяльність господарства, а також у разі викупу земельної ділянки для суспільних потреб чи примусового відчуження її з мотивів сус­пільної необхідності.

180.Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності

Відповідно до ст. 41 Конституції України примусове відчу­ження об'єктів права приватної власності з наступним пов­ним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану, який може бути запровад­жений в Україні відповідно до законів України «Про правовий режим воєнного стану» від 6 квітня 2000 р.! і «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 р.²

Правові підстави і порядок примусового відчуження зе­мельних ділянок з мотивів суспільної необхідності регулю­ються ст. 147 ЗК України.

Примусове відчуження земельних ділянок як об'єктів права приватної власності юридичних і фізичних осіб у зв'язку із зап­ровадженням та здійсненням заходів правового режиму воєнно­го чи надзвичайного стану здійснюється органами державної влади, місцевого самоврядування та підлягає наступному повно­му відшкодуванню їх вартості у порядку, визначеному законом. Вказані органи можуть приймати рішення про примусове відчуження земельних ділянок, якщо таке обмеження прав громадян і юридичних осіб передбачене у затвердженому за­коном України Указі Президента України про запровадження правового режиму воєнного стану.

Право приватної власності на земельну ділянку припиня­ється з моменту прийняття рішення відповідного органу дер­жавної влади, місцевого самоврядування чи військового ко­мандування.

У разі запровадження правового режиму надзвичайного стану примусове відчуження земельної ділянки здійснюється на строк дії надзвичайного стану.

По закінченні дії обставин, у зв'язку з якими було введено воєнний чи надзвичайний стан і проведено примусове відчу­ження з приватної власності земельної ділянки громадян і юридичних осіб, колишній власник має право вимагати від уповноважених органів повернення цієї ділянки у власність.

У разі неможливості повернути примусово відчужену зе­мельну ділянку власникові за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Відшкодування вартості примусово відчужених земель­них ділянок при запровадженні правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється у порядку і строки, визначені Президентом України у відповідному Указі.