Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Загальна характеристика правового регулювання галузі тваринництва.
Тваринництво є провідною галуззю сільського господарства, основним постачальником повноцінного харчового білка й сировини для переробної промисловості АПК. Воно виробляє 45% валової продукції сільського господарства. Однак протягом останнього десятиріччя в цій галузі катастрофічно скоротилося поголів'я великої рогатої худоби — у 2,7 рази, свиней — у 2,6, овець і кіз — у 4,8, птиці — більш як у 2 рази. Виробництво м'яса зменшилося у 2,5 раза, молока і яєць — у 1,9, вовни — у 8 разів. Унаслідок цього споживання м'яса і м'ясопродуктів на душу населення зменшилося з 68 кг у 1990 р. до 32 кг — у 2000 р., молока й молокопродуктів — відповідно з 373 до 198 кг, яєць — з 272 до 163 шт.1 Під час переходу країни до ринкових методів господарювання криза охопила, насамперед, сільське господарство, найбільшого ж спаду зазнало тваринництво. Це пов'язано з тим, що в умовах ринку сільськогосподарським товаровиробникам невигідно займатися тваринництвом. Система ціноутворення й механізми збуту вироблюваної цією галуззю продукції, механізми постачання комбікормів і забезпечення її іншими необхідними ресурсами призвели до того, що собівартість продукції тваринництва удвічі, а подекуди — й тричі, перевищувала її реалізаційну ціну. Внаслідок чого у колективних сільськогосподарських підприємствах почали вирізати поголів'я худоби. Цікавим є й той факт, що значний спад виробництва продукції тваринництва в колективних господарствах не спричинив дефіциту продукції тваринництва на ринку України. Річ у тім, що на відміну від колективних господарств, у яких ще збереглася консервативна радянська система управління, в підсобних господарствах населення, цілком за законами ринкової економіки, відбулося значне зростання виробництва продукції тваринництва. Це явище закономірне: приватна власність і закони ринку стимулюють розвиток тих галузей, які можуть дати реальний прибуток. А потреби ринку в продукції тваринництва зумовили ринкові механізми встановлення цін на ту її частину, яку вирощено в підсобних господарствах громадян, а також ринкові механізми її реалізації. Це виправдовує парадоксальну, на перший погляд, ситуацію: в колективних господарствах тваринництво було збитковим, тоді як у підсобних господарствах населення, навпаки, — воно давало прибуток. На жаль, із самого початку проведення ринкових реформ в Україні держава взяла помилковий курс на збереження державного регулювання сільського господарства переважно неринковими методами. Хоча це робилося з огляду на стратегічний характер галузі й необхідність забезпечення продовольчої безпеки, така політика відкинула сільське господарство на кілька років назад. Серед методів штучного підтримування тваринництва, що не виправдали себе, можна назвати адміністративне регулювання цін н& продукцію тваринництва та механізму її реалізації, адміністративне забезпечення тваринництва потрібними ресурсами, нескінченні дотації у галузь, різного роду доплати та асигнування, а також постійне списання боргів. Не виправдали себе й заходи щодо штучного створення інтегрованих формувань з виробництва, переробки й реалізації продукції тваринництва за участі сільськогосподарських товаровиробників, комбікормових і переробних підприємств, заготівельних і торговельних організацій усіх форм власності, банків, вітчизняних та іноземних інвесторів, що були започатковані відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1997 р. "Про подолання кризового стану у тваринництві і птахівництві та стабілізацію розвитку галузі". Згідно з Указом Президента України від 17 лютого 2001 р. № 100/200 "Про заходи щодо стабілізації ситуації на споживчому ринку та розвитку тваринництва у 2001—2002 роках", передбачено поступовий перехід до ринкових методів регулювання сільського господарства із збереженням державного регулювання. Важливим є положення про навчання сільськогосподарських товаровиробників ринкових методів господарювання. 2002 р. тривало правове регулювання тваринництва шляхом поступового переходу до ринкових механізмів стимулювання розвитку тваринництва і зменшення застосування адміністративно-командних методів. Можна прогнозувати, що державне регулювання тваринництва зберігатиметься і надалі, але охоплюватиме переважно царини забезпечення публічної безпеки продукції цієї галузі. Держава повинна навчити селян господарювати ефективно і підтримувати для них такі умови їх роботи, за яких виробництво продукції тваринництва було б прибутковим і ефективним.
164. Юридична природа ринкового обігу земельних ділянок Здійснення земельної реформи змінює суть і характер земельних правовідносин, веде до появи нових інститутів земельного права, серед яких можна назвати інститут правового регулювання ринку землі. З правової точки зору ринок земель — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування прав власника на землю від імені Українського народу, а також реалізації фізичними і юридичними особами, державою і територіальними громадами гарантованого Конституцією України суб'єктивного права власності та інших прав на земельні ділянки, формування і функціонування інфраструктури ринку землі, державного і самоврядного регулювання ринку землі на національному, регіональному та місцевому рівнях, забезпечення захисту прав учасників ринку землі. Об'єктом таких правовідносин є земельні ділянки, які не заборонені законом для вільного відчуження від однієї особи до іншої. Суб'єктом ринкових земельних правовідносин виступають фізичні і юридичні особи, органи державної влади та місцевого самоврядування, які можуть бути учасниками цивільно-правових відносин. Зміст цих правовідносин становлять права та обов'язки всіх учасників ринкових земельних відносин. Відповідно до Указу Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р. одним з принципів формування земельних відносин у найближчі п'ять років є включення землі у ринковий обіг. При цьому у чинному законодавстві України, яке присвячене регулюванню ринкових земельних відносин1, не розкривається юридична сутність поняття «обіг земельних ділянок». Щоб розкрити правову природу цього поняття, необхідно виходити з того, що об'єктом ринкових земельних правовідносин є земельна ділянка з характерними для неї фізичними та юридичними ознаками (нерухомість, обмеженість у просторі, неможливість переміщення з одного місця на інше, правовий титул, права та обов'язки особи). З урахуванням фізичних ознак земельні ділянки як об'єкт суб'єктивного права фізично не можуть передаватись з рук у руки від однієї особи до іншої. Тому вживання словосполучення «обіг земельних ділянок» характеризує економічний аспект ринку землі. У юридичному значенні це поняття слід розглядати через призму врегульованих нормами чинного законодавства суспільних відносин, що виникають між особами з приводу набуття і реалізації права власності та інших речових прав на земельні ділянки, права оренди земельних ділянок. Тому обіг земельних ділянок має означати перехід прав на земельну ділянку від однієї особи до іншої. При цьому підстави, способи, правові форми і порядок передачі прав на земельні ділянки мають визначатися у чинному законодавстві. Так, чинним ЗК України встановлено, що перехід прав на земельну ділянку може здійснюватись відповідно до закону шляхом прийняття адміністративного рішення, укладення цивільно-правової угоди, рішення суду.
З урахуванням викладеного обіг земельних ділянок (перехід прав на земельні ділянки) — це врегульовані нормами чинного законодавства суспільні відносини, що виникають між відповідними суб'єктами у процесі переходу прав на земельні ділянки з підстав і в порядку, передбаченому законом, договором, рішенням суду. До правових засад обігу земельних ділянок слід віднести: а) рівність суб'єктів права власності і господарювання перед законом; б) законність; в) гарантованість і непорушність права власності на землю; г) додержання цільового призначення земельних ділянок; ґ) врахування сервітутів та інших існуючих обмежень на земельні ділянки; д) обов'язковість відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) у передбачених законом випадках; є) обов'язковість проведення експертної грошової оцінки земельних ділянок при укладенні цивільно-правових угод; є) обов'язковість нотаріальної форми цивільно-правових угод із земельними ділянками; ж) обов'язковість державної реєстрації прав на земельні ділянки 165. Повноваження КМУ в галузі земельних відносинПовноваження Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин визначені ЗК України (ст. 13 та ін.). Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 84 ЗК України він здійснює повноваження власника щодо земель державної власності згідно з законом у межах і порядку, визначених Кодексом; за погодженням з Верховною Радою України має повноваження на продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам (п. 1 ст. 129 ЗК); уповноважений надавати у постійне користування земельні ділянки із земель державної власності юридичним особам у випадках, визначених статтями 149 та 150 ЗК України (п. 7 ст. 122); має право приймати рішення щодо вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають у постійному користуванні, для суспільних та інших потреб (п. 2 та 9 ст. 149); визначає порядок встановлення та зміни цільового призначення земель (ч. З ст. 20 ЗК); надає дозвіл на проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних природних парків, дендрологічних та ботанічних садів, археологічних пам'яток (п. З ст. 97 ЗК); затверджує методику грошової та експертної оцінки землі (п. 8 ст. 128 ЗК); здійснює інші повноваження. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим відповідно до п. 2 ст. 38 Конституції АР Крим здійснює виконавчі функції і повноваження, віднесені до самостійного відання АР Крим, зокрема з питань землеустрою, зрошуваного землеробства, архітектури та містобудування та ін. її повноваження як органу управління у сфері земельних відносин визначені в ст. 16 ЗК України. Серед них слід виділити такі: розпорядження землями державної власності у межах, визначених ЗК України; участь у розробці та забезпеченні виконання загальнодержавних і республіканських програм з питань використання та охорони земель; координація здійснення землеустрою і державного контролю за використанням та охороною земель; підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок та ін.
Аграрні товаровиробники мають право на договірній основі реалізувати продукцію за державним контрактом, за спотовими, форвардними, ф'ючерсними контрактами, за опціонами, через біржу, торговий дім і т. ін.
Відповідно до статей 13, 14 і 41 Конституції України, а також норм чинного Земельного кодексу України обіг земельних ділянок має здійснюватися у визначених законом правових формах, важливе місце серед яких посідають правочини. У ЗК України закріплюються вимоги щодо земельної ділянки, як предмета угоди, правового становища покупців і продавців земельних ділянок, змісту угод, порядку укладення, оформлення і виконання договору купівлі-продажу земельних ділянок. Зокрема, ст. 127 ЗК України регулює особливості укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок державної і комунальної власності. Земельні ділянки, що підлягають продажу, мають бути вільними від прав на них інших осіб, за винятком певних обмежень і сервітутів, встановлених законом чи рішенням суду відповідно до статей 98—102, 110—115 ЗК України. Покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності можуть бути громадяни України, а також юридичні особи, засновані громадянами України і юридичними особами України. Вказані суб'єкти можуть укладати договори купівлі-продажу і набувати у власність земельні ділянки із земель державної та комунальної власності як сільськогосподарського так і несільськогосподарського призначення з урахуванням обмежень, передбачених законом. Аналізуючи вимогу закону щодо покупців земельних ділянок, необхідно зазначити, що такий підхід до визначення потенційних покупців земельних ділянок є не логічним, оскільки порушує права інших юридичних осіб, які засновані за участю держави, територіальних громад, іноземних фізичних і юридичних осіб. З метою забезпечення всім суб'єктам підприємницької діяльності України вільного доступу до набуття у власність земельних ділянок несільськогосподарського призначення Президент України в Указі «Про вдосконалення системи державного управління земельними ресурсами та контролю за їх використанням і охороною» від 19 серпня 2002 р. доручив Кабінету Міністрів України подати до Верховної Ради України пропозиції щодо вдосконалення порядку продажу земельних ділянок державної та комунальної власності спільним підприємствам, заснованим за участю іноземних юридичних та фізичних осіб, передбачивши необхідність погодження рішень про такий продаж з Кабінетом Міністрів України1. 10 липня 2003 р. Верховна Рада України внесла відповідні зміни до Земельного кодексу УкраїниНе можуть бути покупцями земельних ділянок із земель державної та комунальної власності юридичні особи України, засновані виключно на державній і комунальній власності, засновані особами без громадянства чи іноземними фізичними і юридичними особами, у статутному фонді яких є частка державної чи комунальної власності, засновані громадянами і юридичними особами України разом з іноземними фізичними і юридичними особами. Іноземні фізичні і юридичні особи, особи без громадянства, мають право на укладення договорів купівлі-продажу земельних ділянок лише несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності у межах населених пунктів або ж за їх межами в разі придбання об'єктів нерухомого майна. Продавцями земельних ділянок державної і комунальної власності є органи державної влади та місцевого самоврядування. У випадках, передбачених ЗК України, продавцем земельних ділянок державної власності може бути Кабінет Міністрів України. Основними способами продажу земельних ділянок є конкурентний продаж та викуп земельної ділянки під об'єктами нерухомого майна, так званий договірний продаж. Продаж земельних ділянок із земель державної та комунальної власності має здійснюватись переважно на конкурентних засадах шляхом проведення земельних торгів у порядку, передбаченому статтями 134—139 ЗК України. Особливості продажу земельних ділянок державної і комунальної власності іноземним державам та юридичним особам закріплені у ст. 129 ЗК України. Чинний ЗК України передбачає, що право власності на земельні ділянки може набуватися відповідними суб'єктами не лише на основі договорів купівлі-продажу, а й інших цивільно-правових угод. Серед таких угод у цьому законі названі договори міни, дарування, а також правочин успадкування. При цьому перелік цивільно-правових угод, відповідно до яких може набуватися право власності на землю, не є вичерпним. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог ЗК України. У разі укладення договору міни (бартеру) кожна зі сторін зобов'язується передати іншій стороні у власність одну земельну ділянку в обмін на іншу земельну ділянку. Міна земельних ділянок передбачає проведення їх грошової та експертної оцінки з метою визначення їх вартості відповід но до Методик оцінки, що затверджені Кабінетом Міністрів України. За погодженням сторін можлива грошова доплата за земельну ділянку більшої вартості, що обмінюється на земельну ділянку меншої вартості. У разі укладення договору міни зміна цільового призначення земельної ділянки відбувається у порядку, передбаченому статтями 18—21 ЗК України. До договору міни (бартеру) застосовуються правила про договори купівлі-продажу або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить суті відносин сторін. Договір міни підлягає нотаріальному посвідченню. Серед підстав набуття права власності на земельні ділянки Земельний кодекс називає також договір дарування, відповідно до якого одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно земельну ділянку у власність. Сторонами у договорі дарування можуть бути громадяни України та юридичні особи України, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Договір дарування земельної ділянки укладається письмово і посвідчується нотаріусом. Право власності обдарованого на одержану земельну ділянку виникає з моменту одержання Державного акта на право власності на землю та реєстрації права власності у встановленому порядку. Право власності на земельні ділянки виникає також у порядку спадкування. Спадкування визначається у Цивільному кодексі України як перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування земельних ділянок здійснюється за заповітом або за законом. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи. Спадкоємцями за заповітом можуть бути також юридичні особи, держава та інші особи. Земельний кодекс України не містить заборон щодо спадкування земельних ділянок іноземними громадянами, осо,бами без громадянства та іноземними юридичними особами. Однак у цьому Кодексі є норми щодо заборони оформлення права власності на успадковані у встановленому цивільним законодавством порядку земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Відповідно до статей 81 і 82 ЗК України землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними юридичними особами, іноземни відчуженню протягом одного року. У практиці роботи більшості установ комерційних банків в Україні серед основних способів забезпечення зобов'язань, поряд з гарантією, поручительством, страхуванням, неустойкою, найпоширенішим і ефективним є застава, якою оформляється майже 80% кредитних договорів1. Поняття застави та іпотеки, а також основні принципи застави як способу забезпечення зобов'язань, порядок здійснення застави визначені у Цивільному кодексі України, Законі України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. (з наступними змінами та доповненнями)2, Законі України «Про іпотеку» від 5 червня 2003 р.3 та в інших підзаконних нормативних актах. Заставою визнається такий спосіб забезпечення зобов'язань, за яким кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Згідно із Законом України «Про іпотеку», іпотека — це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні іпотекодавця, внаслідок якого іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою основного зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено цим Законом. Під нерухомим майном (нерухомістю) у Законі розуміються земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без знецінення та зміни їх призначення. Предметом іпотеки може бути майно, пов'язане з землею, — будівля, споруда, квартира, підприємство (його структурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. Відповідно до законодавства України предметом іпо теки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження. На відміну від Земельного кодексу України 1992 р., у новому ЗК України право іпотеки земельних ділянок значно розширене не лише за об'єктним, а й за суб'єктним складом. Відповідно до ст. 133 ЗК України у заставу можуть передаватись земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності. Земельна ділянка, що перебуває у спільній власності, може бути передана у заставу за згодою усіх співвласників. Передача в заставу частини земельної ділянки здійснюється після виділення її у натурі (на місцевості). Заставодер-жателем земельної ділянки можуть бути лише банки, які відповідають вимогам, установленим законами України. Угоди, які укладаються щодо земельних ділянок у процесі приватизації земель державної і комунальної власності, а також на вторинному ринку землі, за своїм змістом і формою мають відповідати вимогам, закріпленим у чинному ЗК України, а також нормам цивільного законодавства. Стаття 132 ЗК України передбачає обов'язкове додержання письмової нотаріальної форми угод про перехід права власності на земельні ділянки. Зміст угод про перехід права власності на землю залежить від правового режиму земельної ділянки, способу відчуження земельної ділянки та виду цивільно-правової угоди. У ст. 132 ЗК України закріплено істотні умови, що мають бути внесені до змісту всіх угод про передачу права власності на земельні ділянки. Водночас сторони, керуючись п. 2 ст. 131 ЗК України, мають право вносити до змісту угод додаткові умови, що є характерними для того чи іншого виду цивільно-правових угод про передачу права власності на земельні ділянки. У договорі купівлі-продажу земельної ділянки вказуються такі істотні умови, як предмет договору, дані про місце розташування, площу, функціональне призначення; обтяження та обмеження щодо використання земельної ділянки, ціна продажу, умови оплати, порядок розрахунків, права та обов'язки сторін, а також інші умови, які визначаються за погодженням між продавцем і покупцем. Відповідно до чинного законодавства України укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки має бути підписа ний сторонами та підлягає нотаріальному посвідченню з оплатою державного мита. Укладений і нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу земельної ділянки разом з рішенням продавця є підставою для відведення земельної ділянки у натурі і легалізації права власності покупця на земельну ділянку. Предметом угод про передачу права власності на земельні ділянки є конкретні, індивідуально-визначені на місцевості земельні ділянки відповідної площі та правового режиму. Якщо земельна ділянка має обтяження чи обмеження щодо її використання за цільовим призначенням, у договорі мають бути зазначені зміст цих обтяжень та обмежень, а також підстави їх встановлення (застава, сервітути, оренда). В угодах купівлі-продажу, міни (бартеру) має бути вказана договірна ціна земельної ділянки у національній грошовій одиниці — гривні. Коли стороною виступає іноземна держава чи іноземна юридична особа, договірна ціна може вказуватися в іноземній валюті. Зміст угод про перехід права власності на земельні ділянки включає також зобов'язання сторін щодо проведення розрахунків, передачі земельних ділянок від однієї особи до іншої, додержання наявних обмежень і обтяжень щодо предмета угоди, виконання заходів з охорони і раціонального використання земельних ділянок тощо. 169. Поняття, завдання, та мета землеустроюВідповідно до ст. 181 ЗК України та Закону України «Про землеустрій»1 від 22 травня 2003 р. землеустрій являє собою сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та регіональної організації території адміністративно-територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюютьсяпід впливом суспільно-виробничих відносин і розвитку продуктивних сил. Він виконує важливі функції організації раціонального використання земельних ресурсів, їх охорони та захисту ґрунтів незалежно від цільового призначення земель, водночас є однією з функцій державного управління у сфері землекористування і поширюється на землі всіх форм власності. Мета землеустрою визначається відповідними напрямами його проведення, а саме: забезпечення раціонального використання земель; охорона земель; створення сприятливого екологічного середовища; поліпшення природних ландшафтів. Суб'єктами землеустрою є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, які здійснюють землеустрій, землевласники та землекористувачі, а об'єктами — територія України, території адміністративно-територіальних утворень або їх частин, території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки. Землеустрій, як сукупність соціально-економічних заходів, виконуються найрізноманітніші завдання, пов'язані з забезпеченням раціонального використа ня та охорони земель незалежно від їх цільового призначення (сільськогосподарського виробництва, промисловості, лісового та водного господарства, містобудування тощо). На рівні загальнодержавних землевпорядних заходів проводяться: реалізація державної політики у галузі земельних правовідноснОн; визначення основного цільового призначення земельних масивів, розробка великих регіональних комплексних програм охорони та раціонального використання земельних ресурсів; планування та прогнозування (розробка державних, обласних, районних і регіональних схем використання земель та схем землеустрою, заходів щодо охорони земель), розробка цільових програм меліорації та рекультивації земель, боротьба з водною та вітровою ерозією ґрунтів і т. ін. Галузеві та відомчі завдання землеустрою залежать від характеру виробництва, його особливостей, спеціалізації. Зокрема, до завдань землеустрою у галузі сільськогосподарського виробництва слід віднести: створення та вдосконалення усіх форм власності на землю та землекористування; організація господарств, які володіють землею на праві власності, користування (у тому числі на умовах оренди); раціональна організація територій господарств, що є виробниками сільськогосподарської продукції, з метою найефективнішого ведення сільськогосподарського виробництва в нових умовах ринкової економіки. Завданнями землеустрою у галузі промислового та інших видів несільськогосподарського виробництва є: пошук земель з метою їх використання у промисловості, будівництві і т. ін., які б мінімально зачіпали інтереси сільськогосподарського виробництва; відведення земель і утворення нових землекористувань; розробка заходів щодо охорони та раціонального використання земель з додержанням екологічних вимог. Важливе значення мають також прогнозні та передпро-ектні завдання землеустрою, до яких належать: розробка схем використання й охорони земельних ресурсів держави та її окремих регіонів, у тому числі протиерозійних та інших ґрунтозахисних заходів; розробка схем землеустрою областей і регіонів; розробка прогнозів, регіональних програм використання й охорони земель; обґрунтування розміщення, встановлення та зміни меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами. У процесі реалізації зазначених завдань важливим є проведення державної землевпорядної експертизи, яка визначає: питання правового забезпечення проектних рішень; відповідність передбачених заходів завданню на проектування, вимогам раціонального використання й охорони земель та нормативно-технічним документам; запропоновані проектною документацією рішення відносно знімання, збереження та використання родючого шару ґрунту при проведенні робіт, пов'язаних із порушенням земель, проведенням їх рекультивації. Землеустрій здійснюють за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян та юридичних осіб. Формою землеустрою є землевпорядний процес.Землевпорядний процес — це загальний порядок виконання окремих землевпорядних дій. Він складається з таких взаємопов'язаних стадій, що послідовно виконуються: порушення клопотання про проведення землевпорядної дії; підготовчі роботи щодо складання проекту землеустрою; складання проекту землеустрою; розгляд проекту, проектної документації; затвердження проекту; перенесення проекту в натуру (на місцевість); оформлення та видача землевпоряднихматеріалів і документів; здійснення авторського нагляду за виконанням проекту землеустрою.
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2019-11-02; просмотров: 122; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.204.142.235 (0.042 с.) |