Соціально-економічні аспекти охорони здоров’я

 

Охорона здоров’я представляє собою систему державних, громадських, медичних закладів, що спрямовані на попередження і лікування хвороби.

Метою системи охорони здоров’я є гармонійний розвиток людини, досягнення високого рівня працездатності і довголітньої активності громадян. Це пов’язано з тим, що трудовий і творчий потенціал людей в значній мірі залежить від здоров’я, яке являється не тільки важливою умовою прогресу суспільства, але й виступає інтегрованим показником суспільного розвитку. Результати розвитку охорони здоров’я повинні розглядатися через показник народного добробуту і служити важливим фактором розвитку виробництва, підвищення продуктивності праці.

Охорона здоров’я народу виступає важливим напрямком діяльності держави, громадськості і всього населення. Значення здоров’я все більше враховується при обговоренні питань про національне багатство, про трудовий потенціал і трудові ресурси, продуктивність праці.

Ще в 1757 р. Ф. Кене писав, що могутність держави знаходиться в залежності від здоров’я її громадян, А. Сміт звернув увагу на те, що здоров’я тісно впливає на економіку.

На саме здоров’я здійснюють вплив цілий ряд чинників: політичні, економічні, соціальні, екологічні, психологічні. Експерти всесвітньої організації охорони здоров’я встановили, що здоров’я людини на 50 - 52 % залежить від способу життя. Негативними його факторами є шкідливі звички, неправильне харчування, несприятливі умови праці, моральні та психічні навантаження, стресові ситуації, малорухливість, тощо. Негативно позначається на формування здоров’я і несприятлива екологічна ситуація, зокрема забруднення повітря і використання створених медичних об’єктів, неотримання очікуваного економічного і соціального ефекту від вкладених коштів.

     Все це викликає підвищену потребу в ресурсах для подальшого розвитку цих медичних закладів, тому в подальшому відомий канал фінансування з приводу отримання асигнувань із бюджету на фінансування медичних закладів та інші заходи.

     Важливим принципом організації фінансових ресурсів медичних закладів є господарський розрахунок. Він вимагає порівняння витрат з доходами від господарської діяльності. Це означає, що кожний медичний заклад, що знаходиться на повному госпрозрахунку та самофінансуванні, повинен не тільки покривати витрати доходами, але і одержувати прибуток. В свою чергу, госпрозрахунок сприяє економії і обережності, скороченню витрат, зниженню собівартості, підвищенню рентабельності продукції, передбачає матеріальну заінтересованість медичних закладів і кожного працівника окремо в досягненні високих кінцевих результатів.

     Застосування в економіці медичних принципів територіального і галузевого розподілу фонду фінансових ресурсів визначає наявність двох каналів фінансового забезпечення медичних закладів – по лінії територіальних органів, а також відомчого - по лінії галузевих органів. Використання цих принципів і каналів розподілу коштів неоднакове і визначається засадами, які стоять перед країною на окремих етапах їх розвитку.

     Зауважу, що в певні мірі відомий нам канал фінансування медичних закладів, на мою думку, буде і надалі використовуватись тільки для надання допомоги переважно тільки за рахунок прибутку суб’єктів підприємницької діяльності.

     З економічної та соціальної точки зору більш прийнятний територіальний принцип розподілу ресурсів на розвиток медичних закладів і фінансове забезпечення їх по лінії територіальних органів. Територіальний шлях розвитку медичних закладів більш відповідає (інтересам) інтенсивним методам розвитку економіки медицини, тобто вимогам кращого використання наявного економічного потенціалу.

 

 

1.2. Теоретичні засади фінансового забезпечення медичних закладів України

 

Підхід, де фінансове забезпечення подано як один із методів фінансового механізму, покликаного забезпечувати розподільчі та перерозподільчі процеси з метою утворення доходів і фондів коштів, притаманний науковим працям О. Кириленко, С. Юрія. В. Опарін вважає, що фінансове забезпечення — це структурна підсистема фінансово-кредитного механізму, система джерел і форм фінансування розвитку економічної та соціальної сфер суспільства.

Н. Карпишин наголошує: у діяльності суб’єктів ринку дуже рідко використовують лише одну форму фінансового забезпечення, а в більшості випадків оптимально поєднують різні форми. Кожен економічний суб’єкт формує власну модель фінансового забезпечення, якою визначає склад і структуру джерел фінансування й відповідні форми руху коштів. У згаданому визначенні фінансове забезпечення розглядають лише як складову макроекономічного механізму, водночас випускаючи з уваги той факт, що воно присутнє в господарській діяльності всіх суб’єктів економічних відносин [5, с. 28].

Автор поділяє позицію згаданих науковців і робить висновок: фінансове забезпечення — це метод фінансового механізму, з допомогою якого формують і використовують фонди коштів і який характеризує зміст впливу фінансів на різні аспекти розвитку суспільства.

А фінансове забезпечення охорони здоров’я — це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб’єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я громадян.

Підтверджує обґрунтованість такого висновку міжнародно-правова практика, за якої реалізація права на медико-санітарну допомогу неодмінно повинна передбачати як «охоронні» (профілактичні) елементи (зменшення рівня мертвонароджуваності, профілактика, лікування й контроль епідемічних, ендемічних, професійних та інших захворювань), так і «елементи допомоги» (створення умов, що гарантували б цілковите медичне обслуговування та догляд у разі хвороби або нещасного випадку).

Згідно з підходом Г. Хеннеланда та Л. Рове, профілактика хвороб населення є міжнародним суспільним благом, вигідним за такими позиціями: по-перше, попередження захворюваності однієї особи спричиняє позитивний ефект не лише для неї, а й для інших індивідів, котрі могли б заразитися; по-друге, добре організована охорона здоров’я нації має глибокі економічні наслідки, пов’язані із збереженням добробуту населення й підтримкою продуктивності економічної системи [9, c. 105].

Основними формами фінансового забезпечення охорони здоров’я в Україні є: бюджетне фінансування, добровільне медичне страхування, самофінансування, благодійництво та спонсорство. Такі форми, як кредитування й інвестування, характерні для юридичних і фізичних осіб, котрі займаються приватною медичною практикою. Крім того, у період переходу до ринкової економіки державним і комунальним закладам охорони здоров’я дозволили некомерційну господарську діяльність (медичну та немедичну), аби в такий спосіб вони мали змогу залучити додаткові фінансові ресурси. У результаті набула значного поширення така форма фінансового забезпечення, як некомерційне самофінансування. Останнє полягає в тому, що його здійснюють на принципах самоокупності й воно передбачає просте відтворення витрат, пов’язаних із наданням медичної допомоги.

Традиційно найвагомішим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я є кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел, — лише додатковий фінансовий ресурс. Тому основною формою фінансового забезпечення охорони здоров’я виступає бюджетне фінансування. Саме з ним пов’язані глибокі теоретичні дослідження розподільчих процесів, організації грошових відносин з приводу використання централізованого фонду коштів держави. У процесі фінансування найповніше розкривається призначення державного бюджету, його спрямованість на виконання функцій держави, рівень корисності цих функцій для суспільства, стратегічний напрям руху суспільства та його траєкторія, відповідні тенденції й динаміка розвитку [8, c. 149].

Вітчизняна економічна енциклопедія дає таке визначення бюджетному фінансуванню: це — надане в безповоротному порядку грошове забезпечення, виділення (асигнування) коштів із державного (місцевого) бюджету на витрати, пов’язані з виконанням державних замовлень, державних програм, утримання державних організацій.

Наприклад, А. Берлач визначає бюджетне фінансування як фінансування, здійснюване за рахунок бюджетів різних рівнів у двох формах:

1) фінансування бюджетних установ, котрими є орган, установа чи організація, створені в установленому порядку органами державної влади, органами влади АРК чи органами місцевого самоврядування та повністю утримувані за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів;

2) фінансування державних і муніципальних підприємств та організацій, економічно й фінансово самостійних. Ці господарюючі суб’єкти мають основні та оборотні кошти, завдяки яким фінансують виробничі та соціальні витрати. Для цього вони також залучають кредити комерційних банків, а в окремих, передбачених законодавством, випадках використовують бюджетні асигнування [2, c. 219].

Л. Воронова вважає, що «бюджетне фінансування — це безповоротний безвідплатний відпуск коштів з Державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ та організацій» [6, c. 335].

О. Башняк дає таке визначення: «Бюджетне фінансування — це безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів й забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій» [1, c. 148]. На думку О. Василика, бюджетне фінансування — надання юридичним особам із державного бюджету фінансових ресурсів у вигляді безповоротних безоплатних коштів та інвестицій на розвиток економіки, соціально-культурні заходи, оборону й інші громадські потреби [4, с. 331]. Науковець-фінансист С. Юрій подає таке формулювання: бюджетне фінансування — це безповоротне, безвідплатне виділення коштів з бюджету [7, с.197].

Бюджетне фінансування, як інструмент механізму виконання бюджету, базується на наукових принципах, до яких, на нашу думку, належать:

а) безповоротність — безповоротне виділення бюджетних коштів відповідним розпорядникам у межах затверджених сум;

б) безплатність — відсутність плати у вигляді відсотків за виділені бюджетні призначення;

в) безстроковість — відсутність часових обмежень, у межах яких можна користуватися бюджетними коштами;

г) плановість — виділення бюджетних коштів у межах, встановлених бюджетом відповідно до обсягів видатків, затверджених у фінансових планах розпорядників коштів;

д) цільове спрямування — кошти з бюджету плануються й відпускаються на заздалегідь визначені цілі згідно з фінансовими планами;

е) поєднання різних джерел покриття витрат, пов’язаних із основною діяльністю, полягає в тому, що бюджетні кошти виділяються з урахуванням власних джерел, коштів вищих організацій, кредитних джерел і за умови їхнього найефективнішого використання;

є) фінансування з бюджету здійснюється в міру виконання планів виробничих показників і надходження доходів;

ж) ефективне, раціональне й економічне використання коштів полягає в досягненні максимального ефекту за мінімальних витрат;

з) кошти на проектування витрат виділяються лише з одного бюджету за підпорядкованістю установи, організації, за винятком фінансування загальнодержавних заходів (епідемія, ліквідація наслідків катастроф, стихійного лиха тощо);

і) фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічних нормативів залежно від сфери діяльності;

ї) контроль за використанням бюджетних коштів означає використання всіх видів, форм і методів бюджетного контролю стосовного кожного розпорядника бюджетних коштів.

Наведені принципи, на нашу думку, найповніше розкривають таке складне явище, як бюджетне фінансування, дають змогу використати його механізм у процесі виконання бюджету з найкращими результатами [8, c. 150]

Функціонування механізму бюджетного фінансування пов’язане з використанням його різних форм і методів. У вітчизняній фінансовій літературі виділяють такі форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, бюджетні інвестиції, бюджетні кредити, державні трансферти.

Така форма бюджетного фінансування, як державні трансферти, цілковито відповідає вимогам бюджетного фінансування, оскільки це невідплатні й безповоротні платежі з бюджету юридичним і фізичним особам, які не призначені для придбання товарів чи послуг, надання кредиту або виплату непогашеного боргу.