ТОП 10:

Чергові вибори 1998 і 1999 рр.



7.Колізії суспільно-політичного розвитку України у перші роки XXI ст.             

 

1. Суспільно-політичний розвиток вже незалежної України відбувався непросто й суперечливо. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України приймає “Акт проголошення незалежності України”. Восени 1991 р. розпочинається розбудова незалежної Української держави. Уже у вересні – грудні 1991 р. приймаються закони: про громадянство України, про державний кордон України, про прикордонні війська України, про прокуратуру, про Збройні сили України, про Національну гвардію України та ін.

1 грудня 1991 р. проводиться Всеукраїнський референдум, в якому участь взяли 84,18% всіх виборців, з них 90,32% підтвердили “Акт проголошення незалежності України”. Л.М. Кравчука було обрано Президентом України, за нього подано 61,6% голосів. І.С. Плющ став Головою Верховної Ради України (був на цій посаді до травня 1994 р.).

У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Україна стала остаточно незалежною. У країні продовжується затвердження багатопартійної системи, складається новий розклад партійно-політичних сил, швидко зростає кількість політичних партій. Зареєстрованих партій на початку 1993 р. було 18, у

1994 р. – 30, на початку 1995 р. – 38, на початку березня 1997 р. – 41, а у 2002 р. – більше 140.

2. Навколо Президента Л.М. Кравчука формується своєрідна “партія влади”. Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії Верховної Ради закликав до консолідації всіх політичних сил заради розбудови державності, при цьому центральне місце відводилося НРУ. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у складі Руху (НРУ), схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому сталися розколи. У травні 1992 р. на III з’їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про його перетворення на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Вже влітку 1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й влади. У січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об’єднання “Нова Україна”, яке стало в опозицію до уряду Фокіна, бо виступало за прискорення переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об’єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.

3. Виникають і нові партії. У жовтні 1991 р. було засновано Соціалістичну партію України (голова О. Мороз). 30 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена, але у червні 1993 р. у Донецьку відбувся відновний з’їзд КПУ, лідером якої став П. Симоненко. КПУ була зареєстрована 5 жовтня 1993 р. У січні 1992 р. у Херсоні відбувся установчий з’їзд Селянської партії України (лідер С. Довгань). У квітні 1992 р. СПУ, СелПУ та інші регіональні організації створили коаліцію “Трудова Україна”. У вересні 1991 р. у Донецьку установчий з’їзд проголосив утворення Ліберальної партії України (лідер І. Маркулов). У квітні 1993 р. відбувся установчий з’їзд Трудового конгресу України (лідер А. Матвієнко). 17–18 жовтня 1992 р. було утворено Конгрес українських націоналістів (лідер С. Стецько). У 1991 р. УМА було перейменовано в Українську національну Асамблею (лідер Ю. Шухевич), яка створила загони української народної самооборони (УНСО). У лютому 1996 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Народно-демократичної партії України, в яку об’єдналися ТКУ, ПДВУ і “Нова Україна”. У грудні 1993 р. було створено Всеукраїнське об’єднання “Громада”. Виникають й інші політичні партії та організації.

У цілому партійно-політичний спектр України виявився повністю заповненим, від ультраправих до ультралівих. На сьогодні Україна, відійшовши від однопартійності, впала в іншу крайність – гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультипартійної політичної системи. Існуючі на сьогодні (більше 140) партії за характером їх політичної орієнтації традиційно поділяють на праві, ліві, центристські: праві – національно-радикальні партії (націоналісти, УКРП, УНА – УНСО); ліві – партії соціалістичного й комуністичного спрямування (СелПУ, СПУ, ПСПУ, КПУ та ін.); центристські становлять широкий спектр – національно-демократичного, національно-державницького і ліберально-демократичного спрямування, тут виділяють: правий центр, центр, лівий центр (НРУ, ДПУ, ПЗУ , ЛПУ, СДПУ (о) , ТКУ, НДП та ін.). Більшість з наявних партій нечисленні, зі слабкими організаційними структурами, без чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій. Тому сильною є тенденція до консолідації, особливо під час виборчих кампаній. Проте остаточно формування багатопартійної системи в Україні ще не завершено, але на сьогодні політичні партії становлять важливий чинник суспільно-політичного життя в Україні.

4. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 – 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із вимогами їх переобрання. Під таким тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові й Верховній Раді, але восени 1993 р., щоб не розпалювати пристрасті, приймається нове рішення – навесні 1994 р. провести дострокові вибори Верховної Ради й Президента.

27 березня 1994 р. проводяться вибори до Верховної Ради у декілька етапів. На травень 1994 р. було обрано 338 з 450 депутатів, при цьому перевагу дістали ліві сили – 35% (КПУ – 25%, СПУ – 4,1%, СелПУ – 5,3%, а НРУ – 5,9%). Тому Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза – лідера СПУ, який був на цій посаді з травня 1994 р. по весну 1998 р.

26 червня та 10 липня 1994 р. у два тури проводяться вибори Президента з 7 кандидатів (Кравчук, Кучма, Мороз, Плющ, Лановий, Бабич, Таланчук). У липні 1994 р. Президентом було обрано Л.Д. Кучму, який переміг Л.М. Кравчука, набравши 52% голосів. 19 липня 1994 р. відбулася інаугурація Л.Д. Кучми, який приніс присягу на вірність українському народові.

5. Між новою Верховною Радою й Президентом наприкінці 1994 – у першій половині 1995 рр. виникло протистояння, спричинене необхідністю розмежування компетенцій, на чому наполягав Президент. У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект “Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, суть якого була у розмежуванні владних функцій між законодавчою та виконавчою гілками влади, щоб віддати Президенту належні йому владні повноваження. У Верховній Раді цей проект проходив болісно й уповільнено, бо була протидія лівих сил. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла цей Закон, але простою більшістю голосів, а для його схвалення потрібна була конституційна більшість, що за існуючого розкладу сил у Верховній Раді було нереально. Тоді Президент запропонував Верховній Раді укласти конституційну угоду на період до прийняття нової Конституції. Верховна Рада затягла розгляд цієї пропозиції, Президент 31 травня 1995 р. видає Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри Президентові і Верховній Раді. 8 червня 1995 р. між Президентом і Верховною Радою підписується Конституційний договір, по суті мала Конституція, укладений на рік до прийняття нової Конституції. Це була важлива віха конституційного процесу в Україні, який проходив досить суперечливо.

Розробка нової Конституції почалася восени 1990 р. У жовтні 1990 р. Верховною Радою була створена Конституційна комісія (голова Л. Кравчук). У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. У 1992 – 1993 рр. було розглянуто та обговорено два варіанти проекту Конституції, але політична криза 1993 р. перервала цей процес. Восени 1994 р. була створена нова Конституційна комісія (співголови Л. Кучма й О. Мороз). 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір. Власне конституційний процес пройшов декілька етапів:1) осінь 1990 – осінь 1993 (весна 1994); 2) осінь 1994 – літо 1995; 3) літо 1995 – літо 1996. На лютий 1996 р. було підготовлено новий варіант проекту Конституції, який три місяці розглядали. Знову виникли гострі протиріччя й розбіжності. У травні 1996 р. у Верховній Раді обговорення проекту Конституції знову зайшло у глухий кут. Наприкінці червня 1996 р. Президент видає указ про проведення референдуму про затвердження Конституції. Між Президентом і Верховною Радою знову виникає гостре протистояння. Нарешті 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, що створило належну правову основу для подальшої розбудови Української держави, її правової системи, для становлення міцної виконавчої влади, що було важливо для успішного проведення економічних реформ. Прийняття Конституції стало важливим етапом у розбудові Української держави.

6. 29 березня 1998 р. були проведені чергові вибори до Верховної Ради, в яких узяли участь 71% виборців. Ці вибори вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Участь у виборах взяло 30 політичних партій та виборчих блоків, із яких 4%-ний бар’єр подолали 8 (КПУ, НРУ, НДП, “Громада”, ПЗУ, СДПУ (о), Аграрна партія України, СПУ). У результаті отримали мандати: КПУ– 84, НРУ – 32, СПУ й СелПУ – 29, ПЗУ – 19, НДП – 17, “Громада” – 16, ПСПУ – 14, а з одномандатників – 120 відійшли до центристів, 14 – до лівих. У підсумку ліві отримали 171 мандат, центристи – 218, тому Голову Верховної Ради змогли обрати лише 7 липня 1998 р., після 63 пленарних засідань. Ним став О. Ткаченко, лідер СПУ (був на цій посаді до січня 2000 р.).

У жовтні – листопаді 1999 р. відбулися чергові вибори Президента. Було 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов, В. Онопенко, О. Базилюк, М. Габер, Ю. Кармазін, Є. Марчук, О. Ржавський). У першому турі перемогли Л. Кучма (36,49% голосів) і П. Симоненко (22,24% голосів), а у другому турі переміг Л.Кучма (56,25% голосів). П. Симоненко отримав 37,8% голосів.

7. Наприкінці 1999 – на початку 2000 рр. протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади набувало деструктивного характеру, бо керівництво у Верховній Раді належало лівим (О. Ткаченко, А. Мартинюк), які не підтримували курс, що його проводили їх опоненти. Тому 13 січня 2000 р. у Верховній Раді була створена парламентська більшість, в яку об’єдналися 11 фракцій, груп та позафракційні депутати. Очолив координаційну раду більшості Л. Кравчук. Так стався розкол парламентського корпусу. Ліві, які становили меншість, засідали у сесійній залі Верховної Ради. Праві та центристи, яких була більшість, засідали у приміщенні “Українського дому”. 25 січня 2000 р. більшість 242 голосами проголосували за зміни регламенту та відкликали О. Ткаченка і А. Мартинюка з посад Голови та першого заступника Голови Верховної Ради. 1 лютого 2000 р. 255 депутатів обрали Головою Верховної Ради І.С. Плюща (був на цій посаді до травня 2002 р.), його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. З 8 лютого 2000 р. реорганізована Верховна Рада продовжила роботу у сесійній залі.

Для закріплення правового забезпечення змін у політичній системі України 16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на затвердження якого винесені були питання конституційного рівня. З’явилися на голосування 81,5 % виборців, більшість яких проголосували за введення двопалатного парламенту, за розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, за скасування депутатської недоторканності, за зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300.

На початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом В. Ющенка практично стався розвал парламентської більшості, утвореної у лютому 2000 р. Після президентських виборів 1999 р. сталося розмежування партійно-політичних сил, одні з них підтримали Президента та його курс, а інші фактично перейшли в опозицію. Протистояння між цими силами триває й по сьогодні. Загибель журналіста Г. Гонгадзе (касетний скандал) об’єднала в стані опозиції у 2000 – 2001 рр. різні політичні сили від лівих до правих. 9 березня 2001 р. у Києві під час Шевченківських свят відбулися масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами. 11 квітня 2001 р. уперше в історії новітньої України була проведена зустріч Президента з представниками 76 партій.

У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради, за якими КПУ отримала близько 20% голосів; “Наша Україна” – близько 20%; блок “За єдину Україну” – майже 13%; СПУ– біля 7% ;БЮТ– біля 8%; СДПУ(о) – біля 6%, але в одномандатних округах більшість дістали прихильники блоку “За єдину Україну”. Тому у травні 2002 р. Головою Верховної Ради було обрано В. Литвина.

26 серпня 2002 р. Президент у зверненні виклав свою програму реформи політичної системи України, яка передбачала прозорість влади, парламентсько-президентську республіку, реформу місцевого самоврядування та пропорційну виборчу систему.

У вересні – жовтні 2002 р. сили опозиції провели акцію “Повстань, Україно!”

Восени 2002 р. у Верховній Раді була сформована парламентська більшість і сталася зміна уряду. Новим Прем’єр-міністром було обрано В. Януковича. 17 грудня 2002 р. голосуванням іменними бюлетенями парламентською більшістю було відправлено у відставку В. Стельмаха і призначено С. Тигипка головою Нацбанку України. Також було проведено перерозподіл комітетів Верховної Ради, які від лівих перейшли до їх опонентів. Протистояння у Верховній Раді на грудень 2002 р. між опозицією (КПУ, СПУ, БЮТ, “Наша Україна”) і парламентською більшістю було тривалим і гострим, але наприкінці року визначилася тенденція до досягнення взаємопорозуміння між ними.

6 березня 2003 р. з’явилося звернення Президента України про винесення на всенародне обговорення проекту Закону “Про внесення змін до Конституції України”, що ініціювало процес здійснення в Україні політичної реформи. Протягом 2003 – восени 2004 рр. проходило активне обговорення політичної реформи у Верховній Раді і суспільстві.

Навесні 2004 р. фактично започатковується президентська виборча кампанія. Від парламентської більшості єдиним кандидатом на посаду Президента висунуто В. Януковича. З 26 заявлених кандидатів до участі у виборах дісталися 24. Після проведення першого туру голосування 31 жовтня 2004 р. кандидатами в Президенти залишилися тільки В.Ющенко, який набрав 39,87% голосів виборців, та В.Янукович – 39,32%.

Другий тур виборів Президента України, який відбувся 21 листопада 2004 р., переможцем визначив В.Януковича. Проте опозиція не визнала такі результати виборів і вже 22 листопада закликала своїх прихильників до акцій протесту. На вулиці і площі Києва та інших міст вийшли десятки і сотні тисяч людей з пома-ранчевою символікою. Так, у Києві на Майдані незалежності ця акція тривала 17 днів. Подібні ж заходи у Донецьку, Луганську та інших містах, переважно східних та південних областей, почали проводити прихильники В.Януковича з синьо-білою символікою.

У ці ж дні політичне протистояння перемістилося і до стін Верховної Ради, яка висловила недовіру урядові, вимагаючи відставки його та Генерального прокурора, а також переобрання Центральної виборчої комісії та внесення змін до за-кону про вибори Президента України. Одночасно активізували свої дії прихильники проведення конституційної реформи в Україні. Ситуація склалася вкрай напружена. Компромісу вдалося досягти шляхом пакетного голосування, коли більш ніж 400 голосами було схвалено зміни до виборчого законодавства та впровадження конституційної реформи з 1 вересня 2005 р. або з 1 січня 2006 р. Це створило умови для виходу з політичної кризи.

Події, які відбувалися в Україні, викликали широкий міжнародний резонанс. Прямий інтерес до них виявило керівництво Росії, США та провідних західноєвропейських країн. В Україну в ці дня декілька разів приїздили міжнародні посередники з метою допомоги у пошуках виходу з кризи.

26 грудня 2004 р. відбулося повторне голосування другого туру виборів, за результатами якого переміг В.Ющенко, набравши 51,49% голосів виборців проти 44,19% у В.Януковича.

Новим Президентом України став В.Ющенко.

 

Список рекомендованої літератури

 

1. Бойко О.Д. Історія України: Посіб.– 2-ге вид., доп. – К.: Академвидав, 2003. – 656 с.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст.: Навч. посіб. для вузів. – К.: Либідь, 1996. – 615 с.

3. Ґудзь В.В. Історія України: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Слово, 2003. – 616 с. 

4.Заруба В.М., Лисенко М.М. Історія України (З прадавніх часів до 1917 року): У 2 т. – Д.: Дніпропетровське відділення УФК, 1994. Т.1. – 190 с.

5. Історія України: Нове бачення: У 2 т. /О.І.Гуржій, Я.Д.Ісаєвич, М.Ф.Котляр та ін.– К.: Україна, 1995.– 350 с.

6. Історія України: Нове бачення: Навч.посіб./ Під ред. В.А.Смолія. – 2-ге вид, доп. й перероб.– К.: Альтернативи, 2000. – 464 с.

7. Історія України: Навч. посіб. / Під керівництвом Ю.Зайцева. – 2-ге вид. зі змінами.– Л.: Світ, 1998.– 488 с.

8. Історія України: Навч. посіб. для студентів неісторичних спеціальностей. –

 К.: Б.в., 1998. – 395 с.    

9. Історія України: Навч. посіб. для вузів / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.:

 Академія, 2001. – 480 с.

10. Історія України: Навч. посіб. для студентів вищих закладів/ Б.Лановик, М.Лазарович.– К.: Знання-Прес, 2001. – 698 с.                          

 

11.Історія України: Навч. посіб., 3-тє вид, випр./Б.Д.Лановик, Р.М.Матейко, З.М.Матисякевич. – К.: Знання-Прес, 2000. – 574 с.

12. Історія України: Навч. посіб./В.М.Литвин, В.М.Мордвінцев, Слюсарен-ко А.Г. – К.: Знання-Прес, 2002. – 669 с.

13. Історія України: Навч. посіб./В.Д.Мирончук, Г.С.Ігошкін. – К.: МАУП, 2000 – 328 с.

14. Крип’якевич І. Історія України. – Л.: Світ, 1990. – 520 с.

      15. Методичні рекомендації до вивчення курсу “Історія України”/Ємець С.Д., Книш Г.М., Кривий І.О. та ін. – Д.: РВВ ДНУ, 2003.– 67 с. 

 







Последнее изменение этой страницы: 2019-08-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.210.22.132 (0.019 с.)