Сутність та причини ксенофобії

Ксенофобія від грецьких слів ^ууо^ (ксенос), що означає "чужинець", "незна­йомець", та фбро^ (фобос), що означає "страх" - це а) хворобливий стан, що вияв­ляється у нав'язливому страсі стосовно чужинців чи просто чогось незнайомого, чужоземного; б) страх перед чужоземцями та ненависть до них.

Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямована на групу все­редині суспільства, що вважається чужою та шкідливою для суспільства, напри­клад, нові емігранти, біженці, трудові мігранти, євреї. Об'єктом другої форми ксе­нофобії є головним чином культурні елементи, що вважаються чужими. Усі куль­тури підпадають під чужоземний вплив, але культурна ксенофобія є часто вузько-

47

направленою на певні прояви такого впливу, наприклад, поширення нетрадиційної для даної країни релігії.

Расизм (англ. racism; нім. Rassismus; угор. rasszizmus/ fajgyülölet; рос. ра­сизм.) - світогляд, а також політичні теорії і практики, що на ньому ґрунтуються, які засновано на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи на основі ви­димих особливостей зовнішнього вигляду як то колір шкіри, структура та колір во­лосся, риси обличчя, будова тіла і т.п., тобто на раси, і різному ставленні до людей та їх спільностей залежно від їх приналежності до цих груп (рас). Згідно з расист­ськими теоріями, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведі­нкою. Тобто до зовнішніх ознак «прив'язуються» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості, або ж робляться грубі узагальнення на зразок: «усі негри лі­ниві», «усі жиди жадібні» і т.п. Ця різниця, як стверджують послідовники расист­ських теорій, зумовлена механізмами спадковості, і не зникає повністю у результа­ті виховання, соціалізації та інших культурних процесів.

Причиною расизму як явища є ксенофобія. Власне расизм у значній мірі і є ксенофобією за ознакою видимої різниці у зовнішності. Як різновид ксенофобії ра­сизм є ірраціональною, але природною реакцією людей на чуже та невідоме. Однак лише ксенофобією расизм аж ніяк не вичерпується.

Походження расизму

Расизм як іделогія виник у період колоніалізму, коли европейські держави захопили значні території, населені людьми різко відмінних від европейців антро­пологічних типів. Виникла потреба, з одного боку, пояснити чому всюди у світі єв­ропейці захоплюють чужі країни, а не навпаки, а з іншого боку, виправдати таку політику. Найпростіше пояснення полягало в проголошенні одної раси «повноцін­ною», а інших «неповноцінними», тобто по суті в позбавленні неєвропейців права називатися справжніми людьми, та пояснення переваги європейців як вродженої.

Історію расизму ведуть з епохи великих географічних відкриттів. Можна на­звати точний час його виникнення - 1492-1498 роки: відкриття Америки та Індії. Дотепер «білі» люди (європейці, араби, бербери, євреї) не стикалися з людьми, ра­зюче відмінними від них на візуальному рівні. Люди ж, яких європейські морепла­вці побачили в Америці, Південній Африці і Західній Індії, не просто вірили в ін­ших богів і говорили іншими мовами, але мали шкіру іншого кольору.

Політику іспанських і португальських колонізаторів Південної Америки з XV по XVIII ст., включно, інакше як геноцидом назвати не можна. Але люди, що його творили, вважали себе християнами. Із суперечностей між християнськими нормами і волаючою нехристиянською практикою було б не виплутатися, якби ко­лонізатори не вдалися до вчення, згідно якого об'єкти «небілого» походження, - не зовсім люди або якщо і люди, то не зовсім повноцінні. Расизм виступив як ідеоло­гія колонізації, як «теорія», що додавала колоніалізму легітимність. Він розчлену­вав людство на групи, одні з яких, через свою перевагу, приречені до панування, інші, через свою збитковість, - до підкорення.

У XVIII сторіччі, у рамках біологічної науки виникла теорія полігенезу - по­ходження людства від різних праот- ців. І хоча ця теорія достатньо швидко бу-

48

ла спростована (Дарвіном, зокрема), спроби наукового обгрунтовування расизму робилися аж до кінця XIX століття. Проте задовго до того, як расизм став випробу­вати себе на грунті науки, він існував у релігійно-міфологічних версіях. Прирече­ність «негра» до рабства у «білої людини» зводили до Книги Мойсея. В трьох си­нах Ноя - Сімі, Хамі і Іафеті - бачили праотців трьох гілок людства, або трьох «рас»: від Іафета пішли білі, або європейці, від Сіма - семіти, а від Хама - негри. Приреченість нащадків Хама до рабства біля нащадків Іафета і Сіма обгрунтовува-лася прокляттям Ноя сину Хама Ханаану («І сказав: проклятий Ханаан; раб рабів буде він у братів своїх».)

У руслі цієї міфології Георгій Хорніус у 1666 році писав про три раси -яфетську, семітську і хамітську.

Задля справедливості варто помітити, що сам термін "раса" не завжди був ак-сиологічно навантажений. Перші спроби антропологічної диференціації людства -від Берньє (в 1684) і Карла Ліннея (в 1735) - у більшості своїй носили ціннісний нейтральний характер. Учені прагнули упорядкувати антропологічні відомості, зві­вши різноманіття людства до кінцевого набору великих груп. Так, у класифікації І. Канта людство поділяється на чотири раси: «білу», «негритянську», «монгольську» (вона ж - «хунну», вона ж - «калмицька») та «індійську», або «індостанську». На думку французького анатома Кувье, людських рас три - біла (кавказька), чорна (ефіопська) і жовта (монгольська). Цей підхід став згодом пануючим, хоча серед антропологів намітилися значні розбіжності. Андерс Ретціус (1796-1860), напри­клад, визнавав існування тільки двох рас - доліцефальної (з подовженим черепом) і брахіцефальної (з коротким черепом), а Іоганн Фрідріх Блюменбах (1752-1840) налічив п'ять рас - кавказьку, ефіопську, американську, монгольську і малайську. Те, що кількість рас у різних теоріях коливалася від двох до двадцяти не випадко­вість. Зовнішність - дуже ненадійний критерій класифікації. Його ненадійність постійно визначалася в тому, що ознаки, закріплені за однією «расою», виявлялися в іншій, що один і той же народ виявлявся одночасно належним до різних «рас».

Але рушійна сила расизму лежить не в інтелектуальній, а в політичній пло­щині, його аргументи черпаються не у сфері науки, а у сфері ідеології. Мотив ак­тивності расистів - легітимація панування, моральне і, по можливості, теоретичне обгрунтування статус-кво, що склалося в ході колонізації.

Зрозуміло, що расистські теорії були особливо в ходу в країнах, де на них був політичний і суспільний попит. У 1860-і роки з Лондонського Етнографічного то­вариства виділилася група вчених, утворили Антропологічне товариство. Заснов­ник цієї організації Джеймс Хантів написав книгу під назвою «Місце негра в при­роді», де затверджувався біологічно низький статус африканця у відношенні до єв­ропейця. Книгу із захопленням зустріли плантатори з південних штатів Північної Америки, що чинили опіир відміні рабства.

Расистська теорія ніколи не приховувала свого інструментального характеру: вона обслуговувала расистську практику. Зміст цієї практики складав перш за все коннубій - заборона браків між представниками «вищих» і «нижчих» рас. До речі, коннубій був скасований у Сполучених Штатах не так вже давно. Це формально. А неформально, негласно ця заборона не скасована й дотепер. Один з великих дослі­

49

дників расизму Олівер Кокс висунув у 1940-і роки тезу, згідно з якою ця ідеологія складає структурний момент капіталізму взагалі. Світогляд, який виправдовує і об-грунтовує субординацію одних груп населення («чорних» і «кольорових») над ін­шими («білим»), необхідним чином вбудовано у функціонування капіталістичної економіки. Свідоцтво тому - расовий (і етнічний) розподіл праці. Інституціоналі-зація расової дискримінації не могла не привести до того, що економічні і соціальні відмінності між групами набули характер культурних відмінностей. Для тих, хто впродовж сторіч належав до «нижчих», виробилися коди соціальної комунікації, принципово відмінні від кодів, якими користувалися «вищі»: свій діалект, свої ку­мири, свої цінності, свої поведінкові стандарти. Відмінності, обумовлені перш за все соціальними чинниками (роздільною освітою, зокрема), з'явилися як «природ­ні» - відмінності в «ментальності», психологічному складі і т.п. Відмінності, що є результатом дискримінації, стали виглядати як її джерело.

Іронія ситуації в тому, що у природність відмінностей повірили не тільки ті, що пригноблюють, але і пригноблювані. Починаючи з 1960-х років, з'явилися мо­гутні «антирасистські» рухи, теоретичний багаж яких складає все той же расизм, тільки з переверненими «плюсом» і «мінусом».