Поняття лірика і меліка. Катулл.

Лірика - поезія для слуху, її не записували. Віршів не було. Мелодія була завжди. Текст і мелодія мали однакове значення. Аристотель і Платон - «лірика заспокоює психіку людини». Термін «лірика» у вчених третього століття до нашої ери. Це те, що виконується під ліру або кіфару, іноді флейту. Це завжди пісенна поезія. До 3ст греки всю поезію називали – меліка. Наявність мелодії кладеться в основу класифікації поезії. Всю поезію ділили на власне мелос: сольний (монодійний) і хоровий, та декламаційну лірику. Вона ділиться на елегії і ямб. Лірика - один з 3-х літ. родів,в якому відтвор. нова дійсність, структурована за законом краси, якій властива музичність, ритмічність, метричність. Меліка - жанр давньогр.лірики, поєднує у собі слово, музику, танок і належ до пісенного класу давньогр. лірики. Давньогр. пісенна поезія, яка виконувалася під гру ліри.(7-6ст до н.е.). Гай Валерій Катулл (87-54 рр. до н. є.)-один з найвидатніших ліриків античності, сила й значення К. в коротеньких п'єсах на якийсь випадок, у любовній ліриці (до Клодії, яка оспівується під ім'ям Лесбії), епіграматичних випадах проти суперників у коханні, літературних ворогів і відомих осіб Рима. Уперше в ант літ К.-ом подані зразки глибоко суб'єктивної лірики, щирої й безпосередньої, яка перетворюється на сповідь, на щоденник особистих почувань, часто болісних. Ці властивості створили Катуллові славу в подальшій літературі: вірші «До горобчика Лесбії» і «До Лесбії» (про поцілунки) викликали надзвичайно багато наслідувань. Вперше відкрив духовне кохання, мова свідчить як важко народжув-сь це поняття, відкриття кохання-основа середньовічн куртуазн лірики.

 

Золотий вік. Вергілій.

“Золотим віком” називають І ст. до н.е. - початок І ст. н.е. - римська література найбільшого розквіту; великі зміни вплинули на літературний процес. Республіка давно застаріла й поступилася місцем Імперії, якою вже керувала вже одна особа – монарх - Октавіан. Він підтримував і заохочував всіх до творчості тих. З'явилася нова форма ознайомлення громадськості з новинками поезії – рецитації, тобто прилюдні декламації віршів. Август не встановлює офіційної цензури на твори поетів. Він не тисне на них, не придушує їхній хист. Вергілій, Овідій, Горацій. Найвідоміш творами Марона Публія Вергілія є «Буколіки» - вівчарські вірші, «Георгіки» - землеробські, «Енеїда» - героїчний епос. Поєднує їх ідея, відмінна від грецької, - Вергілій відрікався від минулого і закликав до відродження в майбутньому. Творчість Вергілія перебувала під впливом греків. Намагається довести, що життя вічне. Дія Буколік відбувається в Аркадії. Це глухомань, а Вергілій робить із неї утопію. Георгіки - про землеробство, без героя, без сюжету, про те, як варто трудитися. Поема закінчується: поет іде по дорозі й наступає на череп бика, а з нього вилітає бджолиний рій. «Так смерті-бо немає, а є продовження життя». Енеїда- класичний зразок римської епопеї. Вона присвячена мандрам і діянням троянського героя Енея - засновника в Італії нового царства, яке поклало початок Риму. "Енеїда" створена під великим впливом гомерівських поем, але є оригінальним, суто римським твором з відмінним поглядом на світ.

Золотий вік. Горацій.

“Золотим віком” римської літератури називають І ст. до н.е. - початок І ст. н.е. Саме в цей час римська література набуває свого найбільшого розквіту. В Римській державі сталися великі зміни, що вплинули і на літературний процес. Республіка як форма державного правління уже давно застаріла й поступилася місцем Імперії, якою вже керувала вже одна особа – монарх - Октавіан. Він підтримував і заохочував до творчості тих, хто виявляв до цього хист. З'явилася нова форма ознайомлення громадськості з новинками поезії – так звані рецитації, тобто прилюдні декламації віршів. Характерно, що Август не встановлює офіційної цензури на твори поетів. Він не намагався тиснути на них, понівечувати чи придушувати їхній хист. Золотий вік представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Овідій, Горацій. Поет Квінт Горацій Флакк відомий як автор збірника віршів на злободенні й побутові теми "Еподи", сатир, ліричних віршів. Він увійшов у літературу спочатку як автор еподів (ямбів). Теми «Еподів» зовсім буденні, часом поет зупиняється на побутових дрібницях. Звертається Горацій і до тем соціальних. Працюючи над еподами, Горацій водночас писав і сатири (бесіди). Вони являли собою бесіди на різноманітні філософсько-моральні теми. Завдання сатир – відтворення життя в усіх його проявах і відтінках. Тому зміст сатир досить різноманітний, проте вони, як правило, не порушують вагомих соціально-політичних проблем.

 

Золотий вік. Овідій.

“Золотим віком” римської літератури називають І ст. до н.е. - початок І ст. н.е. Саме в цей час римська література набуває свого найбільшого розквіту. В Римській державі сталися великі зміни, що вплинули і на літературний процес. Республіка як форма державного правління уже давно застаріла й поступилася місцем Імперії, якою вже керувала вже одна особа – монарх - Октавіан. Він підтримував і заохочував до творчості тих, хто виявляв до цього хист. З'явилася нова форма ознайомлення громадськості з новинками поезії – так звані рецитації, тобто прилюдні декламації віршів. Характерно, що Август не встановлює офіційної цензури на твори поетів. Він не намагався тиснути на них, понівечувати чи придушувати їхній хист. Золотий вік представлений іменами таких титанів, як Вергілій, Овідій, Горацій. Найславетнішим представником жанру любовної елегії, що виникла в "Золотий вік", був Публій Овідій Назон. Його твори вирізняє легкість, дотепність і досконалість. Овдій створює дві великі поеми "Метаморфози"(“Перетворення”) та “Фасти”. "Метаморфози" - епічна поема, поетичний переказ греко – римських міфів про перетворення людей у квіти, дерева, тварини. Овідій обирає найкращі й найвідоміші міфи, які здебільшого оповідають про кохання богів усіх ступенів і легендарних героїв. Художній стиль Овідія можна назвати реалістичним. Він зображає епізоди і сцени, які, якщо не брати до уваги казковий елемент самих перевтілень, по суті становлять окремі картини дійсності. І боги, і герої мають однакову психологію, ті ж самі почуття, інстинкти й переживання, що й люди.

 

Антична драма.

Драма – літературний рід, що зображає дійсність безпосередньо через слова та дії персонажів. Трагедія – драм. твір, що грунт. на гострому конфлікті, зумов. неможливістю втілення бажань героя, що прагне повністю реалізувати свої наміри. Трагічне – герой ширший за місце, яке надає йому світ. Витоки трагедії в імпровізаціях співців дефірамбів під час свят на честь бога Діоніса, якого супроводжували селяни та сатири. Комедія - драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині. Комедія і трагедія походять зі смішного. Походить зі співання селянами фалічних пісень, що мали діалогічний характер: діалог між корифеєм та хором. У місто увійшла на 50 років пізніше, ніж трагед. Драма сатирів – весела п’єса з незмінним кінцем – воскресінням Діоніса. З неї пішла трагедія.

Трагедія за Аристотелем

За Арістотелем, трагедія є наслідування важливій та закінченій дії. Складається з 6 складових: фабула (сукупність фактів, душа трагедії), характери (те,в чому бачимо напрям волі, поети зображають характери за допомогою дій, що разом з фабулою являють суть трагедії), розумність (вміння говорити те, що стосується суті та обставин дії, те, в чому висловлюють що-небудь), словесне вираження (висловлювання, що має однакове значення як в метричній так і в прозаїчній мові), музична композиція (є найголовнішою прикрасою), та сценічне оточення/сценическая обстановка (лежить за межами поезії та найменш їй властива). Фабула буває єдина, коли є наслідуванням однієї цілісної дії. Фабули бувають прості (коли зміна долі відбувається без перепетії) та сплетені. Частини фабули. Перепетія – зміна подій до протилежного. Впізнання – перехід від незнання до знання, що призводить до дріжби або ворожнечі. Страждання – дія, яка причиняє біль, гибель. Частини трагедії: пролог (частина трагедії до появи хору), епісодій (частина трагед. між цілісними піснями хору), ексод (частина траг. після якої нема пісні хору) та хорова частина, до якої входять парод (перша цілісна мова/речь хору) та стасім (хорова пісня без анапеста и трохея, а комом – спільна сумна пісня акторів та хору. Характери мають бути: благородні (може бути будь-яка істота), підходящі (напр. жінка не може бути мужньою), правдободібний, послідовний. Трагедія має наслідувати страшне і нікчемне, склад має бути сплетеним.

 

Творчість Есхіла.

Есхіл тенденційний - славить зародження еллінської демократії, державності; перемогу в греко-перській війні принесла єдність, не державне, а духовне - еллінський дух. Есхіл славить еллінський дух у своїх творах; ідеальний грек, громадянин, драматург і поет. Тема патріотичного обов’язку, ідея волі. Есхіл - єдиний трагік, п'єси якого ставили після його смерті. «Прометей прикутий». Блага цивілізації здатні викликати жертви на шляху. Герої Есхіла мовчать настільки довго, скільки це можливо. Прометей приносить людям вогонь знань. Віра в олімпійських богів в Есхіла поставлена під сумнів: Зевс несправедливо чинить із Прометеєм. Центр ваги перенесений на героя, але герой не індивідуалізований. «Орестея». Кожна із драм трилог - невід'ємна частина цілого; рід - неподільне ціле. Есхіла переймають масштабні події і явища. Персонажі Есхіла монументальні. Немає буденності. Риси трагедій Есхіла: введення другого персонажа, немає поглибленої індивідуальної характеристики героя, образи не складні, образ героя трактується в рамках цілого роду, важливість теми помсти, на вчинки героїв части впливає воля богів, показ богів на сцені, герої втілюють традиційну мораль, проста драматична структура п’єси (трагедія концентрується навколо однієї ситуації), ослаблений драматизм, мистецтво драм. діалогу на почат. стадії, використання прийому німої скорботи (тривале мовчання діючих осіб), ліризм трагедій, домінування хору, піднесений «дифірамбічний» стиль.

25. Творчість Софокла.

Життя Софокла - це період правління Перикла, який називають «золотим століттям Афін», визнаючи його добою найвищого розквіту Греції. Перикл – стратег, оратор і полководець. Перикл: ідея «еллінського духу», дух варто виховувати. Вид Афін повинен був вражати вже з моря. При Периклі Афіни – найосвіченіше місто, грамотні були всі вільні жителі міста. Перикл: все повинне бути природно. Простота пов'язана з гармонією, симетрією. Творчість Софокла - внесок у створення ідеалу гармонійної особистості (людина прекрасна і фізично й розумово). До нас дійшло 120 п'єс. Софокл: хор перестає бути героєм; уводить третього актора (дія показується, а не описується); показує дію, руйнуючи в такий спосіб принцип трилогії. Увага змістилася на зображення людей,їх вчинків, боротьби,драматизм трагедії збільшується через зміну ситуацій (Антігона не побоялася порушити наказ фіванського царя Креонта — поховала труп свого брата Полініка, вбитого на війні. За це її замурували в печері)Для Есхіла окрема людина нічого не варта, тільки рід. Софокл - увага до долі окремої людини; зіткнення героїв - це зіткнення певних сусп сил, яке доходить до того, що приводить до загибелі однієї зі сторін. Герої Софокла - «люди, якими вони повинні бути» (Аристотель), шляхетні, піднесені. Герой втілює завжди діє на благо суспільства, але може помилитися, і його благі цілі приведуть його і інших до загибелі. Це трагічний герой; питання про людину, її волю й долю. Людина постійно у своїй гордині порушує світову гармонію. Психолог хар-ка образу: всі люди різні, різний психолог мотив вчинків людей. Принцип траг іронії: герой активний, противиться своїй долі, але не йде від неї, а наближається. Характер героя багато в чому визначає його долю. Едіп сам стратить себе за мимоволі зроблену провину. Софоклу цей учинок (самострата) здається правильним. Місце, де вмирає Едіп, священне. Едіп умре поруч із Афінами. Він ні в чому ні винний, боги посміялися над ним.

Творчість Евріпіда.

Евріпід - останній великий трагік. У нього всі риси суперечливості того часу. Особливості творчості: схильність до песимізму(«Медея»); зацікавлення окремою особистістю,її суб’єктивним внутрішнім світом; зниження характеру до побутового рівня(Ясон,вирішив одружитися з дочкою Креонта – Креусою,зрада дружині); розгляд психологічних проблем – особливості жін. психіки(спроби Медеї отруїти суперницю Креусу, спадкоємця Егея – Тесея); відхід від традиційної моралі; вільне трактування міфу та критичне ставлення до нього; увага – монологам та діалогам героїв; незначна участь хору; повна занедбаність людини у світі. Евріпіда не любили в Афінах, тому що він вказував на їхні недоліки. Над ним знущалися: Аристофан у своїх комедіях. Він написав близько 90 п'єс. Після смерті відразу стає популярним. Його називають «філософом на сцені», «найтрагічнішим» - це приводить до зміни характеру конфлікту в трагедіях Евріпіда. Герой порушує гармонію, він буде покараний. Смерть такого героя несла грекам катарсис. Приклад його повчальний. Герої Евріпіда теж страждають і гинуть. Але страждання й загибель безглузді, безпросвітні. Протиріччя душі - найтрагічніше. Навіть якщо й з'являються боги, то вони умовні персонажі. Інтрига ведеться самою людиною у своїх інтересах. Інтриг може бути багато. Іноді у фіналі трагедії Евріпіда неможливо було прийти до якого-небудь висновку, тому наприкінці часто з'являється який-небудь бог, що просто повідомляє свою волю. Приклад: Кастор і Полідевк. Евріпід писав трагедії незвичайні. Уперше ним піднімається любовна тематика («Іполит»)