Новомиргородського району Кіровоградської області



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Новомиргородського району Кіровоградської області



 

Крамаренко Олена Арсенівна

1925 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записала директор Оситнязького СБК Чумакова М.І.

 

Мені було тоді 8 років. Їли з дерев цвіт, молоде листя, лопухи. То був страшний рік. Відбирали в людей все, картоплю, буряки, квасолю, сою. А ми рвали лободу, кропиву, товкли сікачами, пекли на сухі сковороді з цього коржики і їли. Я мало, що пам’ятаю, тому, що була малою, але найдужче запам’ятався випадок з однією жінкою, про який розповів нам батько. Ішла по дорозі в селі жінка і впала, була дуже виснажена голодом, а бригадир приказав татові, щоб він ключкою відтягнув її додому. Батько це зробив, а її сім’я розпитувала, чи вона ще жива. Та ніхто нічим цій жінці не допоміг і вона незабаром померла. Дитячими очима пам’ятає, як по греблі валялися пухлі люди. Знає, де знаходиться могила, до якої звозили і вкидали людей, які мерли від голоду.

 

Маган Параска Василівна

1912 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Вона багато пам’ятала, бо їй тоді було 20 років. Вона була найстарша серед братів і сестер. Всі брати і сестри, їх було семеро померли в голодовку разом із батьком і матір’ю. Залишилася сиротою. Але їй запам’ятався один жахливий епізод часів голодомору.

На базарі стояла жінка (не пам’ятаю, як звати) з плашкою олії в руках. Жінка замріялась, до того була знесилена голодом, тому не втримала пляшки, яка вислизнула в неї з рук, впала і розбилася. Люди, які знаходилися біля тієї жінки, впали на коліна, і почали, як цуценята злизувати олію язиками, поїдаючи її разом з землею.

А ще розповідала про смерть її брата Павла. Йому було 14 років. Пішов у поле і йому вдалося викопати кілька коренів мерзлого буряка. Він старався донести додому, аби почастувати всю сім’ю. Цілих три кілометри йому вдалося подолати, але далі сил не вистачило. Впав і помер. Люди побачили хлопця і принесли його в село. Без домовини його і поховали.

 

Підопригора Євдокія Михайлівна

1919 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Пам’ятає, що до них приходила жінка Петренко Катерина, 1905 року народження, вона була вагітна і померла з голоду разом зі своїм чоловіком. Також помер з голоду братик маленький 1925 р.н., - Яків.

Пам’ятає жінку Ольгу, яка йшла з поля і померла. Поблизу був розвалений колодязь, люди її туди вкинули, бо яму сил не було викопати, а сусідку Одарку теж померлу з голоду вкинули в погріб.

А двоюрідної сестри чоловік поїхав сіять, на полі його зарізали і з’їли. Тільки залишилися ноги і голова.

 

Маган Настя Іванівна

1924 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

В їхній сім’ї з голоду не помер ніхто. Брати і сестри були в Мурмані. Звідти поїздом переправляли до Капітанівки продукти. Мати ділила по троху, щоб як не будь вижити. Брат Іван був пухлий, а вона сама сильно схудла. Навіть не могла злізти з печі, не було сил. Її брали на руки і виносили на двір. Сіяли рижій і їли. Збирали кузки.

Пам’ятає померлих від голоду сусідів:

Шаповал Настю Миронівну, 1915 р.н.

Шаповал Варвару Миронівну, 1927 р.н.

Шаповал Івана Мироновича, 1922 р.н.

Шаповал Данила Мироновича, 1925 р.н

Безносенко Мотрю Степанівну, 1912 р.н.

Прудченка Віктора Максимовича, 1930 р.н.

Мушту Настю, 1910 р.н.

Шаповал Романа, 1913 р.н.

Шаповал Соломію, 1915 р.н.

Волянську Настю, 1920 р.н.

 

Вивозили живою на кладовище Смик Оксану. Коли її везли на возі разом з мертвими, вона ще простягла руку, просила їсти.

Пам’ятає: Свистілка Явдоха, 1908 р.н., задавила і з’їла свою дитину. А Мелашка зарізала свою дочку, якій вже було 12 років, і зварила в казані. Люди заявили в сільську раду. Коли її вели в сільську раду, вона йшла і несла попереду себе казана з вареним м’ясом дитини.

 

Залізняк Ганна Тимофіївна

жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

В ті дні, пам’ятаю мерло дуже багато людей. Прізвищ та імен не можу згадати, адже мені було 7 років. Була самою старшою в сім’ї. Всього в сім’дітей було 5. Одного разу нашого батька (Кропива Тихіш Федорович) послали ще з одним чоловіком десь в Росію по коні для колгоспу. Приїхавши звідти, батько зовсім зліг та й помер. Похоронивши його, наша сім’я залишилася зовсім без нічого. Які де не були схованки харчів, спеціальна бригада приходила та забирала. В цій бригаді були й жінки. Та ні на кого не звертали уваги. А тут невдовзі померла наша мама – Кропива Лукерія Василівна. Залишилися ми з бабою – батьковою матір’ю. Та треба було вижити. Хоч і малі були, але ходили до багатших людей – наймалися на роботу. Кому череду пасти, кому город посадити. Одній жінці посадили весь город – за це вона дала – 2 мішки картоплі, ввечері наварили супу – радощам не було меж. На другий день ми посадили ту картоплю і в себе на городі.

 

Тяжко, дуже було, тяжко навіть згадувати.

 

Шевченко Євдокія Миколаївна

1927 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

В період голодомору була ще зовсім малою, та назавжди запам’ятала це лихо. Воно торкнулося кожної сім’ї, кожної людини. У материної рідної сестри – Дзюби Степаниди померли діти: Дзюба Марія, Дзюба Ганна, Дзюба Михайло.

Пам’ятаю, що бігали до лісу, чухрали листя з берестка, сушили його, переминали і мама пекла чуреки. Пізніше появилася гичка, а коли підспівало жито, то половина його не достоювало до жнив. Ми зривали колосся, обшмульгували молоденьке зерничко та їли його. Так пережили цей час.

 

 

Олійник Марія Миколаївна

1919 р.н. жителька с.Берегове

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Хлібина на тей час (голодомору) коштувала 100 рублів. А в колгоспі працювали на трудодні. Отже невеличкою дівчинкою ходила на роботу – сапати буряки, щоб заробити собі на обід. До обіду сапала, а після обіду вже сил бракувало. Особливо тяжко було, поки нічого не вродило в полі чи в городі. То ж в цей період їли всяку траву, яка тільки була. Люди мерли прямо в полі, в дорозі, вдома. В цей тяжкий час ми похоронили моїх двох менших братів: Олійник Костянтин Миколайович, Олійник Іван Миколайович.

В нашому селі спеціально послали людину, яка б звозила мертвих в яму. Це був Лепча Давид. Цій людині на день давали 1 кг хліба. Також ходила бригада, яка збирала в людей харчі, які людина могла б собі десь заховать. Дуже знущались, не звертаючи уваги ні на маленьких дітей, ні на старих та немічних. Одного разу батько, зібравши деяку кращу одежу, поїхав в Брянськ та продав. Привіз звідти двоє відер кукурудзи та хліба. Це була найбільша радість в нашій сім’ї.

Геращенко Христина – померла в 35 років. У Колісника Тимора вимерло 6 дітей.

Савченко Любов Кирилівна

жителька с.Писарівка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Голод 33 року приніс багато горя людям. Топить не було чим, вирубували садки, солому носили з поля. Були великі дощі, ще було дуже холодно. Поля сіяли кіньми, волами. А тоді, як вродило зерно, то люди почали виживати. Потроху збирали колоски та варили пшеницю. Але люди також мерли, тому що багато хліба з’їдали. Дітки, які і були в яслах, то давали затирушку. Мерло багато людей, дітей. Дуже люди горювали, але старалися виживати, хоч був голод дуже страшний. Поліцаї ходили з желізяками, шпичками, шукали, що в кого було закопане. Находили зерно, забирали, щоб люди не їли. Все одбирали в людей – кури, яйця, корови. Дуже важко було людям. Їли котів, собак. Не було горобців, ніякої птиці. Все люди поїли, тому, що потрібно було вижити.

 

Руденко Параска Прокопівна

жителька с.Писарівка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

В селі Писарівна була дуже велика голодовка. Їсти не було чого, хліб увесь вивезли. Робили люди, але їм нічого не давали. Даже бур’яну не було. Шукали лопухи, рогозу, листя з вишні. Мертвих звозили на кладовище підводою і ночвами возили, чим було можна. Діти валялися мертві на дорозі, їли дітей. Вимирали даже цілі сім’я. Забирали коров, діжки з капустою. Люди виживали, хто як міг.

 

 

Головченко Євдокія Михайлівна

1902 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Це були страшні роки. Життя було нестерпним. Голод зроблено навмисно, забирали все, що тільки можна було їсти, люди залишалися без їжі голодними і виснаженими. Навіть горшечок з квасолею, який лежав прикиданий на печі, і той знаходили і забирали. Вони хотіли знищити український народ шляхом голодування. Ми їли лободу, всіляку траву, цвіт акації, молоді колоски, хто як міг так і виживав до жнив. А як починались жнива, то колгосп по трішки давав людям пшениці, для підтримки організму.

Люди мерли наче мухи. Копачі не встигали копати домівки для померлих. Їм за це давали по кусочку хліба, щоб вони могли працювати. Бо копалися ями величезні, щоб помістилося в ній багато мерців.

 

Котляренко Ганна Яківна

1925 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

У ті часи не було чого їсти, неврожай на картоплю та інші овочі. Люди ходили на роботу працювати за кусок хліба, але вони не їли його, а несли додому. У декого було, що перехватити, а деякі втрачали розум від голоду і їли власних дітей, або є що ловили на вулиці чужих. Ще люди варили трапви з молоком для того, щоб хоч трішки було що похльобати.

Наприклад у нашому селі були такі люди, що їли людей. Одна з них була Котляренко Ганна. Вона заманила дівчинку до себе додому. А ця дівчинка була сирота. Вона її приманила і вбила. Потім варила собі з неї страви. А коли до неї прийшли подруги, вона їх пригощала цим м’ясом. На питання «де ти взяла м’ясо» вона відповідала: «Я тобі не скажу, якщо пригощаю, то їж».

Але правда все одно виплила на верх. Коли люди ходили на буряки збирати кузки, там була і ця Ганна. Вона була у спідниці тієї бідної дівчини. І люди впізнали ту спідницю і говорили: «Це ж спідниця тієї нещасної сирітки, це вона її з’їла». І тоді ті жінки, що приходили до неї і вона їх частувала м’ясом, здогадалися звідки воно бралося.

Люди дуже хотіли їсти. Голод затьмарював їм і пам’ять, і серце, і душу. Вони йшли на все, тільки щоб поїсти. Розривалось у батьків серце, дивлячись, як від голоду вмирають їхні діти. Ось яке тяжке життя було у людей.

 

Шаповал Марія Олександрівна (з розповідей її батька Головченко Олександра)

1937 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

На гетьманівському кутку нашого села проживала родина, яку звали Романці (по вуличному). Це сім’я, яка поїла своїх дітей, заманювали чужих і також їли, рідко кому вдавалося втекти з під гострого ножа вбивць.

Головченко Пилип ходив працювати на Радгосп за пайок, але згодом помер від тяжкої праці і недоїдання, тому що все, що він заробляв, він ніс додому, для своєї сім’ї. Взимку люди виходили на городи і вибирали, де залишилася мерзла картопля і їли її.

Останні запаси зав’язували у вузлик і ховали за каміном у глечики, казанки, в колиску, де лежала дитина. Але приходила комісія і забирала все, що мали люди, все перевертали до гори ногами: в хаті, на дворі, в погребі, в сараях, в ямах, викидали навіть дітей малих з колиски і забирали все, що знаходили.

 

Щербина Ніна Сергіївна

1926 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Мені тоді років з 6 було і майже нічого не пам’ятаю. Але деякі фрагменти з того життя стерти з пам’яті не можу, а деякі мама розповідала. Ніби було те все вчора. А скільки ж років промайнуло.

Почалося все з того, що почали у людей відбирати зерно і все їстівне. А робили це свої ж, місцеві (імен я не можу назвати, бо була ще малою). У нас теж забрали геть усе, що ми мали, бо на мого діда Івана казали, що він куркуль, бо мав свою лавку, де він торгував. Забирали все: і зерно, і квасолю, і горох, все, що тільки можна було жувати. Виділили для цього комісію, яка ходила і трусила хліба. І це ж свої були в тіх комісіях. Навіть ями в хатах копали, щоб заховати зерно, але й там знаходили.

А як же хотілося їсти. Що ми тільки не їли: і рогозу, і цвіт акації, і кульбабу.

Я ж мала тоді була, то пам’ятаю лише деякі фрагменти і тільки те, що дуже хотілося їсти. Їв би, їв би, їв би і не наївся. Тим, у кого була корова, то було легше, а наш батько Щербина Сергій Миронович помер ще у 1928 році, коли мені було 1,5 роки. Він із війни повернувся поранений і коли рубав дрова, тріска відлетіла і попала у поранену ногу. Відкрилася рана і крові набрався повний чобіт. Поки добиралися до лікаря батько помер. Не було кому нам допомогти: батько помер, дід-куркуль теж лишився ні з чим. От і лишилася наша мама з двома дітьми на руках: я і моя старша сестра.

А одного разу ми роздобули десь глечик молока, мене залишили вдома, а самі з дочкою старшою Оляною пішли у жорна якусь полову молоть, бо зерна не було. А я з того глечика надіп’ю трохи молока, а водою доллю. П’ю та водою доливаю, а мати прийшла і застала мене, набили, а я лежу на печі і плачу, вони ж щось там пораються. Зварили якоїсь похльобкі, посідали до столу, а мені нічого не кажуть, а потім мати стала плакати… Ой боже. Яке ж це було горе. Не дай, Боже такого життя.

Моя мати казали, що дітей тоді їли, тому, як ішли додому, то мене запирали. А потім я вже пішла в ясла, там нас, хоч трохи годували. То я свій кусочок хліба не з’їм, а додому мамі та Оляні понесу. А одного разу вихователька побачила, що я хліб за пазуху ховала і заставила мене з’їсти, а я ж плачу, що не залишила той кусочок додому.

Пізніше вже, коли настало літо, коли достигло жито в полі, ми рвали руками колоски, м’яли, а потім пололи. А коли вже з цього борошна напекли оладків, то навіть боялися їх їсти, щоб не повмирати відразу. А коли появилося трішки хліба, чіпляли високо на полиці під стелею, щоб ми не дістали, а ділили його по трішечки, по кусочку.

А люди як мерли, пухли з голоду, то їх збирали підводою і везли на кладовище, де скидали в одну яму, бо по людські не було кому ховать, та й не було за що.

Ось йде людина, схилилася від знесилення під тином напівжива, напівмертва, а її теж у віз і теж у яму, а то казали, що один дядько виліз звідти. Отаке-то було. Дай Бог, щоб ви діти, дізнавалися про це тільки з розповідей та з прочитаного, і ніколи, чуєте, ніколи не бачили цього страхіття.

 

Андрухін Павлина Митрофанівна

(по розповідях своєї матері Заїки Палажки Іванівни 1909 р.н.)

жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

1932-33 роки – це трагічна історія, яка викарбувалася в пам’яті людей.

Це наказ сталіна – знищити Україну без війни – привів до такого лихоліття. В ці часи людям не було, що їсти, вони ходили майже голі та босі. Шкіра тільки і того, що обтягувала кістки, а животи пухлі стирчали вперед. З весни і до осені люди ще перебивались на рослинних харчах: лобода, щавель, цвіт акації і т.д. Все, що було у людей – забирали і не можна було сховати, все переривалось і знаходилось. Кусочок хліба ділили на всіх, берегли кожну крихту. Та в першу чергу помирали діти.

Заїка Палажка Іванівна пережила голодомор та ще й прожила до 90 років часто розповідала своїй дочці, яким видався той 33-й рік. Як вона зі своєю матір’ю Заїкою Хросінією Ісаківною, яка померла перед кінцем голодомору, закопали біля вікна невелику скриню, в якій була пшениця і квасоля. Коли взимку їх виганяли з хати, провіряли все і на тому місці, де вони закопали свої припаси, проколювали землю та, на щастя, не знайшли. А бідні люди стояли босими ногами на холодній, мерзлій землі, а приходилося стояти не годину і не дві, а бувало, що й по цілому дню. І багато людей лежало мертвими на землі від голоду і від холоду.

Приходить на згадку розповідь про Пилошенка Семена, який мав двох дочок Устину і Дарину, яких сам і з’їв, але невдовзі помер із голоду і сам;

Про дядька Михаїла, яко кинули живцем у яму, потім, згодом він вибрався звідти, але довго не прожив. Його закрутили в якусь тканину і відвезли на возику на кладовище.

Деякі люди намагались держати в сінях поросятко, яке трішки підростало, вони його заколювали, а м’ясо ховали по всіх закутках, аби тільки не знайшли. І рідко, але все одно не могли знайти.

 

Плахотня Одарка Кузьмівна

1924 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

Ми були діти, (в сім’ї четверо дітей) – Йосип, Гриша, Наталка і Одарка. Нас збирали в садік, щоб ми вижили. Там давали по мисочці похльобки і кусочок хліба, такий, як спічична коробка. Ми, діти ховали хліб у пазуху, щоб почастувати батька та матір дома. Але коли ми йшли додому, нас перетруювали і забирали хліб.

Садік знаходився в хаті, де жив Гарбуз (тепер хата Кушимової Л.П.). Їхню сім’ю вигнали з хати і зробили садік.

В нашій сім’ї помер від голоду дід (батьків батько) Тригуб Дмитро.

Пам’ятає, що позад них була маленька хатка, в стіні цієї хати зроблене маленьке віконечко, там жили дві сестри Ганна і Катерина, батько Кузьма ловив рибу, а вони ховали і їли її сиру. Обидві померли з голоду. Прізвищ не пам’ятає.

 

Дзвоник Віра Іванівна

1923 р.н. жителька с.Оситняжка

Новомиргородського району Кіровоградської області

Записано працівниками Оситнязької сільської ради

 

За ці роки голодомору люди натерпілися всього. Все страшно: і війна, і катастрофи, а ще страшніше – голод. Серце розривалось від болю, від того, як на очах вмирали діти, безпомічні, безпорадні діти.

Коли вони в тебе просять їсти, а ти не маєш, що їм дати і сам помираєш від голоду. Коли дивляться повні сліз оченята на тебе в надії, що вони сьогодні матимуть хоч вечерю. А ти відповідаєш їм відмовою.

 

 

Оситнянська сільська рада



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.112.123 (0.03 с.)