Разом з ним наша кіногрупа вирушила в Ромашки.

 

Хроніка.

...У канівську трасу - перпендикулярно втикається асфальтована дорога.

На дорожньому вказівнику написано, що вона виведе до Ромашок.

Біля того вказівника розчулений німець, притуливши руку до грудей, намагається переказати, що коїться у нього на серці.

Хорст Енгельгард об"їздив, каже, увесь світ, але нікуди його душа так не рвалася, як в Ромашки..

Роздоріжжя...

Німець дивився у той бік, де виднілося село, й мав такий вираз, який словами не описати. Та й навіщо, коли збереглися відзняті тепер уже хронікальні кадри.

Каже, він марив цим днем. Проте ніяк не міг переступити свій задавнений страх. Чого боявся дужче: що серце у Ромашках не витримає чи самого факту зустрічі, де його, німця, упізнають тамтешні люди?

Повз нас на шаленій швидкості мчали машини, й гуркіт від них заважав сповіді старого німця - поглинав мовлені ним німецькі слова...

 

 

…Крізь гуркіт автобусного мотора пробивається стара українська пісня... Звучить спочатку тихо, а потім набирає повної сили у молодих дівочих голосах, що вміють злагоджено співати про нещасливу жіночу долю...

Ми ту пісню, сподіваюсь, захочемо слухати, бо дівчата таки гарно її співали...

Автобус намотає тисячі кілометрів полотна бетонної дороги - майже через усю Європу. Спочатку через Полісся виловить колесами всі на той час розбиті бетонні стики. (Дорога стара, радянська… А до футбольного чемпіонату ще понад десять років).

За вікном - правічний ліс, а попереду - довгий шлях аж до Мангайма.

А поки за вікном нема нічого цікавого, то дівчата співають. Пісня - для душі, але за одно й репетицію собі влаштували... Кого не стосується цей репертуарний номер, той спокійно дрімає в кріслі, а дехто навіть скрутився "калачиком" на розкладених кріслах.

Автобус - німецький, його найняв Енгельгард, а дівчата-підлітки й кілька хлопців поміж них - наші, чорнобильсько-київські...

Хто такий той Енгельгард - діти не знають. Хіба що з розповіді вчительки, яка намагається тут, в автобусі, створити їм словесний образ старого німця, оповідаючи про те, як він давно допомагає чорнобильським дітям. Щороку, мовляв, запрошує до себе на відпочинок та лікування наших дітей.

Скаже вона дітям й про те, що він, як і всі тодішні молоді німці, брав участь у війні й воював на території України. Вона підшукувала зрозумілі для дітей слова, одначе на відзнятих кадрах дуже помітно, що вчителька довго добирає аргументи, щоб пояснити чому старий німець дуже хоче, щоб українські діти росли здоровими й побачили побільше європейського світу.

А той світ миготів у широких автобусних вікнах.

Допитливі погляди занурювалися в незнайоме їм життя на закордонному шляху, дивуючись, що Польща - дуже красива...

А Німеччина - ще краща.

Вздовж усієї дивовижно красивої німецької дороги невтомно мололи гігантськими пропелерами вітряки-електростанції.

Сотні... Тисячі вітряків... А, може, й сотні тисяч… Нема ліку їм упродовж дбайливо доглянутої дороги аж поки швидкісний автобус не добіжить до Мангайма. Але це буде згодом...

 

Монтажний перехід.

 

- Нічого не змінилося! - щиро дивувався старий німець, шукаючи те місце, де його поранили.

Він бігав по селу, накульгуючи. Розшукував очима прикмети далекого воєнного часу…

Заходив з буханцем українського хліба на селянські подвір’я, кланявся старим жінкам, які виходили до нього з убогих хат, і доскіпливо розпитував селянок про той задавнений час…

Допитувався у старших людей: чи хто-небудь його тут пам’ятає...

 

 

… Об’їзна дорога. Навколо Берліну… Наші чорнобильські діти зацікавлено читають вказівники з позначеними на них відстанями до центру відновленої загально німецької столиці.

І вчителька-оповідачка нагадує дітям історичний факт, що з падінням Берліна - впав третій Рейх, який спричинив світову війну, від якої ніхто не міг відкрутитися.

Розповідає, що Хорст Енгельгард, як фронтовик, чудом врятувався од смерті на тій війні. Бо, як правило, окопні люди всі гинули.. Незалежно - по який бік фронту воювали...

І чи одразу авторам фільму трапиться нагода продовжити розповідь учительки, чи трохи згодом, проте тут, під Берліном, варто згадати про ту війну у видимих для глядача образах. Адже ніщо так переконливо не зможе перекинути людську уяву в той далекий час, як стара кінохроніка…

 

…Ось шість конкретних історичних фактів... І всі - по черзі, змонтовані на матеріалах кінохроніки.

Шість фугасних вибухів, скерованих радіосигналом з далекої відстані.

Перший з них вибухнув на другий день окупації Києва (20 вересня), в Печерській Лаврі, і шостий - теж в Лаврі: третього листопада сорок першого - зруйнували Успенський собор.

А між тими, запланованими чекістами для Лаври, вибухами - ще чотири і теж по головних історичних місцях Києва, завдяки чому знищено культурно-архітектурний центр української столиці.

Сигнали подавалися по радіо аж десь з під Уралу.

Під склепінням Успенський собор, відродженому на його старих руїнах, можна уявити реальну масштабність української історичної Руїни, завданої світовою війною.

Сюжетна лінія про скеровані по радіо вибухи радянських мін розсуватиме екранний час, аби побачити правду про окупацію, яку ми, як державна нація, яка прагне ту державність не втратити, повинні все-таки колись узнати.

 

Полум’я тієї війни - найвище здіймалося в Україні. Така наша національна правда. І палили Україну безжалісно й надто жорстоко обидві головні конфліктуючі у цій війні сили.

Про героїзм радянських партизанів існує багато легенд, бо серед них були герої. Проте наші села німці здебільшого палили у відповідь на показний партизанський терор. Унаслідок убивств поодиноких німецьких офіцерів - згорали живцем, зігнані німцями в церкви чи школи, цілі села.

Партизанські провокації проти УПА та партизанські рейди на контрольовані УПА території - це теж історична правда про те, як українці стріляли один в одного на своїй землі. І ще – це сучасна важка правда про те, як досі українці не розуміють історичну суть цього національного безглуздя.

 

Чому так блискавично просувалися німці до Києва? Свою версію про причини штабного паралічу, який пронизав радянські війська, може, й розповість нам Хорст Енгельгард.

Ми ж додамо: перебіг цього періоду війни тримався, для Москви, на мільйонних жертвах. А вирішальний важіль перемоги - терор проти свого солдата - Москва застосує згодом, створивши штрафні батальйони смертників, дорогу до відступу яким перекриють так звані заградні батальйони. Про цей історичний винахід світ майже нічого не знає...

 

 

* * *

…Мелодія катеринки нагадає нам і старому Енгельгарду, який монотонно на багатолюдному майдані крутить ручку шарманки, що давній епізод-спогад відкотився й натомість визрів черговий хронікальний момент. Але набагато ближчий до нинішнього життя.

Наступний епізод колись відбувся в українському селі Ромашки.

 

… Це тривало дуже довго...

Еріка, красива, уже немолода німкеня – дружина Хорста, стояла за металевою оградою, тримала на руках великий оберемок червоних гвоздик і по одній урочисто подавала їх своєму чоловікові. А він їх клав до підніжжя пам’ятника радянському солдату - квітка за квіткою, теж по одній...

Щоразу, за кожною гвоздикою, Енгельгард низько нагинався над умовною могилою - горбочком чорнозему, що обрамлений гранітним бордюром.

…Що думав тоді Хорст Енгельгард? Ніхто з нас не наважився його запитати ні в той день, ні згодом.

* * *

…Дивовижно красиві німецькі вітряки, захоплені у кадр довгофокусною оптикою, шикувалися понад дорогою злагодженою шеренгою...

А коли камера відкриє глибшу перспективу німецького типового простору, то й друга лінія вітряних електростанцій впевнено побіжить уздовж німецької дороги перед оком камери...

- Ясно! У них так багато вітряків, то нащо їм атомні станції! - не змовчав флейтист Олег, чий батько й досі їздить на вахту в Чорнобиль, бо станція, хоч і давно зупинена, проте четвертий її реактор - не мертвий...

 

Скільки тих гвоздик в оберемку?...

Викладав і викладав одну біля іншої...

Аж поки гранітом закута латка землі не стала зовсім червоною...

 

... А в Мангаймі, на телебаченні, наші чорнобильські діти готуються до прямого ефіру.

Тріо молодих бандуристок за якусь хвилю часу заспівають пісню про Дніпро.

Поки бігають німецькі телевізійники навколо наших молодих співачок (їхні голоси вперше злагоджено зазвучали ще тоді, в автобусі, по дорозі до Мангайма) ми ж трохи наверстаємо на екран те, що діти побачили в Німеччині.

Калейдоскоп вражень.

Поїздки в інші міста.

Обличчя дітей опромінені щастям, нібито ті діти вже й не чорнобильці... Якби ж то...

І все то те під мелодію, яку німцям наші вдячні діти натхненно співають у прямому ефірі...

І в тому монтажному калейдоскопі повсюдно - Хорст і Еріка.

* * *

Тоді, в Ромашках, ніхто нічого не придумував для кіно: душа старого німця, який шістдесят років марив цим днем, наважилася на одчайдушний крок - здолала страх, аби нарешті відвідати цей куточок землі, щоб ожив найстрашніший й разом з тим найдорожчий для тої солдатської душі спогад...

Тут, в Ромашках, мала бути і його могила: ніхто тоді не вірив, що він житиме...

Чому і як смертельно поранений тут німець вижив?

І чому боявся сюди їхати?

І як він зрозумів сенс життя завдяки Ромашкам?

Відповіді на ці, здавалося б, прості питання шукатимемо в контексті букринської історії, символічно узагальненої скульптором Валентином Знобою. Він поставив пам’ятник радянським воїнам, що загинули у Букринський операції.

 

 

... Букрин.

Для драматургії фільму букринський пам’ятник над Дніпром матиме ключове значення. Скульптор Зноба, нині покійний, колись там, біля пам’ятника, розповідав мені про ту операцію, бо зібрав всі можливі про неї свідчення очевидців та історичні документи. Я зберіг записані на плівку спогади Валентина Івановича.

 

Букринський десант - то сотні Героїв Радянського Союзу, яких німці скосили автоматними чергами на вузькій смужці землі біля Дніпра, попід високою кручею.

Німці спокійно стріляли з тої кручі, на яку десантники під кулями не спроможні були вилізти.

Полягли там усі, кого кинули на Букрин. І здебільшого то були лівобережні українці, щойно мобілізовані і ще не навчені воювати, чимало з яких - абсолютно беззбройні, бо зобов’язані були ту зброю здобути в бою.

Колись ми працювали над фільмом "Вогненний шлях", і покійний маршал Кирило Москаленко, консультант фільму, розповів, що та операція повинна була імітувати німцям початок визволення Києва. Німці мусили повірити, що розпочалося вирішальне форсування Дніпра. Так задумала Ставка і знайшла для такої мети Букрин. Потім Ставка організувала справжнє форсування - поблизу Лютіжа, вище по Дніпру, над Києвом.

Яка ж Правда про Букрин? Чи то був недолугий маневр Ставки, яка кинула під найвищу дніпровську кручу смертників, чи продумана розгорнута операція, яка захлинулася через бездарний задум? На жаль, в обох випадках - українські кістки лежать у Букрині.

 

Цей суперечливий факт з історії війни - окремий невеликий часовий її проміжок, затиснутий хронологічною рамкою воєнних подій, що пролягли між Букрином і Лютіжем, у нашому фільмі є історичною прелюдією до відвідин України старим німцем Енгельгардом, який саме тут воював і був тут важко поранений.

 

* * *

 

Німець з своєю дружиною обійде майже все село. Роздасть дітям цукерки, які купив у Кагарлику. А в селянські подвір’я тоді він заходив до господарів на розмову з паляницею хліба.

 

…Природно виникає питання: якщо нашого знайомого німця українські Ромашки, зустріли не як колишнього ворога, а як колишнього солдата, змушеного стати окупантом, то чому ж не порозуміються всі українські ветерани Другої світової? Скільки ж ще люта неприязнь триватиме?

Хіба не час наблизити те історичне порозуміння бодай в ім’я національної справедливості? Чому українці не знали й не хотіли знати правди?

 

Хронікальний епізод в Німеччині. Біля готелю - автобус з табличкою: «Мангайм – Київ». Документальна мить: чорнобильські діти довго, дуже довго прощаються з Хорстом...

 

Усі валізи з подарунками від Енгельгарда давно завантажені в автобус, який теж давно мав би вже їхати, але діти обліпили старого німця, як рідного батька...

І не можуть ніяк наші діти сісти у той автобус. Але все-таки той автобус поволі вирушить із правдивої казки і візьме курс - на реальність...

Тепер чорнобильські діти - дорослі…

…Минулі десять років підкинули їм важку документальну правду про людську жорстокість, властиву нашому часу. Уже йдеться про такий складний житейський факт, що не піддається простому осмисленню, що вимагає від автора неймовірної тактовності чи навіть психологічної делікатності в його екранному трактуванні.

То про що ж той фільм? І чому - балада?

Якщо скажу, що про фронтову історію колишнього німецького солдата на Букринському плацдармі, який тоді чудом вижив, а свого найкращого друга схоронив у Ромашках, то це не повна правда.

Хто глибше, а хто навіть і поверхово занурювався в історію минулої війни, ті розуміють, що такої цинічної жорстокості в ставленні до людського життя, як це відбулося в Букринській операції, цивілізація не знає. Але і це не все...

 

Нині скажу лише, що йдеться про трагічну долю наших молодих сучасників, про людське горе, спричинене сліпою помстою за нерозділену любов.

Це велика документальна трагедія, ускладнена ще й тим, що її розвиток і нині триває… Маю надію, що цей фільм спричинить її оптимістичну розв’язку. Бодай у тому вимірі, заради чого старається Енгельгард і якого я у його доброму намірі всіляко підтримую.

І ще так трапилося, що обидві ці документальні історії взаємопов’язані.

Тож ця документальна балада, думаю, буде і про солдата, і про ненависть, і про спокуту.

Але насамперед - про любов..., що перемагає ненависть.

 

Для розкриття сюжетної лінії про сумну долю української дівчини потрібно чимало екранного часу і зосередженої тактовності в подачі документального матеріалу. І характерним є те, що достеменно ніхто до пуття не знає, як розвиватимуться непрості події, пов’язані з майбутньою хірургічною операцією. До того ж родичі дівчини кажуть, що складних операцій треба зробити кілька, аби дівчину повернути до повноцінного життя.

Важка та правда для документального екрану. Але, може, саме екран, зацікавленим поглядом, спрямованим на позитивний вихід із трагічної ситуації, одверне понівечену молоду невинну долю від життєвої катастрофи, яка загрозливо поглинає життя дівчини через жорстоке непорозумінням між людьми.

 

…Добродій Хорст Енгельгард крутить свою шарманку. Бо сподівається, що в Німеччині хірургам пощастить врятувати знівечену красу…

... А я сподіваюся на новий приїзд Хорста Енгельгарда в Україну. Бо тільки він зможе переконати обом нам знайому дівчину, аби вона погодилася на складну операцію. А може, і не одну…

Для драматургії фільму цей глибокий вияв людяності старого мудрого й красивого у своїй старості німця мені дуже важливий як документальний факт, що сюжетно організує фільм, аби ми побачили на екрані ту задавнену правду про відому і невідому війну. Ту війну, яку наші люди зазнали. І, може, завдяки цьому повнометражному фільму нині зауважили на той її довгий слід, що тягнеться аж у наш час.

 

… Білі ромашки, немов їх хтось спеціально висіяв для нашої зйомки...

Ромашкове море забілило все село, яке хтось колись назвав - Ромашками.

(Саме на цьому фоні, думаю, і прозвучить заключна строфа Хорстової балади в його тихому виконанні та в супроводі мого перекладу.)

… А може, задавнений біль фронтового солдата вихлюпнеться з німецької балади простими українськими словами, аби в такий спосіб завершити фільм?…

 

Епілог (хроніка: Хорст Енгельгард шукає в Ромашках могилу свого друга).

 

Поміж городами, сільською дорогою, Хорст й Еріка наблизилися до глибокої дощової калюжі й зупинилися... Хорст не міг повірити, що знайшов те місце, де колись була братська німецька могила.

Він крутився з корзиною квітів навколо долини й ніяк не наважувався десь тут ті квіти покласти...

Раптом різко розвернувся – і покульгав до сільського майдану, що біля церкви…

 

Накульгуючи, крутив головою на всі боки, але ніяк не міг зорієнтуватися.

Носив по селу корзинку з гвоздиками… Не знав куди квіти поставити.

Його маршрут по українському селу виявився надто довгим…

 

Корзинці квітів, нарешті, знайшов місце під молодою липою. Вона виросла на тому місці, де схоронив свого найкращого друга.

А та одинока на просторій галявині зелена липа купалася у білому ромашковому квіті…

 

Я ще ніде (навіть у кіно!) не бачив скільки білого цвіту, як тут, на майдані, біля церкви... В Ромашках.

 

 

СКЛАД ТВОРЧОЇ ГРУПИ:

 

 

Автор-режисер Леонід МУЖУК

 

Оператор Олександр СКУДАР

 

Композитор Володимир Губа

 

 

МІСЦЯ ЗЙОМОК:

 

м.Київ

м.Букрин (Черкаська обл.)

с.Ромашки (Черкаська обл.)

м.Мангайм (Німеччина)

 

 

Державне підприємство

"Українська студія хронікально-документальних фільмів"

ЗВЕДЕНИЙ КАЛЕНДАРНИЙ ПЛАН

на виробництво повнометражного документального відеофільму

“ ДНІПРОВСЬКА БАЛАДА ”

Автор сценарію

Л.Мужук

Оператор О.Скудар

Режисер

Л.Мужук

Екранного часу

52 хв.

Керівник групи М.Толкачова

Строк виробництва

Липень-жовтень 2012 р.

Здача чорнового матеріалу Замовнику

жовтень 2012 р.

Здача фільму у форматі DVD

жовтень 2012 р.

Здача вихідних матеріалів

Жовтень 2012 р.

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

ПЕРІОДИ

СТРОКИ

Кіл-ть

в тому числі

Днів

Під-ка

зйомка

вихідні

переїзди

МТП

кон-ція

Лік-ція

Підготовчий

Липень 2012

Період

Знімальний

Серпень 2012

Період

Вересень2012

МТП

Вересень-Жовтень2012

Ліквідація

Жовтень 2012

справ та зда-

ча вихідних

Всього:

Середній виробіток в знімальну зміну

3 хв.

Місце проведення зйомок: м.Київ, Київська обл., Німеччина

Директор студії

Шевчук Н.А.

Головний бухгалтер

Пєнкіна О.Є.

Режисер

Мужук Л.П.

 

 

ОРІЄНТОВНИЙ ЛІМІТ ВИТРАТ
документального фільму"Дніпровська балада"
52хв., колір, відео
№	ВИДИ ВИТРАТ	Підготовчий період	Знімальний період	МТП та ліквідація справ	Разом по фільму
I Витрати на авторські гонорари
	Гонорар та авторська винагорода
По розділу I
ІІ Заробітна плата з нарахуваннями
	Заробітна плата знімальної групи (позаштатні працівники)
2а	Заробітна плата разових працівників
	Нарахування на заробітну плату
По розділу II
III Матеріали
	Основні
По розділу III
IV Виробничі витрати
	Оренда знімальної аппаратури
	Оренда звукозаписуючої аппаратури
	Оренда освітлювал.апаратури
	Оренда монтажного комплексу
	Найманий транспорт
	Експедіційні вітрати
	Виготовлення комп`юторної графіки
	Архів,відбір та виготовлення
	По розділу IV
V Інші витрати
	Інші прямі витрати
	По розділу V
	Непередбачені
Всього прямих витрат
Загальностудійні витрати
Відпускна вартість

 

 

Директор студії

Шевчук Н.А.

Головний бухгалтер

Пєнкіна О.Є.

Режисер

Мужук Л.П.

 

ДОГОВІР