Національні меншини. Національно-етнічні процеси і відносини.

Предмет етносоціології.

Етносоціологія (від гр. — народ), або соціологія міжнаціональних стосунків, в останні роки перетворилася на один із найпопулярніших напрямів соціологічної науки. Повсюдне пробудження до життя національних ідей диктує потребу посилення уваги до джерел і рушійних сил тих складних і суперечливих процесів, що протікають у сфері міжнаціональних відносин.

 

Етносоціологія — це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень.

 

Етносоціологія намагається розкрити соціальну обумовленість етнічних рис культури і побуту, ціннісних орієнтацій, звичаїв, обрядів, міжособистісних національних взаємин, виявити національні особливості таких явищ і процесів як урбанізація, способи демографічного і соціального відтворення тощо. Тобто, етносоціологія — це наука, яка, головним чином, займається порівняльними дослідженнями етнічних груп, акцентуючи увагу на методах соціології (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент) і систематизуючи різноманітні підходи до етнонаціональної сфери суспільного життя.

 

Об’єктом етносоціології є люди, які утворюють різноманітні соціально-етнічні спільноти, представлені у різних соціально-етнічних організаціях та інститутах і, які виступають дійовими особами в подіях, явищах і процесах соціально-етнічного характеру.

 

Предметом етносоціології є сукупність соціально-національних відносин, що виникають між представниками різних соціально-етнічних груп, спільнот у процесі їх створення, життєдіяльності та розвитку. До предметної області етносоціології належать такі основні теми, як: вплив національних факторів на соціальну структуру та міграцію населення; соціальна детермінованість національної самосвідомості і міжнаціональних взаємин; міжетнічні конфлікти; національні особливості ціннісних орієнтацій, стереотипів поведінки, культурних інтересів і потреб у соціальних групах; специфіка галузевої і професійної зайнятості етносоціальних груп; етномовні процеси тощо.

 

Як окрема галузь соціологічного знання етносоціологія почала формуватися у 20—30-х рр. XX ст. в Західній Європі та США. Однією з перших монографій, що досліджувала проблеми етносоціології вважають класичну роботу Вільяма Томаса і Флоріана Знанецького “Польський селянин в Європі і Америці” (1918—1920). Біля витоків нової галузі соціології стояли також такі вчені — німецький дослідник Рихард Турнвальд, американський соціолог Г’ю Сетон-Ватсон та інші. Спершу вони акцентували увагу на вивченні проблем інтеграції у до-індустріальних суспільствах, пов’язуючи її із процесом консолідації моральних цінностей в межах окремих груп, зокрема етнічних. Але з часом з’ясувалося, що процес індустріалізації та пов’язані з ним урбанізація і поширення міського способу життя не зменшують ролі етнічності, а навпаки — посилюють її. Це спонукало особливий інтерес до вивчення етнонаціональної сфери життя суспільства.

Поняття про етнос.

Слово «етнос» з давньогрецької мови дослівно перекладається як «не грек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я тощо З V ст. до н. е. його використовували у значенні «плем'я негрецького походження», «народ негрецького походження». Себе греки позначали словом «демос» (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували «етносом». У такому значенні римляни ввели слово «етнос» у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник «етнічний» (ethnicos), що вживався у значенні «нехристиянський», «язичницький». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

 

В найширшому розумінні, поняття означає весь еволюційний ланцюжок виникнення і становлення Етносу. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація.

 

Рід, плем'я, союз племен, народність, Нація — це історичні типи етнічних спільнот; стадії Етносу; людська спільність; це соціокультурні утворення історичних спільнот людей. Нація — результат еволюційного процесу Етносу, вінець еволюції Етносу, соціо-культурне оформлення Етносу.

 

Часто етнос визначають як міжпоколінну групу людей, об'єднану тривалим спільним проживанням на певній території, спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Поняття етносу, як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в російській, радянській і пострадянській етнографії. У російській етнології термін «етнос» уживається майже у всіх випадках, коли мова йде про народ і навіть націю.

Етнічна ідентичність.

Ідентичність етнічна — відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною

Народність.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

 

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився пе­реважно в період феодалізму: давньоруська, польська, фран­цузька та інші народності. В інших частинах світу цей процес тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська — з слов'янських племен: полян, віслян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішува­лись у результаті завоювання одних племен іншими (напри­клад, французька — із галльських племен, римських колоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.).)У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етніч­них компонентів (численнішого чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється терито­ріальна, культурна і господарська спільність зі спільною са­моназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народ­ностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Нація. Титульні нації.

Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.

 

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

Спільність походження

 

Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у двох напрямках — походження від поколінь, які мешкали на тій же території, і походження від поколінь, що розмовляли тією ж мовою. Ці два чинники можуть збігатися.

 

Втім, таке визначення могло би бути вичерпних лише за умови дотримання ендогамії в межах етнічної групи. Натомість європейські нації протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США.

Спільність мови

 

Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).

Спільність культури

 

Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й включає багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщину попередніх поколінь.

 

Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великобританії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.

 

Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей,Ернест Ґеллнер. Нації та націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.

Спільність релігії

 

Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам. Поняття " титульна нація "було вперше введено відомим французьким поетом і політичним діячем націоналістичного спрямування Морісом Баррес в кінці XIX століття. Баррес розумів під нею домінуючу етнічну групу, мова та культура якої стають основою для державної системи освіти. Титульні нації Баррес протиставляв національних меншин (представники титульної нації, які проживають за межами її національної держави, наприклад, у той час - французи в Ельзасі і Лотарингії) та етнічних діаспор (етнічні групи всередині території національної держави, наприклад, євреї і вірмени у Франції). Баррес вважав, що національна держава може бути сильним тільки при наявності двох умов: національні меншини та етнічні діаспори повинні зберігати лояльність державі титульної нації, а титульна нація повинна підтримувати "свої" національні меншини за кордоном. Цю класифікацію Баррес розробив у період справи Дрейфуса.

Інтеграція.

Соціальна інтеграція - (лат. integratio - Відновлення, заповнення; лат. integer - Цілий):

 

Прийняття індивіда іншими членами групи.

Процес встановлення оптимальних зв'язків між відносно самостійними малосвязанних між собою соціальними об'єктами (індивідуумами, групами, соціальними класами, державами) і подальше їх перетворення в єдину, цілісну систему, в якій узгоджені та взаємозалежні її частини на основі спільних цілей, інтересів.

Форми підтримки соціальної системою стійкості і рівноваги громадських відносин.

В дефектології - успішна соціалізація індивіда, який подолав негативні наслідки ситуації, пов'язаної з його дефектом.

Асиміляція.

Асиміляція (від лат. assimilatio — уподібнення) — процес, у ході якого етнічна, расова, соціальна, конфесійна чи інша меншість сприймає цінності, норми поведінки, культуру більшості.

Аналіз праць західних авторів свідчить, що вони поділяють асиміляцію, і цілком слушно, на дві форми: природну /natural/ та насильницьку /compulsory/. Природна асим'їляція відбувається при довготривалому безпосередньому /побутовому, виробничому та ін./ спілкуванні різних

етнонаціональних спільнот. Вона обумовлена всією ходою їх соціально-економічного, політичного та культурного розвитку, поширенням міжетнічних шлюбів тощо. Головними критеріями добровільності асиміляції, на нашу думку, є взаємне бажання, готовність і здатність до неї всіх учасників цього процесу. Одних - етнічних меншин - відмовитись від своїх власних етнічних властивостей і набути чужих, а інших - домінуючої етнонацюнальної спільноти - прийняти до себе і "розчинити" в собі інші етнічні меншини.

 

Під насильницькою асиміляцією мається на увазі такий процес асиміляції, який відбувається внаслідок політики центральних, та/чи місцевих органів влади, спрямованої на обмеження сфери використання або й взагалі викорінення мови, культури, традицій, способу життя та інших духовних цінностей етнічних меншин, позбавлення їх етнічної пам'яті, послаблення етнічної свідомості і в кінцевому підсумку її знищення. Історія довела. що вакуум, який утворюється внаслідок цього, неодмінно заповнюється новою свідомістю. Це може бути свідомість належності як до іншої етнонацюнальної спільноти, так і до нової "інтернаціональної"' спільноти людей типу "радянського народу", а може до обох одночасно.

 

Окрім зазначених вище двох форм асиміляції, на наш погляд, варто говорити і про третю її форму, яку можна назвати примусово-добровільною. Така форма асиміляції мас місце там, де немає офіційних законів, що -забороняють чи дискримінують якусь етнічну мову та культуру, але представники етнічної меншини поставлені у такі умови І брак дошкільних виховних установ, навчальних закладів та засобів масової інформації рідною мовою тощо /, що людині просто не залишається нічого іншого окрім поступової асиміляції. Саме такою, примусово - добровільною можна вважати асиміляцію в роки застою у колишньому СРСР. Людина була позбавлена можливості вибору мови виховання, навчання, а часом і спілкування / особливо в армії /. Силою обставин, причому створених штучно, вона була приречена на асиміляцію, хоча зовні все виглядало досить пристойно і багатьма вважалось природним явищем. Сьогодні ця форма асиміляції має, і мабуть, ще довго матиме місце у деяких посттоталітарних країнах.

Сепаратизм.

Сепарати́зм (від лат. separatio - відокремлення)— прагнення окремих груп населення чи організації до відокремлення, відособлення; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне відокремлення й створення нової держави.

Геноцид.

Геноци́д — цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. До таких дій належать:

 

а) вбивство членів цієї групи;

b) нанесення тяжких тілесних або психічних ушкоджень членам такої групи;

c) навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;

d) дії, розраховані на унеможливлення народження дітей в середовищі групи;

е) насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

 

Геноцид — крайня форма дискримінації.

 

З 1948 геноцид вважається міжнародним злочином, але у обмеженому розумінні (Конвенція, Стаття II). Офіційна політика винищення у Радянському Союзі за класовим чи соціальним походженням (куркулів, офіцерів тощо) була частково винесена за дужки цього означення геноциду. Проте в початковій версії Конвенції (1946 р.) визначення геноциду включало також злочини, здійснені з політичних мотивів, але в подальшому вони були вилучені під тиском Радянського Союзу через побоювання Сталіна перед відповідальністю[1].

 

Разом з тим за часів Сталіна щодо українців проводилися цілеспрямовані дії з метою їх повного або часткового знищення (або знешкодження) саме за етнічними (національними) мотивами[2].

 

Слово винайдене Рафалом Лемкіним у 1943-му році та походить з грецької γένος (genos — родина, сім'я, плем'я — саме як в «генетика» тощо) та латинської caedere (вбивати — так, як і в суїцид, екоцид, «пестицид» тощо).

 

Проте, хоча суть геноциду полягає в умислі злочинців будь-яким способом знищити окремі групи населення чи цілих народів за расовими, національними, політичними або релігійними мотивами, від інших масових вбивств людей це поняття відрізняє саме наявність зазначених мотивів злочинців.

11. Національне питання та націоналізм як соціальне явище.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

 

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

»

 

Для повсякденної свідомості слово «націоналізм» не має нейтрального звучання, воно завжди емоційно забарвлене. Суть націоналізму складає проповідь власної національної окремішності та/або винятковості, з необхідністю доповнюване недовірою до чужих (конкретно обумовлених) етнічних спільнот і (у крайніх проявах) — відмова їм у праві на існування. Типовий для цивілізацій локального типу, чия культура ґрунтується на осьовій аксіологічній опозиції Ми — Вони.

 

Націоналізм виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Н. як політичний принцип, згідно з яким етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні відокремлювати правителів від решти, виробився в процесах утворення національних держав, розпаду імперій і відділення колоній від метрополій. Таким чином Н. — як «фактор впливу» перевершив і світові релігії докапіталістичних суспільств, і державні утворення імперського типу Нового часу.

 

У першій таксономії Н. протистояв християнству і космополітизмові, у другій — інтернаціоналізмові й імперіалізмові. У рамках мононаціональних держав Н. може варіюватися від ізоляціонізму (Албанія 60-80-х XX ст.) до експансіонізму («японська модель»).

 

У залежності від історичної долі, чисельності, специфіки домінуючих у його границях способів діяльності, ступеня розбіжностей його культурних норм із сусідами тощо — реакція етносу (або «градус» націоналізму) може кардинально змінюватися. Н. виступив, зокрема, відповідною реакцією багатьох етнічних спільнот на загальносвітовий процес інтернаціоналізації, що посилюється. Ця тенденція в контексті історичного досвіду стала неоднозначною.

 

В екстремальних варіантах прояву Н. у національній свідомості відбувається фетишизація власне етнічного початку, що починає розглядатися як гранична підстава буття даної спільності людей, як єдиний критерій диференціації між ними. Етнічне стає об'єктом свого роду культу (аж до ритуалізації). Н. найчастіше зводить етнічні розбіжності до генетичних, а останні — до їх зовнішніх проявів, що і визначаються як єдиний фактор, що конституює національну цілісність.

 

Ідеологія Н. постулює також пріоритет національних цінностей перед особистісними, пріоритет державності перед будь-якими іншими формами соціальної самоорганізації етносу, пріоритет міфологізованого національного минулого і бажаного майбутнього перед сьогоденням, пріоритет «культурної» і «народної» самобутності перед установками «неукоріненої» інтелігенції.

 

Для індивіда в умовах кризи традиційних суспільних інститутів етнос — найстійкіша референтна група, а Н. — найдоступніший психологічний субститут виходу зі станів фрустрації. Неминуче недооцінюючи всю складну систему створеної етносом господарської, політичної, духовної культури, результати численних міжетнічних взаємопроникнень (у тому числі і генетичних), що мали місце в історичній долі даного народу, Н. абсолютизує етнічну замкнутість, що веде до застою, спрощення й упадку даної національної культури.

 

Н. — непозбутня й у певному сенсі позитивна риса людського співтовариства, тому що навіть потенційна погроза його експансії необхідно стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в вирішенні глобальних проблем і оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин.

 

Націоналізм — це любов до всього людства виражена в конкретних справах на благо своєї нації.

Сакралізація.

Сакралізація — це широке залучення до сфери релігійного впливу на функціонування різних соціальних інститутів, на відносини і форми суспільної та індивідуальної свідомості.

Секуляризація.

Секуляризація — це процес послаблення впливу релігії як засобу мислення та життя і одночасно послаблення впливу церкви як суспільно-політичної сили.

Предмет етносоціології.

Етносоціологія (від гр. — народ), або соціологія міжнаціональних стосунків, в останні роки перетворилася на один із найпопулярніших напрямів соціологічної науки. Повсюдне пробудження до життя національних ідей диктує потребу посилення уваги до джерел і рушійних сил тих складних і суперечливих процесів, що протікають у сфері міжнаціональних відносин.

 

Етносоціологія — це спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає походження, суть, функції і загальні закономірності розвитку етносів, міжетнічні взаємини та розробляє основні методологічні принципи їх досліджень.

 

Етносоціологія намагається розкрити соціальну обумовленість етнічних рис культури і побуту, ціннісних орієнтацій, звичаїв, обрядів, міжособистісних національних взаємин, виявити національні особливості таких явищ і процесів як урбанізація, способи демографічного і соціального відтворення тощо. Тобто, етносоціологія — це наука, яка, головним чином, займається порівняльними дослідженнями етнічних груп, акцентуючи увагу на методах соціології (опитування, аналіз документів, спостереження, експеримент) і систематизуючи різноманітні підходи до етнонаціональної сфери суспільного життя.

 

Об’єктом етносоціології є люди, які утворюють різноманітні соціально-етнічні спільноти, представлені у різних соціально-етнічних організаціях та інститутах і, які виступають дійовими особами в подіях, явищах і процесах соціально-етнічного характеру.

 

Предметом етносоціології є сукупність соціально-національних відносин, що виникають між представниками різних соціально-етнічних груп, спільнот у процесі їх створення, життєдіяльності та розвитку. До предметної області етносоціології належать такі основні теми, як: вплив національних факторів на соціальну структуру та міграцію населення; соціальна детермінованість національної самосвідомості і міжнаціональних взаємин; міжетнічні конфлікти; національні особливості ціннісних орієнтацій, стереотипів поведінки, культурних інтересів і потреб у соціальних групах; специфіка галузевої і професійної зайнятості етносоціальних груп; етномовні процеси тощо.

 

Як окрема галузь соціологічного знання етносоціологія почала формуватися у 20—30-х рр. XX ст. в Західній Європі та США. Однією з перших монографій, що досліджувала проблеми етносоціології вважають класичну роботу Вільяма Томаса і Флоріана Знанецького “Польський селянин в Європі і Америці” (1918—1920). Біля витоків нової галузі соціології стояли також такі вчені — німецький дослідник Рихард Турнвальд, американський соціолог Г’ю Сетон-Ватсон та інші. Спершу вони акцентували увагу на вивченні проблем інтеграції у до-індустріальних суспільствах, пов’язуючи її із процесом консолідації моральних цінностей в межах окремих груп, зокрема етнічних. Але з часом з’ясувалося, що процес індустріалізації та пов’язані з ним урбанізація і поширення міського способу життя не зменшують ролі етнічності, а навпаки — посилюють її. Це спонукало особливий інтерес до вивчення етнонаціональної сфери життя суспільства.

Поняття про етнос.

Слово «етнос» з давньогрецької мови дослівно перекладається як «не грек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я тощо З V ст. до н. е. його використовували у значенні «плем'я негрецького походження», «народ негрецького походження». Себе греки позначали словом «демос» (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували «етносом». У такому значенні римляни ввели слово «етнос» у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник «етнічний» (ethnicos), що вживався у значенні «нехристиянський», «язичницький». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.

 

В найширшому розумінні, поняття означає весь еволюційний ланцюжок виникнення і становлення Етносу. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація.

 

Рід, плем'я, союз племен, народність, Нація — це історичні типи етнічних спільнот; стадії Етносу; людська спільність; це соціокультурні утворення історичних спільнот людей. Нація — результат еволюційного процесу Етносу, вінець еволюції Етносу, соціо-культурне оформлення Етносу.

 

Часто етнос визначають як міжпоколінну групу людей, об'єднану тривалим спільним проживанням на певній території, спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Поняття етносу, як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в російській, радянській і пострадянській етнографії. У російській етнології термін «етнос» уживається майже у всіх випадках, коли мова йде про народ і навіть націю.

Етнічна ідентичність.

Ідентичність етнічна — відчуття належності до певної етнічної спільноти, однаковості з іншими її членами внаслідок спільності історичної пам'яті, спогадів про єдиних предків та емоціональних зв'язків з батьківщиною

Народність.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і форму­ється на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

 

Початок формування народностей належить до періоду консолідації племінних союзів і виявляється у поступовому змішуванні племен, зміні попередніх (кровноспоріднених) зв'язків територіальними. Першими склалися народності рабовласницької епохи: давньоєгипетська, давньоеллінська та ін. У Європі процес утворення народностей завершився пе­реважно в період феодалізму: давньоруська, польська, фран­цузька та інші народності. В інших частинах світу цей процес тривав і в наступні епохи. Народності звичайно складалися з кількох племен, близьких за своїм походженням та мовою (наприклад, польська — з слов'янських племен: полян, віслян, мазовшан та ін.), або з різномовних племен, що змішува­лись у результаті завоювання одних племен іншими (напри­клад, французька — із галльських племен, римських колоністів та германських племен: франків, вестготів, бургундів та ін.).)У процесі формування народностей, у міру посилення зв'язків між окремим їхніми частинами, мова одного з етніч­них компонентів (численнішого чи більш розвинутого) стає спільною мовою народності, а інші племінні мови зводяться до діалектів, а іноді й зовсім зникають. Утворюється терито­ріальна, культурна і господарська спільність зі спільною са­моназвою. Становлення держави сприяло зміцненню народ­ностей, але в процесі історичного розвитку народності могли не збігатися з державами ні територією, ні мовою.

Нація. Титульні нації.

Нація (від латів.(латинський) natio — плем'я, народ), історична спільність людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв'язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.

 

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

Спільність походження

 

Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у двох напрямках — походження від поколінь, які мешкали на тій же території, і походження від поколінь, що розмовляли тією ж мовою. Ці два чинники можуть збігатися.

 

Втім, таке визначення могло би бути вичерпних лише за умови дотримання ендогамії в межах етнічної групи. Натомість європейські нації протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США.

Спільність мови

 

Власна мова часто вважається визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (напр. Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює 'Папуаську' національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).

Спільність культури

 

Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й включає багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також включає в себе культурну спадщину попередніх поколінь.

 

Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великобританії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.

 

Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей,Ернест Ґеллнер. Нації та націоналізм. Гл. 5 Що таке нація?культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.

Спільність релігії

 

Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам. Поняття " титульна нація "було вперше введено відомим французьким поетом і політичним діячем націоналістичного спрямування Морісом Баррес в кінці XIX століття. Баррес розумів під нею домінуючу етнічну групу, мова та культура якої стають основою для державної системи освіти. Титульні нації Баррес протиставляв національних меншин (представники титульної нації, які проживають за межами її національної держави, наприклад, у той час - французи в Ельзасі і Лотарингії) та етнічних діаспор (етнічні групи всередині території національної держави, наприклад, євреї і вірмени у Франції). Баррес вважав, що національна держава може бути сильним тільки при наявності двох умов: національні меншини та етнічні діаспори повинні зберігати лояльність державі титульної нації, а титульна нація повинна підтримувати "свої" національні меншини за кордоном. Цю класифікацію Баррес розробив у період справи Дрейфуса.

Національні меншини. Національно-етнічні процеси і відносини.

Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі

У національному складі населення України переважають українці. Їхня чисельність становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8% від загальної кількості населення. За даними останнього перепису населення (2001 р.), національні (етнічні) меншини в Україні становили 14 млн. чол., або 27.3 % від усіх жителів. В Україні живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, цигани та ін.

Національний склад населення України за переписом 2001 року:

українці росіяни білоруси молдавани кримські татари болгари угорці румуни поляки євреї

вірмени греки німці інші національності

За особливостями динаміки кількості населення національні меншини в Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп: