Методи визначення цін на продукцію в умовах ринкових відносин.

Ціноутворення – складний процес, на який впливає ряд динамічних факторів. З урахуванням цих факторів і обставин вибирається метод ціноутворення. Відомі такі основні методи встановлення ціни:

-метод “собівартість + прибуток” (згідно з цим методом ціна обчислюється як сума собівартості продукції і величини прибутку в ціні. Наступний визначається за нормативом в процентах до собівартості або її частини. Величина цьго нормативу встановлюється підприємством, проте може бути обмежена державою);

-метод “забезпечення фіксованого обсягу прибутку” (ціна ставиться у жорстку залежність від загального обсягу прибутку, який підприємство передбачає одержати від продажу певної кількості продукції).

-метод ціноутворення “за рівнем поточних цін” (“за рівнем конкуренції”) (полягає у том, що ціна розглядається і встановлюється як функція цін на аналогічну продукцію конкурентів. Собівартість за таких умов є величиною, щообумовлює рентабельність продукції при різних варіантах ціни, а не її безпосередньою базою).

-метод ціноутворення “за рівнем попиту” (полягає у тому, що ціна за допомогою продажу в різних сегментах ринку встановлюється на такому рівні, за якого попит задовольняє продавця.

 

49)

50) Фінансова діяльність підприємства: завдання, зміст, форми

Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, який здійснюється у формах витрат ресурсів і одержання доходів, їх розподілу і використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки і форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами по сплаті податків, персоналом підприємства тощо. Всі ці грошові відносини складають зміст фінансової діяльності підприємства. Основні її завдання такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості; збалансування за часом надходжень і видатків платіжних засобів; підтримання належної ліквідності та своєчасність розрахунків.

Залежно від джерел коштів фінансування поділяється на:

-внутрішнє (за рахунок коштів, одержаних від діяльності підприємства, використання чи продажу його майна).

-зовнішнє (внески власників у статутний капітал безпосередньо або у формі купівлі акцій, кредит, інші боргові забов’язання, державні супсидії).

Існує і інший поділ: фінансування за рахунок власних і сторонніх коштів. До сторонніх коштів належать ті, які потрібно повертати, тобто борги. Всі інші кошти виступають, як власний капітал.

 

51) Дохідність, прибутковість і рентабельність виробництва, особливості їх обчислення.

Доход –це виручка від підприємницької діяльності за вирахуванням матеріальних і прирівняних до них витрат. Загальна величина доходу підприємства включає доход від:

-реалізації продукції, робіт, послуг (обчислюється як різниця між виручкою і матеріальними витратами у собівартості реалізованої продукції).

-реалізація матеріальних цінностей і майна (це різниця між ціною їх продажу і матеріальними витратами на придбання і реалізацію).

-позареалізаційних операцій (здача майна в аренду, товарний кредит, пайова участь у спільних підприємствах тощо).

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Загальна величина прибутку підприємства (валовий прибуток) має тіж джерела, що і доход:

-прибуток від реалізації продукції (обчислюється якрізниця між обсягом реалізованої продукції та її повною собівартістю.)

-прибуток від реалізації матеріальних цінностей обчислюється аналогічно доходу., тільки з виручки вираховуються всі витрати, а не тільки матеріальні.

-прибуток від позареалізаційних операцій.

Рентабельність – це відносний показник ефективності роботи підприємства. У загальній формі він обчислюється як відношення прибутку до витрат. На практиці найбільш вживаними є такі види рентабельності:застосованих (інвестованих) ресурсів, виробничих фондів, сукупних активів, власного (акціанерного) капіталу, продукції, певного виробу.

 

52) Оцінки фінансово-економічного стіну підприємства.

Фінансовий стан підприємства істотно залежить від певних фінансових пропорцій, які аналізуються за данними балансу – підсумкового статистичного документу про наявність і використання коштів на певну дату. Баланс має дві частини: актив, який показує напрямки розміщення коштів, і пасив, що характеризує їх джерела. Активи включають фізичне, грошове і нематеріальне майно, яке у балансі поділяється на дві групи:

-фіксовані активи (це майно створена за рахунок довгострокових інвестицій, яке має тривалий термін обігу)

-поточні активи (включають мобільні елементи майна з коротким терміном обігу (до одного року)).

Пасиви балансу поділяються на дві групи:

1.власний капітал

-внески власників підприємства при його організації або виручка від продажу акцій акціонерного товариства).

-акумульований прибуток, який утворюється внаслідок діяльності підприємства.

2.боргові забов’язання

-довгострокові

-короткострокові

Співвідношення між окремими групами активів і пасивів балансу мають важливе економічне значення і використовується для оцінки і діагностики фінансового стану підприємства. Це співвідношення можна розглядати у різних аспектах, але основними є ті, що характеризують ступінь заборгованості (обчислюється шляхом ділення боргових забов’язань на активи підприємства), ліквідності (відношення поточних активів і короткострокових забов’язань) та активності підприємства.

 

53) Сутнісна характеристика та вимірювання ефективності виробництва.

Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу.

Існують різні класифікації ефективності. Виділяють наступні класифікації:

1.за наслідками

-економічний ефект (відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва).

-соціальний ефект (зводиться до скорочення робочого тиждня, збільшення нових робочих місць тощо)

2.за місцем одержання ефекту

-локальний (госпрозрахунковий) ефект (означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, внаслідок якої воно отримує зиск).

-народногосподарський ефект (спільний ефект у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)).

3.за ступенем збільшення ефекту

-первісний ефект (внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів).

-мультиплікаційний ефект (повторення і примноження початкового ефекту)Має такі різновиди: дифузійний, стартового вибуху, супроводжувальних можливостей, акселерації, резонансний.

4.за метою визначення

-абсолютний ефект (характеризує загальну або питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу).

-порівняльний ефект (відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них).

 

54)Фактори зростання ефективності виробництва

1. Технологія. Технологічні нововведення, особливо сучасні форми автоматизації та інформаційних технологій, справляють найістотніший вплив на рівень і динаміку ефективності виробництва продукції (надання послуг). За принципом ланцюгової реакції вони спричиняють суттєві (нерідко докорінні) зміни в технічному рівні та продуктивності технологічного устаткування, методах і формах організації трудових процесів, підготовці та кваліфікації кадрів тощо.

2. Устаткуванню належить провідне місце в програмі підвищення ефективності передовсім виробничої, а також іншої діяльності суб'єктів господарювання. Продуктивність діючого устаткування залежить не тільки від його технічного рівня, а й від належної організації ремонтно-технічного обслуговування, оптимальних строків експлуатації, змінності роботи, завантаження в часі тощо.

3. Матеріали та енергія позитивно впливають на рівень ефективності діяльності, якщо розв'язуються проблеми ресурсозбереження, зниження матеріаломісткості та енергоємності продукції (послуг), раціоналізується управління запасами матеріальних ресурсів і джерелами постачання.

4. Вироби. Самі продукти праці, їхня якість і зовнішній вигляд (дизайн) також є важливими факторами ефективності діяльності суб'єктів господарювання. Рівень останньої має корелювати з корисною вартістю, тобто ціною, яку покупець готовий заплатити за виріб відповідної якості. Проте для досягнення високої ефективності господарювання самої тільки корисності товару недостатньо. Пропоновані підприємством (організацією) для реалізації продукти праці мають з'явитися на ринку в потрібному місці, у потрібний час і за добре обміркованою ціною. У зв'язку з цим суб'єкт діяльності має стежити за тим, щоб не виникало будь-яких організаційних та економічних перешкод між виробництвом продукції (наданням послуг) та окремими стадіями маркетингових досліджень.

5. Працівники. Основним джерелом і визначальним фактором зростання ефективності діяльності є працівники - керівники, менеджери, спеціалісти, робітники. Ділові якості працівників, підвищення продуктивності їхньої праці багато в чому зумовлюються дійовим мотиваційним механізмом на підприємстві (в організації), підтриманням сприятливого соціального мікроклімату в трудовому колективі.

6. Організація і системи. Єдність трудового колективу, раціональне делегування відповідальності, належні норми керування характеризують добру організацію діяльності підприємства (установи), що забезпечує необхідну спеціалізацію та координацію управлінських процесів, а отже, вищий рівень ефективності (продуктивності) будь-якої складної виробничо-господарської системи. При цьому остання для підтримування високої ефективності господарювання має бути динамічною та гнучкою, періодично реформуватися відповідно до нових завдань, що постають за зміни ситуації на ринку.

7. Методи роботи. За переважання трудомістких процесів досконаліші методи роботи стають достатньо перспективними для забезпечення зростання ефективності діяльності підприємства (організації). Постійне вдосконалення методів праці передбачає систематичний аналіз стану робочих місць та Їхню атестацію, підвищення кваліфікації кадрів, узагальнення та використання нагромадженого на інших підприємствах (фірмах) позитивного досвіду.

8. Стиль управління, що поєднує професійну компетентність, діловитість і високу етику взаємовідносин між людьми, практично впливає на всі напрямки діяльності підприємства (організації). Від нього залежить, у якій мірі враховуватимуться зовнішні фактори зростання ефективності діяльності на підприємстві (в організації). Відтак належний стиль управління як складовий елемент сучасного менеджменту є дійовим фактором підвищення ефективності діяльності будь-якого підприємства, кожної підприємницької структури.

9. Державна економічна й соціальна політика істотно впливає на ефективність суспільного виробництва.

 

55) Підприємство має постійно відстежувати основні компоненти навколишньої системи і робити висновки стосовно своїх потреб у змінах. Як правило, серед цих компонентів виокремлюють:

· економічні (наприклад, глобалізація ринку або його регіональна диференціація);

· технологічні (швидке поширення нових технологій);

· політико-правові (зміни в законодавстві);

· соціально-культурні (демографічні зрушення, зміни в системі цінностей);

· фізико-екологічні (кліматичні умови, навантаження на екосистему).

Як основні сучасні напрямки модифікації підприємств і структур управління ними можна назвати:

· перехід від вузької функціональної спеціалізації до інтеграції в змісті і характері управлінської діяльності;

· дебюрократизація, відмова від формалізації та ієрархії, відокремлення функціональних та штабних ланок;

· скорочення кількості ієрархічних рівнів завдяки тому, що переважальними будуть не великі централізовані підприємства, а низка дрібних із гнучкими спеціалізованими формами праці, а також мережі підприємств;

· трансформація організаційних структур підприємств із пірамідальних у плоскі, із мінімальною кількістю рівнів управління між керівництвом і безпосередніми виконавцями;

· здійснення децентралізації низки функцій управління, насамперед виробничих і збутових; з цією метою в рамках підприємств створюються напівавтономні або автономні відділення, стратегічні бізнес-одиниці, що повністю відповідають за прибутки і збитки;

· підвищення ролі інноваційної діяльності, створення в рамках великих компаній інноваційних фірм, зорієнтованих на виробництво і самостійне просування на ринках нових виробів та технологій і таких, що діють на принципах «ризикованого фінансування»;

· підвищення статусу і значення інформаційних та кадрових засобів інтеграції (наприклад, комбінації персоналу) порівняно з технократичною та структурною інтеграцією.

 

56) Економічна безпека підприємства: сутність, цілі, форми здійснення та типові заходи.

Економічна безпека фірми (підприємства, організації) — це такий стан корпоративних ресурсів (ресурсів капіталу, персоналу, інформації і технології, техніки та устаткування, прав) і підприємницьких можливостей, за якого гарантується найбільш ефективне їхнє використання для стабільного функціонування та динамічного науково-технічного й соціального розвитку, запобігання внутрішнім і зовнішнім негативним впливам (загрозам).

Головна мета економічної безпеки підприємства полягає в тім, щоб гарантувати його стабільне та максимально ефективне функціонування тепер і високий потенціал розвитку в майбутньому. До основних функціональних цілей економічної безпеки належать:

● забезпечення високої фінансової ефективності роботи, фінансової стійкості та незалежності підприємства (організації); ● забезпечення технологічної незалежності та досягнення високої конкурентоспроможності технічного потенціалу того чи того суб’єкта господарювання;● досягнення високої ефективності менеджменту, оптимальної та ефективної організаційної структури управління підприємством (організацією);● досягнення високого рівня кваліфікації персоналу та його інтелектуального потенціалу, належної ефективності корпоративних НДДкР;● мінімізація руйнівного впливу результатів виробничо-госпо­дарської діяльності на стан навколишнього середовища;● якісна правова захищеність усіх аспектів діяльності підприємства (організації);● забезпечення захисту інформаційного поля, комерційної таємниці і досягнення необхідного рівня інформаційного забезпечення роботи всіх підрозділів підприємства та відділів організації;

Головна та функціональні цілі зумовлюють формування необхідних структуроутворюючих елементів і загальної схеми забезпечення економічної безпеки. Типову структуру функціональних складових економічної безпеки з коротким описом їхньої сутності показано на рис. 18.1. Загальна схема процесу забезпечення економічної безпеки включає такі дії (заходи), що здійснюються послідовно та одночасно:

1) формування необхідних корпоративних ресурсів (капіталу, персоналу, прав, інформації, технології та устаткування);

2) загальностратегічне прогнозування і планування економічної безпеки за функціональними складовими;

3) стратегічне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації);

4) загальнотактичне планування економічної безпеки за функціональними складовими;

5) тактичне планування фінансово-господарської діяльності підприємства (організації);

6) оперативне управління фінансово-господарською діяльністю підприємства (організації);

7) здійснення функціонального аналізу рівня економічної безпеки;

8) загальна оцінка досягнутого рівня економічної безпеки.

 

57) Реструктуризація трактується як здійснен­ня організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури під-ва, управління ним, форм власності, організацій­но-правових форм, як здатність привести під-во до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної про-ції, підвищи­ти ефективність вир-ва.

Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів під-кої діяльності, здатних ефективно функці­онувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти кон­курентоспроможну про-цію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як ком­плекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної,еко­омічної та фінансової життєздатності під-в. За оперативної реструктуризації під-ва (організації) розв'язуються дві основні проблеми: забезпечення ліквідності та суттєве поліпшення результатів його (її) діяльності. Період опера­тивної реструкту ризації триває приблизно 3—4 місяці. Оперативні зміни на під-ві потребують проведення комплексу заходів. Стратегічна реструктуризація під-ва (організації) за­безпечує довготермінову його (її) конкурентоспроможність. Для досягнення такої конкурентоспроможності необхідне визначення стратегічної мети під-ва, розробка стратегічної концепції розвитку, а також напрямів та інструментів реалізації цієї мети. Отже, реструктуризації під-ва передує оцінка його стану. Проте й аналіз, і реформування можна проводити, якщо маємо все­бічно обгрунтовану мету реструктуризації, яку можна сформулю­вати (беручи загалом) таким чином: продукція під-ва має відповідати поточному платоспроможному попиту. Організаційно-правовий вид реструктуризації характери­зується процесами комерціалізації, корпоратизації, зміни організаційної структури та власника державних під-в. Технічну реструкту ризацію пов'язано із забезпеченням тако­го стану під-ва, за якого воно досягає відповідного рівня вир-чого потенціалу, технології, тобто всього того, що дає під-ву змогу виходити на ринок з ефективною та конкурентоспроможною продукцією. Економічна життєздатність досягається, коли про-ція під-ва, його капітальні та поточні витрати, рівень продажу й цінова політика забезпечують такий рівень економічної рента­бельності під-ва, що відповідає сучасним умовам господа­рювання.

Після досягнення фінансової життєздатності суб'єкт господа­рювання матиме таку структуру балансу під-ва, за якої по­казники ліквідності і платоспроможності задовольняють вимоги ринку, Управлінську реструктуризацію зв'язано з підготовкою та перепідготовкою персоналу з орієнтацією на конкурентоспромож­не функціонування підприємства, зміну його організаційної струк­тури, менеджменту, технологічної, інноваційної та маркетингової політики.

Природа й міра необхідної реструктуризації залежать від ха­рактеру проблем під-ва. Іноді під-во потребує лише часткової або так званої обмеженої реструктуризації для віднов­лення економічної та технічної життєздатності. Коли проблеми підприємства є більш суттєвими, тоді під-во потребує “усебічної”реструктури­зації

 

58) Санація— це комплекс послідовних взаємозв'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організа­ційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним при-; бутковості та конкурентоспроможності. Процес фінансового оздоровлення починається з

виявлення та аналізу причин фінансової кризи. Проведення такогого аналізу дає змогу або прийняти рішення щодо доцільності прове­дення санації, або, якщо це зробити неможливо, щодо повної ліквідації підприємства.

За проведення процесу санації необхідно визначити її цілі та стратегію. На підставі обгрунтованої стратегії розробляється сис­тема санаційних заходів, формується програма та проект плану са­нації. На кінцевому етапі здійснюється реалізація цього плану. Стратегія — це узагальнена модель дій, необхідних для досяг­нення поставлених цілей через координацію та розподіл ресурсів компанії. Кінцева мета санаційної стратегії полягає в досягненні довгострокових конкурентних переваг, які б забезпечили компанії високий рівень рентабельності, а суть самої стратегії — у виборі найліпших варіантів розвитку фірми та в оптимізації політики ка­піталовкладень. Відповідно до вибраної стратегії розробляється програма са­нації, тобто система взаємозв'язаних заходів, спрямованих на вихід підприємства з кризи. Вона формується на підставі комплексного вивчення причин фінансової кризи, аналізу внутрішніх резервів, стратегічних завдань санації та висновків про можливості залу­чення капіталу.

Наступним елементом класичної моделі оздоровлення є проект санації, який розробляється на базі санаційної програми і містить техніко-економічне обгрунтування санації, розрахунок обсягів фінансових ресурсів, необхідних для досягнення стратегічних цілей, конкретні графіки та методи мобілізації фінансового капіта- лу, строки освоєння інвестицій та їхньої окупності, оцінку ефек­тивності санаційних заходів, а також прогнозовані результативи­конання проекту.