Еволюція внутріпартійної боротьби серед більшовиків у 20-их рр. І її суспільно-політичні наслідки в 30-их рр. Проблема побудови соціалізму в срср та урср.

В Україні теж йшла боротьба всередині партії, але вона набрала національного виміру. У 1926-1928 рр. КП(б)У стала джерелом трьох великих ухилів – “шумськізму”, “хвильовізму” та “волобуєвщини”.

На початку 1926 р. колишній “боротьбіст” Олександр Шумський у листі до Сталіна вимагав заміни Кагановича на посаді першого секретаря КП(б)У українцем Власом Чубарем, а на посаду голови українського уряду пропонував іншого “боротьбіста” Григорія Гринька. В умовах національного відродження, стверджував Шумський, центральні посади у партійному й державному апараті повинні займати українці.

Позицію Шумського засудили як “національне ухильництво”, і в покарання разом з Гриньком він був вимушений покинути Україну і переїхати в Москву. Найбільшого розголосу набрала справа українського письменника Миколи Хвильового. Він та його товариші, – молоді і талановиті українські інтелектуали, об’єднані навколо.

Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) – прийняли виклик, кинутий їм теорією “боротьби двох культур”. Хвильовий вимагав визволитися з-під згубного впливу російської культури та переорієнтуватися на “психологічну Європу” як на справжнє джерело світових мистецьких вартостей. Лозунги Хвильового “Геть від Москви! Дайош Європу!” викликали стурбованість російських більшовиків. Поета гостро критикували Сталін і Каганович і, врешті, разом з лідерами ВАПЛІТЕ, його змусили писати лист розкаяння. Літературна дискусія 1925-1928 рр. завершилася зовсім не по-літературному: “хвильовізм” був розбитий, а ВАПЛІТЕ – розпущено. Не зважаючи на те, що “шумськізм” і “хвильовізм” були розгромлені як шкідливі “націоналістичні ухили”, ідеї Шумського і Хвильового продовжували жити серед українських комуністів. Провідну роль у розгромі “опозиції Шумського-Хвильового” відігравав Микола Скрипник. Але замінивши Шумського на місці комісара народної освіти, він ще глибше і послідовніше повів курс на “українізацію” політичного, громадського і культурного життя в УРСР. Саме час його перебування на цій посаді (1927-1933) визначається як період найвищого піднесення політики “українізації”. Після піднесення Скрипника випадки “національного ухильництва” не припинилися. У 1928 р. молодий економіст Михайло Волобуєв опублікував у центральному теоретичному органі КП(б)У “Більшовик України” статтю, в якій доводив, що Українська РСР, як і Україна перед революцією, продовжує залишатись російською колонією.

45.Радикалізація українського національно-визвольного руху в західноукраїнських землях. Д.Донцов і теорія "інтегрального націоналізму". УВО-ОУН.

В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово набирав силу український середній клас.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпосередня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є.Коновалець (1891–1938).

Готуючись до створення наступниці УВО, Є.Коновалець надавав важливого значення розробці ідеології. Основну роботу в цьому напрямі виконував відомий політичний діяч доктор права Д.Донцов. 1926 р. у Львові вийшла друком його книга «Націоналізм». Украй права форма націоналізму, яку обстоював автор, дістала назву «інтегрального». Д.Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії». Сенс мав «лише один закон» – «закон боротьби... закон вічного суперництва націй». Визнання права на існування тільки за цим «єдиним законом» мало виразне політичне спрямування.

В такий спосіб прокладався шлях нав’язування «єдиної норми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації» з «єдиним вождем».

Подібна програма могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху демократії світу. Натомість вона привертала увагу фашистських режимів у Європі, рівно як і націоналістів Румунії, Угорщині, Югославії.

На ідеології інтегрального націоналізму було побудовано створену в січні 1929 р. у Відні (Австрія) Організацію українських націоналістів, популярність якої поступово зростала на західноукраїнських землях. Лідером ОУН став Є.Коновалець. Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу за відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

ОУН повела рішучу боротьбу з окупантами. Набули поширення терористичні акти. Діячі ОУН С.Бандера, М.Лебедь, Я.Карпинець були засуджені до страти за вбивство у Варшаві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Згодом смертна кара була замінена їм довічним ув’язненням.

Продовжувала діяти в Західній України й компартія. Діячі КПЗУ продовжували опрацьовувати шляхи розв’язання не лише соціальних, а й національних проблем. Однак у Москви це викликало підозри щодо націоналістичних відхилень. Кілька разів лідери КПЗУ ставали об’єктом наклепів і замінялися. Скінчилося все масовими репресіями проти західноукраїнських комуністів, розпуском і ліквідацією КПЗУ.