Проблема походження козацтва і Запорізької Січі в історичній науці

Існує дві теорії походження козацтва:

Боярська — козаки сформувалися на основі руських бояр та незнатного військового люду Литви та Польщі, професійних військових, які не отримали статусу шляхтичів і були змушені займатися війною та розбоєм (Антонович, Леп'явко).

Уходницька — козаки сформувалися на основі промислових ватаг представників різних станів, що йшли на сезонні промисли в Причорноморські й Прикаспійські степи. Значну частину уходників становили селяни-втікачів з Литви, Польщі та Московії, через що уходницьку теорію також називають утікацькою.

Для оборони від татар уходники брали з собою зброю, організовувалися у збройні загони. Ця теорія є панівною в радянській й пострадянській історіографії.

І дві гіпотези:

Кочівницька — козаки походили від одного або декількох кочових народів, що в різні часи мешкали на території Північного Причорномор'я. Пращурами козаків називають скіфів, сарматів, хозарів, чорних клобуків, половців, черкесів(адигів), татар та інших.

Кочівницька гіпотеза походження козаків сформувалася під впливом польської історичної школи 16 — 17 століття й була пов'язана із теорією сарматського походження шляхти. За тогочасною традицією виводити походження стану або народу від певного народу давнини, козацькі літописці 18 століття обстоювали хозарське походження козаків. З розширенням джерельної бази та становленням історичної науки, кочівницькі гіпотези були відкинута офіційною історіографією. Вперше на недосконалість гіпотези вказав Олександр Рігельман. В 20 столітті апологетом половецького походження козаків був російський вчений Гумільов.

Бродницька — козаки є нащадками бродників, берладників і галицьких вигонців, які мешкали в 11 — 13 століттях в Північному Причорномор'ї. Частково цю гіпотезу підтримували Грушевський і Гумільов. Водночас, вони вказували на відсутність прямого зв'язку між спільнотами бродників і козаків, через наявність часової прірви. Різновидом бродницької гіпотези є болохівська гіпотеза, згідно з якою козаки є нащадками мешканців Болохівської землі, які полишили руських князів і визнали сюзеренітет монгольського хана.

Політика полонізації в 16-першій половині 17ст. Братства і сеймова боротьба проти неї.

Велику небезпеку становила політика полонізації і румунізації українців. Цьому завданню мали слугувати адміністративні заходи, полонізація і румунізація системи державного управління, суду, школи, соціальна політика. З метою психологічного та політичного роз'єднання українців у Польщі в переписні листи 1931 р. на означення україномовного населення були введені графи "українська мова", "руська мова", "тутейша мова". Особливу надію правлячі кола покладали на полонізацію школи: втілюючи у життя "Lex Grabski", прийнятий 1924 p., постійно скорочували кількість українських шкіл. На їх місце створювались польськомовні й утраквістичні, або двомовні, насправді ж переважно польськомовні. Характер школи мали визначити заяви батьків.

Такою ж безоглядною в українофобстві була румунська політика у Північній Буковині. Перейменовувались міста і села. В державних установах заборонялося навіть розмовляти українською мовою. Всі без винятку вчителі й службовці мусили складати іспит з румунської мови. Румунським вчителям платили заробітну плату на 50% вищу від плати місцевим вчителям.

Асиміляційною агресивністю, спрямованою на населення Західної України впродовж 20—30-х років, вирізнялася політика польського уряду, що вела до зростання відносної частки на українських землях польського етнічного елементу і в часовій перспективі становила загрозу полонізації всього краю. Аналогічною у Північній Буковині була політика так званої боярської Румунії.