Методологічні аспекти вивчення проблем людей похилого віку в сучасному соціумі. Визначення методологічного практикума соціального працівника

Згідно 4 статті Конституції України, основними різновидами соціальної роботи є:

Соціальні працівники використовують у своїй роботі різноманітні засоби і методи:

1) соціально-економічні (надання натуральної і грошової допомоги; допомога у використанні пільг, компенсацій та виплат; догляд та побутове обслуговування тощо);

2) організаційно-розпорядчі (встановлення регламентів та норм діяльності соціальних служб, консультування клієнтів щодо порядку отримання послуг; ці методи спираються на нормативно-правові документи, регламентуючі акти);

3) психолого-педагогічні (безпосередня взаємодія з клієнтом через механізм соціально-психологічної, педагогічної зміни його поведінки, самопочуття тощо - підтримка, надання інформації, роз'яснення, рекомендації, моральне заохочення та інші форми роботи).

Згідно 3 статті Конституції України, основні принципами соціальної роботи є:

1) повага до гідності особистості: кожна людина е неповторною та унікальною, що необхідно враховувати соціальним працівникам, не

допускаючи жодного прояву зневаги до клієнта. Кожна людина має

право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших. Соціальна робота несумісна з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його

близького соціального оточення;

2) пріоритетність інтересів клієнтів: соціальні працівники спрямовують всі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сім'ям, групам, спільнотам та громадам для їх вдосконалення, а також з метою розв'язання виниклих конфліктів та подолання їх наслідків;

3) толерантність: соціальні працівники повинні виявляти терпимість до різних емоційних проявів клієнтів, за будь-як обставин зберігати рівновагу, сприймати проблеми і обставини клієнтів незалежно від способу життя останніх, їхньої поведінки, соціального й національного походження, статі тощо;

4) довіра та взаємодія у вирішенні проблем клієнта: соціальні працівники співпрацюють з клієнтами, намагаючись розв'язувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, найкращим чином з метою задоволення інтересів клієнтів; сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги, а також максимальній самостійності клієнтів у розв'язанні їх соціальних проблем; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом;

5) доступність послуг: соціальні працівники надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією чи порадою, без будь-якої дискримінації на підставі статі, віку, фізичних або розумових обмежень, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, майнового стану, сексуальної орієнтації. Право на отримання того чи іншого виду послуг гарантується клієнтам і регулюється відповідним законодавством;

6) конфіденційність: соціальні працівники в будь-якій ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечується конфіденційність, для чого вона необхідна, а також про обмеження щодо її дотримання. Обов'язок соціальних працівників полягає в нерозголошенні будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їх згоди чи у встановленому законом порядку;

7) дотримання норм професійної етики: соціальні працівники сприяють формуванню та реалізації заходів у межах соціальної політики, забезпеченню благополуччя людини, несуть відповідальність за розвиток та використання професійних норм при розв'язанні практичних завдань соціальної роботи.

Як відомо, на практиці людьми похилого віку звичайно вважають людей, що вийшли на пенсію. Однак, це мірило не може бути універсальним, тому що пенсійний вік у різних країнах різний. Водночас, жінки, як правило, йдуть на пенсію раніше за чоловіків. Так, у нашій країні, вони мають право одержувати пенсію по старості з 55-ти років, тоді як чоловіки – з 60-ти років. До того ж Законом "Про пенсійне забезпечення в Україні" передбачені різниці в пенсійному віці і для різних соціально-професійних груп. Проте, у переважній більшості країн світу до людей похилого віку відносять громадян у віці 60-ти років і більше.

Як правило, життя літньої людини не багате на різноманітними події. Однак ці події заповнюють собою весь її індивідуальний простір і час. Так, прихід лікаря – це подія, що може заповнити весь день. Похід до магазину теж подія, якій передує ретельна підготовка. Іншими словами, відбувається гіпертрофованість, “розтягування” подій. Подія, що сприймається молодими як незначний епізод, для старої людини стає справою цілого дня. Крім “розтягнутості” подій заповнювання життя може здійснюватися шляхом гіпертрофованості якоїсь однієї сфери життєдіяльності.

Друга особливість визначається своєрідним відчуттям часу. По-перше, літня людина завжди живе в теперішньому. Її минуле також є присутнім у теперішньому – звідси запасливість, ощадливість, обережність людей похилого віку. Вони немов би консервуються в теперішніх миттєвостях, причому такому збереженню піддається і духовний світ, його цінності.

По-друге, рух часу в літньому віці сповільнюється і стає більш плавним.

Ми торкнулися тут психологічних проблем, але головною, напевно, є, як справедливо назвав її Б.З.Вульфов “драма незатребуваності”.

Головна драма літньої людини (якщо не рахувати інвалідність, важку хворобу, або убогість, або безпритульність) драма незатребуваності – нереалізований потенціал, відчуття або побоювання власної непотрібності.

Більш того, потенціал літньої людини частіше за все зовні не відповідає (або відповідає дуже мало) менталітету нових поколінь. Але в них усіх є загальна основа, куди більш значима, ніж розбіжності – загальнолюдські цінності. У старшої людини вони пройшли своє індивідуальне буття, у молодої – частіше за все істотно інше. Порушення наступності поколінь, що передбачає, якщо виходити з принципу природної доцільності, що старше існує заради молодших і вмирає, залишаючи їм життя; порушення такої єдності є болісним для всіх і за всіх часів.

В цілому, незатребуваність літньої людини входить у суперечність із суспільною сутністю людини. Виходить, треба її підкріпити, в тому числі соціально. Зокрема, засобами соціальної роботи, у доступних їй сферах, щоб по можливості пом’якшити ситуацію. Нехай не відразу всюди, а хоча б у своєму соціумі.

З цих причин основна сутність соціальної роботи з особами літнього віку – соціальна реабілітація. В даному випадку така реабілітація – це відновлення в звичних обов’язках, функціях, видах діяльності, характері відносин з людьми. Головне для соціального працівника це перетворення літньої людини з об’єкта (клієнта) соціальної роботи в її суб’єкта. Подолання, пом’якшення драми незатребуваності відбувається на основі власного життєвого в тому числі, професійного, сімейного досвіду. Важливо не тільки давати людині, але й допомогти їй продовжувати віддавати себе, зберігаючи тим самим усталеність, гарантію певної стабільності, відчуття доброї перспективи, оптимістичну і реалізовану надію на те, що й у нових обставинах людина залишається затребуваною.

Головним у соціальній роботі повинно стати вміння встановлювати контакти з найбільш некомунікабельними старими людьми. Соціальним працівникам необхідно оволодіти мистецтвом спілкування зі старою людиною, тому що в противному випадку виникають різні міжособистісні непорозуміння, нерозуміння і навіть відкрита обопільна ворожість.

На думку самих старих людей, їхні вимоги до соціальних працівників такі: насамперед, доброта і чесність, безкорисливість і жаль. Вміння слухати – одна з головних якостей соціального працівника, а сумлінність, відповідальність і вимогливість до себе повинні визначати його професійний статус.

Занадто суворі, владні, працюючі головним чином через гроші або заради кар’єри не справляються з таким видом діяльності. В свою чергу, старі люди зі своїм життєвим досвідом дуже легко розуміють і уловлюють фальш і нещирість по відношенню до них. Ніколи не набуде довіри з боку старих людей і кваплива людину, що не уміє вислухати, стурбована своїми власними проблемами.

Соціальному працівнику потрібно особливу увагу приділяти своїй зовнішності і формі спілкування зі старими клієнтами. Занадто модний одяг, надлишок косметики і прикрас не сприяють налагодженню контактів між старими людьми і соціальними працівниками.

Особливо недовірливі старі до легковажних, поверхневих людей, що дають обіцянки, але не виконують їх. Незібраність, неакуратність, непосидючість, багатомовність також викликають настороженість з боку старої людини до соціального працівника і не сприяють установленню довірчих контактів, що необхідні обом сторонам.

При догляді за похилими хворими, що втратили здатність до самообслуговування, соціальний співробітник усією своєю поведінкою і діями має підтримувати і викликати бажання якомога довше зберегти максимальну рухливість і виконувати хоча б найбільш елементарні дії по самообслуговуванню. У будь-якому випадку необхідно з повагою ставитися до гідності й почуття незалежності старих людей.