Філії та представництва юридичної особи

Тенденція до постійного розширення території, на якій кожна з юридичних осіб прагне здійснювати певні дії (виконувати роботи, надавати послуги тощо), - закономірний процес. До того ж у кожної з них існує необхідність представляти і захищати свої інтереси далеко за межами свого місцезнаходження. Виходячи з вказаного, законодавець наділяє останніх правом створювати відокремлені (структурні) підрозділи, а саме філії і представництва. ЦК зберіг той підхід, що існував у раніше чинному законодавстві стосовно сутності філій та представництв юридичної особи, але встановив при цьому вичерпний перелік таких відокремлених підрозділів. Це тільки філії і представництва.

Філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій (окремий цех, інше виробництво) (ч. 1 ст. 95 ЦК).

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів останньої (ч. 2 ст. 95 ЦК).

Філії та представництва не є юридичними особами, хоча мають і назву, і місцезнаходження, і навіть свої органи. Утім ці ознаки їх лише індивідуалізують, тобто дають можливість виділити серед інших структурних підрозділів тієї чи іншої юридичної особи. Філії та представництва наділяються майном юридичної особи, що їх створила. На перший погляд може скластися враження, що таким чином відбувається відокремлення майна юридичної особи і закріплення його за іншою організацією. Насправді це не так. Майно - власність юридичної особи і незалежно від його відокремлення залишається її власністю. На нього може бути звернене стягнення як за борги філій або представництв, так і за борги самої юридичної особи, що їх створила. Факт наділення майном філії або представництва пов'язується лише з веденням бухгалтерського обліку: майно враховується на окремих балансах останніх.

Відсутність у філій та представництв цивільної правоздатності не дає можливості їм стати учасниками цивільних правовідносин, а їх намагання діяти від свого імені позбавлені цивільно-правового значення. Філії та представництва діють на підставі затвердженого юридичною особою положення, яке встановлює зміст і порядок їх діяльності.

Керівник філії або представництва, призначений юридичною особою, діє у межах виданої нею довіреності, завжди від імені та в інтересах останньої.

Відокремлені підрозділи юридичної особи не підлягають державній реєстрації, хоча дані про них включаються до Єдиного державного реєстру. Таким чином, юридична особа повинна повідомити державного реєстратора про їх створення шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки.

Що стосується представництв та філій іноземних компаній в Україні, то вони підлягають акредитації на її території у порядку, встановленому законом.

 

25. Правонаступництво та без правонаступництва Процесуальне правонаступництво, як і заміна неналежної сторони, означає зміну персонального складу учасників спору. Процесуальне правонаступництво можна визначити як заміну сторони чи третьої особи у спірних або встановлених судом правовідносинах внаслідок зміни суб’єктів права або обов’язку в матеріальних правовідносинах.

Припинення юридичної особи як підстава процесуального правонаступництва не враховує вимог ЦК. Так, ч. 1 ст. 104 ЦК вказує, що юридична особа припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов’язків іншим юридичним особам – правонаступникам (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації. Якщо реорганізація передбачає правонаступництво, то при ліквідації правонаступників не існує. Очевидно, в даній ситуації під припиненням юридичної особи слід розуміти лише ті форми припинення, які допускають правонаступництво.

Якщо юридична особа припинилася шляхом поділу, слід з‘ясовувати хто саме є її правонаступником в частині спірних правовідносин. Для цього слід витребовувати статут юридичних осіб-правонаступників, рішення про поділ та розподільчий баланс (акт). Якщо зазначені документи не дають підстав для однозначного висновку про особу правонаступника, до участі у справі слід залучати усіх правонаступників, оскільки вони несуть солідарну відповідальність за зобов‘язаннями припиненої юридичної особи.

Припинення існування юридичної особи відбувається шляхом реорганізації або ліквідації.
Реорганізація може здійснюватися в таких формах:
– злиття;
– приєднання;
– поділ;
– виділ;
– перетворення.
При злитті дві або більше юридичні особи припиняють своє існування, а майно, права та обов’язки кожної з них переходять до новоствореної юридичної особи.
При приєднанні одна юридична особа припиняє своє існування, а її активи та пасиви переходять до іншої юридичної особи.
При поділі юридичної особи вона припиняє своє існування, а її майно переходить до нових юридичних осіб, які виникли на її базі.
При виділі юридична особа продовжує здійснювати свою діяльність, але з її складу виокремлюється і починає функціонувати нова юридична особа (наприклад, із складу університету виокремлюється факультет і набуває статусу самостійного навчального закладу — інституту).
При перетворенні відбувається зміна організаційно-правової форми юридичної особи (наприклад, колгосп перетворено на акціонерне товариство).
Ліквідація юридичної особи означає, що воно припиняє свою діяльність без правонаступництва. Майно ліквідованої юридичної особи не переходить до інших суб’єктів.
Ліквідація юридичної особи може бути добровільною і примусовою.
Добровільна ліквідація може мати місце за рішенням засновників, у разі закінчення строку, на який створювалася юридична особа, чи по досягненні визначеної мети (наприклад, закінчено будівництво мосту) тощо.
Підставами примусової ліквідації можуть бути: рішення господарського суду про визнання юридичної особи банкрутом; рішення суду про визнання недійсними установчих документів про створення юридичної особи як такої, що систематично порушує умови, передбачені законодавчими актами, або здійснює діяльність, заборонену законом.
Юридична особа є такою, що ліквідована, з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.
У разі ліквідації платоспроможної юридичної особи вимоги кредиторів задовольняються у такій черговості:
1) у першу чергу — вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;
2) у другу — вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;
3) у третю — вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів);
4) у четверту — всі інші вимоги.

26.

27. Товариством є організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників), що мають правоучасті в цьому товаристві (ч. 2 ст. 83 ЦК). Товариство може бути створене однією особою.
У ч. 1 ст. 115 ЦК визначається, що господарське товариство є власником із подальшим визначенням не стільки об’єктів його права власності, скільки джерел походження майна. До них ЦК відносить і майно, передане йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу, та продукцію, яка виробляється товариством, і доходи, які товариство отримує внаслідок своєї діяльності, та інше майно.
Стосовно майна, переданого товариству учасниками, слід зробити два застереження. По-перше, цим майном можуть бути гроші та речі, майнові права й інші права, що мають грошову оцінку. По-друге, законодавством допускається передання речей товариству не тільки у власність, а й у користування. Тому в ч. 1 ст. 115 ЦК підкреслюється, що господарське товариство є власником майна, яке передане як вклад до статутного (складеного) капіталу. Те ж майно, яке передасться товариству в користування, залишається у власності учасника, а розмір його вкладу вираховується не з вартості майна, а з вартості плати за користування ним. Майно, внесене учасником, повертається йому в натурі при його виході з товариства.
Стосовно інших джерел формування майна господарського товариства, то вони звичайні, як і для будь-яких юридичних осіб. Так, стосовно продукції, виробленої товариством, і доходів, які отримало товариство (наприклад, внаслідок реалізації цієї продукції чи робіт або послуг), то вони належать товариству як власнику на підставі ч. 2 ст. 189 ЦК.
Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємни- цькі залежно від мети отримання прибутку з наступним розподілом його між учасниками! Так, підприємницькі товариства мають це на меті, на відміну від непідприємницьких товариств, які таку мету не ставлять перед собою.
В Україні мають місце такі види господарських товариств: повне товариство; командитне товариство; товариство з обмеженою відповідальністю; товариство з додатковою відповідальністю; акціонерне товариство.
Повне товариство — товариство, учасники якого відповідно до засновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (суб- сидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення.
Командитне товариство— товариство, учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один або декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів і не беруть участі у діяльності товариства.
Товариство з обмеженою відповідальністю — це товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, статутний фонд якого поділено на частки, що визначаються установчими документами.
Акціонерне товариство — це підприємницьке товариство, що має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, й несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства.

 

 

28Повне товариство — товариство, учасники якого відповідно до засновницького договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями усім майном, що їм належить, на яке може бути звернене стягнення. Особа може бути учасником тільки одного повного товариства.
Управління діяльністю повного товариства здійснюється за згодою всіх учасників товариства, хоча засновницьким договором можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю їх голосів. Кожен учасник має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.
Кожен учасник товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або ведення справ доручено окремим учасникам. У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину необхідна згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
29.Командитне товариство — товариство, у якому учасники солідарно несуть додаткову (субсидіарну) відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном (повними учасниками), є один чи декілька учасників (вкладників), які несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах сум зроблених ними вкладів і не беруть участі у діяльності товариства.
Правовий статус повних учасників командитного товариства та їх відповідальність за зобов’язаннями товариства тотожні правовому статусу учасників і відповідальності учасників повного товариства.
Особа може бути повним учасником тільки в одному * командитно-му товаристві. Повний учасник командит- ного товариства не може бути вкладником цього же товариства і не може бути учасником повного товариства.
Командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору, який підписується усіма повними учасниками. Засновницький договір, окрім загальних умов, характерних для всіх товариств, має містити умови про:
— розмір і склад статутного капіталу товариства;
— розмір та порядок зміни часток кожного з повних учасників у складеному капіталі;
— сукупний розмір внеску вкладників.
Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому для повного товариства. Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій учасників щодо управління діяльністю товариства. Вони можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.
Вкладник зобов’язаний зробити вклад до складеного капіталу, що посвідчується свідоцтвом про участь у командитному товаристві, та має певні права, включаючи:
— право на одержання частини прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом), яка належить на його вклад;
— право вимоги першочергового повернення вкладу в разі ліквідації товариства;
— право на ознайомлення з річними звітами та балансами товариства (ст. 137 ЦК).
Командитне товариство ліквідується при вибутті усіх вкладників, в разі чого повні учасники мають право перетворити командитне товариство у повне товариство.

 

30.Товариство з обмеженою відповідальністю — це засноване одним або декількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих встановлюється статутом.
Статут товариства, крім відомостей, які повинні містити установчі документи інших господарських товариств, повинен містити відомості про: розмір статутного капіталу, з визначенням частки кожного учасника; склад і компетенцію органів управління та порядок прийняття ними рішень; розмір і порядок формування резервного фонду; порядок передання (переходу) часток у статутному капіталі.
Учасники товариства не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх вкладів.
Товариство з обмеженою відповідальністю — це організація з фіксованим складом учасників, тобто частки розподіляються у ньому серед відомого обмеженого кола осіб. Учасник такого товариства має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або декільком його учасникам. Відчуження своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.
Слід зазначити, що ЦК допускає можливість звернення стягнення на частину майна товариства, пропорційну частці учасника товариства у статутному капіталі, за особистими боргами останнього лише у разі недостатності у нього іншого майна для задоволення вимог кредиторів. Звернення стягнення на всю частку учасника у статутному капіталі товариства припиняє його участь у товаристві.

31.Товариство з додатковою відповідальністю — це товариство, засноване однією чи декількома особами, статутний капітал якого поділений на частки, розмір котрих визначений статутом.
Учасники такого товариства солідарно несуть к додаткову (субсидіарну) відповідальність за його зобов’язаннями своїм майном у розмірі, який встановлюється статутом товариства і є однаково кратним для всіх учасників до вартості внесеного кожним учасником вкладу.
У разі визнання банкрутом одного з учасників його відповідальність за зобов’язаннями товариства розподіляється між іншими учасниками пропорційно їх часткам у статутному капіталі товариства.
До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення про товариство з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом (ч. 4 ст. 151 ЦК).

 

32. Акціонерне товариство — це підприємницьке товариство, що має статутний фонд поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями лише майном товариства.
Згідно з ЦК та ЗУ «Про господарські товариства» акціонерні товариства є одним із видів господарських товариств. Особа може мати акції кількох АТ, тобто бути акціонером і мати відповідно корпоративні. права не одного лише товариства.
АТ випускає акції та залучає значний капітал, який вкладається численними інвесторами. Головною особливістю АТ є поділ його статутного капіталу на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості. Акції є цінними паперами, кожен з яких надає її власнику (акціонеру) рівний обсяг прав (корпоративних), але від кількості акцій (пакета акцій), що належать акціонеру, залежить і обсяг його прав. Відносини між АТ й акціонерами носять корпоративний характер, відносини між акціонерами відсутні, адже жоден з них не має ані прав, ані обов’язків по відношенню один до одного.
АТ як юридичній особі властива самостійна майнова відповідальність. АТ не відповідає за зобов’язаннями акціонерів, а акціонери не відповідають за зобов’язаннями АТ. Акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, тільки в межах належних їм акцій.
Деякі АТ мають особливості свого статусу. Це приватні та публічні АТ; державні та національні АТ; АТ, створені у процесі приватизації державних підприємств; АТ,яке має одного акціонера. Існує два типи АТ: публічні та приватні. Відмінності між цими типами стосуються: 1) кількісного складу акціонерів; 2) розміщення акцій; 3) порядку їх обігу. Закриті та відкриті АТ і будуть існувати до їх перетворення на приватні та публічні відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про акціонерні товариства» — протягом двох років з дня набрання ним чинності. До цього часу створюватимуться гільки приватні та публічні АТ.
АТ має своє найменування, що має відповідати вимогам ст. 90 та ч. З ст. 152 ЦК, а також ч. 4 ст. З ЗУ «Про акціонерні товариства», згідно з якими повне найменування АТ українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) й організаційно-правову форму (акціонерне товариство). АТ може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене найменування іноземною мовою (мовами). АТ може мати фірмове найменування.
Місцезнаходженням АТ є адреса його виконавчого органу, який виступає від його імені (ст. 93 ЦК). Строк, на який створюється АГ, не обмежується, за виключенням прямої вказівки на це в його статуті (ч. З ст. З ЗУ «Про акціонерні товариства»). АТ може створюватися юридичними або фізичними особами. їх мінімальна кількість не обмежується. АТ може створюватися й однією особою, але нею не може бути підприємницьке товариство, учасником якого є одна особа (ч. 4 ст. 153 ЦК).
Правами акціонерів є права, що надаються їм акціями, юбто корпоративні права. Право на дивіденди обумовлюється деякими додатковими фактами — прибуткової діяльності АТ протягом року, тобто за умов наявності в АТ прибутку і прийняття загальними зборами рішення про розподіл частки цього прибутку серед акціонерів. Кожний акціонер — власник простих акцій товариства — має право вимагати здійснення обов’язкового викупу акціонерним товариством належних йому голосуючих акцій, якщо він зареєструвався для участі у загальних зборах і голосував проти прийняття загальними зборами рішення.
Створення АТ відбувається у два етапи: до державної реєстрації АТі після неї. До державної реєстрації: засновники приймають рішення про створення АТ; укладають засновницький договір; проводять закрите (приватне) розміщення його акцій, проводять установчі збори; здійснюють державну реєстрацію АТ. Після державної реєстрації: ЛІ звітує перед Державною комісією цінних паперів фондового ринку (ДКЦПФР) про результати закритого (приватного) розміщення акцій зі здійсненням нею реєстрації звіту; АТ отримує свідоцтво про державну реєстрацію випуску акцій; засновникам видаються документи, що підтверджують право власності на акції; відбувається публічне розміщення акцій публічного АТ. «Засновницький» договір укладається між засновниками.
Ч. З ст. 153 ЦК, ст. 12 ЗУ «Про акціонерні товариства» містить норми про солідарну відповідальність засновників АТ. В АТ існують такі органи: вищий — загальні збори та виконавчий, який може бути як колегіальним, так і одноособовим. Якщо в АТ більше десяти акціонерів, у ньому створюється контрольний орган — наглядова рада. Існує внутрішній та зовнішній контроль за діяльністю органів АТ. Внутрішній контроль стосується діяльності органів управління і його здійснюють відповідні органи й учасники, а зовнішній — сторонні організації (державні органи).

 

33.Виробничим кооперативом є добровільне об’єднання громадян на засадах членства для спільної виробничої або іншої господарської діяльності, яка базується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні його членами майнових пайових внесків.
Це добровільне об’єднання фізичних осіб на засадах членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності на засадах їх обов’язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Правові, організаційні, економічні та соціальні основи функціонування кооперації в Україні визначаються ЗУ «Про кооперацію» від 10 липня 2003 р.
Кооператив створюється його засновниками на добровільних засадах на установчих зборах і діє на підставі статуту. Кількість членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. За напрямами діяльності виробничий кооператив може бути тор- говельно-закупівельним, транспортним, освітнім, туристичним, медичним тощо.
Виробничий кооператив відрізняється від господарських товариств такими ознаками;
— це добровільне об’єднання суб’єктів цивільного права — фізичних осіб, які досягли 16-річного віку;
— діяльність кооперативу базується на засадах членства учасників;
— майнова відокремленість кооперативу ґрунтується на праві власності на об’єднане його членами майно (вступні, пайові та інші обов’язкові права розпоряджатися кооперативним паєм.
Член виробничого кооперативу зобов’язаний внести до дня державної реєстрації кооперативу не менше десяти відсотків пайового внеску, а частину, що залишилася, — протягом року з дня його державної реєстрації, якщо інший строк не встановлений статутом кооперативу. Виробничий кооператив не має права випускати акції.
Члени виробничого кооперативу несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями кооперативу в розмірах і порядку, встановлених статутом кооперативу та законом. Член виробничого кооперативу має право на вихід з нього із виплатою вартості паю або видачею майна, пропорційно розміру його паю, а також виплат, встановлених статутом кооперативу. Такі ж наслідки передбачаються і при виключенні члена виробничого кооперативу. При ліквідації кооперативу члени останнього можуть одержати відповідну частку майна, що залишилося після ліквідації кооперативу та задоволення вимог його кредиторів, відповідно до їх трудової участі, якщо інший порядок не встановлений статутом кооперативу.
Установчим документом виробничого кооперативу є статут, що затверджується загальними зборами його членів і який повинен містити, крім відомостей, що містять установчі документи інших підприємницьких товариств, відомості про: розмір пайового внеску члена кооперативу та про їх відповідальність за порушення зобов’язання щодо внесення пайових внесків; характер і порядок трудової участі його членів у діяльності кооперативу та їх відповідальності за порушення зобов’язань щодо особистої трудової участі; порядок розподілу прибутку та збитків кооперативу; розмір і умови субсидіарної відповідальності його членів за зобов’язаннями кооперативу; склад і компетенцію органів управління кооперативу та про порядок ухвалення ними рішень.
Органами управління виробничого кооперативу є загальні збори його членів і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

 

34. Непідприємницькі товариства — це товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками. Некомерційні товариства можуть створюватися в організаційно-правових формах, передбачених ЦК або іншими законами.
Крім того, чинне законодавство передбачає створення неко- мерційних організацій у інших (крім товариств) формах.
Наприклад, непідприємницькими організаціями є релігійні громади (парафії, церкви тощо), інші релігійні організації (монастирі, релігійні братства, місії, навчальні заклади). Створення і діяльність таких некомерційних юридичних осіб регулюються ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р.
Діяльність недержавних організацій, головною метою яких є здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб передбачена ЗУ «Про благодійництво та благодійні організації» від 1 вересня 1997 року. Діяльність таких організацій є безкорисливою, такою, що не передбачає одержання прибутків від неї. Благодійниками, за змістом зазначеного Закону, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Благодійна організація має право здійснювати щодо майна та коштів, які єу.її власності, будь-які угоди, що не суперечать її статутним цілям і законодавству України.
Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків.
Різновидом непідприсмницьких організацій є торгово-промислові палати. Вони створюються на підставі ЗУ «Про торгово- промислові палати в Україні» від 2 грудня 1997 р.

35.Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, об’єднання громадян тощо) й установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю займатися підприємництвом, тобто здійснювати діяльність, спрямовану на систематичне отримання прибутку.
Але така діяльність допускається за двох умов: 1) якщо вона не заборонена законом для даної юридичної особи або для даного виду юридичних осіб; 2) якщо вона відповідає меті, задля якої була створена юридична особа, і сприяє її досягненню (ст.86 ЦК).
Установою (приватного права) є організація, створена одним або декількома особами (засновниками), що не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (благодійний фонд, музей, художню галерею тощо).
І товариства, і установи можуть створюватися одним або декількома учасниками (засновниками), припускають об’єднання майна учасниками (засновниками). Товариство в цілому та його майно зокрема покликане використовуватися в інтересах своїх учасників, а установи — в інтересах інших осіб. Засновники установи, навпаки, не одержують жодної матеріальної вигоди від діяльності установи, тому що свій капітал вони передали для використання в інтересах інших осіб (підтримка наукових починань, діячів мистецтва тощо). Учасники товариства беруть участь в управлінні ним. Окрім того, це є основним правом учасника господарського товариства, що прагне зосередити у своїх руках частки у статутному капіталі (акції) для забезпечення доступу до управління товариством. А засновники установи, навпаки, права на управління нею не набувають, тобто вони усуваються не тільки від участі в одержанні від установи матеріальних благ, але й від участі в управлінні нею (ст. 101 ЦК).

 

36.Учасниками цивільних відносин можуть бути суб’єкти як приватного, так і публічного права.
До суб’єктів публічного права, зокрема, належать держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші соціально-публічні утворення. Оскільки такі утворення є складними організаціями, що виконують різні функції (як у галузі публічного, так і в галузі приватного права), а держава до того ж є носієм політичної влади та суверенітету, то в цивільному праві України вони традиційно не визнаються юридичними особами, а кваліфікуються як особливий вид суб’єктів цивільного права.
Держава та інші соціально-публічні утворення мають цивільну правосуб’єктність, котра охоплює їхню цивільну правоздатність та цивільну дієздатність.
Разом із тим правосуб’єктність суб’єктів публічного права, нерідко має прояви, не властиві правоздатності фізичних та юридичних осіб. Так, особливості цивільної правоздатності держави пов’язані з тим, що вона є також головним суб’єктом публічного права, носієм публічної влади. Вона сама регулює різні, утому числі й цивільні, відносини, встановлюючи загальнообов’язкові правила поведінки суб’єктів і порядок розгляду суперечок за їх участю. При цьому вона сама визначає власну цивільну правосуб’єктність, її зміст і межі. Разом з тим, беручи участь у цивільних відносинах, держава має дотримуватися установлених нею правил. Вона не має права використовувати свої владні повноваження для довільної зміни цивільно-правових норм у своїх інтересах або нав’язувати свою волю контрагентам у конкретних цивільних відносинах.
Як суб’єкти цивільного права, держава та інші соціально-публічні утворення мають такий самий правовий статус, що й інші учасники цивільних правовідносин, і так само відповідають за порушення чи невиконання своїх зобов’язань, як і інші суб’єкти цивільного права. Тобто вони діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (ст. 167-169 ЦК).
Цивільна правосуб’єктність держави та інших соціально-пуб- лічних утворень обумовлена наявністю у них відповідних властивостей, що забезпечують реалізацію цивільної правосуб’єктності. Зокрема, держава має своє відокремлене майно, що складається з тієї частини державного майна, яка не закріплена за окремими юридичними особами публічного права. Передусім, це майно державної скарбниці, що входить до складу державного бюджету.
Майно скарбниці є матеріальною базою самостійної участі держави у цивільних правовідносинах.
Крім того, держава самостійно виступає в цивільному обігу через свої органи. Причому ці органи або взагалі не мають прав юридичної особи, або, будучи такими, в даних правовідносинах не користуються правами юридичної особи. Дії цих органів вважаються діями самої держави. Наприклад, таким чином, держава діє через Кабінет Міністрів України. Бюджетними коштами розпоряджаються фінансові органи, тому саме вони найчастіше виступають як органи, уповноважені для участі у цивільних правовідносинах від імені держави, зокрема, при випуску державних позик, наданні кредитів тощо.
Що стосується територіальних громад, то в цивільних відносинах вони виступають не від імені держави, а як об’єднання громадян за місцем проживання, що є соціальними утвореннями публічно-правового характеру.

 

37.Об’єкт цивільного правовідноиіення — це ті матеріальні та нематеріальні блага — явища і предмети навколишнього світу,які мають здатність задовольняти інтереси учасників правових відносин.
Об’єктом цивільних прав (цивільних правовідносин) слід вважати все те, на що спрямовані суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок учасників цивільних правовідносин.
Об’єктами цивільних правовідносин можуть бути речі, дії (зокрема послуги), результати дій, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, особисті немайнові блага.
Речі— це предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. Такі предмети можуть мати природне походження чи створюватися у результаті різноманітної діяльності людей.
Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи: результати робіт — це ті дії, внаслідок яких створюється нова річ або відновлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей (наприклад, за договором підряду підрядник може бути зобов’язаний виготовити на замовлення столярні вироби, меблі, ювелірні прикраси, пошити одяг, взуття або відремонтувати будинок, телевізор, годинник тощо); послуги — це дії суб’єктів цивільного права, внаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб, характеризуються. Послуги поділяються на три групи: фактичні, юридичні та змішані.
Результатами інтелектуальної, творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, права на сорти рослин тощо.
Зміст поняття «інформація» включає документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.
Як об’єкт цивільних прав інформація характеризується такими ознаками:
1. Вона є нематеріальним благом, хоча і закріплюється на матеріальних об’єктах (записи на папері, відео- та аудіоплівки тощо).
2. Інформація — це неспоживче благо, яке піддається тільки моральному, але не фізичному старінню.
3. Інформація характеризується можливістю її тиражування та розповсюдження.
4. Законом не закріплено за ким-небудь виключного права на володіння та використання інформації, крім інформації, яка одночасно є об’єктом інтелектуальної власності (наприклад, комерційна таємниця).
Особистими нематеріальними (немайновими) благами: свобода творчої діяльності, право на життя і здоров’я фізичної особи, честь, гідність, ділова репутація, ім’я тощо.