Актуальні проблеми теорії кримінальної відповідальності. (див додаток)

4. 31 Актуальні проблеми вчення про стадії злочину.

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ГОТУВАННЯ ДО ЗЛОЧИНУ

І. Вакула

У статті висвітлено окремі аспекти готування до злочину. Зокрема, проаналізовано готування до злочину та подано визначення поняття готування до злочину, проводиться розмежування між готуванням до злочину та виявленням наміру. В статті досліджено види готування до злочину. В процесі дослідження сформульовано та запропоновано ще один вид готування – планування злочину. Визначено єдину конструкцію кримінальної відповідальності за готування до злочину.

Ключові слова: стадії вчинення злочину, готування до злочину, замах на злочин, кримінальна відповідальність за готування до злочину, види готування до злочину.

Як і інші стадії вчинення злочину стадія готування до злочину характеризується неоднозначністю наукових підходів до визначення її правової природи як інституту кримінального права.

Формування незакінченого злочину як інституту кримінального права здійснювалось протягом кількох століть. Зокрема, ще у 1649 р. в Росії було прийнято Соборне Уложення, яким передбачалось такі стадії вчинення злочину виявлення умислу (голий умисел), готування до злочину, замах на злочин та закінчений злочин. Ті ж стадії визначались у Військовому Артикулі Петра І 1716 року, Уложенні про покарання 1845 р.. Але із прийняттям у 1903 р. Кримінального Уложення інститут незакінченого злочину зазнав певних змін. Ним визначались лише три стадії вчинення злочину. Виявлення наміру перестає бути кримінально караним. Отже, стадії вчинення злочину формувались та дійшли до нашого часу, пройшовши певну еволюцію. Однак і на сьогодні залишається не вирішеною низка проблем, пов’язаних з інститутом незакінченого злочину, зокрема, визначення поняття готування до злочину, його кримінально-правового значення та розв’язання основної проблеми – відповіда

льності особи за вчинення готування до злочину.

Із прийняттям Кримінального кодексу України розширюється перелік видів готування до злочину, а також передбачені спеціальні засади призначення покарання за готування до злочину. Зазначену проблематику досліджували у своїх працях ряд науковців, зокрема Н.Ф. Кузнєцова, Н.В. Маслак, А.А. Піонтковський, І.С. Тишкевич, А.В. Шевчук та ін. Проте в науці кримінального права і донині залишається недостатньо розкритим питання притягнення до кримінальної відповідальності та призначення покарання за готування до злочину. Все це створює труднощі на практиці або ж його просто оминають. Погодьтеся, довести, що особа вчинила закінчений злочин, є менш складнішим, ніж доведення вчинення незакінченого злочину, а саме – готування. Крім цього, не вирішеною залишається проблема розмежування складу готування до злочину та складу адміністративного правопорушення, і тому виникає питання щодо меж кримінальної відповідальності за підготовчі дії. Актуальним залишається і питання щодо доцільності визначення готування до злочину в КК України як стадії незакінченого злочину.

З урахуванням вищезазначеного постає питання про критерії розмежування закінченого злочину, замаху на злочин та готування до злочину. Для того, щоб визначити зміст поняття готування, потрібно відмежувати дане поняття від виявлення наміру. Людина, яка має намір вчинити умисний злочин, попередньо виношує план, прораховує кожен свій крок та має за мету довести задумане до кінця. Отож, вчинення умисного злочину починається із зародженням думки про це. Проте не треба плутати дії особи та думки, оскільки злочин – це завжди суспільно небезпечне діяння, а формування умислу (думки) не може бути діянням, і тому не є кримінально караним. Деякі радянські криміналісти, зокрема В.Д. Меньшагін, З.А. Вишинська, вважали, що виявлення умислу є початковою стадією розвитку злочину і повинно бути кримінально караним.

Однак така позиція видається необґрунтованою, оскільки навіть якщо задум (голий умисел) і наштовхує людину на вчинення злочину, він не може бути кримінально караним, тому що людині властиво змінити свою думку, відмовитись від вчинення злочину. Між думкою і діянням є зв’язок лише в тому випадку, коли думка стане матеріальною, тобто знайде своє вираження через діяння. Виявлення наміру не може бути стадією злочину. Стадією розвитку злочину може називатись лиш те, що є сходинкою для досягнення злочинного результату, а саме те, що більшою чи меншою мірою, але обов’язково сприяє заподіянню шкоди об’єкту злочину, наближає суб’єкт до поставленої цілі [3, с. 30].

Коли в особи сформувався умисел, вона остаточно вирішує для себе його виконати. Отже, початковою стадією розвитку суспільно небезпечного діяння є готування до злочину, яке відповідно до ч. 1 ст. 14 КК України полягає у підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь, підшукуванні співучасників або у змові на вчинення злочину, усуненні перешкод, а також в іншому умисному створенні умов для вчинення злочину. Від виявлення умислу варто відрізняти самостійні склади злочинів, такі як погроза вбивством (ст. 129 КК України), погроза знищення майна (ст. 195 КК України), а також злочини, передбачені ст. 266, ч. 1 ст. 345,ч.1 ст. 346, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 405, ч. 2 ст. 444. У цих злочинах погроза є суспільно небезпечним діянням, тобто суб’єкт злочину діє на психіку потерпілого та спричиняє безпосередню шкоду безпеці особи.

Отже, підготовчі дії не ставлять в безпосередню небезпеку охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, вони лише створюють умови для можливості досягнення в подальшому злочинного результату. Це є перший етап в реалізації злочинного наміру особи.

Проблема розмежування стадій вчинення злочину висвітлена в дослідженнях деяких науковців. Так, А.Н. Трайнін вважає, що готування до злочину є необхідним актом, який забезпечує здійснення злочину, відмежовує стадію готування та замаху. На думку А.А. Піонтковського, замах також є необхідним актом, який забезпечує вчинення злочину.

Однак зазначені підходи не визначають конкретної межі між такими стадіями вчинення злочину, як готування до злочину та замах на злочин. Тому, на наш погляд, необхідно детальніше визначити та окреслити стадію готування до злочину. Як обґрунтовано зазначає Н.Ф. Кузнєцова, різні підготовчі дії створюють різний ступінь реальності здійснення злочину, цей ступінь визначається, по-перше, сукупністю підготовчих дій до злочинного результату, і, по друге, близькістю тих чи інших підготовчих дій до злочинного результату.

Не всі дії можуть визначати стадію готування. Необхідно враховувати два фактори: сукупність дій та їх наближення до закінченого злочину. Визначення таких чинників не є проблематичним і таке встановлення є необхідним для того, щоб відмежовувати підготовчі дії та дії, які не є діями по готуванню. Підготовчі дії ніколи не можуть самі собою перетворитися у справжнє наближення злочинного результату. Прицілюванням неможливо вбити, наближенням до жертви – поранити, створенням організованої групи – викрасти, просвердлюванням гирі – вчинити обважування [3, с. 44]. За загальним правилом, готування, замах та закінчений злочин відмежовуються за об’єктивною стороною.

У чинному КК України чітко передбачені такі види готування: підшукування засобів чи знарядь, пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників, змова на вчинення злочину, усунення перешкод, інше умисне створення умов для вчинення злочину.

В науці кримінального права пропонують виділяти й інші види готування. Так, А.В. Шевчук вказує на доцільність виокремлення таких форм готування, як мотивація, планування злочину, вибір об’єкта та мети.

Визначення окремих форм готування за ознаками суб’єктивної сторони, таких як мотив та мета, урізноманітнює види готування, але не визначення нових видів готування. Мотив та мета як ознаки суб’єктивної сторони не можуть бути чинником, який би відмежовував види готування. Усі умисні злочини є мотивованими. Мотив – це та рушійна сила, що спонукає особу до вчинення злочину, мета – це уява про бажаний результат, якого особа прагне досягнути. Мотивів може бути безліч, не будемо вдаватися до їх перелічування, а також і відповідно видів готування за мотивом.

Наступний критерій поділу видів готування – об’єкт, на який особа посягає під час вчинення злочину, а отже, і при вчиненні підготовчих дій. Видається, що роль об’єкта є важливою у визначенні незакінченого злочину, оскільки чим цінніший об’єкт, тим вищий ступінь суспільно небезпечних підготовчих дій. Керуючись цим, можна виділяти види готування за ступенем суспільної небезпечності, а також і ті, які не становлять суспільної небезпеки для об’єкта посягання. Тому дії, які не становлять суспільної небезпеки для об’єкта посягання, не можуть визначатись як дії, що є готуванням.

Планування злочину як вид готування в теорії кримінального права визначається, проте не закріплюється у Кримінальному кодексі України та охоплюється фразою “інше умисне створення умов для вчинення злочину”. На відміну від чинного Кримінального кодексу України, в Кримінальному кодексі Республіки Польща даний вид готування є закріпленим (ст. 16 §1). Погоджуємось із поглядом А.В. Шевчук, що більшість корисливих злочинів детально плануються. Проте чи можна план ототожнювати з умовою для вчинення злочину? Планування – це передусім дія, а не умова вчинення злочину. Тому вважаємо за доцільне використати досвід Польщі та в чинному КК України закріпити такий вид готування, як складання плану дій. Крім закріплення в КК України основних видів готування також передбачено “інше умисне створення умов”. Саме цим узагальненим видом готування законодавець уникнув перелічування усіх можливих видів готування. “Підготовчі дії, не дивлячись на їх різноманітність, мають спільні риси – всі вони є створенням умов для вчинення злочину” [4, с. 43].

Інші види готування пропонує виділити Н.В. Маслак. Для виокремлення слугують різні критерії. Наприклад, залежно від ступеня тяжкості виділити готування до прямо умисних злочинів невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких злочинів. На наш погляд, цю позицію не можна вважати цілком правильною. Очевидно, що від того, до якого злочину за ступенем тяжкості готувалась особа, залежатиме певною мірою кваліфікація вчинених особою підготовчих дій. Крім того, готування до злочину невеликої тяжкості не є кримінально караним відповідно до ч. 2 ст. 14 КК України.

Ще одним критерієм поділу готування є характер дій особи. За цим критерієм готування до злочину поділяється на фізичне та інтелектуальне. До інтелектуального готування можна зачислити змову на вчинення злочину, підшукування співучасників. Але виникає проблема у відмежуванні виявлення умислу від готування до злочину, який виявляється в підбурюванні або змові, що зовні схоже на виявлення умислу. Отже відмінність готування від всіх інших вчинених суб’єктом дій визначається за ознакою створення умов, реальної можливості заподіяння шкоди” [3, с. 53].

Класифікація видів готування залежно від закріплення їх в Загальній частині КК України (загальні види готування) та в Особливій частині КК України (спеціальні види готування) вносить лише плутанину серед визначення видів готування.

Аналіз судової практики дає змогу зробити висновок, що вкрай рідко трапляється притягнення до кримінальної відповідальності за готування до злочину. Бракує доказів для констатації складу злочину готування. Як визначити, чи є дії особи готування до злочину? Очевидно, для того, щоб притягнути особу до кримінальної відповідальності за готування до злочину, потрібно визначити підставу такої відповідальності, а саме – склад злочину, до якого особа готувалась. З приводу цього в літературі виникають різні думки.

Автор дисертації Н.В. Маслак пропонує визначити готування як самостійний вид злочину. При цьому автор визначає об’єкт, який не є тотожним до об’єкта “задуманого” злочину, зазначає, що об’єктом готування є громадська безпека, ознаки об’єктивної сторони передбачені в загальній частині КК України в ч. 1 ст. 14, спеціальні види готування в Особливій частині КК України. Суб’єктивна сторона визначається лише у формі прямого умислу. Суб’єкт готування визначається залежно від того, які вимоги встановлюються законом до суб’єкта закінченого злочину, який особа мала намір вчинити.

Сумнівною видається позиція щодо виокремлення самостійного складу злочину готування. Автор у роботі визначає об’єкт усіх видів готування – громадську безпеку. Визначає громадську безпеку як стан захищеності суспільства, таких його цінностей, як життя та здоров’я людей, власності, довкілля, нормальної діяльності підприємств, установ, організацій від загально небезпечних посягань.

Важко погодитись з такою позицією, враховуючи те, що визначення громадської безпеки співвідноситься із загальним об’єктом. Отож, особа, вчиняючи злочин, посягає на один із видів громадської безпеки, тобто заподіює шкоду конкретним суспільним відносинам (безпосередньому об’єкту). Якщо особа здійснює підготовчі дії для вчинення злочину, вона усвідомлює, на які суспільні відносини спрямоване її посягання. І цей факт повинен бути встановлений слідством та судом. Що стосується суб’єкта, суб’єктивної сторони та об’єктивної сторони, то вони збігаються з складом закінченого злочину. Виділення окремого складу злочину готування за об’єктом злочину є лише підміною понять.

Н.Ф. Кузнєцова вказує на необхідність з’ясування об’єкта злочину. Проводить розмежування в тому, що на відміну від закінченого злочину, об’єкту в незакінченому злочині шкода не заподіюється. Проте об’єкт має бути встановлений і доведений. Суб’єкт збігається із суб’єктом у закінченому злочині. Суб’єктивну сторону Н.Ф. Кузнєцова визначає лише з прямим умислом. Об’єктивну сторону діяння необхідно визначати за винятком дій із виконання злочину і злочинного результату. Тобто, потрібно довести, що дії по вчиненню злочину були б виконані, якщо б не виникли причини, які не залежали від волі суб’єкта.

Схиляємось до думки, що склад злочину готування є складом закінченого злочину, передбаченого в Особливій частині КК України, до якого особа готувалася. І тому, визначивши об’єкт, суб’єкт, суб’єктивну сторону та частково об’єктивну сторону, як пропонує Н.Ф. Кузнєцова, є достатнім для кваліфікації дій особи як готування до злочину.

Особливе місце нині займає процедура доведення підготовчих дій. Наявність в особи умислу за загальним правилом ще не означає, що намір особи вчинити злочин набув рішучості. Відповідальність за готування може бути зумовлена тим, що воно само собою не створює реальної загрози інтересам, які охороняються правом, не ставить їх у безпосередню небезпеку [5, с. 505].

У літературі вчені не дійшли до спільної згоди щодо єдиної конструкції відповідальності за готування до злочину. В радянській кримінально–правовій літературі було декілька позицій по відповідальності за готування до злочину. Першу із них підтримували А.Н. Трайнін, Н.Ф. Кузнєцова. Ця конструкція відповідальності за готування до злочину була закріплена в ст. 12 УК РСФСР 1926 р. – застосовувалась відповідальність лише за ті підготовчі дії, які самі собою утворювали суспільно небезпечне діяння.

Другу позицію підтримав М.А. Чельцов, який пропонував замінити конструкцію, яку підтримував А.Н. Трайнін, і взагалі відмовитись від відповідальності за готування, при цьому в Особливій частині КК передбачити відповідальність за готування до найнебезпечніших злочинів шляхом створення усічених складів. У чинному КК України за допомогою усічених складів, законодавець передбачає в Особливій частині КК України відповідальність за замах на злочин, і в окремих випадках готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини.

І третю позицію висловив Н.Д. Дурманов, А.А. Піонтковський. Їх підтримували М.І. Ковалев, Н.В. Лясс, І.С. Тишкевич. Це була зовсім нова конструкція, на відміну від вище зазначених. Вона полягала у тому, що готування повинно бути кримінально караним, як стадія вчинення злочину, проте лише у випадках, спеціально вказаних в Особливій частині КК.

Не заперечуючи права на існування цих позицій, вважаємо, що найбільш правильною є саме третя позиція. Ця конструкція не містить недоліків інших конструкцій, конкретизує відповідальність, і отже, полегшує роботу судів. Ця позиція не заперечує позицію А.Н. Трайніна, Н.Ф. Кузнєцової, не звужує цієї конструкції, проте визначає конкретні склади злочинів, готування до яких є суспільно небезпечним.

У зв’язку із цим постає питання: за якими критеріями визначати готування та до яких саме складів злочинів. На нашу думку, до таких критеріїв зачислюють ступінь суспільної небезпечності злочинів. Очевидно, що більший ступінь суспільної небезпечності мають тяжкі та особливо тяжкі злочини. Неможливо оминути і роль об’єкта посягання: чим ціннішим він є, тим небезпечнішими можуть бути підготовчі дії. Потрібно враховувати проміжок часу між підготовчими діями і їх наближеністю до замаху. Чим коротший той проміжок часу, тим небезпечніші ті дії, які становлять готування, оскільки, вони безпосередньо переходять у стадію замаху і підставляють суспільні відносини під безпосередню небезпеку. Отож, суспільна небезпечність підготовчих дій оцінюється на підставі великого кола конкретних обставин, при яких відбувалося місце здійснення цих дій [5, с. 510].

Аналізуючи чинний КК України, вважаємо за доцільне закріпити саме третю конструкцію відповідальності за готування до злочину. Враховуючи усі вище зазначені критерії, в Особливій частині КК України передбачити відповідальність за готування до злочину, як це передбачено в КК Республіки Польща.

В ст. 16 § 2 КК Республіки Польща зазначено: приготування є караним лише тоді, коли це встановлено законом. Наприклад, Глава 16 Злочини проти миру, людства і військові злочини. Стаття 117 § 1 Хто розв’язує або веде агресивну війну, підлягає покаранню позбавленню волі на строк не менше 12 років, покаранню у вигляді позбавлення волі на строк 25 років або покаранню у вигляді довічного позбавлення волі. В § 2 передбачена норма, згідно з якою особа, яка вчинить готування до злочину, передбаченого в § 1, підлягає покаранню позбавленню волі на строк не менше трьох років.

На нашу думку, саме за таким способом було б доцільно визначити готування до злочину в чинному КК України. Це дало б змогу правильно кваліфікувати підготовчі дії. Приблизно два десятки статей КК України передбачають відповідальність за діяння, які водночас становлять собою адміністративні правопорушення (йдеться про збіг ознак складів злочинів та адміністративних правопорушень). Ще більше є випадків, коли адміністративне правопорушення становить собою готування до злочину. Очевидно, що вказані норми передбачають посягання, доцільність кримінальної відповідальності за які викликає сумнів [8].

Підсумовуючи вище викладене, можна зробити певні висновки.

По-перше, готування до злочину є початковою стадією розвитку суспільно небезпечного діяння. Для відмежовування підготовчих діянь та діянь, які не є дією по готуванню, а також відмежування стадії готування та замаху необхідно враховувати два чинники: сукупність дій та їх наближеність до закінченого злочину.

По-друге, визначення готування закріпленого в КК України пропонуємо доповнити ще одним видом готування “планування злочину”. Отже, готуванням до злочину є підшуковування або пристосування засобів чи знарядь, підшуковування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, планування злочину, а також в інше умисне створення умов для вчинення злочину.

––––––––––––––––––––

32 Загальні положення про співучасть у злочині: актуальні питання теорії та практики.

Глава 1. Співучасть і його значення
1.1. Поняття співучасті
Більшість норм Особливої ​​частини КК передбачає відповідальність однієї особи за вчинений злочин. Однак практиці відомі численні випадки, коли злочин відбувається не одним, а двома і великою кількістю осіб. Такі випадки оцінюються законом і судовою практикою як співучасть у злочині.
Особливість цього поняття полягає в тому, що в результаті спільних дій декількох осіб, пов'язаних і часто заздалегідь узгоджених між собою, відбувається єдиний злочин, досягається загальний злочинний результат. У багатьох випадках той чи інший злочинець, якщо б він діяв один, був би не в змозі вчинити злочин, наприклад, через відсутність знарядь і засобів злочину, слабкості фізичних сил, нерішучість і т.д. Але, об'єднавшись з іншими особами, він може взяти участь у спільному злочині шляхом дачі рад, наданням зброї, транспортнихзасобів чи іншими способами.
Прагнення до об'єднання зусиль при скоєнні злочинів особливо сильно проявляється у неповнолітніх злочинців.Як відзначають фахівці, досить часто в основі мотивів вчинення злочинів неповнолітніми особами знаходиться не індивідуальна потреба чи бажання, а саме думка групи, а також дорослих осіб [4]. Неповнолітні часто об'єднуються для спільного вчинення крадіжок, грабежів, розбоїв, нерідко під керівництвом дорослих злочинців. Крім того, є злочини, які можуть бути вчинені лише шляхом об'єднання кількох осіб: бандитизм, організація злочинного співтовариства і участь у ньому, насильницьке захоплення влади, озброєний заколот і ін
Вчинення злочину кількома особами за загальним правилом прискорює досягнення злочинного результату, полегшує приховування слідів злочину. Особливі труднощі виникають при розслідуванні злочинів, скоєних різними злочинними об'єднаннями, організованими групами, спільнотами. Злочинна діяльність таких об'єднань ретельно маскується, нерідко вона здійснюється професіоналами, збитки від злочинів, скоєних злочинними групами, буває більш значним, способи вчинення злочину набувають більш витончений характер, надають більший психологічний тиск або фізичний вплив на потерпілого, як, наприклад, при захопленні заручника, скоєному організованою групою. Саме тому участь кількох осіб у вчиненні злочину підвищує суспільну небезпеку самого злочину, а також особи злочинця.
Згідно зі ст. 32 КК РФ [5], співучастю у злочині визнається умисна спільна участь двох або більше осіб у вчиненні умисного злочину.
Проблема співучасті завжди ставилася до спірних, деякі її аспекти залишаються дискусійними і до цього дня. Питання про юридичну природу співучасті вирішується в теорії кримінального права неоднозначно. Згідно акцесорний теорії співучасті, що розділяється деякими вченими, центральною фігурою співучасті визнається виконавець, діяльність інших співучасників носить допоміжний характер [6].
Інші автори критично оцінюють цю теорію і розглядають співучасть як самостійну форму злочинної діяльності [7].
Велике значення у з'ясуванні проблеми співучасті має визначення поняття співучасті, від обсягу і змісту якого залежить вирішення багатьох питань, пов'язаних з проблемою співучасті.
Як особлива форма злочинної діяльності співучасть характеризується об'єктивними і суб'єктивними ознаками, відповідно до яких можна відрізнити співучасть від простого випадкового збігу дій декількох осіб при вчиненні одного і того ж злочину. Наприклад, при крадіжці інструментів з охоронюваного складу, досконалої кількома працівниками, які мають доступ до цих інструментів у силу своєї роботи.
Об'єктивні ознаки співучасті характеризуються: а) кількісних ознакою; б) якісною ознакою; в) єдиним злочинним результатом для всіх співучасників; г) причинним зв'язком між діяннями всіх співучасників і єдиним злочинним результатом. Останні дві ознаки характерні для злочинів з матеріальними складами.
Кількісний ознака означає, що в злочині беруть участь два і більше особи. Для більшості випадків співучасті достатньо наявності кількох людей, але для деяких форм співучасті потрібна значна кількість співучасників, наприклад, при організації незаконного збройного формування або участі в ньому (ст. 208 КК), організації злочинного співтовариства (ст. 210 КК), при масових заворушеннях (ст. 212 КК).
Кожен із співучасників повинен відповідати вимогам, встановленим у нормах гол. 4 КК РФ про загальні умови кримінальної відповідальності, тобто повинен бути осудним особою, яка досягла встановленого в законі віку (ст. 19 КК). Іншими словами, суспільно небезпечне діяння, вчинене в результаті зусиль кількох осіб, тільки тоді буде вважатися співучастю, коли його учасники будуть визнані суб'єктами злочину, здатними відповідати за законом за його вчинення. Вчинення злочину з використанням особи, що не підлягає кримінальної відповідальності з огляду на вік чи неосудність, не утворює ознак співучасті, про що спеціально було зазначено у Постанові Пленуму Верховного Суду РФ від 14 лютого 2000 р. № 7 "Про судову практику у справах про злочини неповнолітніх" [8]. У зв'язку з цим роз'ясненням Верховного Суду РФ слід визнати застарілими раніше давалися рекомендації щодо грабежу, розбою і згвалтування, досконалими за попередньою змовою групою осіб. Груповими визнавалися злочину і в тому випадку, якщо члени групи в силу неосудності або малолітнього віку не підлягали кримінальній відповідальності. Однак слід зауважити, що дане питання в науці кримінального права залишається дискусійним і до цього дня. Неоднозначно він вирішується і в судовій практиці.
Якісний ознака - це спільність дій, що означає - злочин відбувається спільно кількома особами, тобто кожен співучасник вчиняє дії (бездіяльність), необхідні для виконання злочину, більшою чи меншою мірою сприяючи іншим співучасникам. При цьому їх ролі можуть бути різними: а) кожен з них виконує дії, що утворюють ознаки об'єктивної сторони злочину повністю, тобто вони є виконавцями злочину, б) виконує дії, частково характеризують ознаки об'єктивної сторони злочину - дії одного співучасника доповнюють дії іншого; такі співучасники є співвиконавцями, вони виконують об'єктивну сторону спільно; в) дії одного співучасника створюють умови для дій іншого співучасника. Остання ознака має суттєве значення при виконанні інших (крім виконавця і співвиконавця) ролей: підбурювача, організатора, пособника.
Більшість злочинів, скоєних у співучасті, здійснюється за допомогою дій.
Єдиний злочинний результат (для злочину з матеріальним складом) є третім об'єктивною ознакою співучасті. Він досягається спільними зусиллями всіх співучасників, незалежно від їх ролей - спільні дії (бездіяльність) призводять до загального для всіх суспільно небезпечного наслідку - єдиного злочинного результату.
Причинний зв'язок - це об'єктивно існуюча зв'язок між спільними діями всіх співучасників і загальним злочинним результатом. Не зупиняючись на з'ясуванні даного поняття (воно детально проаналізовано при характеристиці об'єктивної сторони злочину), слід вказати на особливість причинного зв'язку в злочині, скоєному у співучасті. Ця особливість полягає в тому, що об'єктивна зв'язок встановлюється судом не тільки між діями виконавця і суспільно небезпечними наслідками, як у злочині, що здійснюється однією особою, але між діями підбурювача, організатора, пособника, які діють поза рамками ознак складу злочину (не виконують об'єктивну сторону злочину), з одного боку, та діями виконавця - з іншого. Суду необхідно встановити, що дії (бездіяльність) кожного співучасника передували у часі дій виконавця, були умовою і необхідним внеском у загальні зусилля по досягненню суспільно небезпечних наслідків. Взяті окремо діяння кожного з співучасників не можуть привести до настання злочинного результату, його можна досягти тільки узагальненими зусиллями всіх осіб, які брали участь у скоєнні злочину. Злочинний результат у вигляді суспільно небезпечних наслідків є загальним і закономірним наслідком дій всіх співучасників. Спільність заподіяння злочинного результату не означає рівності зусиль всіх осіб. Вони можуть бути різними за характером фактичного участі у вчиненні злочину, за ступенем суспільної небезпеки виконуваних дій, за роллю цих дій для досягнення мети злочину, що враховує суд як при кваліфікації злочину, так і при призначенні покарання.
Суб'єктивні ознаки співучасті характеризуються умисною виною. Стаття 32 КК визначає співучасть як навмисна участь у вчиненні умисного злочину. Вживання терміну "умисне" двічі в тексті закону не є випадковим. Раніше діяв закон (ст. 17 КК РРФСР [9]) визначав співучасть як навмисна участь двох і більше осіб у вчиненні злочину, що послужило підставою для висловлення різних точок зору про суб'єктивні ознаки співучасті. Зі змісту ст. 32 КК випливає, що співучасть у злочинах, скоєних з необережності, неможливо.
Стаття 32 КК не визначає вид наміру. Відповідно до ст. 25 КК умисним злочином визнається діяння, скоєне з прямим або непрямим умислом. Типовим виглядом провини для дій, вчинених у співучасті, є прямий умисел. Вміст прямого умислу при співучасті має свою специфіку. Особа усвідомлює суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності), а також суспільну небезпеку дій (бездіяльності) інших осіб (хоча б одного), беруть участь у вчиненні єдиного злочину, усвідомлює взаємозв'язок своїх дій з планованим або вже здійснюються злочином і бажає в ньому брати участь спільно з іншими співучасниками. При співучасті у формі соисполнительство інтелектуальний елемент прямого умислу включає також передбачення можливості або неминучості настання суспільно небезпечних наслідків (при скоєнні злочину з матеріальним складом). Вольовий елемент характеризується бажанням його настання.
Як видно, зміст інтелектуального елемента прямого умислу при співучасті ширше в порівнянні з прямим умислом при вчиненні злочину однією особою. Воно включає усвідомлення спільності вчинення злочину з іншими особами та передбачення в деяких формах співучасті спільного для всіх злочинного результату (у злочинах з матеріальними складами). Отже, суб'єктивні ознаки співучасті характеризуються взаємної обізнаністю про спільне вчинення злочину. Деякі автори справедливо називають взаємну обізнаність співучасників дво-або багатосторонній суб'єктивної зв'язком [10]. Особа усвідомлює, що діє не поодинці, а спільно з іншими співучасниками. Взаємна обізнаність про спільне вчинення злочину по-різному проявляється в різних формах співучасті. Але одне є общеполагающім вимогою - щоб співучасники (або один співучасник) знали про виконавця і характер вчиненого ним злочину. Вольовий елемент змісту прямого умислу при співучасті в будь-яких його формах характеризується бажанням діяти спільно з іншими особами при здійсненні умисного злочину.
Слід сказати, що значна частина вчених-юристів визнає можливість непрямого умислу в діях співучасників, мотивуючи свою точку зору тим, що деякі з них байдуже ставляться до злочинного результату діяння, вчиненого виконавцем злочину [11]. З цією точкою зору не можна погодитися з кількох підстав.
Уразливість даної формулювання полягає в тому, що вона не є універсальною. Помилковість конструкції змісту непрямого умислу, пропонованої прихильниками цієї позиції, стає очевидною, якщо предметом попередньої змови між співучасниками буде вчинення злочину з формальним складом, наприклад наклеп (ст. 129 КК). Особи домовляються об'єднати свої зусилля для того, щоб зганьбити честь і гідність іншої людини, і для цього вони поширюють через засоби масової інформації завідомо неправдиві відомості про цю людину. Можливі суспільно небезпечні наслідки таких дій перебувають за рамками складу, носять невизначений характер, тому при визначенні змісту прямого умислу цих осіб слід з'ясовувати психічне ставлення співучасників тільки до самих дій, а не до наслідків цих дій. Цілком очевидно, що дії співучасників у цьому випадку можуть відбуватися тільки з прямим умислом.

При скоєнні злочину з матеріальним складом, наприклад вбивства, кожен із співучасників (співвиконавець, пособник, підбурювач) діє теж тільки з прямим умислом, інакше відпадає обов'язкова ознака співучасті - спільність дій і спільність умислу. Не можна діяти в умовах єдиного злочину і одночасно спрямовувати свої зусилля до досягнення різних результатів, при цьому байдуже ставитися до результатів дій інших осіб. Тоді буде простий збіг дій різних осіб в часі і в одному місці, що не може бути визнано співучастю. Взаємодія як ознака співучасті досягається тільки на основі спільності цілей і прагнень співучасників.
Не може бути прийнята позиція прихильників можливість непрямого умислу при співучасті і з практичної точки зору. При характеристиці суб'єктивної сторони дій підбурювача і посібника не можна не враховувати, що їхні дії безпосередньо не пов'язані зі злочинним результатом діяння, вчиненого виконавцем. Є ще проміжну ланку в причинному зв'язку між їх діями і злочинним результатом, чого не враховують прихильники непрямого умислу, - це вчинення суспільно небезпечного діяння виконавцем. І ось цей факт ніколи не буде байдужим для підсобника або підбурювача. Поплічника, який виготовив обріз і передав його виконавцю майбутніх розбійних нападів, не цікавлять деталі використання зброї: чи вб'є кого виконавець з цього обріза, або поранить потерпілого, або тільки пригрозить йому з метою заволодіння чужим майном, - тому пособник не може їх передбачити в якості спільного злочинного результату, в той час як передбачення можливості настання конкретного злочинного результату є важливим для характеристики інтелектуального елемента непрямого умислу. Передбаченням пособника охоплюється лише той факт, що виготовлене їм зброю створює умови для вчинення злочину конкретною виконавцем. Посібника усвідомлює, що допомагає виконавцю, передбачає, що обріз буде використаний в злочинних цілях, і бажає вчинити ці дії, тобто допомогти виконавцю.
Крім того, дана теоретична позиція знаходиться в суперечності з чинним законодавством. Частина 3 ст. 25 КК, характеризуючи вольовий ознака непрямого умислу, вказує, що особа не просто свідомо допускає суспільно небезпечні наслідки своїх дій, як це було сказано в ст. 8 КК РРФСР, а, перш за все, особа не бажає їх настання, що, звичайно, підтверджується його поведінкою. Якщо визначити конкретне змістом непрямого умислу, включивши в інтелектуальний елемент характеристику конкретних дій підсобника або підбурювача, а вольовий елемент визначити відповідно до ч. 3 ст. 25 КК, то виходить формулювання, позбавлена ​​будь-якого сенсу з точки зору психології. З одного боку, пособник усвідомлює, що сприяє вчиненню злочину своїми порадами, наданням зброї або іншими способами допомагає виконавцю у скоєнні майбутніх злочинів, а з іншого боку, не бажає, щоб виконавець вчинив злочин. Ще безглуздіше стають дії підбурювача, який усвідомлює, що схиляє іншу особу до вчинення злочину шляхом умовлянь, підкупу чи загрози, і в той же час не бажає, щоб схиляти ним особа вчинила злочин.
Таким чином, будь-який злочин, що здійснюється в співучасті, спочатку припускає лише прямий умисел всіх співучасників [12]. Мотиви при цьому можуть бути різними. Наприклад, підбурювач діє з мотивів ревнощів, схиляючи іншу особу до вбивства, а виконавець злочину може діяти з корисливих спонукань. Головне в їхніх діях те, що вони спільними зусиллями досягають загальної злочинної мети, що і робить їх співучасниками.
1.2. Системна теорія співучасті
У сучасній теорії російського кримінального права склалися дві точки зору на конструкцію співучасті. Перша виходить з визнання акцесорних (несамостійного) характеру співучасті, друга розглядає співучасть як самостійну форму злочинної діяльності.
Одні правознавці - М.І. Ковальов і О.К. Гамкрелідзе - відносяться до прихильників акцесорний теорії, інші - Ф.Г. Бурчак, А.Ф. Зелінський, В.В. Сергєєв, В.А. Григор'єв - дотримуються другої точки зору.
Акцесорних (класична) теорія співучасті виходить з визнання несамостійного, придаткового характеру співучасті. Відповідальність співучасників зв'язується з відповідальністю виконавця. Основні положення цієї теорії полягають у наступному: співучасник може нести відпов