ТОП 10:

Раціональне розміщення населення та його відтворення



Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Понад 2/3 його сконцент­ровано на 8 % суходолу, близько 85 % проживає в східній півкулі, 60 % – у поясі північної півкулі, більш як 50 % – і майже 1/3 в приморській смузі. На розміщення населення впливають природні умови і ступінь розвитку та зосередження виробництва.

Найгустіше заселені території давнього зрошувального землеробства: острів Ява, долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина, дельти річок півострова Індокитай, Японські острови, де густота населення місцями перевищує 300 чоловік на 1 км2. Густо заселені також оазиси аридної зони, старопромислові ра­йони Європи, сходу Північної Америки (понад 200 чоловік на 1 км2) та узбережжя Південної Америки, Африки, Австралії, що пов'язано з історією їх освоєння.

Середня густота населення зростає пропорційно зростанню його кількості на Землі, частково віддзеркалюючи ступінь освоеності певного типу природного середо­вища, задіяності його в господарській діяльності. Так, середня густота населення на Землі в 1975 році становила 29 чоловік на 1 км2, у 1987 році - 38, у 1994 році - 40 чоловік на 1 км2. Густота населення в різних частинах світу неоднакова - від З чоловік на 1 км2 в Австралії і до 130 чоловік на 1 км2 в Азії. Найгустіше заселена Євразія – 105 чоловік на 1 км2. Найбільша густота населення в Бангладеш (1200 чо­ловік на 1 км2). Втричі меншу, ніж в Євразії, середню густоту населення мають Ла­тинська Америка та Африка – 43 чоловіки на 1 км2. В Латинській Америці найгустіше заселені острівні центральноамериканські держави [9, c.115].

За місцем проживання населення світу поділяється на міське та сільське. Але єдиного для всіх країн критерію віднесення того чи іншого поселення до міського немає, що значно ускладнює порівняльний аналіз. Критерій міста закріплюється законодавче в кожній країні, коливаючись від 2000 чоловік в Ісландії до 50 тис. чо­ловік в Японії.

Нині в світі міське населення становить трохи менше половини, але його кількість невпинно зростає. Найбільша частка міського населення в Австралії (85 %), країнах Західної Європи, Північної Америки (близько 75 %), Латинської Америки (понад 60 %). Міське населення зростає з багатьох причин, серед яких головними є відтік людей з сільської місцевості в міста, перетворення частини сільських поселень у міські та ін.

Сільське населення більше зв'язане з природними умовами, тому його розсе­лення наочніше відбиває характер природокористування. Форми розселення в районах землеробства відрізняються від форм розселення в районах пасовищно­го тваринництва.

Що стосується відтворення населення, то воно є характерним для всіх країн світу. Відтворення населення — процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення, його кількості та якісно­го складу. Воно являє собою процес неперервного відновлення поко­лінь людей внаслідок взаємодії народжуваності та смертності. Відтворення буває:

1) простим, коли кількість населення не змінюється (кількість народжених дорівнює кількості померлих, а нове покоління дочок заміщає покоління матерів або відповідно сини — батьків); вікова структура в різних країнах з різними типами його відтворення дуже різна;

2) розширеним, коли населення збільшується;

3) звуженим.

У Європі нетто-коефіцієнт відтворення на­селення менше 1, тобто не відбувається навіть простого заміщення поколінь. В Азії, Африці, Південній Америці та Австралії має місце розширене відтворення населення, у Північній Америці та Східній Азії (Японія) — звужене [8, c.302].

Демографічний перехід — концепція, що застосовується в сучасній демографії для пояснення типів відтворення населення. Цей термін запропонував 1945 p. американський демограф Ф. Наутстайн.

Наприкінці XIX ст. було встановлено, що рівні народжуваності та смертності людей зумовлюються не біологічними законами, а со­ціальними умовами. Вирізняють чотири фази демографічного пере­ходу, кінцева межа якого — стабілізація населення. В першій фазі, яку до середини XX ст. завершили промислове розвинені країни, зниження коефіцієнта смертності випереджає зниження коефіцієн­та народжуваності, завдяки чому коефіцієнт природного приросту населення зростає до найвищого значення. У другій фазі коефіцієнт смертності знижується далі та досягає найменшого значення, але коефіцієнт народжуваності знижується ще швидше, і приріст насе­лення поступово сповільнюється. Для третьої фази характерне підви­щення коефіцієнта смертності, обумовлене демографічним старін­ням, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. Врешті-решт коефіцієнт народжуваності наближається до рівня простого відтворення населення, а коефіцієнт смертності залишається ниж­чим від цього рівня, оскільки вікова структура ще не стабілізована і має побільшену частку вікових груп із низькою смертністю. В четвертій фазі коефіцієнт смертності підвищується, зближуючись із коефіцієнтом народжуваності, процес демографічної стабілізації за­кінчується [4, c.125].

Слід зазначити, що економічно розвинені країни у 90-х pp. були близькі до завершення третьої фази демографічного переходу, тоді як більшість країн, що розвиваються, знаходяться в першій — на початку другої фази. А розміщення населення багатьох країн нерівномірне – міста постійно розширюються, а населення сільських місцевостей занепадає.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-16; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.24.209.47 (0.003 с.)