Стаття 434. Твори, які не є об'єктами авторського права

Стаття 434. Твори, які не є об'єктами авторського права

 

1. Не є об'єктами авторського права:

 

1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;

 

2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади;

 

3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації;

 

4) інші твори, встановлені законом.

 

Коментуємо:

 

Коло об'єктів авторського права значно конкретизується прямою вказівкою в законі на твори, які не є об'єктами авторського права, хоча за своєю суттю та ознаками їм подібні (вони об'єктивовані та є результатом інтелектуальної діяльності людини).

 

Так, не є об'єктами авторського права: 1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади; 2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади; 3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації.

 

Наведений перелік об'єктів, на які не поширюються норми авторського права, не є вичерпним. Цей перелік може доповнюватись положеннями іншими законів. Зокрема, в Законі України "Про авторське право і суміжні права" додатково встановлено, що неохоронюваними в авторському праві є: 1) твори народної творчості (фольклор); 2) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; 3) державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій. Разом з тим, проекти офіційних символів і знаків до їх затвердження розглядаються як твори; 4) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).

Стаття 436. Співавторство

1. Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.

2. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

3. Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.

 

Коментована стаття присвячена регулюванню відносин, які виникають у зв'язку з поєднанням творчої праці кількох фізичних осіб при створенні одного твору. В сучасних умовах багато видів творчої діяльності, здійснюваної людьми, з необхідністю потребує залучення до творчого процесу кількох (а то й багатьох) людей для досягнення бажаного результату. Наприклад, це особливо часто спостерігається у сфері наукової творчості, сценічної діяльності, створення комп'ютерних програм тощо.

Співавторством називається поєднання творчої діяльності кількох людей для створення твору. Співавторами є особи, спільною творчою працею яких створено твір.

Співавторство буває роздільним і нероздільним. Створення твору в роздільному співавторстві передбачає можливість виділити конкретні частини твору, створені конкретним автором чи частиною співавторів. При нероздільному співавторстві такі частини виділити неможливо, твір є єдиним цілим.

Авторське право на твір, створений у співавторстві, належить співавторам спільно, незалежно від того, становить такий твір одне нерозривне ціле чи складається з частин, кожна з яких може мати ще й самостійне значення. Частина твору, створеного у співавторстві, визнається такою, що має самостійне значення, якщо вона може бути використана незалежно від інших частин цього твору.

Якщо твір, створений у співавторстві, складається з частин, кожна з яких має самостійне значення, то кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, якщо інше не передбачено угодою між співавторами. Кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.

Право опублікування та іншого використання твору в цілому належить всім співавторам. Якщо твір, створений у співавторстві, утворює одне нерозривне ціле, то жоден із співавторів не може без достатніх підстав відмовити іншим у дозволі на опублікування, інше використання або зміну твору.

Відносини між співавторами можуть бути визначені договором. У разі відсутності такого договору авторське право на твір здійснюється всіма співавторами спільно.

Співавторством є також авторське право на інтерв'ю. Співавторами інтерв'ю є особа, яка дала інтерв'ю, та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв'ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв'ю.

Винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачається інше. У разі порушення спільного авторського права кожен співавтор може доводити своє право в судовому порядку.

Майнові права автора

Статья 15. Майнові права автора

 

1. До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать:

 

а) виключне право на використання твору;

 

б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

 

Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права.

 

2. Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом.

 

3. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти:

 

1) відтворення творів;

 

2) публічне виконання і публічне сповіщення творів;

 

3) публічну демонстрацію і публічний показ;

 

4) будь-яке повторне оприлюднення творів, якщо воно здійснюється іншою організацією, ніж та, що здійснила перше оприлюднення;

 

5) переклади творів;

 

6) переробки, адаптації, аранжування та інші подібні зміни творів;

 

7) включення творів як складових частин до збірників, антологій, енциклопедій тощо;

 

8) розповсюдження творів шляхом першого продажу, відчуження іншим способом або шляхом здавання в майновий найм чи у прокат та шляхом іншої передачі до першого продажу примірників твору;

 

9) подання своїх творів до загального відома публіки таким чином, що її представники можуть здійснити доступ до творів з будь-якого місця і у будь-який час за їх власним вибором;

 

10) здавання в майновий найм і (або) комерційний прокат після першого продажу, відчуження іншим способом оригіналу або примірників аудіовізуальних творів, комп'ютерних програм, баз даних, музичних творів у нотній формі, а також творів, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі або у формі, яку зчитує комп'ютер;

 

11) імпорт примірників творів.

 

Цей перелік не є вичерпним.

 

4. Виключні права авторів на використання творів архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва передбачають і право їх участі у реалізації проектів цих творів.

 

5. За винятком випадків, передбачених статтями 21-25 цього Закону, автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору. Винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

 

Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або у договорах, що укладаються за дорученням суб'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, які використовують твори.

 

Кабінетом Міністрів України можуть установлюватися мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування.

 

6. Обмеження майнових прав, встановлені статтями 21-25 цього Закону, здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.

 

7. Якщо примірники правомірно опублікованого твору законним чином введені у цивільний обіг шляхом їх першого продажу в Україні, то допускається їх повторне введення в обіг шляхом продажу, дарування тощо без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право) і без виплати авторської винагороди, а щодо творів образотворчого мистецтва - з урахуванням положень статті 27 цього Закону. Проте у цьому випадку право здавання у майновий наймчи комерційний прокат залишається виключно за особою, яка має авторське право.

Суб’єкти суміжних прав

Стаття 450. Суб'єкти суміжних прав

 

Первинними суб'єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення. За відсутності доказів іншого виконавцем, виробником фонограми, відеограми, програми (передачі) організації мовлення вважається особа, ім'я (найменування) якої зазначено відповідно у фонограмі, відеограмі, їх примірниках чи на упаковці, а також під час передачі організації мовлення.

Суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону.

1. Виробників фонограм та організації мовлення, як суб'єктів суміжних прав, об'єднує те, що їх діяльність спрямована на представлення творів широкій публіці. Первинними суб'єктами суміжних прав є виконавець, виробник фонограми, виробник відеограми, організація мовлення.

Виконавець — актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів. Виконавцем може бути тільки фізична особа. Причому ні вік, ні обсяг дієздатності не впливають на здатність особи бути виконавцем і набувати статусу суб'єкта суміжних прав. Щодо реалізації цих прав — вона здійснюється відповідно до чинного законодавства. Так, особа у віці до чотирнадцяти років самостійно здійснює особисті немайнові права, а з чотирнадцяти років — також і майнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Виробник відеограми — фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший відеозапис виконання або будь-яких рухомих зображень (як із звуковим супроводом, так і без нього). Виробник фонограми — фізична або юридична особа, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис виконання або будь-яких звуків. Виробником фонограми (відеограми) може бути як фізична, так і юридична особа. Ініціатива, про яку йдеться, може носити будь-який характер: пошук виконавців, оренда приміщення, наймання робітників, укладення договорів та інше. Фактично всі ці дії охоплюються поняттям «продюсерство», що у даному випадку синонімічно поняттю «виробництво фонограми (відеограми)». Проте визначення «виробництва фонограми (відеограми)» в законодавстві немає. Виходячи з практики, виробництво фонограми (відеограми) можна визначити як дії фізичної або юридичної особи, спрямовані на організаційне та фінансове забезпечення здійснення першого звукозапису (відеозапису) будь-яких звуків або виконань (зображень) на будь-якому матеріальному носії. Під відповідальністю слід розуміти перш за все подальше правомірне використання фонограми (відеограми) виробником. Про правомірність створення не йдеться, оскільки звукозапис (відеозапис), зроблений з порушенням прав авторів і (або) виконавців, взагалі не вважається фонограмою (відеограмою). Організація мовлення — організація ефірного мовлення чи організація кабельного мов­лення. Відповідно, організація ефірного мовлення — телерадіоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гамма-променів тощо) у будь-якому частотному діапазоні (у тому числі й з використанням супутників), а організація кабельного мовлення — телера­діоорганізація, що здійснює публічне сповіщення радіо- чи телевізійних передач і програм мовлення (як власного виробництва, так і виробництва інших організацій) шляхом передачі на віддаль сигналу за допомогою того чи іншого виду наземного, підземного чи підводного кабелю (провідникового, оптоволоконного чи іншого виду). Організацією мовлення може бути виключно юридична особа. Діяльність в галузі телебачення і радіомовлення підлягає ліцензуванню.

 

2. Суб'єктами суміжних прав є також інші особи, які набули таких прав відповідно до договору чи закону. До таких осіб належать спадкоємці фізичної особи — суб'єкта суміжних прав. Що стосується осіб, до яких такі права перейшли за договором, то слід зазначити, що до них мають перейти, по-перше, всі виключні права, по-друге, ці права мають бути або відчужені цій особі (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу чи дарування), або перейти за ліцензійним договором на весь строк їх існування. Таким чином, особи, до яких певні суміжні права перейшли за ліцензійним договором на підставі невиключної ліцензії та на строк, менший ніж строк дії цих прав, не набувають статусу суб'єкта суміжних прав (наприклад, дистриб'ютори, або особи, яким майнові суміжні права передані за договором застави).

Об’єкти суміжних прав

Стаття 449. Об'єкти суміжних прав

Об'єктами суміжних прав без виконання будь-яких формальностей щодо цих об'єктів та незалежно від їх призначення, змісту, цінності тощо, а також способу чи форми їх вираження є:

а) виконання;

б) фонограми;

в) відеограми;

г) програми (передачі) організацій мовлення.

1. Суміжні права — це права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення. Запровадження інституту суміжних прав до законодавства України відноситься до 1994 року, коли набув чинності прийнятий 23 грудня 1993 року Закон України «Про авторське право і суміжні права». В законодавстві різних англомовних країн зустрічається використання двох термінів: «геїаіед гі§Ьіз» — суміжні права та «пеі§ЬЬог-іп§ ГІ£ПІ5» — сусідні права. Якщо перший термін фактично означає підпорядкованість, залежність цих прав від авторських, то другий передбачає паралельність, незалежність їх існування від авторських. В більшості вицадків суміжні права тісно пов'язані з авторськими та підпорядковані останнім, хоча можуть існувати незалежно від авторських.

До об'єктів суміжних прав відносяться виконання, фонограми, відеограми та програми (передачі) організацій мовлення.

а) Виконання слід розуміти у вузькому та широкому значенні. У вузькому значенні — це творча діяльність виконавця, спрямована на подання творів шляхом Гри, співу, танцю, декламації тощо. Саме у цьому вузькому розумінні виконання є підставою для виникнення суміжних прав фізичної особи — виконавця. Щодо широкого розуміння виконання, то законодавство містить поняття «публічне виконання» як подання за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до кола сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час. Проте щодо фонограм, відеограм та програм (передач) організацій мовлення, то виконання може бути їх складовою частиною, а щодо виконання зазначених об'єктів, все ж таки скоріше слід говорити про публічну демонстрацію або публічний показ.

б) Фонограма — звукозапис на відповідному носії (магнітній стрічці чи магнітному диску, грамофонній платівці, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких звуків, крім звуків у формі запису, що входить до аудіовізуального твору. Оскільки фонограмою вважається звукозапис виконання або будь-яких звуків, то у разі, коли йдеться про звуки, це має бути будь-який звуковий ряд. Звукозапис одного звуку не може вважатися фонограмою. Фонограма є вихідним матеріалом для виготовлення її примірників (копій). в) Відеограма — відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску тощо) виконання або будь-яких рухомих зображень (із

звуковим супроводом чи без нього), крім зображень у вигляді запису, що входить до аудіовізуального твору. Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій. Що стосується фонограм та відеограм, то слід зауважити, що сам запис (звукозапис, відеозапис) в законодавстві трактується як фіксація за допомогою спеціальних технічних засобів (у тому числі й за допомогою числового представлення) на відповідному матеріальному носії звуків і (або) рухомих зображень, яка дозволяє здійснювати їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідного пристрою. Предметом звукозапису при виробництві фонограми є не тільки виконання, а й будь-які звуки (наприклад, шум моря, спів птахів та ін.). Тобто походження звуку, що зафіксований на фонограмі, а також його характер, якість та художні достоїнства не мають значення для вирішення питання щодо надання охорони. Те ж саме стосується й зображень, зафіксованих у відеограмі. Оскільки ключового фігурою, бенефіціаром правової охорони є саме виробник фонограми (відеограми), визначення цих об'єктів суміжних прав має розглядатися у контексті із законодавчим визначенням виробника фонограми (відеограми) як фізичної або юридичної особи, яка взяла на себе ініціативу і несе відповідальність за перший звукозапис (відеозапис) виконання або будь-яких звуків (зображень). Таким чином фонограмою (відеограмою) буде вважатися виключно перший звукозапис (відеозапис), і фонограма (відеограма) завжди існує в єдиному екземплярі (оригіналі). Особа, що буде у подальшому виготовлювати копії цього запису, не набуває прав виробника фонограм (відеограм), а ці копії будуть вважатись не фонограмами (відеограмами), а лише копіями, причому ці копії можуть бути зроблені як з оригіналу (безпосередньо), так і з інших копій (опосередковано). Знищення оригіналу також не тягне автоматично припинення прав виробника фонограми (відеограми).

г) Програма (передача)організацій мовлення — власний продукт організації мовлення, змістовно завершена частина програми (телерадіопрограмн), яка має відповідну назву, обсяг трансляції, авторський знак, може бути використана незалежно від інших частин програми і розглядається як цілісний інформаційний продукт. Частиною телерадіопрограми є аудіовізуальний твір, який визначається в цьому зв'язку як об'єкт авторського права, який має певну тривалість, авторську назву і власну концепцію, складається з епізодів або цілісних авторських творів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними чи звуковими засобами, та є результатом спільної діяльності автора, виконавців та виробників.

Право на одержання патенту

Заявку на видачу патенту може подати винахідник або його спадкоємець, роботодавець або правонаступник винахідника чи роботодавця. Для позначення усіх цих осіб можна використати один термін -заявник. За дорученням заявника заявку може подати представник у справах інтелектуальної власності (патентний повірений) або інша довірена особа.

Громадяни та юридичні особи, що проживають чи мають постійне місце проживання в Російській Федерації та Республіці Білорусь, згідно з угодами про співробітництво у сфері охорони промислової власності між урядом України та урядами цих держав, мають право подавати заявки безпосередньо до установи особисто або через патентних повірених [2].

Винахідником визнається фізична особа, творчою працею якої створено винахід. Авторство юридичних осіб Законом не визнається.

Закон чітко відокремлює винахідника від інших осіб, які надавали йому лише технічну, організаційну, матеріальну та юридичну або допомогу у проведенні дослідницької роботи та виготовленні технічної документації.

Якщо у створенні винаходу брали участь декілька фізичних осіб, всі вони визнаються винахідниками, а порядок користування правами, що їм належать, визначається угодою між ними.

Право авторства є особистим немайновим правом і належить винахіднику. Воно є невідчужуваним: не передається іншим особам та охороняється безстроково. Це право не переходить до правонаступника, на відміну від майнових прав, засвідчених патентом.

Винахід, створений за дорученням роботодавця або у зв'язку з виконанням винахідником службових обов'язків кваліфікується як службовий винахід.

Якщо заявка на винахід подана роботодавцем, йому належить право на одержання патенту за умови, що трудовим договором (контрактом) між винахідником та роботодавцем не передбачено інше.

Роботодавець може скористатись правом на подання заявки лише протягом чотирьох місяців від дати одержання письмового повідомлення від винахідника про створення ним винаходу.

Якщо роботодавець не подає заявку до Установи у визначений Законом строк, право на одержання патенту переходить до винахідника.

Патент та його функції

Патент — документ, що засвідчує авторство на винахід та виключне право на використання його протягом певного строку. Патент видається державним патентним відомством винахіднику або його правонаступнику. Дія патенту розповсюджується тільки на територію держави, в якій його видано. Строк дії патенту встановлюється національним законодавством (як правило, 15-20 років). Патент може бути оскаржено і анульовано на законодавчій основі. З поняттям патенту тісно пов'язаний юридичний термін «патентна чистота», який означає, що машину, прилад, технологічний процес, матеріал, продукт тощо можна використовувати (виготовити, ввезти для продажу) в даній державі без порушення прав патентовласника.

У широкому розумінні «патент» є комплексом виключних прав на використання винаходу, корисної моделі або промислового зразка, які держава гарантує патентовласнику, тобто винахіднику або особі, якій винахідник передав виключні майнові права. Надання виключних прав державою здійснюється на заздалегідь визначений період часу в обмін на контрольоване та публічне розкриття патентовласником суттєвих ознак винаходу.

У вузькому розумінні «патент» є охоронним документом, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на винахід.

Термін «патент» походить від латинського слова «patere», що означає «класти на огляд» (тобто — робити доступним для широкого загалу), а також від словосполучення «letters patent», що у середньовіччі означало документ, виданий монархом або урядом на засвідчення того, що певна особа чи підприємство мають виключні права або монополію на певний вид діяльності.

 

 

Стаття 434. Твори, які не є об'єктами авторського права

 

1. Не є об'єктами авторського права:

 

1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади;

 

2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади;

 

3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації;

 

4) інші твори, встановлені законом.

 

Коментуємо:

 

Коло об'єктів авторського права значно конкретизується прямою вказівкою в законі на твори, які не є об'єктами авторського права, хоча за своєю суттю та ознаками їм подібні (вони об'єктивовані та є результатом інтелектуальної діяльності людини).

 

Так, не є об'єктами авторського права: 1) акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування (закони, укази, постанови, рішення тощо), а також їх офіційні переклади; 2) державні символи України, грошові знаки, емблеми тощо, затверджені органами державної влади; 3) повідомлення про новини дня або інші факти, що мають характер звичайної прес-інформації.

 

Наведений перелік об'єктів, на які не поширюються норми авторського права, не є вичерпним. Цей перелік може доповнюватись положеннями іншими законів. Зокрема, в Законі України "Про авторське право і суміжні права" додатково встановлено, що неохоронюваними в авторському праві є: 1) твори народної творчості (фольклор); 2) видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади; 3) державні нагороди; символи і знаки органів державної влади, Збройних Сил України та інших військових формувань; символіка територіальних громад; символи та знаки підприємств, установ та організацій. Разом з тим, проекти офіційних символів і знаків до їх затвердження розглядаються як твори; 4) розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).