Характеристика формаційного підходу до періодизації економічної історії. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Характеристика формаційного підходу до періодизації економічної історії.



Характеристика формаційного підходу до періодизації економічної історії.

Історія людства за К. Марк­сом ділиться на три етапи та п'ять суспільно-економічних фор­мацій:

• докласове суспільство (первісно-общинний лад);

• класове суспільство (яке поділяється на рабовласницький
лад, феодальний лад та капіталістичний лад);

• безкласове суспільство (комуністичний лад, першим етапом
якого є соціалізм).

 

Характеристика цивілізаційного підходу до періодизації економічної історії.

Сучасний період історико-економічних досліджень характери­зується широким звертанням до так званого цивілізаційного під­ходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрід­них та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Ко­жна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях — аналогічні, тобто дають можливість пе­редбачити головні події сучасного світу. Рушійною силою розви­тку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність цих «викликів» та «відпові­дей» визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціаль­них цінностей та філософську концепцію «змісту життя». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-історичну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з вар­варською периферією або зовнішнім пролетаріатом у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної поразки або природних катастроф. Але й теорії історичного кругооберту та теорії цивілізації, підкреслюючи специфіку національних економік, обмежують можливості дослідження при співставленні господарського роз­витку окремих країн та континентів у різні періоди їх історії. Та­ким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відпо­відати специфіці країни або регіону, що вивчається.

Найважливішим об'єктом аналізу є проблема факторів, що впливають на темпи та характер економічного розвитку та визна­чають в кінцевому підсумку рівень та специфічність національ­них економік. Вивчення факторів може допомогти з'ясувати, чо­му господарства одних країн розвиваються швидко та ефективно, інших — повільно та нестабільно, а економіка третіх узагалі якби «ходить по колу», тобто підпадає під вплив так званих «хибних кіл розвитку». Аналіз факторів економічного зростання також дає можливість ученим виділити найбільш або найменш сприятливі періоди в господарському розвитку окремих країн, що може бути корисним при вивченні іншої провідної проблеми економічної іс­торії — економічної політики держави.

Економічна політика Богдана Хмельницького, суть і напрям розвитку.

Порівняльна характеристика економіки Правобережжя і Лівоборежжя в період Руїни.

Протиріччя розвитку аграрного сектору Придніпровської України на рубежі 19-20 ст.

Особливості економічного розвитку провідних країн світу у роки першої Світової війни.

Німеччина.

У роки вій­ни держава практично повністю взяла у свої руки регулюючі фун­кції в економіці. Адже умови тривалої агресії з боку Німеччини (1914—1918 рр.) вимагали максимальної мобілізації всіх ресурсів країни — як матеріальних, так і фінансових. Зростаючий бюджеі-ний дефіцит, обумовлений різким збільшенням воєнних видатків (лише прямі воєнні видатки становили 150 млрд золотих марок), призводить до нарощх ванпя грошової емісії, що супроводжується падінням купівельної спроможності марки та зростанням цін. До того ж за роки війни надзвичайно зростає державний борг країни.

Запровадження нормованого розподілу продуктів споживання не забезпечувало потреб населення, яке страждає від голоду та нестачі пайнеобхідніших товарів, що врешті-решт посилює полі­тичну нестабільність та невдоволення основних мас населення і, нарешті, призводить до краху політичної системи, як результат поразки у війні. У країні панував економічний хаос, матеріальні ресурси були майже вичерпані, різко впала продуктивність праці. Порів­няно з 1913 р. обсяг промислового виробництва зменшився на 43%. Була підірвана й фінансова система.

Англія.

Величезних втрат зазнала й економіка Англії. За роки війни загинуло близько 750 тис. осіб та 1,7 млн було поранено, а також втрачено близько третини національного багатства. Була знище­на більша частина військового флоту та 40% торговельного.

Війна вимагала від економіки величезного напруження: над­звичайно зросло виробництво воєнної продукції, воєнні видатки. Різко погіршився стан зовнішньої торгівлі, надзвичайно зріс дефіцит торговельного ба­лансу. За роки війни зовнішьоторговельний оборот скоротився більше ніж удвічі, припинився розмін банкнот на золото, фунт стерлінгів знецінився. Англія з кредитора пере­творилася на боржника американських банків, і вслід за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову пере­вагу, поступаючись США.

Франція.

На території Франції протягом війни велися бойові дії. десять департаментів, найбільш промислово розвинутих, були спустошені війною. З ладу виведено 6 тис. км за­лізничних та 52 гис. шосейних шляхів, зруйновано 550 тис. житло­вих будинків та близько 23 тис. фабрик, заводів і шахт, загинула по­ловина торговельного флоту. Загальні збитки оцінювалися в 134млрд золотих фр. Фінанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну-боржника. державний борг Франції у 1920 р. становив 300 млрд фр.

США.

Що ж до Сполучених Штатів Америки, то Перша світова вій­на стимулювала їх економічний розвиток. Ще до її початку США стають найбільшою індустріальною країною світу, виробляючи понад 35% світової промислової продукції. Вартість американського експорту за роки війни збіль­шилася більше, ніж утричі.

мінюється і фінансовий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав, а Нью-Йорк стає світовим фінансовим центром. До кінця війни в США зосереджується половина світо­вого золотого запасу. Війна дала змогу США захопити основні світові ринки збуту та джерела сировини.

 

Плани Дауеса та Юнга, їх роль упіслявоєнному відродженні Німеччини.

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловос­ті й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924р. на Лондонській конференції країн-пере-можниць була прийнята програма послаблення умов сплати ре­парацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала на­зву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репара­ційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репарацій­ного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць. перш за все США. Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% переви­щила його. Наприкінці 1928р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план заміне­но новим — планом Юнга. План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

 

План Маршала і його роль у відбудові господарства західноєвропейських країн.

У червні 1947 р. держсекретар СІЛА генерал Дж. Маршалл. виступаючи у Гарварді, запропонував план допомоги європейсь­ким державам, до якого входили заходи щодо подолання розру­хи, стабілізації фінансів, зниження напруженості у політичній сфері. За чотири роки реалізації плану Маршалла (1948—1951 рр.)

16 європейських країн отримали від США допомогу у розмірі

17 млрд дол. Понад 2/3 цієї суми одержали ФРН, Великобританія. Франція та Італія. Досить цікавою була структура поставок: 70% становили продовольство, паливо та добрива. Надзвичайно важли­вим аспектом втілення плану стали джерела фінансування. Водночас умови отримання допомоги за планом Маршалла були досить жорсткими: відмова від націоналізації промисловос­ті, свобода підприємництва, зниження митних тарифів. Пізніше до них додали обмеження у торгівлі із соцтабором та надання те­риторій для розміщення американських воєнних баз.

Радянському Союзові також запропонували взяти участь у пла­ні Маршалла. Цілком ймовірно, що за умови участі СРСР у цьому плані, вплив США в Європі посилився б меншою мірою, а відбу­дова народного господарства в країні відбулася б більш успішно та менш болюче. Але керівництво СРСР (як на це і розраховували американські політики) не лише саме відмовилося від допомоги, а й заборонило брати в ньому участь східно-європейським країнам. План Маршалла на сьогодні є однією з найбільш успішних економічних програм в історії, адже завдяки його реалізації було досягнуто всіх його явних та таємних цілей:

— економіка країн Західної Європи була відбудована;

— європейські країни зуміли погасити зовнішню заборгова­ність;

— вплив комуністів та СРСР (який дуже зріс у роки війни) було послаблено;

— США отримали надзвичайно великий ринок збуту;

— було відбудовано і зміцнено європейський середній клас. існування якого є гарантом збереження політичної стабільності та стійкого розвитку.

 

Німеччина

Зростаючий бюджеі-ний дефіцит, обумовлений різким збільшенням воєнних видатків призводить до нарощування грошової емісії, що супроводжується падінням купівельної спроможності марки та зростанням цін. До того ж за роки війни надзвичайно зростає державний борг країни. країні панував економічний хаос, матеріальні ресурси були майже вичерпані, різко впала продуктивність праці. Порів­няно з 1913 р. обсяг промислового виробництва зменшився на 43%. Була підірвана й фінансова система.

Англія.

Втрачено близько третини національного багатства. За роки війни зовнішьоторговельний оборот скоротився більше ніж удвічі, припинився розмін банкнот на золото, фунт стерлінгів знецінився. Англія з кредитора пере­творилася на боржника американських банків, і вслід за втратою промислової монополії починає втрачати й свою фінансову пере­вагу. поступаючись США.

Франція.

На території Франції протягом війни велися бойові дії. десять департаментів, найбільш промислово розвинутих, були спустошені війною. інанси Франції були підірвані, з країни-кредитора вона перетворилася на країну -боржника, державний борг Франції у 1 920 р. становив 300 млрд фр. Обсяг сільськогосподарського виробництва змен­шився на третину через масову мобілізацію селян, конфіскацію ко­ней на потреби війни. Більшу частину продукції сільського госпо­дарства відправляли у діючу армію. Обсяг експорту скоротився майже наполовину.

США.

Що ж до Сполучених Штатів Америки, то Перша світова вій­на стимулювала їх економічний розвиток. На відміну від європейських країн, воєнні дії не велися на те­риторії США, вони майже не брали участі у воєнних діях, збері­гаючи нейтралітет до квітня 1917 р. Сполучені Штати Америки були головним постачальником воєнних матеріалів, продовольства та сировини для воюючих держав, вартість американського експорту за роки війни збіль­шилася більше, ніж утричі. Змінюється і фінансо­вий статус США: вони перетворюються на основного кредитора європейських держав, а Нью-Йорк стає світовим фінансовим центром. До кінця війни в США зосереджується половина світо­вого золотого запасу.

79. Дайте порівняльну характеристику: 1)Версальської угоди; 2)Плана Дауеса; 3)Плана Юнга.

1) Більшість положень Версальської мирної угоди, підписаної 28 червня 1919р. державами-переможницями (США, Британська імперія, Франція, Італія, Японія, Бельгія та ін.), з одного боку, та переможеною Німеччиною, з іншого, надзвичайно вразливе від­билися на економіці останньої.

За Версальською угодою територія Німеччини скоротилася порівняно з 1914 р. на 1/8, а населення — на 1/10. Умови угоди передбачали повернення Німеччиною провінцій Ельзас та Лота­рингія Франції, округів Мальмеді та Ейпен — Бельгії; Познань, частина Помор'я та Східної Прусії передавалися Польщі, яка знову виникла на карті Європи. Данциг (Гданськ) проголошував­ся вільним містом, Мемель (Клайпеда) передавався під протекто­рат Ліги Націй (з 1923 р. — Литві). За рішенням плебісциту час­тина Шлєзвігу перейшла до Данії (1920р.), частина Верхньої Сілезії — до Польщі (1922 р.). За Версальською угодою Німеччина позбавлялася військово-морського флоту, армія обмежувалася 100 тис. чол. з 4-тисячним офіцерським корпусом. Відповідно до Версальської угоди Німеччина повинна була та­кож відшкодувати збитки, які понесли країни-переможниці, у ви­гляді репарацій. В той же час певні умови Версальської угоди надзвичайно сприятливо вплинули на економіку Франції, на посилення її еко­номічного потенціалу, сировинної бази та матеріального потенці­алу важкої індустрії, що дозволило Франції, першій серед країн, що воювали, подолати наслідки війни та вийти на довоєнний рі­вень (1925 р.).

2), 3)

Проте найважливішу роль у відбудові німецької промисловос­ті й народного господарства в цілому відіграв так званий план Дауеса. В серпні 1924р. на Лондонській конференції країн-пере-можниць була прийнята програма послаблення умов сплати ре­парацій, розроблена міжнародним комітетом експертів на чолі з чиказьким банкіром Ч. Дауесом. Саме ця програма отримала на­зву репараційного плану Дауеса. Згідно з планом, який набрав чинності 1 вересня 1924р., репараційні платежі встановлювалися у розмірі від 1 до 1,75 млрд зол. марок на рік протягом перших п'яти років дії плану, та по 2,5 млрд зол. марок на рік у наступні роки. Джерелом виплат повинен був стати спеціальний репара­ційний фонд, який мав формуватися за рахунок митних зборів (50%), збільшення непрямих податків та спеціального репарацій­ного податку, що встановлювався на прибутки промисловості, торгівлі та транспорту (6%). Передбачалася й допомога з боку країн-переможниць. перш за все США. Завдяки плану Дауеса економіка Німеччини вже наприкінці 1927 р. вийшла на довоєнний рівень, а в 1928 р. на 13% переви­щила його. Наприкінці 1928р. Німеччина ставить питання про перегляд умов сплати репарацій та відміну деяких обмежень, що передбачалися планом Дауеса. В червні 1929 р. цей план заміне­но новим — планом Юнга. План Юнга визначав остаточну суму репарацій — 113,9 млрд марок та граничний термін її сплати — 57 років, по 2 млрд марок на рік. Крім того, змінювався й порядок вилучення репарацій: скасовувався репараційний податок, єдиним джерелом платежів ставали державний бюджет та прибутки залізниць; відмінявся контроль над німецькою економікою.

Німеччина.

Інша картина спостерігалася в країнах, де застосовували полі­тику, близьку до політики нацистів у Німеччині. Прийшовши до влади в 1933 р., нацисти обрали шляхом виходу з кризи тотальну мобілізацію ресурсів та воєнний реванш. Різко зростають воєнні видатки (з 1933 по 1939 рр. вони збільшилися в 10 разів і стано­вили 3/4 всіх державних інвестицій). Приймається закон про примусове картелювання, створюється сім промислових груп: промислова. енергетична, реміснича, торговельна, банківська, страхова, транс­портна. Що стосується аграрного сектора, то ухвалюється закон про спадкові двори, який сприяв зміцненню заможних селянсь­ких господарств — гросбауерських. У 1935 р. приймається закон про оборону імперії, запроваджу­ється загальна воїнська повинність. Усупереч міжнародним уго­дам починає швидко зростати німецька армія. Зростає державне втручання, причому не лише непряме, а й пряме. У 1936 р. приймається чотирирічний план мобілізації ре­сурсів, спрямований на нагромадження стратегічних ресурсів та валюти, вивіз якої був фактично заборонений. У результаті такої політики вже через рік у Німеччині ліквідо­вано безробіття, показники економічного зростання, особливо в галузях важкої промисловості (воєнне виробництво), різко пішли вгору. Отже, така модель виходу з кризи давала моментальний позитивний ефект. Але, на думку більшості дослідників, незва­жаючи на високі економічні показники, Німеччина стояла перед катастрофою, адже в основі її процвітання лежала штучно роз­кручена воєнна кон'юнктура.

США.

Першою акцією нової адміністрації, яка приступила до вико­нання своїх обов'язків у лютому 1933 р. було проголошення над­звичайного стану І а закриття всіх банків на «банківські каніку­ли» до 9 березня 1933 р., коли був прийнятий «Надзвичайний за­кон про банки». А ще в квітні було прийнято закон про припинення вивозу за кордон золота та обов'язковий продаж громадянами золота державі, причому за цінами, вищими за рин­кові, що дало змогу не лише закупити близько 200 т золота, а й призвело до штучного зниження курсу долара та підготувало йо­го девальвацію. Серед законів, прийнятих у перший період президентства Ф. Д. Рузвельта, найважливішими слід вважати «Закон про від­будову національної промисловості); (МІРА) та «Закон про регу­лювання сільського господарства» (ААА), прийняті в першій по­ловині 1933 р. Відповідно до закону підприємці повинні були об'єднуватися в союзи, всередині яких діяли так звані «кодекси чесної конкуре­нції»— правила, які б регулювали умови конкуренції, зайнятості та наймання і захищали інтереси споживачів. Кодекси передба­чали обмеження тривалості робочого дня (не більше 8 год.), установлювали мінімальний рівень заробітної плати (не менше 12 дол. на тиждень), розподіляли ринки збуту.

допомогу у зв'язку з безробіттям оде­рж) вали близько 20 млн американців. 1. нарешті, у 1935 р. при­ймається закон про соціальне страхування, за яким запроваджу­ються обов'язкові пенсії за віком (з 65 років) та обов"язкова до-помога у зв'язку з безробіттям (у середньому 1 1 дол. на тиж­день). Страхові фонди формуються за рахунок відрахувань з при­бутку підприємств та заробітної плати працюючих. - Закон про регулювання сільського господарства був спрями '-аний на припинення подальшої аграрної кризи. З метою підтри­мання цін на сільськогосподарську продукцію передбачалося скорочення посівних площ га поголів'я худоби. Крім того, вживалися заходи, спрямовані на рефінансуван­ня фермерської заборгованості, яка до початку і 933 р. досягла 12 млрд дол. Фермерам було надано кредити на 100 тис. дол. Унаслідок цього припинився продаж розорених фермерських го­сподарств.

 

Російська Імперія.

Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70—80 рр. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витіс­няє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: під­несення, кризи, депресії.

60-ті роки — початок 70-х позначилися піднесенням у роз­витку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських і азовських портів. Спорудження першої за­лізниці в Україні почалося у 1863 році, і на кінець 80-х років XIX ст. тут була створена ціла система залізниць. Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металур­гійна база Росії — Урал, і наперед виходить Донецько-Придніп-ровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого зна­чення Південно-Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Донбас починає витісняти інші райони видобутку ву­гілля. В Україні починається розвиток залі­зорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початок 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. Україна стала центром виробництва рейок: в 1900 р. тут було виготовлено 76% загального виробництва рейок Росії. Найбільш розвиненою галуззю в промисловості було сільсь­когосподарське машинобудування, що було викликано розвитком капіталізму в сільському господарстві й зростаючим попитом на машини. Центром сільськогосподарського машинобудування ста­ли: Олександрівськ, Харків, Одеса, Бердянськ, Миколаїв, Київ, Херсон. Усі великі заводи належали іноземним капіталістам. Розгорталося суднобудівництво й судноремонтна промисло­вість (Херсон, Миколаїв, Київ, Одеса.)

Малорозвинутими були: хімічна промисловість, виробництво будівельних матеріалів тощо. На першому місці за розвитком в Україні стояли галузі, по­в'язані з переробкою сільськогосподарської продукції: цукрова, спиртова, борошномельна, олійна, тютюнова. Найпоширенішим було цукроваріння, де промисловий переворот відбувся ще до реформи 1861 р. Цукрова промисловість України стала головним постачальником цукру для всієї Російської імперії. В 1885р. Україна виробляла 87,8% усього цукру Росії. Упроваджувалась нова техніка, парові машини, йшла концен­трація виробництва у винокурінні, борошномельному виробниц­тві, олійному, тютюновому.

Промислове піднесення 60-х — початку 70-х років XIX ст. за­кінчилося економічною кризою 1873—1874 рр. Після незначного піднесення в 1875—1880рр. криза знов охопила економіку України в 1881—1883 рр. З кінця 80-х років XIX ст. почалось но­ве промислове піднесення, яке тривало протягом усього остан­нього десятиріччя XIX ст. Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощува­ли велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон

Західна Україна

В економіці Західної України переважало сільське господарс­тво. Після реформ 1848 р. тут збереглася велика землевласність поміщиків, монастирів. Розвивалося торговельне тваринництво. На продаж вирощува­ли велику рогату худобу, коней, свиней, овець. Деяку частину вивозили навіть за кордон. Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повіль­но. Переважала дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував розвиток промис­ловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали, втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також ім­порт промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова, цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і навіть експорту­вали частину своєї продукції (борошномельна, спирто-горілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.) опильну промисловість. У 70—80-ті роки в лісопильну промисловість, найбільш роз­винену й технічно оснащену, почали вкладати капітали австрій­ські і німецькі капіталісти. Вони скуповували величезні масиви галицьких лісів, засновували парові тартаки, вивозили одержану продукцію на європейські ринки.

Важкої промисловості в Західній Україні майже не існувало. Деякого розвитку набула металообробна і машинобудівна проми­словість. Інші галузі промисловості були розвинені дуже нерівно­мірно. Досить успішно розвивався видобуток солі, цегляне виро­бництво.

Рр.

В Україні за 1966—1970 рр. істотно (у 1,5 рази) зросли основні виробничі фонди та обсяги промисло­вого виробництва, а національний дохід зріс на 30%. Проте ці по­зитивні зрушення стосувалися переважно важкої індустрії, а ви­робництво предметів споживання і надалі істотно відставало. Дещо поліпшилась і ситуація в аграрному секторі, валова проду­кція якого зросла на 16,6%, але планові показники так і не були досягнуті. А з 70-х років темпи економічного зростання почина­ють знижуватися. Однією з найголовніших причин цього була амбітна політика керівництва СРСР, яка прагнула мати надпотужний військовий потенціал, що забезпечується військово-промисловим комплек­сом. Для його розвитку й утримання необхідні величезні матеріа­льні та фінансові ресурси, одержати які можна лише за рахунок інших галузей народного господарства та низької заробітної пла­ти працюючих, що, у свою чергу, забезпечувалося жорсткою ад­міністративною планово-розподільчою системою, суворим лімі­туванням матеріальних та фінансових ресурсів, а для отримання останніх перевага надавалася екстенсивним методам.

До середини 70-х років стали відчутними помилки радянсько­го керівництва у соціально-економічній політиці. У легкій, хар човій промисловості було зосереджено лише 10% основних ви­робничих фондів, економіка не орієнтувалася на задоволення першочергових потреб людини. Основну частину промислового потенціалу займала важка індустрія, що призвело до вичерпання природних ресурсів. До того ж у зв'язку з падінням народжува­ності число зайнятих у народному господарстві перестало збіль­шуватися, а отже, зник головний екстенсивний фактор зростання виробництва. Таким чином, темпи зростання промисловості по­чали падати зі скороченням екстенсивних факторів — виснажен­ням природних ресурсів і зменшенням народжуваності.

Рр.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС. на якому но­ве керівництво країни, очолюване М. С. Горбачовим. проголоси­ло курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, який мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогре­су, технічній реконструкції народного господарства на базі най­новіших досягнень науки та техніки. Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення». Розвиток економіки, як і раніше, орієнтував­ся на затратний шлях, а тому принести будь-яких позитивних ре­зультатів був неспроможний. ласне ж економічна «перебудова» розпочалася у червні 1987 р., коли було прийнято «Закон про державне підприємство». Але на практиці цей закон, що надавав підприємствам право самостійно розпоряджатися своїми прибутками (використовувати їх для розширення виробництва або підвищення заробітної пла­ти), позитивних наслідків не дав. Для українських підприємств він навіть не створив відповідних умов для отримання достатньої самостійності, адже вони залишилися залежними від союзних ор­ганів, що і надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема сиро­вину, матеріали, устаткування, обладнання. Водночас не було зроблено жодних кроків для структурної перебудови української промисловості: зберігаються звичні тен­денції щодо інвестиційної політики, кошти, які виділяються для республіки, повинні були спрямовуватися на будівництво нових промислових об'єктів традиційних для України галузей важкої індустрії, вкрай несприятливих для республіки з екологічного та ресурсного погляду (особливо якщо взяти до уваги надзвичайно складну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії та ви­черпання сировинних ресурсів), тоді як існуючий промисловий потенціал вимагав негайного оновлення (зношеність основних фондів підприємств в Україні у другій половині 80-х років досяг­ла 55—60%). До того ж близько 80% підприємств України не ви­робляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфабрика­ти для підприємств інших регіонів. У липні 1987 р. вперше було поставлене питання про радика­льну економічну реформу, головним завданням якої мав стати перехід від командно-адміністративної системи господарювання до нового господарського механізму, що базується на економіч­них методах та демократичних засадах управління і правового забезпечення «нетрадиційних» для радянської системи форм вла­сності — кооперативної, акціонерної, приватної, змішаної та з участю іноземного капіталу. Централізоване управління мав за­мінити економічний механізм ринкового типу. У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринко­вих відносин під жорстким державним контролем, але вона не отримала підтримки Верховної Ради СРСР. Не дістала підтримки і більш радикальна програма групи Шаталіна («500 днів»). Вреш­ті-решт Верховна Рада затвердила «Основні напрямки стабіліза­ції народного господарства та переходу до ринкової економіки», але ця програма не мала під собою твердого грунту і не могла да­ти позитивних результатів. Унаслідок всього цього криза радян­ської економіки поглиблюється. Непослідовна, безсистемна пе­ребудова призвела до невідворотного розвалу радянської еконо­міки і розпаду СРСР.

Характеристика формаційного підходу до періодизації економічної історії.

Історія людства за К. Марк­сом ділиться на три етапи та п'ять суспільно-економічних фор­мацій:

• докласове суспільство (первісно-общинний лад);

• класове суспільство (яке поділяється на рабовласницький
лад, феодальний лад та капіталістичний лад);

• безкласове суспільство (комуністичний лад, першим етапом
якого є соціалізм).

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 170; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 107.23.157.16 (0.047 с.)