Театральне, музичне і хорове мистецтво

. До революції на території України існував лише один стаціонарний театр — трупа М. Садовського в Києві. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи.

Від перших днів революції, вже з березня 1917 р., почали утворюватися різні літературні та мистецькі об’єднання на національному ґрунті: «Вільне мистецтво», Комітет українського національного театру тощо, в яких згуртувалися кращі художні сили: актори I. Мар’яненко, Л. Курбас; літератори Л. Старицька-Черняхівська, В. Винниченко, С. Черкасенко, О. Олесь; публіцисти I. Стешенко, С. Єфремов; художники Ф. Кричевський, Ф. Балавенський; композитор О. Кошиць та ін. Головною метою їх було сприяння розвиткові театральної справи: утворення нових труп, допомога з репертуаром, інші організаційні питання. При Комітеті, наприклад, працювала репертуарна комісія у складі Л. Старицької-Черняхівської, О. Олеся та В. Самійленка. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували

нові трупи та оновлювали репертуар.

Навесні 1917 р. громадськими організаціями міста за підтримки Генерального Секретаріату було засновано Український національний театр на чолі з I. Мар’яненком. Він розпочав свою діяльність п’єсою В. Винниченка «Пригвожденні» у постановці I. Мар’яненка, потім репрезентував драматичні твори М. Старицького «Оборона Буші» та С. Черкасенка «Хуртовина». Тут також грали трупа П. Саксаганського (раніше мандрівна) і «Молодий театр» Л.Курбаса, в якому він 1917 р. зорганізував свою молодечу театральну студію.

У Києві в 1918 p. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка.

Заслуговує на увагу «Молодий театр», який очолив великий майстер театрального мистецтва, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського мистецтва. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана.

Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії «Цар Едіп» Софокла та поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка.

«Молодий театр» увійшов до історії як трупа мистецьких пошуків. У ньому Курбас випробував низку стилістичних форм — від реалістично-психологічної драми до експресіонізму. Показуючи зразки класичного і сучасного європейського та українського театру, «Молодий театр» здійснив революцію в українському театрі, модернізувавши його і відкривши нові перспективи. З нього вийшов ряд відомих режисерів, акторів, театрознавців. Нарешті, саме «Молодий театр» подолав неприйняття і зневагу російської публіки до українського театру.

У період Української держави два українських театри набули статусу державних.

Законом від 28 серпня 1918 р. Український драматичний театр став Державним українським драматичним театром (директор — Б. Кржецький, головний режисер — О. Загаров), а восени Український національний театр було перетворено на Державний народний театр (мистецький керівник — П. Саксаганський). Обом театрам було надано постійні приміщення і державне утримання. Державні театри сприяли поширенню національної ідеї серед глядачів. Українське театральнее мистецтво у досліджуваний період виступало важливим чинником культурного процесу. Плани театрів були доволі насиченими, актори репетирували нові постановки як вітчизняних, так і світових драматургів, художники готували нові декорації, але через брак коштів, а також внаслідок постійних політичних колізій багатьом із цих планів не судилося здійснитися.

Навесні 1919 р., з ініціативи К. Марджанова, Л. Собінова та Я. Степового, в Києві було створено театр «Музична драма». На сцені цього оригінального театру відбувалася цікава й плідна співпраця Л. Курбаса з хореографом М. Мордкіним і кінорежисером М. Бонч-Томашевським, якими було освоєно своєрідний жанр — оперні вистави «Тарас Бульба» і «Утоплена» М. Лисенка, «Галька» М. Монюшка, «Азіаде» Мордкіна та ін.

У березні 1919 р. в Києві відкрився театр ім. Т. Шевченка. В його трупі працювали Г. Борисоглібська, Л. Гакебуш, О. Мар’яненко, О. Сердюк та інші прославлені актори. Режисер О. Загаров ставив з великим успіхом п’єси М. Гоголя, Лесі Українки, західно-європейських класиків.

У січні 1920 р. Г. Юра створив у Вінниці театр ім. Івана Франка. Йому судилося стати одним із провідних в Україні. Для підготовки молодих акторів і режисерів у жовтні 1917 р. у Києві було відкрито Українську народну драматичну школу і режисерсько- інструкторські курси. Невдовзі, за Гетьманату, ці навчальні заклади здобули статус державних і відповідне утримання. Державна драматична школа мала дворічний курс навчання і готувала працівників народних театрів. Режисерсько-інструкторські курси складались із двох відділів — режисерського, який за два роки надавав спеціальну режисерську підготовку, та інструкторського, що за рік готував працівників народних театрів. Український державний драматичний театр у грудні 1918 р. почав готувати молодих акторів у власному «Iнституті співробітників» із трирічним курсом навчання.

Вихованню національної свідомості та зростанню культури мешканців села допомагали аматорські театри, організовані із сільської інтеліґенції із залученням самих селян, популярні по всій Україні ранки й вечірки з різноманітною програмою, які влаштовували школи, гімназії, народні університети, освітні та культурні установи. У газетах тих часів відмічалося виникнення у містах і селах України самодіяльних оркестрів народних інструментів, хорових капел, наголошувалося на великому значенні української народної пісні, її зв’язку з усім історико-культурним життям України та моральному значенні, підкреслювалися велика музична талановитість українського народу, виховне значення української пісні, її з’єднуюча й відроджуюча сила.

Для поширення музичної культури 1918 р. було створено два важливих державних музичних колективи — Український державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка (першим головним диригентом став О. Горілов) та

Українську державну капелу, яку очолили відомі композитори О. Кошиць і К. Стеценко. Українська державна капела гастролювала багатьма містами країни, а також поза її межами — в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині та Франції.

Виступи капели мали тріумфальний успіх і неабияк сприяли ознайомленню громадськості з українською культурою.

Того ж року в Києві відродилася капела кобзарів, яка складалася як із професіоналів, так і аматорів. Вона багато гастролювала Україною і привертала своїми виступами значну увагу як спеціалістів-митців, так і пересічних слухачів.

Розвиткові й пропаганді української і світової музичної спадщини чимало сприяла діяльність музичного відділу Дніпросоюзу. Тут 1920 р. було створено першу хорову капелу під головуванням К. Стеценка. Згодом зорганізувалася й друга капела. Вони багато їздили з концертами, переважно по Лівобережній Україні.

З 1917 р. до весни 1920 р. в Україні було створено 20 національних професійних музично-драматичних театрів, близько 400 народних напівпрофесійних та 9 тис. самодіяльних художніх колективів. В останніх, наймасовіших, брали участь близько 220 тис. осіб.

У вересні 1917 р. було прийнято закон про створення Української академії мистецтв — першого вищого художнього навчального закладу України. Внаслідок певних причин її було відкрито тільки в листопаді 1918 р. До професорського складу ввійшли Г. Н арбут, Ф. Кричевський, В. Кричевський, М. Бойчук, О. Мурашко, М. Жук та інші визначні митці.

Завдання

1. Виписати прізвища акторів та режисерів.

2. Виписати назви театрів та їх роки заснування та діяльності.

3. Які ідеї вони пропагували?