Інкапсульовані вторинні лімфоїдні органи. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Інкапсульовані вторинні лімфоїдні органи.



Лімфатичні вузли. Лімфатичні вузли — це різних розмірів скупчення лімфоїдної тканини губчастої структури по ходу лімфатичних судин у місцях їх злиття. Вони поширені по всьому організму і сполучаються між собою та іншими лімфоїдними органами за допомогою лімфатичних судин, утворюючи лімфатичну систему. В певних пунктах системи, стратегічно важливих для організації захисту (у шийній, паховій і пахвовій ділянках, середостінній черевній порожнині),лімфовузли зібрані у вигляді конгломератів.

У лімфатичних вузлах здійснюються затримання й елімінація антигенів із тканинної рідини та лімфи на шляхах протікання її від периферії до грудної протоки. При цьому розміщені поверхнево підшкірні лімфовузли реагують на антигени, що проникають через шкіру, а локалізовані глибоко в тканинах (вісцеральні) — на антигени, що проникають крізь слизові оболонки.

У людини й приматів лімфовузлів значно більше, ніж у інших видів тварин. У людини є 500-1000 лімфовузлів діаметром від 2 до 8 мм. За наявності інфекції та злоякісних пухлин розміри лімфовузлів збільшуються, вони пальпуються.

Селезінка розміщена на гематогенних шляхах поширення антигенів, і основна її імунна функція — елімінація антигенів із крові. В селезінці існують оптимальні умови для розвитку гуморальної імунної відповіді. Про орієнтацію селезінки на розвиток імунної відповіді переважно гуморального типу свідчить також клітинний склад лімфоцитів: у селезінці В-лімфоцитів значно більше (40-50 %), ніж Т-лімфоцитів (25-35 %), а серед останніх хелперні СD4Т-клітини переважають (20-25%) над CD8T-клітинами (10-12%). Інтенсивність імунної відповіді селезінки залежить від характеру антигену й шляху потрапляння його в організм. Селезінка значною мірою залучається в імунну відповідь при внутрішньовенному введенні антигену.

У спадково безселезінкових інбредних знижена кількість В-лімфоцитів і пригнічена первинна й меншою мірою вторинна гуморальна імунна відповідь. Спленектомія у людей і тварин супроводжується посиленням клітинного на фоні зниження гуморального імунітету. З функцією селезінки пов'язані також фактори природного видового імунітету. Після видалення селезінки людина стає сприйнятливою до піроплазмозу тварин, а шимпанзе – до малярії.

 

 

14. Антигенні детермінанти (епітопи)

Певна частина антигену або гаптену, яка реагує з імунною системою, називається антигенною детермінантою або епітопом. В основному це маленька частина молекули і часто складається тільки з декількох (від чотирьох до восьми) амінокислот або вуглеводних залишків. Одна антигенна молекула може нести декілька різних епітопів, кожний з характерною, фіксованою конфігурацією, яка визначається первинною, вторинною або третинною структурою молекули. Ці різні антигенні детермінанти розпізнаються роздільно імунною системою, і антитіла, які синтезуються, взаємодіють тільки з єдиним епітопом (тобто вони специфічні).

Специфічність антигену — це здатність вибірково реагувати з індукованими певним антигеном антитілами або сенсибілізованими лімфоцитами. Вона визначається активною хімічною групою, яку називають детермінантою специфічності, або антигенною детермінантою.

Антигенні детермінанти — це ділянки молекули біополімеру (антигену), які розпізнаються рецепторною зоною антитіла (його активним центром) або імунокомпетентних клітин і зв'язуються з нею. їх ще називають епітопами.З однією молекулою антигену одночасно може сполучатися кілька молекул антитіл. Кількість детермінантних груп на молекулі антигену може перевищувати кількість молекул антитіл, здатних з'єднатися з молекулою антигену. Частина епітопів може виявитися заблокованими молекулами антитіл унаслідок стеричних причин, оскільки розміри молекул антитіл перевищують відстань між детермінантними групами антигену. Результати вивчення валентності синтетичних антигенів свідчать, що білкова молекула має в середньому 5 – 15 детермінантних груп, однак їх кількість може досягати кількох сотень. У деяких природних білкових молекулах одна детермінанта припадає в середньому на поліпептид з молекулярною масою 5000.

Кількість епітопів у молекулі антигену залежить від багатьох причин. Якщо в молекулі біополімеру існує тільки одна детермінантна група певної будови, то утворення антитіл протии такої детермінанти не відбувається. Зі збільшенням у молекулі антигену числа ідентичних детермінантних груп (епітопна щільність) імунна відповідь на неї зростає до певної межі, за якою починає знижуватися.

Зниження імунної відповіді на антигени з високою епітопною щільністю пов'язане з механізмами активації В-лімфоцитів. Різні антигенні детермінанти білкових і поліцукридних антигенів мають неоднакове значення в індукуванні імунної відповіді та в реакції антиген —антитіло. Ті детермінанти, до яких найбільшою мірою утворюються і з якими найчастіше зв'язуються молекули антитіл та рецептори імунокомпетентних клітин, називають імунодомінантними. Як правило, вони локалізовані поверхнево і розміщені на кінцях амінокислотних та поліцукридних ланцюгів.

Білкові детермінанти. Антигенні детермінанти білків утворені комбінаціями амінокислотних залишків, що створюють певну просторову конфігурацію. Вони (|____;утворені кількома амінокислотними залишками у певному поєднанні і на певній відстані один від одного. Відповідно тип детермінанти визначається послідовністю амінокислот у поліпептидному ланцюзі, а також вторинною й третинною структурою молекули білка.

У молекулі білка вірусу тютюнової мозаїки, що складається із 158 залишків амінокислот, одна антигенна детермінанта визначається в послідовності 93-112. Не всі амінокислоти однаково впливають на формування цієї детермінанти. Якщо видалити 12 амінокислотних залишків з N-кінця, то детермінанта зберігається, але якщо видалити навіть 3 залишки з С-кінця, — вона втрачається.

У молекулах білків антигенні детермінанти можуть розміщуватися як на кінцях, так і всередині поліпептидного ланцюга. Розподіл епітопів уздовж білкової молекули може бути нерівномірним.

Так, усі три антигенні детермінанти молекули флагеліну зосереджені на одному з чотирьох його фрагментів, що утворюються при розщепленні бромціаном і мають молекулярну масу 17 000 кожний. Цей фрагмент, на відміну від інших, є відносно резистентним до дії протеолітичних ферментів. Це підтверджує той факт, що стійкість до протеолізу є фактором, який сприяє прояву антигенних властивостей біополімерів.

На глобулі білкової молекули епітопи розміщені поверхнево. У глобулярних білках з великим вмістом альфа-спіральних ділянок антигенні ділянки розміщені в місцях згинів скрученого в спіраль ланцюга. Ділянки бічних ланцюгів білкових молекул, що виступають за межі компактної структури, зазвичай містять велику кількість епітопів. У ділянках вгинання ланцюга епітопів мало, оскільки в них міститься багато молекул води, що ускладнює зв'язок з рецепторами. В одній молекулі білка можуть міститися детермінанти різної специфічності

Для ідентифікації антигенних детермінант білків використовують методи обмеженого протеолізу білкових молекул та дослідження антигенних властивостей фрагментів, що утворилися, а також хімічної модифікації молекул та їх часткової денатурації з втратою вторинної й третинної структур нативної молекули. Такі дослідження, як правило, потребують використання наборів антисироваток, одержаних від різних тварин та в різні терміни імунізації. Сукупність цих підходів та використання рентгеноструктурного аналізу, комп'ютерного моделювання дають змогу ідентифікувати епітопи білкових антигенів.

Поліцукридні детермінанти. Імунна специфічність поліцукридних антигенів визначається складом моноцукридів та типом зв'язку між ними в складі молекули. Детермінантами специфічності в поліцукридних антигенах можуть бути моно-, ди- і трицукриди або олігоцукриди, що складаються з 5 —6 моноцукридів. Так, специфічність декстранів визначається типом зв'язку між молекулами глюкози.

Розміри детермінант. Детермінанти білкових антигенів включають від 7 до 15 (в середньому 8 —10) залишків амінокислот. Розміри білкової антигенної детермінанти становлять у середньому 1,5 —4 нм (табл. 18).

Детермінанта поліцукридних антигенів складається з 3 — 6 залишків моноцукридів (олігоцукридна антигенна детермінанта). Розмір антигенної детермінанти декстрану (як і інших антигенів) визначається в реакції гальмування преципітації декстрану олігоцукридами, до складу яких входить різна кількість моноцукридів..

Чим більші за розмірами детермінанти, тим ефективніші вони в індукції імунної відповіді та в реакціях антиген —антитіло, оскільки можуть утворювати міцніші зв'язки в активному центрі антитіл та антигензв'язувальних рецепторах лімфоцитів. Велике значення для індукції імунної відповіді та прояву серологічної активності антигенів має відстань між окремими детермінантними групами в їхніх молекулах. Зв'язування антигену з антитілами можливе за певної щільності детермінант, яка має бути достатньо високою. Мінімальна відстань між детермінантами, що дає змогу сполучатися з антитілами, має становити 9,2—10,2 нм. Встановлено, що синтетичний антиген, у якому кінцевими детермінантами є L-тирозин-азобензоларсонат, індукує імунну відповідь при відстані між детермінантами не менш як 3,1 — 3,2 нм і за наявності в складі його молекули певної кількості залишків проліну, який зумовлює достатню ригідність ланцюга, а отже, і стійкість конформації молекули.

 

Феномен цитотоксичності.

Цитокіни - біологічно активні речовини пептидної природи, що регулюють широкий спектр процесів, що протікають в організмі. Термін «цитокіни» був запропонований N.Cohen і співавт. в 1974 р., у той період вважалося, що виробляються вони тільки клітками імунної системи й одночасно є її регуляторами. Однак в останні роки встановлено, що цитокіни можуть бути синтезовані й эндотеліальними клітинами, при цьому вироблювані ними цитокіни регулюють міжклітинні й міжсистемні взаємодії,також беруть участь у регуляції процесів гемопоезу, визначають тип і тривалість імунної відповіді, стимуляцію або придушення росту клітин, їх диференціювання, функціональну активність, хемотаксису лейкоцитів, ангіогенезу. Вважалося, що цитокіни виробляються клітинами імунної системи, будучи одночасно і її регуляторами. В останні роки з'явилися дані, що продуцентами цитокінів можуть бути й ендотеліальні клітини. Цитокіни також беруть участь у регуляції процесів гемопоезу, імунної відповіді, запальних процесів; в ангіогенезі, апоптозі, хемотаксисі, ембріогенезі, ін. Продукція цитокінів визначає розвиток ряду захворювань, у зв'язку із чим ведеться пошук можливостей їхнього застосування (або застосування їхніх антагоністів) у терапевтичних цілях. Їхній біологічний ефект на клітини реалізується як позаклітинним, так і внутрішньоклітинним шляхом через взаємодію зі специфічними рецепторами, локалізованими на клітинній цитоплазматичній мембрані NK - клітини (натуральні кілери), найважливіші клітини із природною цитотоксичністю, є лімфоцитами зі властивостями спонтанно (без попередньої імунізації) вбивати клітини-мішені, в тому числі клітини пухлин і клітини, уражені вірусом. Перш за все, вони беруть участь і в процесах імунорегуляції. Цитотоксичний ефект NK - клітин не підлягає рестрикції в межах головної системи гістосумісності (МНС). Активність NK - клітин досліджується в цитотоксичних тестах з коротким часом інкубації (як правило, 4 – 6 годин), у людини її найчастіше визначають на лейкозній лінії К 562. NK - клітини в середньому становлять 10% лімфоцитів периферичної крові людини. Більшість з них мають морфологічну будову великих гранулоцитарних лімфоцитів (largegranularlymphocytes-LGL).

NK - клітини, а ще конкретніше – феномен природної цитотоксичності, - було відкрито на початку 70-х років під час досліджень специфічної цитотоксичності осіб з пухлинами. У цих пацієнтів неочікувано реактивність лімфоцитів крові щодо власних або гістогенетично споріднених злоякісних клітин часто була меншою від реактивності лімфоцитів здорових осіб. Теоретично останні мали б бути неактивними. З часом стали вважати, що здатність лімфоїдних клітин спонтанно вбивати клітини пухлин є фізіологічною в здорових осіб і що лімфоцити із природною протипухлинною цитотоксичністю не є субпопуляцією Т -лімфоцитів, а становлять окрему популяцію клітин. Це стало вступом для введення їх загальноприйнятної назви - NK - клітини.

У певний період висловили припущення, що крім NK - клітин існують -клітини (naturalcytotoxiccell), чиї спонтанні цитотоксичні властивості щодо клітин-мішеней, “не вразливих” на лізис NK, котрі переважно походять із солідних клітин, мали б проявлятись після тривалішого часу інкубації invitro (18 – 24 годин).

Оскільки до цього часу не вдалось морфологічно однозначно ідентифікувати ефективні клітини, відповідальні за -цитотоксичність, правильніше говорити про цю цитотоксичність як про явище активності, ніж про клітинну цитотоксичність.

Крім NK - клітин і гіпотетичних NС – клітин, в різних експериментальних системах підтверджено, що протипухлинну активність мають і інші популяції лімфоїдних клітин (табл.). Значну їх частині становлять NK - клітин и на різних етапах активації. Властивість спонтанно вбивати клітини пухлин мають і активовані макрофаги.

Тепер домінує погляд, що NK - клітини становлять популяцію клітин неспецифічного імунітету, які досить рано розвинулись в процесі філогенезу і є первинними стосовно Т - і В -лімфоцитів. Вважають, що крім того, вони беруть участь в імунному нагляді, а саме в комплексі імунних механізмів протипухлинного захисту, а також противірусного захисту

Тип клітин NK - клітини   K - клітини   NС – клітини (?)   Цитотоксичні Т -лімфоцити, що підлягають рестрикції МНС ЛАК - клітини Клітини А-ЛАК   Клітини ТІL Коментар - великі гранулоцетарні лімфоцити CD3-CD16+CD56+/- - лімфоїдні клітини, які беруть участь у АDСС, переважно NK - клітин - клітини, які виявляють цитотоксичну активність щодо пухлинних клітин, не чутливих до NK, і цитотоксичність проявляється протягом 18 – 24 год - субпопуляція Т -лімфоцитів (CD3+ CD56+) - активовані ІЛ-2 клітини, передусім NK - активовані ІЛ-2 клітини, переважно NK, із сильною цитотоксичною активністю і здатністю прилягати до пластику - гетерогення популяція лімфоцитів, ізольованих з пухлин, з цитотоксичними властивостями щодо автологічних або галогенних пухлинних клітин (специфічні Т -лімфоцити, Т -лімфоцити, що підлягають рестрикції МНС, NK - клітини).

Цитотоксические лимфоциты, Т-киллеры, СТL – это разновидность лимфоцитов, осуществляющих лизис поврежденных клеток. Они действуют автономно, осуществляя цитотоксическую реакцию, и не зависят от других клеток или гуморальных факторов (антител, системы комплемента).

Т-киллеры могут быть индуцированы в аллогенной системе, либо клетками, презентующими вирусный антиген на своей поверхности. В первом случае специфичность Т-киллеров будет направлена противантигенов главного комплекса гистосовместимости МНС класса I, а во втором — против молекулярного комплекса, сотоящего из вирусного антигена и антигена МНС класса I.

Для осуществления цитотоксической реакции клетки необходим непосредственный контакт между СТL и клеткой — мишенью.

Цитотоксическая реакция состоит из трех этапов:

· адгезии;

· перестройки цитоплазмы СТL;

· летального удара.

Первый этап взаимодействия СТL и клетки — мишени называется адгезией и состоит в связывании рецептора с антигеном.

Затем происходит перестройка цитоплазмы СТL, в ней накапливаются гранулы, содержащие различные медиаторы (перфорин, цитолизин, гранзимы и др.).

Следующая фаза цитотоксической реакции — летальный удар, в процессе которого происходит выброс растворимых медиаторов и образование трансмембранных пор. В результате осуществляется коллоидно-осмотический лизис клетки. После завершения лизиса Т-киллер способен на повторное осуществление цитотоксической реакции.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 197; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.212.26.248 (0.041 с.)