Індивідуальні психологічні риси

8.1. Риси характеру, в тому числі негативні та суспільно неба­жані (неприйнятні), зокрема грубість, нечесність, агресивність, ліноцтво, злобність, жорстокість, нахабство, користолюбство, ска-редність, цинізм, егоїзм, мстивість, боягузтво, замкненість, зверхність¹. Позитивні та суспільно бажані риси: комунікабель­ність, доброта, довірливість, сміливість, чесність, відсутність користолюбства.

8.2. Вольові якості, у тому числі: інертність, властивість підпа­дати під чужий вплив, млявість, рішучість, наполегливість, здатність підкорювати своєму впливу та ін.

8.3. Емоційні риси, у тому числі: бурхливість, неурівнова-
женість, дратливість, образливість, байдужість, черствість, сором­
ливість, ревність, чуйність, незворушність.

9. Ознаки, пов'язані із вчиненням особою злочину. У більшій
мірі це кримінально-правові ознаки самого злочину. Проте,
оскільки він вчинений певною особою, а ознаки мають особисту
належність, характеризують індивідуальний механізм його вчи­
нення і певним чином саму особу, вони мають також криміно­
логічне значення.

9.1. Ознаки складу злочину, об'єктів посягання, суспільна не­безпечність останніх (за системою Кримінального кодексу); спо­соби досягнення злочинної мети; мотиви, що спонукали особу до вчинення злочину, його конкретні результати, у тому числі заподіяна ним шкода; вина і роль особи у злочинному діянні, фор­ма останнього (індивідуальна, групова, організована) та ін.

9.2. Ознаки ставлення особи до вчиненого, у тому числі до до­казів, потерпілого, завданої шкоди, призначеного покарання.

9.3. Інші кримінально-правові ознаки: наявність колишніх
судимостей; характеристика (кваліфікація) злочинів, за які особа
була раніше засуджена; відбуття покарання за попередніми суди-

¹ Тут названі характерологічні риси, що частіше зустрічалися при дослідженні осіб, які вчи­нили злочини або досить ймовірно могли їх вчинити.

Глава 6

Теорія особи злочинця

 

мостями, застосування різних видів дострокового, умовно-достро­кового звільнення від відбуття покарання або звільнення від кримінальної відповідальності.

Наведена структура особи злочинця є типовою моделлю, за якою будується структура особи конкретної людини, яка вчинила злочин певного виду. Кількісні значення показників ознак окре­мих блоків структури особи злочинця у її видових різновидах на­водяться у Книзі 2 Курсу під час розгляду окремих видів злочинів.

На початку цього параграфа зазначалося, що структуризація особи злочинця в кримінології проводиться з детерміністичною метою, для визначення тих елементів особи, які беруть участь у де­термінації злочинної активності, з тим, щоб визначити їх місце серед об'єктів запобіжного впливу (корекції, виправлення). У цьому контексті включення до структури особи злочинця ознак, що свідчать про її соціальні якості, не викликає питання. Вони на­лежать до детермінантів злочинності та злочинних проявів, відіграють певну детерміністичну функцію: причин (спрямо­ваність особистості), умов (соціальний статус, соціальні ролі, результати соціалізації особи) або інших корелянтів, що пов'язані із вчиненням злочинів кореляційним зв'язком (освіта, наявність спеціальності, професії, ознаки батьківської сім'ї, зв'язки з мікро-середовищем тощо).

Багато дискусій точилося щодо участі та ролі у процесі детермі­нації елементів структури особи, що мають біосоціальне по­ходження. Нині майже усіма кримінологами визнається, що пси­хофізіологічні особливості, стан фізичного та психічного здоров'я, у тому числі психічні аномалії у межах осудності, а також інди­відуальні психологічні риси характеру, вольової та емоційної сфери відіграють у процесі детермінації роль умов, які прямо (че­рез сприяння реалізації елементів антисуспільної спрямованості) або посередньо (через вплив на формування особи, реалізацію своїх соціальних функцій, ролей), або іншим чином створюють сприятливу атмосферу для реалізації причин злочинних проявів, та загалом — причин злочинності. Більш детально їх роль у детермінації буде розглянута в окремих главах Книги 2 Курсу.

Недосить вивченим і через те дискусійним лишається питання про роль спадкових (генетичних) властивостей людей у де-

термінації їх діяльності. Ще К. Юнг визнавав у людини вроджену низьку основу, Е. Фромм писав про того ж походження ірраціональну деструктивність особистості. Можна погодитися з тим, що особливості спадкового походження, у разі доведення саме їх генетичного характеру, виконують роль умов формування та реалізації відповідних індивідуальних рис, властивостей, здібностей людей. Мова йде, насамперед, про психофізіологічні особливості, стан фізичного та психічного здоров'я, індивідуальні психологічні риси тощо. Ті з них, які мають генетичне або соціоге-нетичне походження, відіграють ту саму детерміністичну роль.

Проте відомо, що починаючи з кримінальної антропології Ч. Ломброзо та прихильників його поглядів, з'являлися твер­дження щодо наявності «природжених злочинців», які мають певні аномалії біологічного, конституційного, дегенеративного, атавістичного, хворобливого характеру, що виступають як при­чини злочинних проявів. Відомо також, що ці погляди не були експериментально, методично та переконливо доведені, а тому залишилися поза сприйняттям більшості кримінологів. Більше того, у багатьох країнах, особливо соціалістичних, ці погляди фактично заборонялися, а їхні прихильники піддавалися пе­реслідуванню. Незважаючи на це, у наступні роки з'являлися повідомлення про підтвердження генетичного походження при­чин злочину. Слід підкреслити, що в цих повідомленнях йшлося про інформацію не лише щодо спичишоючої ролі елементів гене­тичного походження стосовно формування особливостей адап­тації, сприйняття навколишніх впливів та інше, що отримує багато підтверджень у сфері нейрофізіології та генетичної антро­пології, а стосовно причинного обумовлення цими елементами саме вчинення злочину. При цьому називалися різні модифікації «спричинюючих» елементів: матриці поведінки, особливий тип тілесної конституції, ендокринні особливості, розумова неповноцінність, особлива кліткова система, зокрема аномалія хромосоми XYY та ін. От і у наш час український професор-гене-тик С. Малюта подає як доведений факт, що люди із зайвою Y-хромосомою не тільки мають аномалії поведінки: більша агре­сивність, схильність до руйнацій, насильства, а й до вчинення

Глава 6

Теорія особи злочинця

 

злочину. «Багато злочинців, — твердить він, — зобов'язані своєю долею саме хромосомному набору»¹. Проте, ким та в який спосіб доведено саме останнє, не повідомляється.

Слід зауважити, що на сьогодні це та інші подібні твердження про причинну функцію елементів генетичного походження стосовно злочину не отримали переконливого, методично чистого, репрезентативного доведення. Висновки про ці гіпотези повер­хові, суперечливі і, як правило, не мають експериментального підтвердження. Тому в Концепції розвитку кримінологічної науки в Україні на початку XXI ст. зазначено: «Мають бути використані сучасні політичні умови, дослідницькі можливості та останні до­сягнення наук про людину, зокрема біології (малися на увазі пові­домлення про початок розшифрування геному людини. — Авт.), для вивчення психологічних, психофізіологічних детермінант, генетичних, психічних, інших індивідуальних особливостей особи злочинця, визначення їх справжнього детермінуючого впливу, а також розроблення відповідних лікувально-профілактичних та інших корекційних рекомендацій. Одночасно в публікаціях з цих питань слід забезпечити представлення достатньої наукової аргу­ментації для того, щоб чітко розрізняти висунення відповідних гіпотез, які потребують дослідної експериментальної перевірки, від висновків, що ґрунтуються на репрезентативних наукових дослідженнях»².

§ 4. Кримінологічна класифікація та типологія осіб, які вчиняють злочини

Розглядаючи у другому параграфі механізм типологізації осо­бистості, у тому числі типові ознаки соціального типу «особис­тість злочинця», відзначалося, що подальша диференціація особи­стості цього типу може проводитися за деякими іншими типовими ознаками, а також, що існує багато варіантів класифікації осіб цьо­го типу особистості, тобто злочинців. Підкреслювалася, що типо-логізація — це особливий різновид класифікації, який принципово відрізняється від інших видів останньої проведенням диференціації

об'єктів за їх типовими ознаками, тоді як класифікація може здійснюватися за будь-якою спільною ознакою. На жаль, ця прин­ципова розбіжність інколи не враховується дослідниками, у тому числі кримінологами, які, ігноруючи суттєву змістовну відмін­ність типології, нерідко вживали термін «типологія» там, де фактично мала місце класифікація. При цьому для обґрунтування типологічної основи такої класифікації як її підстава нерідко нази­вається ознака, що дійсно є типовою, зокрема зміст антисуспільної спрямованості, її глибина та стійкість. Але, насправді, наявність такої підстави виводиться з характеристик мотивації злочинної поведінки, її змісту і стійкості¹. Мотивація, як відомо, є відобра­женням процесів функціонування мотиву (мотивів), який є лише однією ознакою особистості і, як було доведено раніше, не може слугувати підставою інтегративної її характеристики. Беручи за підставу типологізації не типові, а «найбільш важливі, сутнісні оз­наки» (типологічно невизначені. — Авт.), та вважаючи такими оз­наками мотиви, підтримує типологію особи злочинця за мотивами злочинного вчинку Ю. М. Антонян. Він вважає, що «мотив найбільш яскраво характеризує людину, і особистість є такою, як її мотиви»². Безперечно, мотив і мотивація діянь є дуже показовими для характеристики особи, вони свідчать про те, яка є особа, особ­ливо у конкретний час, у конкретних відносинах і обставинах. Од­нак, не мотиви визначають особистість, а навпаки: мотиви є такі, як особистість, як тип її суспільної спрямованості. Досить заміти­ти, що за наявності одного типу антисуспільної спрямованості осо­бистості, диференційованого, скажімо, за її змістом, наприклад, за ставленням до людей, або за стійкістю цієї спрямованості, приміром, меншою чи більшою, прояви спрямованості згаданого типу особистості можуть реалізовуватися за самими різно­манітними мотивами, межі яких у наведеній Ю. М. Антоняном «типології» навіть чітко не визначаються. Проте ці прояви й їх мо­тиви залишаються у межах того самого «свого» соціального типу. Пояснення цього феномену полягає у тому, що мотив, мотивація не належать до типових соціальних ознак, а є змінюваною кате-

 

* Дзеркало тижня. - 2002. - № 33 (408) від 31 серпня.

² Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні па початку XXI століття // її [форм.

бюлетень Координаційного бюро з проблем кримінології АПрНУ. — 2002. — № 5. — С 21.

¹ Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За рсд. І. М. Даныпипа. — С 74-75.

² Антонян Ю. М. Криминология. Избранные лекции. — С. 92.

Глава 6

Теорія особи злочинця

 

горією, що змінюється у межах певного соціального типу спрямо­ваності. Так, криміногенна мотивація у будь-яких її різновидах, як правило, є похідною від суспільно небезпечного типу особистості антисуспільної спрямованості та дуже рідко, як виняток, може ма­ти місце за асоціального чи антисоціального типів останньої. Нага­даємо, що за двох останніх антисуспільне ставлення не обов'яз­ково проявляється у діяльнісній формі, а за її наявності по більшості не зачіпає основи життєдіяльності суспільства. Посягання на останні є ознакою набуття спрямованістю суспільно небезпечного типу. Зміна типів спрямованості не залежить від мотивів діянь. Тому диференціація особи за мотивами діянь є її класифікацією, а не типологізацією.

Класифікація практично може проводитися за будь-якою озна­кою злочину, механізму або особи його вчинення. Так, злочинці можуть класифікуватися за будь-якою демографічною ознакою (стать, вік), ознакою їх формування, соціального розвитку (освіта, спеціальність, зайнятість працею, іншими справами), соціального статусу, ролі (рід занять, сімейний стан, житлові умови, належ­ність до соціальних груп), за безпосередніми ознаками спрямова­ності (потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, діяльнісні прояви). Підставою класифікації осіб, які вчинили злочини, можуть бути психофізіологічні особливості, показники фізичного або психіч­ного здоров'я, переважання індивідуальних психологічних рис (характеру, елементів вольової та емоційної сфер). Безперечно, класифікацію особи злочинця можна проводити за будь-якою кримінально-правовою ознакою, у тому числі за об'єктом та спосо­бом посягання, мотивом вчинення тощо. За кожною з названих ознак, що є підставою класифікації, осіб, які вчинили злочини, можна розподілити на відповідні групи (класи).

Класифікація злочинців допомагає дослідити їх відмінності, що дуже часто пов'язані із вчинюваними ними злочинами. Тому кла­сифікаційний поділ злочинців та основні відмінності виділених у такий спосіб їх груп доцільніше розглядати разом із криміно­логічною інформацією щодо окремих видів (категорій) злочинів та осіб, які їх вчиняють. Такий підхід реалізується у Книзі 2 Курсу.

Тут же доцільно більш предметно та конструктивно розглянути типологію особи злочинця, взявши до уваги попередні методо-

логічні положення щодо типологізації, відображення нею відмін­ностей у типовому та її особливе місце серед диференціацій, що іменуються класифікацією.

Слід відмітити, що проблема типології злочинців з'явилася у кримінології дуже давно, очевидно з тих пір, коли виникла потре­ба розмежувати їх за домінуванням чинників, що детермінують вчинення злочинів, обумовлюють їх тяжкість, повторюваність, суспільну шкоду, а звідси й — за заходами соціального захисту, які слід застосовувати до злочинців. Ці питання постали задовго до того, як у філософії та соціології (стосовно соціальних об'єктів пізнання) отримали розроблення та визначення категорії типово­го, типу, типологізації. Та й після цього знадобився певний час, щоб згадані категорії у їх філософському визначенні стали надбан­ням кримінологів. Здається для деяких з останніх потреба у цьому залишається актуальною і до сьогодні, про що свідчить вільне (насамперед від філософських методологічних настанов) пово­дження з термінами «тип», «типологія» та похідними від них.

Методологічно обґрунтований підхід у кримінології радянсько­го періоду до зазначених категорій фактично почався з публікації у 1974 р. монографії К. Є. Ігошева «Типология личности преступ­ника и мотивация преступного поведения»¹. Розгляд типологічно­го підходу у філософсько-метологічному контексті саме цим авто­ром очевидно був пов'язаний з тим, що його базовою освітою та першою науковою спеціальністю (за кандидатською дисертацією) була філософія. Вже за 10 років автори фундаментального «Курса советской криминологии» констатували традицію, згідно з якою в основу кримінологічної типології особи закладалися три групи оз­нак, що відображують: а) ступінь криміногенного викривлення особистісних характеристик; б) характер такого викривлення; в) соціальну генезу становлення особи на злочинному шляху². Тут же робився висновок щодо практичної неможливості створення певної «універсальної» типології, придатної на всі випадки життя, що обумовлювалося «крайньою різноманітністю можливих типо-

¹ Игошев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступного поведения. —
Горький, 1974.

² Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность и ее причины. Пре­
ступник. - М., 1985. - С. 294.

Глава 6

Теорія особи злочинця

 

логічних ознак та їх сполучень, а також неоднаковою значущістю цих ознак та сполучень для вирішення різних кримінологічних завдань»¹. Останнє пояснення щодо крайньої різноманітності та неоднакової значущості у кримінологічному відношенні типо­логічних ознак та їх сполучень наводило на думку, що автори цього твердження ще не повною мірою усвідомили філософсько-методологічну визначеність «типового», обмеженість його розуміння лише типовими ознаками, які на відміну від підстав класифікації не є такими вкрай різноманітними (відображення сутності) та у цьому відношенні досить сталі, у тому числі за їх вживання у кримінології.

Щодо створення конкретних типологій особи злочинця за на­званими вище трьома традиційними типологічними підставами, то за першою з них (за стійкістю криміногенного викривлення), як правило, не було суттєвих розбіжностей. Багаточисленні типології за цією підставою з тими чи іншими несуттєвими, у більшій мірі термінологічними варіаціями в основному повторювали типології, запропоновані у 30-х роках XX ст. М. І. Озерецьким щодо непов­нолітніх правопорушників (4 типи: випадкові; звичні; професіона­ли; стійкі)² та на початку 70-х років О. Б. Сахаровим (5 типів: випадкові; ситуаційні; нестійкі; злісні; особливо небезпечні)³.

Не з такою однозначністю складалися типології за другою тра­диційною підставою — характером виявлення криміногенності. Різноваріантність цих типологій обумовлювалася здебільшого різним розумінням категорії «характер» стосовно виявлення криміногенності. Одна група авторів вважала, що цей термін відо­бражує спрямованість (характер) злочину, за яким вбачався, в ос­новному, об'єкт протиправного посягання, тобто фактично це була кримінально-правова класифікація⁴. Друга численна група кримінологів зв'язувала характер криміногенного вияву з мотива­ми злочину і на цій підставі виділяли типи насильницького,

¹ Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность и ее причины. Пре­
ступник. - М., 1985. - С. 294.

² Озерецкий Н. И. Трудновоспитуемые дети. - М., 1932. — С. 20.
'•'Личность преступника. — М., 1975. — С. 50-54.

⁴ Лейкипа Н. С. Личность преступника и уголовная ответственность. — Л., 1968. — С. 6.

корисливого, насильницько-корисливого, необережного злочин­ця. Продуктивний підхід до цієї проблеми запропонували автори монографії «Личность преступника», які в основу розуміння характеру криміногенного вияву поклали критерії суб'єктивного ставлення особи до об'єкту посягання, а ставлення останньої, нага­даємо, є одним з основних показників спрямованості її особис­тості. За цим критерієм були виділені чотири типи осіб, які вчиня­ють злочини: перший — з негативно-зневажливим ставленням до особи людини, її важливих складових і благ: життя, здоров'я, честі, гідності, спокою тощо; другий — з ігноруванням права власності, принципу розподілу матеріальних благ; третій — з індивіду­алістичним ставленням до різних суспільних норм та настанов, до своїх обов'язків у суспільних відносинах; четвертий — майже те саме, але з легковажно-безвідповідальним ставленням, що веде до необережних злочинів¹.

Різноманітними пропонувалися типології і за типом соціально­го генезу (його стали іменувати «етіологічний критерій») станов­лення особи як злочинця. Знову таки різний підхід до типології за названою підставою обумовлювався різним розумінням кри­терію — тип соціального генезу. Дехто бачив за ним причини і умо­ви або фактори несприятливого формування особи, другі — харак­теристику мікросередовища та його криміногенних впливів, інші — механізм останніх або міру сталості цих впливів та обумов­лених ними злочинних проявів. Останні напрями активно розроб­ляла А. І. Долгова та керовані нею колективи, які вели при цьому пошук комплексного, інтегративного критерію типології особи злочинця, який мав би об'єднати названі вище три традиційні підстави її побудови. Зрештою вони дійшли висновку, що у зна­ченні останнього може бути визнаний характер кримінологічно значущої взаємодії особи із соціальним середовищем як у період вчи­нення злочину, так і у часі, що передував останньому². Цей підхід вів до створення типології не особи злочинця, а її взаємодії з мікросередовищем. Не будемо повторювати критичне ставлення до пропозицій щодо надання взаємодії згаданих об'єктів функції

¹ Лейкипа Н. С Зазнач, праця. — С 50-51.

² Долгова А. И. Теоретические посылки и общая характеристика результатов длящегося кри­
минологического изучения личности. — С. 29-32.

Глава 6

Теорія особи злочинця

 

спричинення злочину. Остання у її безпосередньому прояві за всіх умов належить індивідуально-психологічному комплексу особи, зокрема її спрямованості певного типу, про що докладно йшлося у главі 5 Курсу. Цей висновок підтверджується і тим, що типологія, яка була запропонована за результатами роботи даного колективу, за своєю сутністю фактично є повторенням типології особи зло­чинця за ступенем її криміногенного викривлення, що містилася у монографії «Особа злочинця» та інших працях О. Б. Сахарова. Читач може їх співставити сам, порівнявши останню (див. с 268) і ту, що запропонована нібито за новою підставою — характером взаємодії між особою і мікросередовищем, а саме — виділення типів випадкового злочинця і криміногенного (цей тип названий «криміногенною особистістю») та різновидів останнього: послідовно-криміногенного, ситуативно-криміногенного та ситуа­тивного¹. Своєрідною оцінкою новизни та принципового значення наведеної типології може бути висновок, зроблений з її приводу авторами «Курса советской криминологии», в якому вона була опублікована. З помітним песимізмом вони констатували, що «чисті» типи, виділені теоретично, зустрічаються рідко, частіше спостерігаються змішані, проміжні, яким властиві риси інших типів, але певні якості при цьому все-таки є переважаючими»². Наведене фактично означало визнання неспроможності створен­ня типології особи, яка вчиняє злочин. Думається, що іншого висновку й не можна було чекати за властивого авторам розуміння понять «тип» та «типологізація», яке мало чим відрізнялося від понять «групування» та «класифікація». Стан розгляду проблем цієї типології залишився у російській кримінології до останнього часу фактично незмінним.

В українській кримінології типологія злочинців (не їх особи або особистості) розглядалася, як правило, за традиційними зраз­ками, що містилися у наведених вище виданнях московських авто­рів³. Висловлювалася навіть думка, що «класифікація злочинців»

та «типологія злочинців» поняття рівнозначні, типологія є лише «більш глибокою» характеристикою, що можна створювати «скільки завгодно» типологічних груп, кожна з яких «буде мати свою кримінологічно значущу ознаку»¹.

Принципово відмінним, що ґрунтується на філософсько-мето­дологічному визначенні, є розуміння типового та типу в останній монографії Ю. М. Антоняна: «Типологія — метод наукового пі­знання, в основі якого лежить виокремлення систем об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу... типологія, на відміну від класифікації, не вимагає виокрем­лення всіх без винятку типів, що складають частини об'єкту пізнання... Найважливішою відмінністю класифікації від типо­логії є те, що перша дає опис об'єкта вивчення, а друга (поряд з іншими методами) — його пояснення, тобто дозволяє успішно виявити його природу, причини, закономірності зародження та розвиток, складати прогнози»².

Саме з подібним у принциповому відношенні розумінням по­нять типового, типу, типології та саме у прогностичних цілях автор Курсу ще на початку 80-х років XX ст. провів соціальну типо-логізацію особистості з метою виділення та визначення типових ознак особистості особи, від якої можна прогнозувати вчинення злочину, а також особи злочинця³. Ця типологія описана у § 2 гла­ви. Розглянемо, користуючись схемою соціальної типологізації особистості, процес набуття типових ознак особистості особою, стосовно якої ймовірно прогнозується вчинення злочину (перед-кримінальний тип), а також особою злочинця (див. схему 1).

 

¹ Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность и се причины. Пре­
ступник. — С. 302.

² Там само. — С. 304.

³ Курс кримінології. Загальна частина: Підруч.: У 2 кн. / За заг. ред. О. М. Джужи. — Кп. 1. —
С 102-103; Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За ред. І. М. Дапьшипа — С 74-76.

¹ Бандурка А. М.,ДавыденкоЛ. М. Преступность в Украине: причины и противодействие. —
С. 75-76.

² АнтоняиЮ.М. Криминология. Избранные лекции. — С. 91.

³ ЗакалюкА. П. Проблемы социальной типологии личности правонарушителя и преступни­
ка// Проблемы изучения личности правонарушителя. — С. 6-8.

Глава 6

Теорія особи злочинця

 

Схема № 1

Схема

типологізації та набуття типових ознак особистості

особою передкримінального типу та особою злочинця

Як видно зі схеми, особи типів, які нас цікавлять, а саме: стосов­но якої ймовірно можна прогнозувати вчинення злочину (перед-кримінальний тип) та яка вчинила злочин (тип особи злочинця) свою першу типову ознаку отримують у ретроспективі під час виділення серед інших членів суспільства за суспільною неприй­нятністю спрямованості їх особистості. Серед інших членів суспільства на першому рівні соціальної типологізації (за сут­ністю соціальної спрямованості особистості) вони належать до типу особи з суспільно неприйнятною особистістю.

Особи передкримінального типу та типу злочинця набувають (також при ретроспективному розгляді) додаткових типових ха­рактеристик суспільної неприйнятності (поділяються на підтипи останньої) під час диференціації її вияву спочатку за ознаками: сфери прояву, стійкості, інтенсивності, глибини. Зокрема під час поділу осіб суспільно неприйнятного типу спрямованості особи­стості залежно від суспільної значущості об'єкта спрямування виділяються його підтипи: асоціальний, антисоціальний та най­глибший суспільно небезпечний, який характеризується спрямуван­ням проти головних умов життєдіяльності суспільства. Особи передкримінального типу та типу злочинця належать, як правило,

 

Глава 6

до названого суспільно небезпечного підтипу суспільної неприй­нятності — це їх друга типова ознака, хоча під час спрямування не проти головних умов життєдіяльності суспільства або за відсут­ності дієвого вияву цього спрямування можуть належати й до антисуспільного або навіть асоціального підтипів суспільної неприйнятності спрямованості їх особистості. Крім згаданих типових характеристик, особи суспільно небезпечного підтипу суспільно неприйнятної спрямованості особистості залежно від прогнозування характеру ймовірного прояву суспільної небезпеч­ності саме на цій стадії ще лише прогностично поділяються на три підтипи, серед яких крім некримінального, виділяються перед-кримінальний та кримінальний. Типовими ознаками обох останніх є криміногенна орієнтація, а самого останнього — ще й кримінальна мотивація. Всі згадані типології (типи і підтипи) відображуються у разі типологізації особи суспільно неприйнятної спрямованості особистості на другому рівні за її відповідними ознаками і харак­тером ймовірного прояву суспільної небезпечності такої особис­тості.

Реальний вияв передкримінального типу та типу злочинця осо­ба отримує через відповідні діяльнісні прояви активності: пер­ший — через неправомірні діягіня з високою ймовірністю вчинення злочину, другий — після вчинення злочину. Названі діяльнісні про­яви є типовими ознаками: перша — особи передкримінального типу; друга — особи злочинця. Через повторне вчинення умисно­го злочину виділяється посткримінальний підтип суспільної не­безпечності особи та відповідно — особа злочинця-рецидивіста.

Раніше було зазначено, що додаткова типологізація спрямова­ності особистості суспільно неприйнятного типу проводиться за такою ознакою як сфера її вияву. Відповідно вибудовується типо­логія такої спрямованості особистості та осіб, які мають останню. Зазначена типологія зберігає своє значення і на третьому рівні соціальної типологізації особи, на якому серед інших виокрем­люється тип особи злочинця. Міра суспільної неприйнятності, а далі й суспільної небезпечності спрямованості особи злочинця залежить від суспільної значущості сфери суспільних відносин, у якій вона проявляється, та об'єктів цієї сфери, до яких вона спря­мовується. Характер спрямованості антисоціального та суспільно

Теорія особи злочинця

небезпечного її типів може виявлятися у негативному, принизли­вому, чи активно протидіючому, або легковажно-безвідповідально­му та іншому суспільно неприйнятному ставленні особи, у тому числі особи злочинця, до різних об'єктів, умов життєдіяльності суспільства. Такими об'єктами є: людська особа, яка складає головну цінність демократичного суспільства, та пов'язані з нею суспільні феномени і блага: життя, здоров'я, честь, гідність, особи­ста недоторканність, природні права людини і громадянина. Суспільно неприйнятна та небезпечна спрямованість особистості щодо будь-якого зі згаданих об'єктів виділяє один з типів особи злочинця у разі її типології за сферою та характером зазначеної спрямованості.

Інший різновид особи злочинця за цією типологією утворює її тип, що подібним неприйнятним і небезпечним чином ставиться до власності, недоторканність права на яку є також вищою цінністю цивілізованого суспільства. Наступні типи особи злочинця за цією типологією диференціюються через ставлення до таких сфер суспільних відносин, головних умов життєдіяльності суспільства як держава, її національна безпека; праця, що є основою існування та розвитку суспільства, людська культура, суспільні норми, прави­ла, настанови, передусім загальнообов'язкові, правові, екологічні, технологічні правила безпеки тощо. Слід підкреслити, що типологія за ознакою характера ставлення до зазначених об'єктів суспільних відносин сполучається з типологіями, побудованими за іншими ознаками: глибина, інтенсивність, стійкість суспільно неприйнятної спрямованості. Тобто вона може бути побудована відповідно до кож­ного типу особи злочинця, виділеного за названими підставами та у сполученні з ним. Таким чином, запропонована типологія може бу­ти визначена в якості універсальної щодо особи злочинця.

Як зазначалося вище, крім типології особи злочинця існує бага­то класифікацій останньої, що проводяться за будь-якою нетипо­вою ознакою самого злочину (вид, місце, час, спосіб, форма вчи­нення тощо) або його суб'єкта (стать, вік, освіта, соціальне становище, психофізіологічні властивості, психологічні та психічні якості, мотиви та ін.). Класифікацію особи злочинця до­цільно розглядати стосовно окремих видів злочинів, що міститься у Книзі 2 Курсу.

Глава 6

Рекомендована література

1. Игогиев К. Е. Типология личности преступника и мотивация преступно-

го поведения. — Горький, 1974.

2. Личность преступника. — М., 1975.

3. Теоретические проблемы учения о личности преступника: Сб. науч. тр. - М., 1979.

4. Закаток А. П. Проблемы социальной типологии личности правонару-

шителя и преступника / Проблемы изучения личности правонаруши­теля: Сб. науч. тр. — М., 1984.

5. Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуального

преступного поведения. — М., 1986.

6. Курс советской криминологии. Предмет. Методология. Преступность

и ее причины. Преступник. — М., 1985.

7. Кримінологія. Загальна та Особлива частини / За заг. ред. І. М. Дань-

шина. - X., 2003.

8. Антонян Ю. М. Криминология. Избранные лекции. — М., 2004.

9. Концепція розвитку кримінологічної науки в Україні на початку
XXI століття // Інформ. бюлетень Координаційного бюро з проблем
кримінології АПрНУ. - 2002. - № 5.

Глава 7 Умови та механізм злочинного прояву

§ 1. Поняття та структура механізму злочинного прояву

У попередніх главах зазначено, що злочинність у реальній дійсності має прояви у вигляді злочинних вчинків та злочинної діяльності. У кримінології їх часто називають терміном «злочинна поведінка», що надає їм нормативно-оціночного значення, як вже зазначалося у главі 4 під час розгляду проявів злочинності. У по­передніх главах вказувалося, що безпосередньою причиною зло­чинного прояву є сформовані у процесі соціалізації, зокрема в умовах мікросередовища, суспільно неприйнятні елементи індивідуальної свідомості, здебільшого її буденної психології, які знаходять вияв у формі криміногенних мотивів. Зазначалося також, що формування згаданих елементів та реалізація мотиву відбуваються за певних умов, за певним механізмом. Далі визна­чимо цей механізм та умови.

Насамперед, потрібно зазначити, що мова йде не про механізм вчинення злочину (його стадії, склад злочину, пов'язані з ним різновиди останнього), а про механізм злочинного прояву. У літе­ратурі в останньому розумінні здебільшого звично вживається терміносполучення «механізм злочинної поведінки», що перево­дить увагу з його внутрішніх закономірностей на їх зовнішню оцінку. У кримінології термін «прояв» (та й «поведінка»), на відміну від кримінально-правового терміна «діяння», охоплює не лише сам діяльнісний акт злочину, а й об'єктивні та суб'єктивні обставини, які передували йому, у тому числі обумовили виник­нення мотивів, визначення цілей, вибір засобів, прийняття рішен-

Глава 7

Умови та механізм злочинного прояву

 

ня вчинити злочин, процес реалізації цього рішення. Усі названі обставини не охоплюються кримінально-правовим поняттям «склад злочину». Вони виходять за його межі, утворюють кримі­нологічне поняття «злочинний прояв», що включає як формуван­ня криміногенних мотивів і злочинного наміру, так і його здійснення.

Важливою частиною розкриття змісту та структури процесу злочинного прояву є вивчення та визначення його механізму. Толовним змістом поняття останнього є зв'язок і взаємодія зовнішніх детермінантів об'єктивної дійсності та внутрішніх, психічних процесів і станів особи, що детермінують криміногенні мотиви і рішення вчинити злочин, спрямовують та контролюють виконання цього рішення. Механізм злочинного прояву охоплює ряд складових елементів, які мають динамічний характер та взаємодіють між собою. Зміст цього механізму та функції окремих його елементів визначаються наступним чином: «пере­роблення особою впливів зовнішнього середовища на основі соціальної та генетичної інформації, формування ставлення до діяльності та діяльність, яка визначається психологічними проце­сами і заборонена кримінальним законом»¹.