Злочини у сфері службової діяльності

 

1. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ці положення Конституції поширюються на всіх без винятку службових осіб, незалежно від того, чи є вони представниками за­конодавчої, виконавчої або судової гілок влади, виконують свої службові обов'язки у державному чи громадському апараті, в органах місцевого само­врядування або на окремих підприємствах, в установах і організаціях. Не має також значення службове становище особи (звання, ранг, чин, кваліфікаційний клас), відомча чи галузева належність органу, сфера його діяльності, характер та обсяг повноважень або форма власності, на підставі якої створені та функціонують підприємства, установи і організації. Вико­нання службовими особами своїх службових функцій на підставі, в межах і у порядку, передбачених Конституцією, законами та іншими нормативними актами, забезпечує нормальну діяльність державного і громадського апара­ту, а також апарату управління підприємств, установ і організацій.

2. У розділі XVII Особливої частини КК України «Злочини у сфері службової діяльності» встановлена кримінальна відповідальність за діяння, суспільна небезпечність яких полягає у заподіянні шкоди відносинам, що за­безпечують нормальну діяльність державного та громадського апарату, а та­кож апарату управління підприємств, установ та організацій.

3. Діяння, відповідальність за які встановлена в зазначеному розділі Особливої частини КК, можуть бути віднесені до числа так званих загаль­них видів злочинів, вчинюваних у сфері службової діяльності (далі — служ­бові злочини), оскільки кожне з них посягає на суспільні відносини, що за-•безпечують нормальну службову діяльність в окремих ланках державного чи громадського апарату, а також апарату управління окремих підприємств, ус­танов та організацій незалежно від їх галузевої та відомчої належності, сфе­ри діяльності, обсягу повноважень чи форми власності. У той же час у Кримінальному кодексі досить багато норм, що встановлюють відпові­дальність за так звані спеціальні види службових злочинів, вчинення яких та­кож обумовлене службовим становищем суб'єкта, однак при їх здійсненні основним безпосереднім об'єктом є інші суспільні відносини. Залежно від сфери цих суспільних відносин вчинене особою діяння визнається злочином проти основ національної безпеки (ч. З ст. 109 КК); життя та здоров'я (ст. 132 КК), волі та гідності особи (ч. 2 ст. 149 КК), її виборчих, трудових та інших прав і свобод (ст. 159, ч. 2 ст. 161, ч. 2 ст. 162, ч. 1 ст. 173 КК); власності (ч. 2 ст. 191 КК); господарської діяльності (ч. З ст. 206, ст. 210, ст. 227 КК); довкілля (ст. 238 КК); громадської безпеки (ч. 2 ст. 262 КК), безпеки виробництва (ст. 271 КК), руху та експлуатації транспорту (статті 284, 287 КК); громадського порядку та моральності (ч. З ст. 298 КК); здоров'я населення (ч. 2 ст. 308 КК); авторитету органів влади та місцевого самоврядування (ст. 351 КК); інтересів правосуддя (статті 371, 373, 375 КК); порядку несення військової служби (статті 423, 424, 425, 426 КК). Кваліфікація таких діянь ще й за статтями, які передбачені у розділі XVII, можлива лише за наявності сукупності загальних та спеціальних видів служ­бових злочинів (див. коментар до ст. 33 КК).

4. Об'єктивна сторона службових злочинів характеризується такими оз­наками: зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) та службова недбалість (ст. 367 КК) можуть бути вчинені як шляхом дії, так і бездіяльності. Інші злочини (статті 365, 366, 368, 369 та 370 КК) вчиняють­ся тільки шляхом активної поведінки — дії. Однак для всіх службових зло­чинів (за винятком давання хабара) характерним є наявність безпосереднь­ого зв'язку між вчиненим особою діянням та посадою, яку вона обіймає, чи службовою діяльністю, яку здійснює. Отже, суспільне небезпечне діяння у цих випадках завжди обумовлене службовим становищем суб'єкта, який вчи­няє злочин: а) або шляхом використання службового становища, діючи у межах своїх повноважень; б) або внаслідок виходу за межі прав та повнова­жень, наданих йому за посадою чи у зв'язку із службовою діяльністю, яку він здійснює; в) або внаслідок невиконання чи неналежного виконання по­кладених на нього службових обов'язків. При цьому діяння, що утворює об'єктивну сторону будь-якого службового злочину, вчиняється всупереч інтересам служби, тобто є незаконним і таким, що суперечить тим цілям і завданням, заради досягнення яких функціонує апарат управління відповідних організацій і для рішення яких службові особи цього апарату наділяються певними повноваженнями.

Обумовленість діяння службовим становищем суб'єкта та вчинення його всупереч інтересам служби є обов'язковою ознакою, що характеризує об'єк­тивну сторону злочину, вчинюваного у сфері службової діяльності.

5. Службове підроблення (ч. 1 ст. 366 КК), одержання (ст. 368 КК), да­вання (ст. 369 КК) та провокація (ст. 370 КК) хабара відносяться до зло­чинів з формальним складом, об'єктивна сторона яких вичерпується лише вчиненням суспільне небезпечного діяння. Інші діяння, передбачені у розділі XVII, є злочинами з матеріальним складом, об'єктивна сторона яких включає в себе не тільки суспільне небезпечне діяння, але й певні наслідки.

6. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони злочинів, передбачених ча­стинами першими статей 364, 365 та 367 КК, є настання суспільне небезпеч­них наслідків у вигляді заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадсь­ким інтересам, інтересам юридичних осіб.

7. Істотна шкода може виявлятися у заподіянні: а) матеріальних (майно­вих) збитків; б) нематеріальної (фізичної, моральної тощо) шкоди; в) ма­теріального збитку у сполученні з наслідками нематеріального характеру.

8. Згідно з п. З примітки до ст. 364 КК, коли шкода полягає в заподіянні матеріальних збитків, то вона визнається істотною лише за умови, якщо сума таких збитків у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. При цьому матеріальний збиток: а) може бути реальніш і в цьому випадку полягає у заподіянні прямих майнових збитків (наприклад, коли винний незаконно використовує транспортні засоби підприємства в особистих цілях, що призводить до їх амортизації та втрат пально-мастиль­них матеріалів); б) може виражатися в так званій упущеній вигоді — неодер-жаних доходах (наприклад, коли винний віддає незаконний наказ про ско­рочення випуску продукції, що призводить до зменшення прибутку підприємства); в) може являти собою сполучення реального матеріального збитку та упущеної вигоди (наприклад, коли той же незаконний наказ про скорочення випуску продукції супроводжується розпорядженням про розу­комплектування цінного виробничого обладнання, на якому ця продукція виготовлялася). У всіх зазначених випадках загальна сума матерільних збитків повинна в сто і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян, встановлений законодавством України на мо­мент вчинення злочину.

9. Питання про те, чи є шкода істотною, якщо вона полягає у заподіянні суспільне небезпечних наслідків нематеріального (фізичного, морального) характеру вирішується органами досудового слідства та судом у кожному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. При вирішенні цього питання необхідно враховувати ступінь негативного впли­ву протиправного діяння на нормальну діяльність органів влади та уп­равління, роботу підприємств, установ та організацій, характер завданої ним нематеріальної шкоди, кількість потерпілих громадян, тяжкість заподіяної ним фізичної, моральної шкоди тощо.

10. Судова практика визнає істотною таку шкоду, яка полягає в обме­женні основних конституційних (виборчих, трудових, житлових) прав і свобод особи, у підриві престижу та авторитету органів державної влади та місцевого самоврядування, у порушенні громадської безпеки та гро­мадського порядку, у створенні обстановки та умов, що утруднюють підприємствам, установам та організаціям виконання їх основних функцій, тощо (Збірник... — С. 248). Істотною практика визнає і шкоду, що настає у разі використання службовою особою свого службового ста­новища для: а) сприяння чи потурання вчиненню злочину іншими особа­ми; б) вчинення поряд зі службовим, іншого злочину; в) приховування злочину, раніше вчиненого нею самою чи іншими особами. Шкода також є істотною, якщо внаслідок порушення службовою особою своїх службо­вих обов'язків злочин вчиняється іншими особами (наприклад, внаслідок недбалості керівника, підлеглі йому особи незаконно заволодівають май­ном підприємства).

11. Якщо матеріальний збиток поєднується із заподіянням наслідків не­матеріального характеру, то шкода може бути істотною навіть за умови, якщо сума матеріального збитку сама по собі не перевищує ста неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян. Однак і матеріальний збиток, і су­путні йому наслідки нематеріального характеру можуть оцінюватися як за­подіяння злочином істотної шкоди лише за умови, якщо ці наслідки вра­ховуються в цілому, у їх нерозривній єдності, а не окремо (ізольовано) один від одного. У таких ситуаціях дуже важливо обґрунтувати та мотивувати у вироку думку суду про те, за якими ознаками і з урахуванням яких обставин він дійшов висновку, що заподіяна злочином шкода є дійсно істотною.

12. Заподіяння істотної шкоди служить одним із критеріїв відмежування службових злочинів від дисциплінарних (службових) проступків. Якщо істотна шкода як результат відповідних порушень за службою свідчить (за інших необхідних умов) про наявність такого злочину, то її відсутність дає підстави розглядати вчинене або як незакінчений службовий злочин (за на­явності прямого умислу на заподіяння такої шкоди), або як дисциплінарний проступок. Так, за справою 3., обвинуваченого у службовому зловживанні за порушення проектно-кошторисної та фінансової дисципліни, судом було зазначено, що у випадку відсутності істотної шкоди дії службової особи не можуть кваліфікуватися як зловживання службовим становищем і у зв'язку з цим порушення, допущені 3., можуть розглядатися лише як службовий проступок (Практика... — С. 153—154).

13. У чотирьох статтях (ч. 2 ст. 364, ч. З ст. 365, ч. 2 ст. 366 та ч. 2 ст. 367 КК) як на кваліфікуючу ознаку, що обтяжує відповідальність, вказа­но на настання тяжких наслідків. Використані в законі поняття «істотна шкода» та «тяжкі наслідки» мають однакову юридичну природу, оскільки збігаються за своїм змістом та характером. Однак вони відрізняються одне від одного за ступенем тяжкості — за обсягом заподіяної злочином шкоди. Тяжкі наслідки також можуть виявлятися у заподіянні злочином як ма­теріальних збитків, так і нематеріальної шкоди.

14. Якщо тяжкі наслідки полягають у заподіянні матеріальних збитків (у вигляді прямих реальних збитків чи упущеної вигоди), то згідно з п. 4 примітки до ст. 364 КК сума таких збитків повинна у двісті п'ятдесят і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян, встановлений законодавством України на момент вчинення особою злочину (див. п. 8 коментарю до Розділу XVII).

15. Тяжкими судова практика визнає і такі наслідки службових злочинів, як великі аварії, що призвели до загибелі людей, тривала зупинка транспор­ту або виробничих процесів, дезорганізація діяльності органів влади чи місцевого самоврядування, розвал роботи підприємств, який призвів до їх банкрутства, зрив виконання важливих державних замовлень, заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній людині, приховування службовою особою тяжких чи особливо тяжких злочинів тощо (Збірник... — С. 249-250).

16. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони службових злочинів з ма­теріальним складом є причинний зв'язок між допущеним службовою особою порушенням службових обов'язків та наслідками, що внаслідок цього наста­ли (Практика... — С. 159—160). Для її наявності необхідно встановити, які службові обов'язки, покладені на службову особу, були нею порушені; чи пе­редувало це порушення настанню істотної шкоди або тяжких наслідків; чи створювало воно реальну можливість заподіяння цих наслідків; чи виявило­ся необхідною умовою їх настання і чи викликало з неминучістю їх настан­ня у даному конкретному випадку.

17. Суб'єктивна сторона службових злочинів може виявлятися як в умисній, так і в необережній формах вини. Вина у таких злочинах із формальним складом, як службове підроблення без кваліфікуючих ознак (ч. 1 ст. 366 КК), одержання (ст. 368 КК), давання (ст. 369 КК) та провокація (ст. 370 КК) хабара можлива тільки у формі прямого умислу.

18. У злочинах із матеріальним складом, передбачених статтями 364, 365, ч. 2 ст. 366 та ст. 367 КК, вина визначається психічним ставленням винно­го до самого діяння та наслідків, що настали внаслідок його вчинення. У трьох із цих злочинів діяння може бути вчинене тільки умисно, оскільки у ст. 364 КК вказується на умисне використання службового становища;

у ст. 365 КК — на умисне вчинення дій, які явно, тобто очевидно для всіх і перш за все для самого винного, виходять за межі наданих повноважень; а у ч. 2 ст. 366 КК — на завгдомо неправдивий характер відомостей, що вно­сяться службовою особою до офіційних документів. При вчиненні недба­лості (ст. 367 КК) діяння може бути як умисним (наприклад, коли винний свідомо не виконує покладені на нього службові обов'язки), так і необереж­ним (наприклад, коли винний неналежним чином виконує службові обов'яз­ки внаслідок невірної оцінки тієї ситуації, що склалася). Психічне ставлен­ня службової особи до наслідків вчиненого нею службового злочину може характеризуватися як умисною, так і необережною формами вини. Для ок­ремих із службових злочинів (статті 364, 368 та 370 КК) обов'язковою оз­накою суб'єктивної сторони є відповідні мотиви та цілі.

19. Суб'єктом службових злочинів, крім давання хабара (ст. 369 КК), може бути тільки службова особа. Отже, особа, яка вчиняє такий злочин, є спеціальним суб'єктом. Згідно з п. 1 примітки до ст. 364 КК до числа службових закон відносить чотири категорії осіб, які постійно чи тимчасо­во: а) здійснюють функції представників влади; б) обіймають на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов'язків;

в) обіймають у тих же організаціях посади, пов'язані з виконанням адміністративно-господарських обов'язків; г) виконують зазначені обов'яз­ки за спеціальним повноваженням.

20. До представників влади закон відносить перш за все працівників дер­жавних органів та їх апарату, наділених правом у межах своєї компетенції пред'являти вимоги, а також приймати рішення, обов'язкові для виконання юридичними та фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості. Отже, представник влади це, як правило, працівник, який пере­буває на службі у державних органах, діє від їх імені та за їх дорученням і у межах своєї компетенції здійснює функції цих органів. Зазначені особи наділяються владними повноваженнями, що знаходить своє вираження у пред'явленні вимог та прийнятті рішень, обов'язкових до виконання юри­дичними чи фізичними особами, незалежно від їх підвідомчості чи підлег­лості, а іноді й у застосуванні примусових заходів впливу, які забезпечують виконання цих вимог та відповідальність осіб, які ухиляються від їх вико­нання. До них відносяться, зокрема, народні депутати України, депутати місцевих рад, керівники державних адміністрацій та органів місцевого само­врядування, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад Служби безпеки, працівники кримінальної та податкової міліції, державні інспектори та кон­тролери, лісничі, військові коменданти та начальники гарнізонів, військові патрулі, вартові на посту та інші військовослужбовці при виконанні ними обов'язків з охорони громадського порядку, у тому числі й військовослуж­бовці конвойної служби та охорони місць позбавлення волі та ін.

21. Закон пов'язує визнання особи представником влади не з посадою, яку вона обіймає, а з наявністю в нього владних повноважень. Тому пред­ставником влади може бути й рядовий працівник державного апарату (на­приклад, міліціонер чи військовослужбовець за званням рядового, який вхо­дить до складу військового патруля) або навіть представник громадського формування (наприклад, громадський інспектор рибоохорони, громадський контролер товариства із захисту прав споживачів чи член громадського фор­мування з охорони громадського порядку при виконанні ними обов'язків, покладених на них цими організаціями) (Рішення... — 2002. — С. 109—112).

22. Під організаційно-розпорядчими обов'язками слід розуміти функції щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників (підбір та розстановка кадрів, планування роботи, організація праці, забезпечення тру­дової дисципліни тощо) на підприємствах, в установах чи організаціях неза­лежно від форми власності. Такі функції здійснюють, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колек­тивних або приватних підприємств, установ та організацій, громадських об'єднань громадян (директор державного чи приватного підприємства, пре­зидент фірми, голова правління акціонерного товариства тощо), їх заступни­ки, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділа­ми, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, що керують ділянка­ми робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо). Характерною ознакою ви­конання особою організаційно-розпорядчих обов'язків є наявність у нього у підлеглості інших осіб та здійснення керівництва їх виробничою, про­фесійною та іншою діяльністю.

23. Адміністративно-господарські обов'язки включають у себе функції з управління або розпорядження державним, колективним чи приватним май­ном, що виявляється у встановленні порядку його зберігання, переробки, ре­алізації, забезпеченні контролю за цими операціями тощо. Такі повноважен­ня у тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, поста­чальних, фінансових відділів та служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відо­мчих ревізорів та контролерів тощо. Отже, для визнання особи службовою у зв'язку з виконанням нею адміністративно-господарських обов'язків недо­статньо лише тієї умови, що державне, колективне чи приватне майно було ввірене винному під матеріальну відповідальність. Для цього необхідно встановити, що винний був наділений певними повноваженнями з уп­равління чи розпорядження цим майном або здійснював контроль за вико­нанням цих операцій іншими особами.

24. Особа визнається службовою не тільки тоді, коли вона здійснює відповідні функції чи певні обов'язки постійно, але і тоді, коли вона виконує їх тимчасово чи за спеціальним повноваженням (дорученням), однак лише за умови, якщо зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом чи службовою особою у встановленому законом порядку. Тому обіймання особою певної посади або доручення тимчасово виконувати служ­бові обов'язки повинне бути належним чином оформлено відповідним (усним чи письмовим) рішенням: постановою, розпорядженням, наказом, прото­колом, довіреністю тощо (Рішення... — 1999. — С. 101—102). Для визнання службовою особи, яка є членом громадської організації або якого-небудь іншого об'єднання громадян, громадське формування, представником якого вона є, повинне бути обов'язково зареєстроване у встановленому законом по­рядку в органах державної влади чи місцевого самоврядування. Тільки після цього об'єднання набуває відповідного юридичного статусу, а його представ­ники можуть бути визнані службовими особами. Недотримання цієї вимоги виключає можливість визнання особи службовою. Для визнання особи служ­бовою не має також значення, чи обіймає вона відповідну посаду за призна­ченням або внаслідок виборів, чи одержує за виконання службових обов'язків винагороду або здійснює їх на громадських засадах. Вирішення питання про визнання особи суб'єктом службового злочину припускає ре­тельне вивчення органами досудового слідства та судом тих нормативних актів, відомчих наказів, розпоряджень, інструкцій, статутів, положень та інших документів, що дозволяють визначити коло службових обов'язків вин­ного, характер та обсяг тих повноважень, якими він наділений у зв'язку з обійманням певної посади чи здійсненням відповідної діяльності.

25. Не є службовими особами і, отже, суб'єктами службових злочинів, ті працівники підприємств, установ та організацій, які виконують суто про­фесійні (адвокат, лікар, педагог тощо), виробничі (водій, провідник вагона то­що) чи технічні (друкарка, вантажник, сторож тощо) функції. Верховний Суд України не визнав винним в одержанні хабара завідуючого хірургічним відділенням районної лікарні С., який хоча й одержував винагороду від хво­рих, однак не у зв'язку з виконанням функцій службової особи (зав. відділен­ням лікарні), а як лікар-хірург за якісне проведення операцій, тобто за вико­нання ним своїх професійних обов'язків (Практика... — С. 163). У той же час слід враховувати, що якщо поряд із професійними (виробничими, технічними) функціями, зазначені працівники виконують і організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки і у зв'язку з їх здійсненням вчиняють злочин, то вони можуть бути визнані службовими особами і нести відповідальність за службові злочини (абз. 6 п. 1 постанови ПВСУ від 26 квітня 2002 р. «Про судову практику у справах про хабарництво» (ВВСУ. — 2002. — № 3. — С. 9—16 вкладки). Наприклад, лікар, який зловживає своїми повноваженнями при видачі листків непрацездатності, або викладач, який ви­ставляє позитивні оцінки на іспитах за незаконну винагороду, здійснюють юридичне значущі дії, здатні породжувати, змінювати чи припиняти певні пра­вовідносини, що дозволяє визнати вчинені ними дії виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків, а осіб, які їх здійснюють — службовими. Судова практика розділяє цю позицію.

Так, Верховний Суд України визнав правильним засудження за одержання ха­бара лікаря-уролога К., який одержав незаконну винагороду за падання листка тим­часової непрацездатності, тобто за вчинення дій, які тягнуть за собою певні правові наслідки і тим самим свідчать про наявність на боці лікаря повноважень ор­ганізаційно-розпорядчого характеру (Рішення... — 2001. — С. 117—118).

Суб'єктом службового злочину був визнаний і викладач інституту 3., який, приймаючи поточний сесійний іспит, одержав від студентів незаконну винагороду за виставлення ним позитивних оцінок, що впливало на вирішення питання про призначення стипендії, переведення на наступний курс, відрахування з інституту тощо (Рішення... - 1999. - С. 100-101).

26. Визнання особи службовою не залежить від форми власності, на ос­нові якої створена та функціонує та організація, у якій особа здійснює функції, зазначені у п. 1 примітки до ст. 364 КК. Тому важливе значення має і питання про визнання суб'єктом службового злочину громадянина — суб'єкта підприємницької діяльності. При вирішенні цього питання не­обхідно виходити з такого. По-перше, сам по собі факт реєстрації особи як суб'єкта підприємницької діяльності або одержання нею дозволу (ліцензії) на право зайняття певними видами такої діяльності ще не перетворює гро­мадянина у службову особу, оскільки лише свідчить про придбання такою особою права на зайняття відповідними видами професійної, виробничої, господарської та іншої діяльності. По-друге, службовою не може бути виз­нана і особа, яка керує виключно сама собою або управляє тільки своїм вла­сним майном. Тому службовою особою, яка виконує організаційно-розпо­рядчі обов'язки, підприємець може бути визнаний лише тоді, коли він стає керівником трудового колективу тих найманих робітників, які на умовах ук­ладеного з ними трудового договору сприяють йому у здійсненні підприємницької діяльності. Що стосується адміністративно-господарських обов'язків, то підприємець може виконувати їх тоді, коли здійснює функції з управління чи розпорядження або тим майном, яке належить іншим фізич­ним чи юридичним особам, або тим належним йому майном, яке вноситься (пайовий внесок) у статутний фонд створюваного підприємцем разом з іншими особами підприємства (організації) і тим самим стає спільною власністю, розпоряджатися якою чи контролювати операції з якою одно­осібне він вже не має права і може управляти нею лише за згодою з інши­ми особами, які спільно з ним здійснюють підприємницьку діяльність.

27. У статті 26 Конституції України закріплено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користують­ся тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України. У розвиток цього конституційного припису у п. 2, примітки до ст. 364 КК встановлено, що службовими особами також визна- 1 ються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені у п. 1 цієї примітки.

28. Військові службові особи за вчинення службових злочинів, що посягають на встановлений порядок несення військової служби, несуть відповідальність за статтями 423-426' КК (ВВСУ. - 2002. - № 2. - С. 21-24).

29. При вчиненні службового злочину у співучасті його виконавцем може бути тільки службова особа, а організатором, підбурювачем чи пособником можуть виступати і приватні особи. Суб'єктом давання хабара (ст. 369 КК) можуть бути як службові, так і приватні особи. При одержанні хабара за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 368 КК) учасниками та­кої групи можуть бути лише службові особи, однак при вчиненні злочину вони можуть діяти або як його співвиконавці, або являти собою групу осіб, які діють при вчиненні цього злочину з розподілом ролей (див. коментар до ч. 2 ст. 28 та ч. 2 ст. 368 КК).

Якщо діяння службової особи, пов'язане з використанням службово­го становища чи порушенням службових обов'язків, вчиняється за наявності умов, що виключають злочинність цього діяння (статті 36—43 КК), відпові­дальність за службовий злочин виключається.