Розділ 1. Андрагогіка в системі сучасного людинознавства

1.1. Освіта в житті сучасного суспільства

Сучасний світ переживає докорінну зміну підходів до освіти та до соціокультурної політики в цілому. Це зумовлено переорієнтацією самого суспільного розвитку на розвиток людини, її особистісних та культурних якостей. Саме для початку ХХІ століття є характерним зростання розуміння того, що тільки людина є одночасно початком і кінцевою метою будь-якого проекту соціального розвитку. Ці зміни в суспільній свідомості, у ставленні суспільства до освітньої сфери викликали появу нової парадигми освіти.

Концептуальні основи нової парадигми освіти визначені в Декларації прав людини, де відзначається, що освіта має бути спрямована на всебічний розвиток людини. У зарубіжній та вітчизняній науковій літературі виділяють такі альтернативні ціннісні уявлення про призначення освіти, як:

- освіта для духовної дисципліни – для розвитку духовних сил, здібностей, умінь, які дозволяли б долати життєві перешкоди;

- освіта для характеру — формування морально відповідальних і соціальнопристосованих індивідів;

- освіта для життя – розвиток утилітарних умінь і навичок;

- освіта для особистого зростання;

- освіта для особистого задоволення;

- освіта для естетичного розвитку.

Ціннісна і соціокультурна значущість освіти в тому і полягає, щоб допомогти людині стати людиною, тобто допомогти їй “вийти із простору предметів у простір діяльності і життєвого значення” (В.П. Зінченко)

Що ж характеризує нову парадигму освіти, чи можна дати їй якесь універсальне визначення? Якщо проаналізувати основні підходи, що лежать в основі сучасної педагогічної практики, то таких визначень можна навести багато. Це “уніфікована освіта”, “інтегрована освіта”, “глобальна освіта” тощо.

Найбільш універсальним визначенням освіти, що відображає зміну її функцій у сучасному світі, є визначення освіти як “цілісного феномену”. Саме такою має бути освіта ХХІ століття: вона повинна базуватися на “новому холізмі”, тобто цілісності, вищому синтезі наукового гуманізму, розвитку в особистості розуму, творчих здібностей, духу соціальної відповідальності, балансі інтелектуальних і фізіологічних компонентів індивіда.[1]

Таке розуміння освіти дозволяє ставити перед нею нові завдання, а саме – вона має сприяти всебічному розвитку особистості, формуванню її світоглядної культури, індивідуального досвіду, інтуїції і творчості, вихованню соціальної та екологічної відповідальності, глобальної свідомості.

Нова парадигма освіти, яка використовується останнім часом, спричиняє зміну соціальних функцій освіти. Освіта з периферії суспільного життя все більше і більше переміщається в центр сучасної цивілізації. Раніше вона виконувала вузькопрограматичні завдання в найрізноманітніших галузях практичної життєдіяльності, а саме забезпечувала життєдіяльність і професійну підготовку молоді до самостійного життя, вирішувала найрізноманітніші питання модернізації промисловості, створення ефективної системи управління тощо. На початку ж ХХІ століття освіта набуває нових функцій у суспільстві. Вона перетворюється у глобальний фактор розвитку людства, один із найважливіших чинників розвитку цивілізації.

Навіть розуміння того, що освіта є найбільш ефективною галуззю вкладення капіталів та інтелектуально-трудових зусиль, – уже минулий етап у розумінні місця і функцій освіти в житті соціуму. Антропоекономіка, хоча вона й зорієнтована на людину, все ж не виходить за рамки прагматичного розуміння функцій освіти. При такому підході до розуміння освіти вона перестає бути зорієнтованою на розвиток особистості, її творчих здібностей, ототожнюється лише з набуттям досвіду, спрямовується на вирішення утилітарних потреб індивіда.

Усвідомлення зростання ваги етичного елементу в житті суспільства перед потребою вирішення проблем, пов’язаних з науково-технічним прогресом, привело до більш тісного зв’язку освіти з культурою, розвитком культурних цінностей сучасного світу.

Освіта як процес становлення особистості в її тісному поєднанні з культурними цінностями надає людському існуванню особливої значущісті. Тому освіта має стати фактором розвитку культури, чинником наповнення суспільного прогресу культурними цінностями. В цьому плані цікавим є підхід до розуміння освіти як діалогу культур, що дозволяє по-новому подивитись на зміст навчання, сам навчальний процес, на такі традиційні постаті в ньому, як учень і вчитель.

Саме в діалозі культур проявляє себе нова сутність освіти, коли цілісність останньої може бути зрозуміла як об’єднання реалій сучасного світу та єднання культур, оскільки є очевидним, що жодна з культур одна не може дати відповіді на всі ті питання і проблеми, що постають перед людством, молодим поколінням, яке приходить у життя. Звичайно ж, залежно від соціокультурних контекстів міняються і завдання освіти. Однак у різних історичних та соціально-культурних умовах за освітою залишається найголовніше завдання – вплив на формування нових світоглядних орієнтацій та ціннісних реалій молоді.

Слід зазначити, що у світовій педагогічній практиці змінюються не тільки функції освіти, її стратегічні завдання, а також і система цінностей, які вона покликана сформувати. Старі цінності –панування матеріальних інтересів, споживацькі орієнтації, розуміння роботи як засобу виживання, агресія і конкуренція, прагнення до панування як основного принципу відносин між людьми, захоплення новітніми технологіями, гігантизм та центризм – не можуть вже задовольняти особистісні потреби та державні інтереси: вони заперечуються цивілізацією.

Освіта покликана сформувати нові цінності, до яких належать духовність, солідарність і консолідація людей, єднання їх з природою, розуміння роботи як процесу, що приносить насолоду. Таке зростання ролі освіти в суспільній життєдіяльності, переосмислення її місця і функції дозволило передовим державам західного світу перейти до вирішення таких проблем, як створення “освітнього простору”, запровадження його у всій галузі суспільного життя, організації так званого “освітнього континууму”, що дозволяє зробити висновок про перетворення цих країн в “освітні суспільства”.

Створення “освітнього суспільства” можна віднести до найбільш реформаторських здобутків ХХ століття. Його особливість полягає в тому, що освіта створює своєрідну “освітню канву” суспільного життя, наскрізний освітній контур, що охоплює всі соціальні системи, країни.

Процеси реформування освіти в Україні знаходяться в руслі світових тенденцій їх розвитку. Хоча слід підкреслити, що у суспільній свідомості ще відсутня одностайність щодо питання, чи потрібно реформувати освіту, про що свідчить надто полярний діапазон оцінок її сучасного стану: від твердження про “кризу в освіті” до заклику “зберегти вагомі здобутки у цій галузі”. Така ситуація свідчить лише про неготовність суспільства до сприйняття реформаторських ідей. Однак може статися, що наша держава на порозі третього тисячоліття “проспить”, як це було не одного разу в минулому, одне з великих зрушень ХХ століття – формування “освітнього суспільства”, створення “освітнього контуру”, що пронизує всі сфери суспільної життєдіяльності, побудову якого вже розпочали передові країни сучасного світу.[2]

Тому реформа освіти в Україні – це не мода сьогоднішнього дня, а нагальна потреба у виході молодої держави на магістральний шлях загальноцивілізаційного поступу.

Реформа освіти в Україні спрямована на вирішення цілого ряду завдань: побудови нової моделі освіти, яка б відповідала реаліям посттоталітарного суспільства, була національно зорієнтованою за сутністю і змістом, інтегрована з глобальними реформаційними процесами, що відбуваються у світі.

При всій різноманітності концептуальних поглядів можна виділити чотири аспекти в осмисленні освіти: освіта як суспільна й особистісна цінність; освіта як система різних освітніх закладів; освіта як процес; освіта як результат.

Освіта як каталізатор соціальної мобільності особистості змінила свій статус у житті суспільства й окремої особистості не стільки здійснюючи багатогранну підготовку до життя, скільки на основі осмислення свого досвіду, своєї Я-концепції, забезпечуючи можливість особистого становлення, гармонізації своєї антропосфери. Еволюція освіти йде шляхом “вивільнення” людини в силу і в міру того, як особистість стає не об’єктом, а суб’єктом учіння, істинним, реальним, рівноправним іншому суб’єкту – вчителеві, тобто освіта стає новою соціокультурною технологією, яку нічим замінити не можна.

На динаміці уявлень про роль освіти в соціумі і в життєдіяльності людини базується ідея освіти для дорослих.

1.2. Становлення і шляхи розвитку андрагогіки

 

Освіта дорослих, яка досягла значних масштабів як за рубежем, так і в Україні, наочно демонструє ефективність використання теорії навчання дітей і підлітків при організації навчання дорослих.

Створенням і розвитком принципів навчання дорослих займається андрагогіка. Це нова галузь знань про людину, одна із наук про освіту, що формуються. Її поява підготовлена і зумовлена всім ходом розвитку освіти, а також логікою розвитку теорії освіти.

Андрагогіка (від гр. аner andros – “доросла людина”, “зрілий чоловік”, ago – “веду”) — теорія навчання дорослих, яка вивчає специфічні закономірності засвоєння знань і вмінь дорослим суб’єктом у процесі навчальної діяльності, а також особливості керівництва останнього з боку професійного педагога.

Вперше (1833 р.) поняття “андрагогіка” використав німецький історик освіти Олександр Капп для позначення науки, яка займається проблемами освіти дорослих. Тоді воно не набуло помітного поширення і навіть викликало сумніви в правомірності існування. Наприклад, відомий німецький педагог І. Гербарт (1776 – 1841) вбачав у ньому небезпеку “узаконення вічного неповноліття”.

Тільки в середині ХХ століття андрагогіка пережила “друге народження” і стала набувати рис самостійної науки. Формуванню подібного статусу сприяло кілька причин. Загальне і всебічне ускладнення громадського життя, розширення діапазону видів діяльності сучасної людини, швидке старіння колись набутої компетентності, скорочення термінів її функціональної придатності вперше гостро порушили питання про необхідність учитися все життя. Виявилося, що ні середня, ні вища школа не здатні навчити раз і назавжди.

Ці соціальні фактори набули особливого звучання, освіта дорослих стала розглядатися як система, покликана компенсувати недоліки середньої і вищої школи.

Істотним фактором, що стимулює розвиток андрагогічної думки, стало також підвищення частки людей “третього віку” (тобто літніх і старих) у структурі населення багатьох країн. Збільшення ролі дозвілля в системі їхньої життєдіяльності, загострення в цьому віці різних особистісних проблем зробили об’єктивно необхідною розробку організаційно-методичних підходів до визначення змісту і методики освітніх і просвітительських програм, рекомендацій для підготовки і діяльності соціальних працівників і добровольців з організації дозвілля осіб зазначеного віку.

Вихід освіти за рамки традиційно встановлених вікових меж, перетворення її на елемент життєдіяльності людини викликали до життя цілий ряд питань. Якими є функції освіти на різних етапах життя людини? Чому і як учити дорослих людей? Як спонукати людину до продовження освіти?

Відповіді на ці питання не могли бути знайдені у традиційній педагогіці. Виникла необхідність у створенні спеціальної галузі людинознавства, присвяченій проблемам освіти дорослих. До того ж, поступово ускладнювалася і сама система освіти. Нові організаційні форми професійної і загальнокультурної очної і заочної форм освіти потребували осмислення і розробки науково-методичного інструментарію.

У становленні андрагогіки із власним предметом дослідження, власним “баченням” і розумінням діяльності дорослих у галузі освіти, як зазначає С.Г. Вершловський[3], можна виділити три етапи.

Перший етап – пошуковий – охоплює період з кінця 40-х до середини 60-х років. Він характеризується формуванням андрагогіки на основі аналізу нових явищ, пов’язаних з освітою дорослих. Швидке зростання кількості дорослих, які навчаються (переважно в професійній сфері), був характерним для більшості розвинених країн у 40 – 50-ті роки, що стимулювало опис і аналіз “нової дійсності” і розробку перших наукових гіпотез у галузі “педагогіки дорослих”. [4]