Фактор економіко-географічного положення

Розташування кожного об’єкта народного господарства у просторі зумовлене впливом низки причин і закономірностей. Економіко-географічним положенням (ЕГП) об’єкта називається сукупність його відношень до інших економіко-географічних об’єктів, що лежать поза ним. Таким чином, об’єкт (не обов’язково підприємство, – це може бути й місто, район тощо) характеризується не лише розташуванням на певній території, але й системою зв’язків (реальних або потенційних) з іншими об’єктами.

Залежно від економічної природи об’єкта найважливішими вважаються його відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, а також можливість виробничої кооперації з іншими об’єктами, транспортна забезпеченість, екологічна ситуація. Економіко-географічне положення – категорія історична. Це означає, що якщо з часом зміниться економічний простір довкола об’єкта, то це відіб’ється на економічному потенціалі самого об’єкта.

Наприклад, переміщення європейських торговельних шляхів у XV–XVI ст. з Середземного моря до Атлантичного океану призвело до занепаду квітучих доти Венеції, Генуї та Флоренції. Натомість почалося економічне піднесення спочатку Іспанії й Португалії, а потім – Нідерландів, Франції, Англії, північнонімецьких міст. Відомо, що стародавній Київ став економічним і політичним центром України–Руси. Це сталося, по-перше, тому що він розташовується на перехресті водних шляхів, що утворюються Дніпровською річковою системою. По-друге, він лежав майже у центрі серед політично пов’язаних між собою князівств.

Ще кілька прикладів з ближчих до нас часів. Освоєння території США почалося з реґіону Нова Англія, який розташований на крайньому північному сході на найменшій відстані від Європи. Протягом деякого часу це був найбільш процвітаючий реґіон США, бо саме через нього проходили перші поселенці й товари. Але з освоєнням глибинних територій США Нова Англія опинилась на окраїні й почала пасти задніх у розвитку. Натомість різко активізувалося Середньоатлантичне узбережжя (з містами Філадельфія, Нью-Йорк), яке, хоч і розташовувалось трохи далі від Європи, мало зручніше положення стосовно районів, котрі знову колонізувалися. Сінгапур до початку XIX ст. був невеличким поселенням в економічно малорозвинутому реґіоні й не мав хоч якогось економічного значення. Але після перетворення його на порт він став використовувати вигоди свого географічного положення на перехресті найважливіших трансокеанічних шляхів. Спочатку він спеціалізувався на послугах (бункерування суден, страхування, посередницька торгівля), а потім перетворився на великий промисловий центр, що ефективно використовує міжнародний поділ праці.

Географічне розташування об’єкта або території може розглядатись на трьох рівнях: макро-, мезо- й мікро-. Макроположення відбиває економічні відносини об’єкта з великими реґіонами або навіть міждержавний рівень відносин. Україна, наприклад, має вигідне геополітичне розташування, бо або межує, або перебуває у безпосередній близькості до економічно розвинутих країн, які можуть бути ринком збуту нашої продукції й постачальниками сировини, обладнання й товарів ширвжитку. Крім того, наша країна має вихід до моря, що не замерзає. Тим часом є країни, які не мають виходу до моря і оточені економічно слабкорозвинутими країнами. До таких відносять деякі країни внутрішніх реґіонів Африки. Їхній і без того нелегкий економічний розвиток утруднюється невигідністю економіко-географічного положення.

Мезоположення характеризує об’єкт за відношенням до компактної та відносно невеликої за розміром території його оточення. Це може бути положення обласного центру або міста усередині якогось реґіону. Територія, що тяжіє до певного центру на мезорівні, називається гінтерланд (від німецького Hinterland – країна, що перебуває «поза» об’єктом). Найчастіше назва «гінтерланд» вживається щодо території, яка прилягає до портових міст. Коли у 60-х роках XIX ст. була побудована залізниця Одеса–Балта, яка дала вихід подільському хлібу на зовнішній ринок, то гінтерландом Одеси став не лише південно-західний «кут» України плюс Молдавія, але й протягом певного часу вся Подільська губернія.

На мікрорівні – а подеколи й на макрорівні – можна розрахувати зони впливу міст, цебто визначити радіус території довкола міста, вплив котрої відчутний тією чи іншою мірою. Концепція демографічного потенціалу, як часом називають закон Рейлі, має практичне застосування: її використовують, зокрема, при визначенні оптимальних місць розташування підприємств, що виробляють споживчі товари.

Мікроположення характеризує об’єкт відносно невеликого оточення. Це може бути розташування підприємства у місті, положення сільськогосподарської ферми стосовно консервного заводу або найближчого ринку збуту продукції тощо. Мікроположення важливо враховувати, бо від його правильного вибору може істотно залежати прибуток підприємства. Якщо, приміром, кав’ярня розташована у малолюдній частині міста, то кількість її клієнтів буде невелика. Але якщо водночас вона розташована і на інтенсивній міській магістралі, то ситуація може змінитись у кращий бік. Щоб оптимально розташувати об’єкт у місті, треба здійснити відповідні розрахунки й визначити: відстань до центру міста, залюдненість прилеглої території, щільність транспортної мережі, потенціал робочої сили, ступінь впливу конкурентів у зоні розміщення об’єкту.

Вплив ЕГП виявляється у тому, що об’єкт або реґіон одержують певні економічні переваги при оптимальній взаємодії економічних зв’язків з іншими об’єктами й реґіонами. До того ж чим інтенсивніші зв’язки, тим вищий економічний потенціал об’єкта (реґіону). Наприклад, Бельгія та Нідерланди й тепер використовують переваги свого географічного положення у вигляді «перевалювальних баз» на перехресті океанічних шляхів і шляхів, що провадять углиб Європи. Наближеність до таких економічних велетнів, як Німеччина, Велика Британія, Франція, дозволяє їм максимально використовувати переваги міжнародного територіального поділу праці.
Вдало розташовані міста перетворюються на великі транспортні вузли. Насамперед це стосується портових міст, де масові вантажі перевалюються з одного виду транспорту на інший. Саме фактор ЕГП спричинив зростання й процвітання таких міст, як Нью-Йорк, Гамбург, Амстердам, Роттердам. Здебільшого частину вантажів, які проходять через вузлові транспортні центри, вигідно переробляти на місці. Так суто транспортний вузол перетворюється на багатофункціональне місто.

Прикладом може бути Одеса, яка у першу чверть свого віку мала відверто торговельний профіль. Проте потреби флоту сприяли побудові в місті канатного заводу. Потім виявилось вигідним експортувати не зерно, а борошно, й в Одесі з’явилася мережа великих млинів. Цукор-сирець, який надходив до Одеси для експорту з Поділля, рафінувався на одному з найбільших в Україні заводів. Водночас на імпортній сировині в Одесі працювали чайна, тютюнова, джутова фабрики, суперфосфатний завод (до революції працював на північноафриканських фосфоритах), корковий завод, маслоробні заводи (переробляли кокосову копру). Наявність розлогого сільськогосподарського гінтерланду стимулювала появу, крім суперфосфатного заводу, підприємства по виготовленню плугів, консервних заводів. Так народжувалася промисловість одного з найбільших українських портів. З ЕГП пов’язано також створення зон спільного підприємництва, які найкраще формувати довкола великих портових міст із добре розвинутим гінтерландом (про ці зони докладніше йтиметься у розділі 7).

Екологічний фактор

З розвитком світової економіки, із збільшенням кількості підприємств та їх потужностей, із залученням все більших обсягів природних ресурсів до виробництва, зростає значення екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил. Наприкінці 20-го сторіччя деякі вчені, суспільні діячі, політики навіть висунули гасло (так званий “екологічний імператив”): “Екологічна безпека – понад усе!” Це означає, що будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо їх здобуття супроводжується загрозою для довкілля.

Отже, існує певне протиріччя між розвитком виробництва і станом навколишнього середовища. Воно може бути роз’язане різними засобами. Теоретично зменшення тиску на природу було б досягнуто на шляху істотного скорочення світового виробництва, особливо в галузях важкої промисловості, обмеження споживання товарів не найпершої необхідності (предмети розкоші тощо). Саме цей шлях пропонують члени Римського клубу. Але практична його реалізація сьогодні мало ймовірна. Більш продуктивним є використання позитивних наслідків науково-технічного прогресу для подолання екологічної кризи. Це, насамперед, технологічна реорганізація виробництва та його оптимальне розміщення.

Спочатку подивимося, в яких напрямках найбільш небезпечно розвивається екологічна напруга, пов’язана з господарською діяльністю людини, визначимо “найболючіші точки”. Оскільки сферою життєдіяльності людини стала, по суті, вся географічна оболонка, то і наслідки його діяння відчутні у всіх сферах: атмосфері, літосфері, гідросфері, біосфері. Головними чинниками, що обумовлюють забруднення і деформацію навколишнього середовища, є:

- використання зростаючих обсягів природних ресурсів (мінеральні ресурси, деревина, біологічні ресурси морів та прісних водоймищ, вода) для безпосереднього вживання у виробництві;

- відповідно зростаючі обсяги викидів забруднюючих речовин в атмосферу, водоймища та на суходіл;

- виробництво й викид в довкілля синтетичних сполук, що не є природними, а тому дуже небезпечні для організму людини, тварин і рослин (аміак, бензапірен, дуст та багато інших); деякі з таких сполук, як-от пластмаси, важко знищити або утилізувати, вони загромаджують великі території, водночас отруюючи довкілля;

- реальною стала загроза радіоактивного забруднення внаслідок роботи атомних елекростанцій та проведення ядерних випробувань;

- безпрецедентні темпи збільшення транспортних засобів, особливо автомобілів, спричиняють утворення шкідливого повітряного середовища у великих містах і вздовж напружених шляхових трас;

- забруднення Світового океану, насамперед, нафтою та нафтопродуктами, що перевозять танкерами;

- ерозія і засолення грунтів через грубі порушення агротехніки; скорочення площі земель, придатних для землеробства;

- знищення лісового покриву Землі, особливо тропічних та екваторіальних лісів, що призводить не тільки до незворотніх біологічних витрат (зникнення видів), але й порушує киснево-вуглекислий баланс в атмосфері;

- спорудження штучних водосховищ, гребель, гаток, осушення боліт, примусова зміна напрямку річок або зниження рівню озер з господарськими цілями порушує природний розвиток екосистеми, що часто веде до їх спотворення, а то й загибелі, завдаючи при цьому непоправну шкоду господарству.

Основними шляхами вирішення екологічних проблем, зменшення господарського тиску на природу реально можуть бути такі заходи:

1. Істотне зниження матеріаломісткості виробництва, зменшення витрат сировини на одиницю продукції; цей процес вже відбувається в індустріально розвинутих країнах.

2. Зниження електроємкості виробництва, зменшення витрат електричної та теплової енергії на одиницю продукції.

3. Попередні заходи здійснюються вкупі із суттєвою структурною перебудовою виробництва, що супроводжується зменшенням питомої ваги традиційних галузей виробництва (чорна металургія, важке машинобудування, основна хімія) та підвищенням нематеріаломіских, наукоємних виробництв (електроніка, біотехнологія, тощо).

4. Впровадження технологій з повним циклом виробництва. Досягнути повної утилізації відходів сьогодні неможливо, але звести їх викиди до нешкідливого рівня необхідно. Тверді відходи використовуються, зокрема, як будівельні матеріали; гази, що відходять,- для одержання нових хімічних сполук. Використання оборотної води не тільки заощаджує дефіцитну прісну воду, але й запобігає забрудненню водоймищ.

Визначені вище заходи стосуються, передусім, технологічної перебудови виробництва. Але є такі напрямки вирішення екологічних проблем, що залежать від територіальної організації народного господарства. Врахування екологічного фактора в розміщенні продуктивних сил виявляється в таких ситуаціях:

– недопустима концентрація шкідливих видів виробництва (з великими об’ємами викидів) у населених пунктах і реґіонах з високою щільністю населення. Щодо цього Донбас і Середнє Придніпров’я є класичним неґативним прикладом. Зосередження кількох металургійних велетів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Маріуполі створює небезпечну екологічну ситуацію у цих містах. Те саме можна сказати про Донецьк, Горлівку, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, де металургійні й хімічні підприємства зосереджені на порівняно невеликій площі, а самі ці міста розташовані у густонаселеному реґіоні;

– треба враховувати рельєф місцевості та мікрокліматичні умови. Там, де може застоюватись повітря, не можна будувати великі підприємства з великими викидами шкідливих речовин до атмосфери. Наприклад, в улоговинах при температурних інверсіях холодне повітря стікається зі схилів униз, вертикальне перемішування повітряних мас слабне, і шкідливі речовини, не розпорошуючись, можуть подовгу висіти над місцем викиду. Такі явища властиві деяким містам Сибіру. В улоговинах розташовані Лос-Анджелес, Мехіко, для яких смоґ – звичне явище. У горах довкола Мехіко є прохід – долина, яка могла б вентилювати повітря, але її «перегачують» будівлі нафтопереробних, сталеплавильних і цементних заводів. Забрудненість повітря у місті у 100 разів більша за допустимі межі;

– проектування промислових підприємств у містах має враховувати розу вітрів; об’єкти слід розташовувати так, щоб імовірність задимлення житлових кварталів була найменшою. У приморських містах небажана щільна багатоповерхова забудова берегової зони, бо місто не провітрюватиметься свіжим морським повітрям. Натомість у північних містах треба вибудовувати «барикади» висотних будинків навстріч холодним вітрам;

– довкола підприємств з особливо шкідливим виробництвом створюються санітарні зони, позбавлені постійного житла. Так, атомні електростанції оточуються зонами з радіусом 30 км.